Тут же, у своєму селі, переживала я цей голод.

Війна, посуха, заморозки – все це причини голоду. Посіяли, потому пішов дощ і вдарив мороз. Бог нас покарав тоді. 

Я із села не їздила нікуди, але знаю, що скрізь у нашому районі голодували. Голод був у 1946 і 1947 рр., бо 1948 р. вже був урожайний. Вмерло, може, з половину села, а, може, й більше, бо тоді ніхто нічого не казав, ніби й не було такого.

Те було страшно. В мене забрали чоловіка перший раз на війну. Пішов він на Велику Вітчизняну війну, а мені лишив троє дітей. Після совєтів прийшли румуни і знущалися з мене, бо мій чоловік в Радянській Армії. Румуни вийшли, і прийшла радянська влада. Забрали решту людей на фронт. Лишилося багато хитрих удома. Деякі ховалися у пір’ї. Після війни вони ставали “стрибками” (збирачами хліба в 1946–1947 рр.). їм дали владу, і вони забирали нещадно хліб, могли і вбити, якщо їм чинили опір. Забирали навіть від дітей, зі столу. Згадався випадок. Вбили біля мене жінку, бо та не давала забрати від дітей хліб.

Вмирали люди, хто де впав. Стрибки, якщо заходили до хати і бачили, що сім’я щось їсть, то виливали на землю. Знущалися з людей. Я мала кобилу і возила людей на цвинтар. Особливо жорстокі стрибки: Брагар Фімчик Миколайович, Танасків Іван, Тихохід І., Лисий Н. Т. В голод вони знущалися з одного чоловіка. Закрили його в стодолі і били. А він лише кричав: “Ваня! Даруй мені жизнь!” Але вони пили, добре їли і в п’яному угарі вбили його, і тіло прив’язали за хвіст кобилі, і та тягала його по селу. Викинула тіло десь на говді, і собаки шматували його. Брат насилу упросив власті, щоб поховати вбитого чоловіка.

Я мала корову. Корова бідна не мала, що пасти, але так “багато” давала молока, що вистачало. Голод було тяжко пережити.

Найгірше було дітям. І зараз згадую двох Бодякових дівчаток. Такі худенькі, що йдуть і від вітру хитаються. Просили в мене їсти, а я не повернулася і не дала, бо гнали на поле.

Травень 1994 р. 

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 327-328