Опрацював Іван Фостій
ЖИТТЄВІ ДОРОГИ НЕСТОРА КАШУЛА
Летять роки, як птахи в ірій. Тут були, а тут нема. Відшуміла бойовими грозами юність Нестора Григоровича Кашула. Недолуга старість підкотилась на не вельми баскому коні, який називається ковінькою. Та ветеран не здається. На його грудях немало бойових нагород - орденів і медалей, а от здоров’я... Здоров’я хотілося б мати більше...
* * *
Несторові йшов двадцять перший рік, як його мобілізували в Червону армію. По-справжньому був радий цьому. Нарешті він послужить у дійсно народній армії, яка є захисницею усіх трудящих. Так казали комуністи.
В Чернівцях мобілізованих повантажили у вагони і повезли далеко-далеко, аж у Марійську Автономну Радянську Республіку, у 363-й запасний стрілецький полк.
Все напочатку йшло, як і буває з новобранцями. До них прислухалися, приглядалися. Рідківчан у полку було чоловік 100. “Смершівці” викликали кожного у свої кабінети, випитували, якого роду-племені, соціального стану, до якої політичної партії належав, чи арештовувався румунською сигуранцою, чи сидів у тюрмі...
Нестор трохи хвилювався. Не певний був, що блискавка пролетить мимо і не вдарить. Справа в тому, що в період повторної румунської окупації - липень 1941-го - березень 1944-го - у Рідківцях діяла бойова організація ОУН і немала. 18 юнаків до неї входило. Працювали завзято, готувались до збройної боротьби. Нестор працював заготівником м’яса для румунської армії. Мав велосипед. На ньому їздив і по своєму селу, і в сусідні заглядав. До Чернівців теж мчав, як казали на Буковині, колесом.
А на нинішній вулиці Сагайдачного навпроти лазні жив громадянин Рукшинський. Він нелегально займався розповсюдженням українських газет, які хтось привозив йому з Галичини. Нестор Григорович брав ці газети і віз у село. Їх читали майже в кожній хаті. А село - така організація, що не всі тримають язика за зубами. Хтось десь перед кимсь похвалився, а хтось подружньому шепнув комусь, хто і звідки ці газети возить. На хлопців жандарми напали, вісімнадцятьох арештували. Серед них Миронюка Василя, Тулика Василя, Нестора і Григорія Кушніруків, Івана Ілащука, Григорія Василинчука. І почали вибивати із них потрібні відомості.
Нестора допитували, де і в кого він брав газети. Юнак не зізнавався. Жандарми зв’язали його і почали бити буками. Він кричав, стогнав. У цей час приїхав повітовий шеф. Стражі порядку засунули зв’язаного Нестора під ліжко, щоб начальник не бачив.
- Я зрозумів, що мені хана. Уб’ють, - розказує ветеран. - Що ж робити? Розбиваю об підлогу собі носа, вимазую кров’ю обличчя і кричу під ліжком. Шеф наказав витягти мене звідти і розв’язати. Всіх інших теж били, але менше, бо я був ніби за старшого серед нас.
Після цієї екзекуції арештованих відправили в Чернівці і 3 місяці тримали у в’язниці. Несторовому батькові довелося продати телицю і найняти адвоката Винту. Він і врятував хлопців від тюрми.
Приходу Червоної армії дочекалися без пригод. В селі велася велика агітація за вступ до колгоспу. Люди впиралися, не хотіли йти в громадську кабалу, здавати туди свою землю, худобу, інвентар.
Побувавши в жандармських руках, більшість хлопців отямились і вже не захоплювалися читанням українських газет, бо знали, що НКВС-НКДБ в сто разів страшніші сигуранци та жандармерії. Румуни поб’ють та й випустять, а НКВС як зажене в Сибір, то навряд чи й вернешся назад, а можуть запросто розстріляти...
Як там вже було, але “смершівцям” хтось шепнув, що Нестор Кашул належав до ОУН і навіть сидів кілька місяців у румунській в’язниці. Рішили його розколоти.
Нестор Григорович згадує, як одної липневої ночі оголосили тривогу. Всі піднімаються, одягаються. Сказали, що поженуть на сінокос. Пішки на вокзал. Там у вагони і ту-ту! Куди? Не відомо. На ранок зупинилися в Казані. Сидимо у вагоні, дивимось у вікно. Бачимо неподалік невеликий базарчик, на якому продають малину та інші ягоди. Я до дверей. А там уже хлопці у синіх кашкетах з автоматами і нікого нікуди не пускають. За кілька хвилин прибуває ще 16 автоматників. Шикують нас у колону по два і кроком руш! За місто! В тюрму! А тюрма велика. На вишках вартові. Зайшли туди і відразу в лазню. Помили. Я страшенно хотів пити. Підійшов до одного й кажу: “Товаришу, де тут можна води попити?” А він мені: – Какой я тебе “товаришу”? - і ватрачем (кочергою) мене по плечах як садоне.
Я відскочив від нього. Тим часом нас ділять по камерах - по 15-16 чоловік в одну. Я потрапляю в ту, де 16. Підлога дощата. Стелемо бушлати і лягаємо, як оселедці в бочці. Постільних речей ніяких. Так ми валялися в камері тиждень. Нас ніхто не тривожив. А потім о 24.00 викликають до слідчого. Почалися допити. Розказуй автобіографію. Де жив? Що мав? Бідняк, середняк чи куркуль?
– Говорят, ты был в тюрьме в 1943-м году? - не то стверджує, не то запитує слідчий.
– Був.
– За что?
– Я шкуру виправляв. І в мене знайшли дольмесер. Австрійський кинджал, а це ж холодна зброя. За те арештували.
– А за что там люди сидели?
– За те, що співали українських пісень.
– А ты любишь украинские песни?
– А хто ж рідної матері не любить?
– Ну, а кого ты знаешь из членов ОУН?
– Нікого. Взагалі не чув і не знаю, що таке ОУН.
– А Василия Миронюка, Тулика, Кушнирука знаешь?
– Якого Тулика й Кушнірука? У нас їх багато. Одних знаю, інших ні.
– Но ты ведь давал 10 лей на националистическое знамя? - знову питає слідчий.
“Хтось таки мене продав зі своїх”, - подумав я, а вголос сказав:
– Звідки? Я бідний. Не давав...
Відвели в камеру. Вранці підсунули шпигуна. Він до мене так лагідно: “Ты за что здесь сидишь?”
– Ні за що. Хтось щось набрехав на мене...
Він тоді переходить на українську мову і шепче мені на вухо:
– Москалів не буде! Я їх ненавиджу, як скажених псів. Я їх стріляв без жалю, як тільки десь мені на дорозі траплялись...
– А ви не боїтеся мені це розповідати? - кажу йому. - А якщо я донесу слідчому про ваше ставлення до москалів? Ви дуже ризикуєте.
Під вечір шпигуна забрали. А мене знову до слідчого. Він довго мучив у кабінеті все тими ж питаннями: чи був у ОУН та коли вступив, та хто ще входив в організацію? І за ті нещасні 10 леїв на прапор. Я твердив одне: не був, не знаю.
Він бере мене і веде в підвал. Темний, сирий. Включає одну фару і спрямовує її на протилежну стіну, яка вся в дірках від куль. Слідчий витягує з кобури пістолета, махає перед моїм носом:
– Если ты скажешь, что дал 10 лей на украинский флаг, то будешь свободный. А не скажешь, я тебя расстреляю...
Я не мав грошей і не давав. І нікого не знаю.
– Ну хорошо. Если ты переживешь 10 дней карцера, то я тебя освобожу. - І відпускає мене в камеру.
А наступного дня відкриваються двері і наглядач кричить:
– Кто на букву “Ка” - выходи!
– Я Кашул Нестор Григорович!
Біля наглядача стоїть жінка у формі молодшого сержанта.
– Пішли зі мною, - каже. - Я тебе врятую.
І справді врятувала. Кожного другого дня, коли чергувала, давала їсти хліб і кашу.
В камері стояла бетонна лавочка, на якій могло сісти двоє. По черзі мінялися. Одні посидять, потім інші. Так минуло вісім днів. І мене кличуть на засідання військового трибуналу дивізії.
Там головуючий встає й каже:
– Кашул Нестор Григорьевич! Вы свободны. Получите 15 рублей и немедленно в часть. Но боже упаси вас сказать кому-нибудь, где вы были. Понятно?
– Понятно, - відповідаю, а сам думаю: “Невже я вирвався з цього пекла? Невже буду жити?..”
* * *
У той день звільнили шістьох таких, як я, з різних областей. Із буковинців ці тюремні випробування переживав разом зі мною Михайло Іванович Довганюк із Юрківців Заставнівського району. Направили нас на пересильний пункт. До нього було близько кілометра. Ідемо по свіжому повітрю. Голова паморочиться. Кілька разів зупинялись, але дійшли. Там три доби відпочивали після допитів. Поки ми крутились біля кухні, до мене підійшла татарка, що там працювала, зняла з мене офіцерського кашкета і шкіряний пояс:
– Тебе не положено! - сказала. Але за це накидала повний казанок каші. Три дні мене кашою від пуза годувала.
А на четвертий день вранці, відразу після сніданку, ведуть нас на пристань. Там був невеличкий базарчик. Я підійшов до однієї жінки, яка торгувала пиріжками, взяв один - з’їв, взяв другий і йду. Вона до мене:
– А гроші?
– Грошей немає, - кажу. - Гол как сокол...
– Ах ти негідник, - каже. - Ти думаєш мені легко пиріжки даються? Вас тут багато таких ходить...
Поруч неї інша жінка продавала молоко й булочки.
– Іди до мене! - каже. - У мене два сини на фронті пропали. Ти не маєш серця, - каже сусідці. Налила чашку молока, дала білу булочку: - їж і поминай моїх синочків...
В цей час підійшов пароплав. Нас повантажили на нього і ми попливли до міста Іртиш. Поки допливли, я все попродав із себе. Мій односельчанин Ілля Гузуман каже:
– Ти знову, Несторе, потрапиш у карцер. Навіщо ти все продаєш?
Прибули в Іртиш. Нас вишикували. Викликали старшину. Капітан скомандував мені:
– Вийди зі строю!
Потім наказав старшині:
– Забери його в каптьорку.
Я вийшов.
Не знав, що таке каптьорка. Ілля Гузуман теж не знав, подумав, що це якась каральна установа. Каже мені:
– От, бачиш! Я ж говорив, що потрапиш у якусь халепу... Так і сталось.
– Та вже, що буде, те й буде, - відповідаю Іллі. А старшина приводить мене до якихось дверей, відкриває, заводить всередину, а там нові шинелі жовті англійські, американські жовті ботинки, нова солдатська уніформа. Старшина питає мене, який розмір взуття та одягу ношу?
– Не знаю, - відповідаю йому.
Він дивиться на мої ноги і кидає ботінки, онучі, шинелю, уніформу, 2 пари білизни, подає казанок і ложку. Я все це забираю і йду разом з усіма в лазню. Там пройшли санобробку, одягли свіжу білизну та нову уніформу і в дерев’яні бараки. Добре, що був початок осені, то ми не мерзли. їдальня наша знаходилась надворі під навісом, де вільно гуляв вітер. Борщ і каша не встигали вихолоджуватись, бо ми моментально з’їдали. Інколи давали й оселедці до ячмінної каші. Кому хвіст, кому голову.
Почалося військове навчання. Хлопці молоді, харч переварювали швидко. Ходили майже впроголодь. Одного разу я побачив на полі невикопану картоплю. Відпросився в сержанта, щоб накопати бульб. А потім розпалив вогнище і на бляшаній жаровні почав пекти. Сержант підійшов:
– Що це ти робиш?
Я сказав.
– Тоді печи і для мене...
Напік на все відділення. Смакували з великим задоволенням. Пригадалось рідне село. Там теж очевидно в той час вибирали картоплю й пекли прямо в жару від картопляного бадилля.
Два місяці тривало наше навчання. Ми вивчали стрілецьку зброю, гранати, міни. Ходили на стрільбище, де виконували вправи стрільби з гвинтівки, з автомата, з кулемета з усіх позицій - стоячи, лежачи, з коліна...
І ось одного вечора на станції Іртиш появляється порожній товарняк.
– Ну, хлопці, це вже за вами, - каже командир роти.
І справді, тієї ночі нас повантажили і в Барановичі, в Білорусію. А звідти - пішки в Польщу. З Польщі - у Східну Пруссію. У 1240-й стрілецький Виборзький полк 372-ї стрілецької дивізії 2-го Білоруського фронту. Пізно увечері вишикували. Майор, що командував нами, доповів полковнику, що поповнення в складі батальйону прибуло без втрат. Хворих немає!
Молодий, бравий полковник виступив з невеликою промовою. Сказав, що Червона армія добиває фашистського звіра на всіх фронтах. Радянська земля звільнена від загарбників повністю. Дорога стелиться на Берлін. Перемога за нами! Але німці ще впираються. їх треба добити. Ми зараз воюємо на чужій території, тому будьте пильні. Не зівайте, не засипайте на посту. Не ловіть гав на передовій. Після прийняття присяги ви стали повноправними воїнами Червоної армії. За бойові заслуги, за хоробрість, мужність і винахідливість вас будуть нагороджувати! За боягузтво, нерозторопність і зраду вас будуть суворо карати! Бажаю вам бути стійкими, терплячими, мужніми, сміливими, винахідливими, відданими своїй Вітчизні воїнами. Знайте, що сміливого куля боїться, сміливого багнет не бере! Так у пісні співається! І це правда! Будьте вірними синами і надійними захисниками рідної землі. Громіть ворога на його ж території.
Нас відразу ж кинули на передову - в окопи! Я перший номер ручного кулемета. Другим номером у мене був хлопець із Білорусії. Грудень місяць. Поля й дороги засипані товстим пластом снігу. Війська рухаються повільно. Німці чинять жорстокий опір. Жодного населеного пункту не здають без бою. Одного дня зі всіх рот відібрали по 7 чоловік, серед них і мене, й направили у полкову розвідроту. Почалося суворе, повне небезпек життя військового розвідника. Командир наказав, вивчаючи ситуацію на бойових ділянках, пильно стежити один за одним. Якщо хтось порушив наказ командира групи - кулю в лоб без попереджень. Розвідники йдуть попереду всіх. З’ясовують, де, які сили противника знаходяться. Вони доповідають про ситуацію командиру полку. Безпечно - полк іде вперед. Небезпечно - полк сидить в обороні. Рухаємося тільки вночі.
І ось підходить 14 січня 1945 року. Неділя. З 10-ї до 12-ї ранку почалася могутня артпідготовка за участю “Катюш”. Німці жорстоко відбивалися. Обстрілювали наступаючі радянські війська з шестидульних мінометів, артилерійськими снарядами різних калібрів, засипали бомбами з літаків. Земля колихалася під ногами...
20 лютого на позиції 1240-го сп налетіли три ланки “мессершміттів” і почали обстрілювати й бомбити передову. Кашулу осколком бомби розтрощило щелепу і привалило землею, з якої стриміли тільки його чоботи. Коли похоронна команда перевіряла окопи, хтось побачив носок чобота, що виглядав з-під землі. Розгребли лопатами, побачили два чоботи. Зняли один і торкнулися ніг. Вони були ще теплі. Швиденько почали розкопувати завал і витягли з-під нього розвідника. Приклали вухо до грудей - серце легенько билося. Живий! Завезли в санчастину, звідти - в евакогоспіталь. А в Рідківці зі штабу полку пішло повідомлення, що Кашул Нестор Григорович, перебуваючи на фронті, пропав безвісти 20 лютого 1945 року.
Наш герой тим часом лікувався в Ленінграді, в евакогоспіталі № 1360. Щелепа була пробита наскрізь. Не міг нею ворушити, не міг роззявити рота. Годували через ніс шлангом. Одужування йшло повільно. Але життєва сила перемагала смерть. На початку травня Нестора виписали з госпіталя і направили в школу санінструкторів. Учився сумлінно, охоче. Радів, що Німеччину розгромили. Сподівався, що скоро і його демобілізують. Аж тут у серпні почалася війна з Японією. Вночі усіх санінструкторів повантажили в ешелон і повезли в Приморський край, у м. Ворошилов. Поки їхали до свого місця призначення, Японія капітулювала. Друга світова війна закінчилася. Нестор трохи більше року послужив тут при штабі санітарного управління Далекосхідного фронту і в грудні 1946 року повернувся у рідні Рідківці. Дома його чекали батько й мати, дружина Степанія Георгіївна і син Нестор. Він народився після того, як родина одержала повідомлення, що його батько пропав безвісти на фронті, тому дали йому батькове ім’я Нестор.
* * *
Почалося цивільне життя. В селі організовувався колгосп. Воїнові Червоної армії, учорашньому розвідникові незручно було пасти задніх. Він один із перших здав у колгосп 8 гектарів поля, воза, плуга, борону, віялку. Походив кілька днів у колгосп на роботу, а потім йому запропонували місце заступника голови сільського споживчого товариства. Головою правління був Дмитро Козак родом із Дніпропетровщини. Він там працював на складі “Заготзерно”, мав якусь розтрату і втік на Буковину. Влаштувався в Рідківцях головою сільського споживчого товариства. І тут його знайшли... Після нього головою став у 1949 році Нестор Григорович.
У ті роки Буковина ще клекотала діями боївок УПА. Майже в кожному селі був уповноважений МВС або МДБ. У Рідківцях таким представником був лейтенант Краснов. Він майже ніколи не був тверезим. Коли зустрічав Нестора Григоровича, починав співати пісню “Каким ты был, таким ты и остался...”
– Не таким, - відповідає йому Нестор. - Зовсім іншим став.
– Тогда с тебя магарыч, - каже Краснов.
Поставив. Випили. Розійшлися.
Так було не один раз. Та якось присилає Краснов чергового сільради Георгія Вівчарюка за бринзою і сиром.
– Немає, скажи йому, ні бринзи, ні сиру.
Той сказав. А Краснов у відповідь:
– Передай Кашулу, что его ждет дорога в Сибирь...
– Я ходжу натягнутий, як струна, - розповідає Нестор Григорович. - Аж однієї ночі заходить він до мене в хату п’яний і починає чіплятись:
– Ты работаешь в сельпо. Нам нужно найти Демика.
– Я не знаю такого, - відповідаю йому рішуче.
Краснов витягує пістолета з кобури, відтягує курок:
– Не найдешь - пуля в лоб!
– То вже зараз йдемо за ним, чи завтра?..
– Завтра, - каже Краснов і кладе пістолета на стіл.
– Спусти курок, - прошу його. Він промовчав.
Я хапаю пістолет, спускаю курок і виходжу з хати. Краснов залишився стояти біля стола. А я біжу до голови колгоспу Івана Григоровича Ващука і розповідаю про хатню пригоду. Питаю його, що робити? Той каже, щоб я йшов у райвідділ МДБ і розповів про те, як Краснов поводиться в селі. Я переночував у голови, а рано-вранці - на Садгору. Іду через ліс і думаю: посадять мене чи не посадять?
Приходжу до начальника відділу капітана Стрекозова. Вітаюся з ним і кладу пістолет на стіл. Він дає мені закурить. Подумав, що я вояк УПА і прийшов здаватися.
– Ні, - кажу йому. - Я із села Раранча. Демобілізувався. А в нас є такий п’яничка Краснов, який паразитує на людях, нападав на мене і мою жінку. Вночі зайшов до нас у хату, почав погрожувати вбивством, сказав, щоб я шукав йому Демика, якого я зовсім не знаю.
Стрекозов бере мене з собою, сідаємо в машину і в село, в сільраду. Там застали Краснова. А він був червонощокий, мого росту. За один раз півлітру випивав. І цього разу був уже п’яний. Стрекозов до нього:
– Ну ты, красная морда! Сколько можно компрометировать органы?
Забрали на полуторку, зняли погони, повезли в Садгору. Це було восени 1949 року. Після цього кадебісти залишили мене в спокої.
* * *
Нестор Григорович людина чесна, справедлива. Він не міг терпіти грабіжників, які від імені влади забирали у населення останню крихту хліба, з яким у кінці сорокових років було важко. Весною 1947-го люди мало не вмирали з голоду. А дехто й помер. А тут район натискає на здачу зерна. Нестора Григоровича призначили в бригаду, яка мала витрушувати хліб у селян на куті, де він жив.
Зайшли в хату загиблого на війні Іллі Мельничука, в якій жили дружина і двоє малих дітей. На плиті сушилося кілька кілограмів зерна. Представник району у синьому кашкеті і сталінці побачив те зерно і дав команду:
– Собрать и сдать государству!
– Як забрати? - обурився Кашул. - У дітей сиріт? Батько їхній загинув на фронті, а ви у дітей останню зернину забираєте? Ви хочете, щоб вони з голоду повмирали?..
– Замолчи ты, бандера! Немедленно сдать государству!
Я, якби мав пістолет, убив би його. Але в мене не було зброї. Не стримався і так стукнув його кулаком по голові, що він упав на долівку. Я ще вдарив його двічі шпіцами під ребра і вискочив з хати. Прийшов додому, задумався: що я наробив? Жінка стривожилася.
– Що трапилося? - питає.
Розповів.
– Посадять, - каже.
Минає три дні. Увечері іду з роботи додому, бачу по подвір’ї ходить чоловік у плащі кольору хакі, в сталінському кашкеті, але без зірки. Тільки я в двір, він до мене:
– Добрий вечір!
– Добрий вечір.
– Мене направили до вас на нічліг. Приймете?
– А чого б і ні? Ласкаво просимо...
Зайшли до хати. Жінка готує вечерю. Варить картоплю, накладає в миску капусти, кришить туди цибульку, поливає олійкою. Я ставлю на стіл пляшку горілки з корінцем полину. Наливаю собі і йому. Він понюхав і питає:
– А чого не магазинна?
– За магазинну треба платити. А я не маю грошей. Тому варю собі сам. У мене часто болить горло, мушу його прополіскувати.
Гість випив горілку, закусює, а я кажу йому:
– Влада не знає, що робиться в селі. Сюди понаїжджала всіляка шантрапа і забирає останнє в людей. Три дні тому був уповноважений з району, рішав кого розкуркулювати, кого в Сибір, а кого на Колиму. То він забирав останні крихти, останні зернини у дітей, батько яких загинув на фронті. Я просив його не забирати, а він мене бандерою обізвав. Я не витримав і тріснув його по голові, а потім ще двічі під ребра ногою дюгнув.
Тільки тепер гість зняв плаща і сказав:
– Я майор із МДБ. Приїхав у цій справі. Треба було до вас раніше прийти.
* * *
Нестор Григорович працював головою сільського споживчого товариства з 1949-го по 1964 рік. Йому радили вступати до КПРС, а він не хотів. За це й звільнили з керівної посади. А товариство було кращим в області. Виросли нові магазини, купили вантажний автомобіль, побудували побутовий комбінат, в якому були перукарня, шевська майстерня, фотографія. А коли звільнився, все пішло прахом... Жаль, звичайно, що так не по-господарськи розпорядилася влада тими надбаннями, які були потрібні для всіх, служили усім жителям села.
– Зараз все приватизували Топорівці, - каже Нестор Григорович, — а Рідківці лишилися ні з чим...
Дивлюся на Нестора Григоровича з великим співчуттям і з не менш глибокою шаною. Життя прокотилося по ньому своїм важким котком, але не зламало. Він і нині такий же бойовий, як колись, і готовий вступити в бій за справедливість і людську честь будь з ким. Не даремно ж його груди прикрашають медалі “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, “За перемогу над Японією”, орден “Вітчизняної війни” І ступеня. В орденській книжці написано, що він вручений “За хоробрість, стійкість і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками і в ознаменування 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”.
м. Чернівці
11.04.2005 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 351-357