Тоді був страшний час, який ще багато років зі страхом згадували. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Але, слава Богу, батько нікуди не був забраний, мав свого коня і під час голоду весь час їздив у “керію”, тобто в райони Західної України, де голоду не було, нарубував віз дров і міняв їх там на хліб, крупу, картоплю тощо.

Хоч я тоді була досить малою, перед очима стоїть одна страшна картина того часу. Неподалік від нашої сім’ї по сусідству жила багатодітна сім’я Туників, яка дуже страждала від голоду. В цій сім’ї був 20-річний хлопець Микола, який з народження був калікою на ноги. Він погано ходив. Щочетверга моя мати пекла хліб. І цей хлопець щочетверга приходив, і йому давали буханець хліба. Одного разу, коли він прийшов у четвер, мама тільки-но посадили хліб у піч. Микола підійшов до дверей, плачучи, і запитав: “Цьоцьо Маріє, чи дасте ви сьогодні мені хліб, бо я такий голодний?” Вона відповіла: “Дам, але хліб тільки посадили у піч, і треба трохи зачекати” (чекати необхідно було 1,5–2 години, бо хліб житній стільки печеться). Микола плакав і кожної хвилини питав, чи хліб ще не спікся, але треба було ще чекати. Тоді він не витримав, пішов до стайні, де росла на гною натина (лобода), впав на коліна, плакав і пасся, їв цю натину, як корова.

Травень 1994 р.

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 327