Тут же, у своєму селі, переживала я цей голод.

Війна, посуха, заморозки – все це причини голоду. Посіяли, потому пішов дощ і вдарив мороз. Бог нас покарав тоді. 

Я із села не їздила нікуди, але знаю, що скрізь у нашому районі голодували. Голод був у 1946 і 1947 рр., бо 1948 р. вже був урожайний. Вмерло, може, з половину села, а, може, й більше, бо тоді ніхто нічого не казав, ніби й не було такого.

Те було страшно. В мене забрали чоловіка перший раз на війну. Пішов він на Велику Вітчизняну війну, а мені лишив троє дітей. Після совєтів прийшли румуни і знущалися з мене, бо мій чоловік в Радянській Армії. Румуни вийшли, і прийшла радянська влада. Забрали решту людей на фронт. Лишилося багато хитрих удома. Деякі ховалися у пір’ї. Після війни вони ставали “стрибками” (збирачами хліба в 1946–1947 рр.). їм дали владу, і вони забирали нещадно хліб, могли і вбити, якщо їм чинили опір. Забирали навіть від дітей, зі столу. Згадався випадок. Вбили біля мене жінку, бо та не давала забрати від дітей хліб.

Вмирали люди, хто де впав. Стрибки, якщо заходили до хати і бачили, що сім’я щось їсть, то виливали на землю. Знущалися з людей. Я мала кобилу і возила людей на цвинтар. Особливо жорстокі стрибки: Брагар Фімчик Миколайович, Танасків Іван, Тихохід І., Лисий Н. Т. В голод вони знущалися з одного чоловіка. Закрили його в стодолі і били. А він лише кричав: “Ваня! Даруй мені жизнь!” Але вони пили, добре їли і в п’яному угарі вбили його, і тіло прив’язали за хвіст кобилі, і та тягала його по селу. Викинула тіло десь на говді, і собаки шматували його. Брат насилу упросив власті, щоб поховати вбитого чоловіка.

Я мала корову. Корова бідна не мала, що пасти, але так “багато” давала молока, що вистачало. Голод було тяжко пережити.

Найгірше було дітям. І зараз згадую двох Бодякових дівчаток. Такі худенькі, що йдуть і від вітру хитаються. Просили в мене їсти, а я не повернулася і не дала, бо гнали на поле.

Травень 1994 р. 

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 327-328

Тоді був страшний час, який ще багато років зі страхом згадували. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Але, слава Богу, батько нікуди не був забраний, мав свого коня і під час голоду весь час їздив у “керію”, тобто в райони Західної України, де голоду не було, нарубував віз дров і міняв їх там на хліб, крупу, картоплю тощо.

Хоч я тоді була досить малою, перед очима стоїть одна страшна картина того часу. Неподалік від нашої сім’ї по сусідству жила багатодітна сім’я Туників, яка дуже страждала від голоду. В цій сім’ї був 20-річний хлопець Микола, який з народження був калікою на ноги. Він погано ходив. Щочетверга моя мати пекла хліб. І цей хлопець щочетверга приходив, і йому давали буханець хліба. Одного разу, коли він прийшов у четвер, мама тільки-но посадили хліб у піч. Микола підійшов до дверей, плачучи, і запитав: “Цьоцьо Маріє, чи дасте ви сьогодні мені хліб, бо я такий голодний?” Вона відповіла: “Дам, але хліб тільки посадили у піч, і треба трохи зачекати” (чекати необхідно було 1,5–2 години, бо хліб житній стільки печеться). Микола плакав і кожної хвилини питав, чи хліб ще не спікся, але треба було ще чекати. Тоді він не витримав, пішов до стайні, де росла на гною натина (лобода), впав на коліна, плакав і пасся, їв цю натину, як корова.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 327

Голод 1946–1947 рр. пережила вдома, у рідному селі. Причини голоду бачу в тому, що хліб у людей забрали увесь. Якщо б забирали лише половину, то вистачило б і людям, хоч врожай не був дуже добрий. А хліб забирали для того, щоб люди йшли в колгосп. Голод тривав приблизно з середини літа 1946 до осені 1947 р. Померло в селі близько 400 дорослих і дітей.

Кожен селянин з певної посівної площі землі повинен був здавати в “здачу” – так називали у селі хлібопоставку – один раз. Але кожен змушений був здавати двічі. За “здачу” отримували квитанцію. Одного вечора до мене прийшли четверо людей. Було вже пізно. Вони постукали у вікно і попросили мене показати їм квитанцію. Я подумала, що вони хочуть забрати у мене картоплю і тому не відкривала двері. Тоді вони почали ламати двері. Я злякалася і впустила їх до хати. Це були мої односельчани. Один з них поліз на під, зняв звідти три мішки соняшнику і пригрозив мені, щоб я нікому про це не говорила Наступного дня я пішла в сільраду і розповіла про це. Сказала їм, що піду в Кельмену і розкажу про ці справи. Але вони попросили мене не йти в районний центр і обіцяли віддати соняшник. Правда, віддали лише маленький мішечок, а вдома плакали двоє малих дітей. Чоловіка у мене не було, загинув на війні. Голод тривав цілий рік, який був надмірно важким. Не вистачало навіть хліба.

Кожну сім’ю не обминуло лихо голоду. Одного разу я йшла повз криницю і побачила, що моя сусідка Марфа плакала. Я запитала, що трапилося. Вона сказала, що прийшов секретар сільради і забрав 2 пуди хліба, а в неї ж двоє дітей, чоловік помер. Через деякий період жінка змушена була поїхати в Західну Україну і там залишилася до цих пір. Всі їхали на Захід, бо там голоду не було, тому що люди не давали забирати хліб. На Захід добиралися досить важко. Вагони були переповнені, їхали на дахах вагонів. Багато людей померло в дорозі, їх тіла на зупинках виносили, де вже давно стояли і чекали спеціальні машини, що везли їх прямо на кладовище.

На Заході люди були добрі. В кожного у дворі стояв котел з картоплею, і усім, хто приходив, давали по дві картоплини. Ніхто не міг відмовити. Кожен приймав на ночівлю, годував, одягав.

Люди в нашому селі не мали що їсти: їли лободу, люцерну, жом. За жомом їхали на Захід і перевозили додому. Дехто помирав і не повертався. Багато людей померло, багато залишилося прямо біля тих ям з жомом, бо вмирали від нього. Іноді тонули в ямі, де зберігався жом. З жому пекли млинчики. Розказували, що у селі був випадок, коли жінка з’їла свою мертву дитину. Хто як міг, так і жив, рятувався від голоду.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 326-327

Надруковано також: Україна.Голодомор 1946-1947 років: непокараний злочин, забуте добро /Упорядник Андрій Бондарчук. Київ: Орієнтир. 2017. С. 94-95

Голод довелося мені пережити в с. Малинцях.

Причини цього голоду були в тому, що 1946 рік виявився надзвичайно посушливим, не було дощу. Але й голоду не було б, якби не високі “поставки”, які довелося виконувати людям, адже був забраний державою увесь хліб.

Голод у нашому селі тривав протягом року. Точних даних про кількість померлих немає, але вважаю, що загинуло близько 300–400 чоловік, а, може, й більше.

Хлібозаготівлі проводилися насильницькими методами: приходили представники влади до хати і, якщо селяни не хотіли добровільно здавати хліб, то починали скрізь робити обшук: у стайні, коморі, навіть у сіні, забирали все насильно, могли навіть заарештувати хазяїна хати. Хлібозаготівлі проводилися так, що людям не лишали зерна не те що на їжу, а навіть на насіння.

У мене було двоє малих дітей: хлопчик і дівчинка. З 60 соток зібрали ми тільки 150 кг пшениці. 100 кг забрали у держпоставку, а 50 кг залишили на прожиття. Спочатку ще можна було миритися, ще були старі запаси. Але з початком зими у селі почалося щось страшне. У кожній хаті був труп. Люди пухли від голоду. Молодшого сина врятувала коза. Наша сім’я голод переживала не так важко, як інші, тому що була й корова. Але доводилося довго збирати сметану, ховаючи від дітей, сир, щоб винести на базар, продати і купити зерно на посів. Але коли я прийшла на базар і розклала продукти, щоб продавати, з усіх боків налетіли змучені голодом люди, хапаючи руками все, що там було. Коли вони зникли, я побачила, що на стійці нічого не залишилося. На початку зими ще була картопля, яку чистили, а лушпиння викидали. Люди, які вже відчули голод, приходили і те лушпиння підбирали. Потім, як і всі інші, ми почали ходити по продукти у Снятии, Славутич. Під час голоду я винесла з хати усі килими, вишиті сорочки, рушники, все, що можна було поміняти на харчі. Речі в Славутичі міняли на жом, інколи на пшеницю. До Славутича добиралася довго, йшла пішки, а додому принесла маленький шматочок жому. Жом мочили, потім варили і пекли коржі, від яких опухали ноги. Одного разу пішов у Славутич мій чоловік, додому ж повернувся без нічого, у нього вкрали усі продукти, до того ж ще шапку і кожух.

Наприкінці зими було щось страшне: вже не було нічого їсти, нічого міняти. Коли зійшов сніг, почали розкопувати гнилий жом дво- і трирічної давності. Його варили і їли. Від такої їжі в людей пухли животи і ноги, вони не могли ходити.

Коли в полі та на городах почало зеленіти, почали збирати і варити лободу, кропиву, молоде жито. Щоб заробити на насіння, селяни йшли в Івано- Франківську область, де копали людям городи, допомагали сіяти, доглядати худобу. За це їм давали трохи зерна. Моя сусідка довго нічого не їла. Коли я прийшла до неї і принесла трохи їжі, то вона уже не могла їсти, а лежала пухла як колода; до обіду вона померла.

Багато людей не повернулося додому, одні померли по дорозі, інші залишилися в чужих краях. Багато людей померло від того, що довго не їли, а коли приносили їжу, наїдалися і теж помирали. Тоді було все дуже дороге. 50 крб. на той час були великі гроші і 50 крб. коштував 1 кг бандолів. Коли з’явилися молоденькі яблучка, то люди з голоду не могли себе стримати, їли і від того багато померло. Мій маленький син наївся падалого зеленцю і ледве вижив, кілька днів лежав із роздутим животом. У одній хаті мені дали на обід коржі з жому, від них потім тиждень не могла ходити. По городах викопували щойно посаджену картоплю. Коли з’явилися колоски жита, то опухлі люди ходили по полю і їли з них молоде зерно. До збирання мало що й залишилося. Потім вже почалася молода картопля, у лісі гриби, ягоди, людям стало легше переживати голод. Помалу він відходив. На осінь зібрали гарний урожай, так голод і минувся.

Травень 1994 

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 324-325

В 1946 р. була засуха, але зерна тропіки вродило, і люди могли прожити. Хліб же забрали для “поставки”. Тільки у нас забрали 6 мішків ячменю й кукурудзи.

За хлібом їздили в Західну Україну – у Снятии, Станіслав, Буляху. Туди везли налавники, килими, шапки. За один налавник давали 10 кг картоплі. Із Станіслава привозили перепрілий жом, з якого пекли паляниці.

Під час обходів Ківіна, який був фінагентом і уповноваженим по поставках, і Боклача Прокопа забирали все разом з мішками, норми поставок не було.

Щоб прогодуватися, односельчани рвали цвіт акації, лободу, бур’ян і їли.

Помирали з голоду більше старі, дітей з усіх сил намагались врятувати. Померли з голоду: Рогінський, Домна Колістра, в якої чоловік загинув на фронті. Її діти Баня і Вася (8 і 9 років) після смерті матері пропали. В ті роки відправляли насильно людей в обоз валити і перевозити ліс у Карпати. Це була повинність.

Найтяжчий період голоду припав на весну 1947 р., коли вже все скінчилось, що було, і ще не з’явилась городина.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 324

До 1947 р. була вдома, а через голод у 1947 р. змушена виїхати у с. Копанки Калуського р-ну.

Причини голоду крилися в тому, що забирали в держпоставку всю пшеницю. Врожай у 1946 р. не був добрий.

Голод тривав з літа 1946 до осені 1947 р.

Померло під час голоду в Михайлівні близько 400 людей.

Під час хлібозаготівель забирали хліб силою. Прийшло до нас 10 чоловік (стрибків), зламали колодку, вилізли на під, забрали пшеницю, соняшник, але невідомо, чи здавали вони все це, чи залишали собі. Тих, хто не хотів віддавати хліб, вели до сільради і зачиняли у спеціальній кімнаті. На підлогу наливали води. І людина не могла сісти, і так стояла до тих пір, поки не зізнавалася, де в неї є ще трошки прихованого хліба. Кожен господар здавав податок на землю врожаєм. А хто не мав чим виконати норми держпоставки, то їхав на “захід”, зароблений там хліб здавав, а сюди надсилав квитанцію за зданий хліб. Так робив і мій батько.

Через голод я вимушена була їхати на заробітки. Мені було лише 16 років. Пішки добралася до станції, а там сіла на товарний поїзд і так на даху вагона доїхала аж до самого Калуша. Добиралася 3 дні. Зморена сильно була і заснула на станції. На ранок прокинулася і побачила, що коли спала, забрали з торби останній шматочок хліба.

В с. Копанках наймалася на роботу, в основному доглядала худобу. В кожній хаті давали картоплю і склянку кефіру. Сім’я, де я жила, була велика. Крім мене, там ще було 12 чоловік. їсти мені давали більше, ніж іншим. Але почуття голоду не залишало мене. За літо я заробила 50 крб., мішок жита і пшениці. Але додому не змогла все це привезти.

Цілий рік був важким. Потім всіх зганяли в колгосп. Забрали у нас землю.

Померло під час голоду' багато моїх близьких родичів: вуйко, тітка. Не було чого їсти. Одного разу вони знайшли трішечки жита, зварили каші, поїли та так і померли всі.

Померли мої сусіди: чоловік з дружиною та маленька дитина. Зовсім чужа жінка викопала яму, одягнула їх у свій одяг і поховала.

їхали за порятунком люди в Західну Україну, а саме в Івано-Франківську обл. Знаходили там ями з жомом. Жом виносили з води і клали на траву. Після цього жому вся трава вигоріла, а люди їли цей жом і вмирали прямо на місці. Пекли з жому млинці. їли також траву, витягали з кукурудзиння біле волокно і теж їли.

Під час голоду переїли всіх котів, собак, птахів, коней, гриби. їстівні й неїстівні. Кожен рятувався, як міг.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 323

Голод я пережив у с. Новоселиця.

Причиною голоду було те, що все вирощене забирали і не лишали людям найнеобхіднішого для харчування.

У нашому селі голод був в 1946–1947 рр., затягнувся трохи і до весни 1948 р.

Хлібозаготівлі у селі проходили дуже жорстоко. Урожай був недобрий, який і був хліб, той забрали. Люди пухли і вмирали. На дорогах, у лікарнях – скрізь було багато слабих. З’явився тиф. Померла майже половина жителів села. Я знаю і добре пам’ятаю тих, хто займався хлібозаготівлями. Це І. Тихохід та І. Чебан. Ще були І. Нацейко і Д. Кушнір. Цих людей заставляли з району займатися держпоставками, і за це вони не мали нічого. Щодня приїжджав прокурор Романенко і збирав від “енкаведистів”, хто що забрав у людей.

До цього кожен мав своє поле, колгоспу ще в нас не було, і зі свого поля здавали зерно, страшні були податки. Бездітна сім’я повинна була віддати майже цілу свиню. Маєш в городі картоплю чи цибулю – все здавай. Козу, корову – теж. Люди більш-менш дорослі йшли в Кельменці пішки (це за 20 км), будували шосе. Там все робили безкоштовно, навіть хліба їм не давали.

А вже як почали організовувати в 1947 р. колгосп, то Г. П. Чебан казав, щоб люди жали зерно, коли він з міліцією відійде, брали би його, терли і їли. Люди брали горщечки і варили зерно прямо там, десь за кущиком. їхали в Західну Україну по жом. їхати було страшно, дорога дорога, чіплялися за поїзд, іноді гинули. Щоб той жом дістати, треба було лізти в яму, люди тонули, трупи звідти ніхто не забирав, так і плавали в ямі. А той жом як висипали на траву, то вона так і горіла, а людина, як наїдалася, теж вмирала.

Пригадую, що треба було здавати в поставку. Ми мали здати 44 кг м’яса. Вугілля не було, топили, хто чим міг, бо не дозволяли людям брати й соломи. До церкви ніхто не ходив, бо міліція виганяла звідти. Не дай Боже, щоби то все вернулося!

Тяжко було зимою. Голодні були і мерзли.

Голод всі терпіли, але по-різному. Одні менше голодували, а інші вмирали всі. Таке було.

Звичайно, тяжче було старим і дітям, бо вони не могли нікуди їхати і чекали, щоб хтось дав хліба.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 322

Я – Желяскова (Мажар) Александра Даниловна, жительница с. Виноградовка Тарутинского района Одесской обл. В этом селе и довелось мне пережить голод. Так как мне было всего 13 лет, я не могла судить о причинах голода. Но сейчас я понимаю, что голод был создан искусственно. 1946 г. был урожайным на пшеницу, рожь, ячмень, не уродила только кукуруза, потому что середина июля и август были сухими и жаркими. Весь урожай 1946 г. был взят в госпоставки. Голод в селе начался с осени 1946 г. и продолжался до появления нового урожая 1947 г. Людей умерло очень много. Я была свидетелем хлебозаготовок. Комсомольцы и сельские активисты проходили по дворам и требовали у хозяев добровольно сдать хлеб. Если же хозяину не верили, начинался обыск. Забирали зерно нового урожая. Если хлеб нового урожая не покрывал госпоставку, забирали прошлогоднее зерно. Таким образом, если хозяин не успевал припрятать часть зерна, он оставался без хлеба. Не считались ни с чем, действовали силой. В нашей семье, кроме меня, было двое меньших братьев. Старший из них, 10-летний, ходил в школу. Там кормили учеников раз в день. Давали жидкую кашу из какой-то смеси. Меньшему было 2 года, и он очень страдал. Мать выменивала на базаре все, что можно было выменять, она была прекрасной ткачихой и вышивала. Съели скотину, резали лошадей. Когда закончилась живность, ловили сусликов, зайцев, воробьев. Особенно тяжелой была зима 1947 г. Я в школу после войны не ходила, поэтому мне, как старшей, пришлось смотреть за братьями. Матери по несколько суток дома не было, она ходила пешком на базары, старалась выменять одежду на хлеб, крупы. Весной 1947 г., когда появилась лебеда, люди начали есть ее, варили ее с отрубями, крупами. Начались болезни, особенно дизентерия. Помощи от государства никакой не было. Особенно страдали от голода дети и старики. У нас умер дедушка, не очень старый человек (60 лет). Но в селе были семьи, которые полностью вымерли от голода. Ослабленные люди не могли похоронить своих близких и, бывало, по несколько дней мертвецы лежали в домах. В Виноградовке голод унес немало людей, но такого, как в соседнем селе Вольном, нигде в округе не было. Половина жителей того села умерла от голода, а некоторые семьи после 1947 г. покинули свое село и разъехались по соседним селам.

1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 321

Причиною голоду було небажання вступати до колгоспу, тому що люди боялися віддавати все своє господарство.

Голод тривав до весни 1948 р., найтяжчий його період – весна 1947 р.

Виживали тільки, якщо були в колгоспі. А так збирали насіння, рослини.

З сім’ї ніхто не вступив до колгоспу, а ті, що вступили, одержали позику – 200 кг хліба (ті й вижили).

Сама я працювала прибиральницею. Мої молодші сестри і брат хворіли, а батько в роки голоду помер.

1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 320

Во время голода я проживала в г. Херсоне, а мои родные в селе Херсонской обл.

Причинами голода считаю войну и разруху, но не отрицаю возможности произвола со стороны властей, необоснованного увеличения планов хлебозаготовок.

Голод длился на протяжении 1946–1947 гг. С 1948 г. положение улучшилось.

Видела я, что люди с голода умирали.

Семья моих родных на год получала всего по 10 кг пшеницы и ячменя за работу в колхозе. В январе на общем собрании разбирали работу каждого: платили мало кому. Обычно либо вообще ничего колхозники не получали, либо оставались еще и должны и отдавали долг колхозу продуктами.

От голода умер в 1946 г. мой отец – Воронков Федор Игнатьевич.

Дети ходили по поездам, просили есть.

Те, кто работал в колхозе, один раз в день, на обед, получали паек.

Детей, оставшихся сиротами после войны и находившихся в детских домах, обеспечивали продуктами.

В магазинах почти ничего не было.

1993 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 320