Практика виселень та депортацій – один із основних інструментів радянської влади з вирішення широкого спектру проблем – соціальних, національних, політичних, релігійних та інших.

Окупувавши територію Чернівецької області 28 червня 1940 року, в рамках «очищення новоприєднаної території від антирадянського елементу» у «віддалені області СРСР» було виселено 2460 родин або 8236 осіб, практично з кожного буковинського села. Виселяли «куркулів», колишніх румунських урядовців та  адміністраторів, власників підприємств та організацій, активних громадян, в т.ч. із високим рівнем української національної свідомості.

У післявоєнний період, впродовж 1944-1951 р.р. мали місце ще низка хвиль виселень родин повстанців. Загалом у повоєнні часи виселено, за наведеними у публікації підрахунками, 1617 родин, або ж 4638 осіб.

Із них, власне сімей повстанців – 1395 сімей, або ж 3822 особи (окрім останньої хвилі виселень куркулів та єговістів, а також виселених відповідно до «Директиви №97»). Ще частина членів ОУН, доволі значна, була виселена в ході двох хвиль депортацій 1941 року, проте наразі встановити навіть орієнтовну їх кількість доволі складно. А зважаючи на розрахунки, що станом на середину 1952 року на території Чернівецької області проживали ще 1818 сімей учасників ОУН, можна орієнтовно оцінити кількість осіб, залучених до діяльності українського підпілля на Буковині.

Виселялися буковинці «на спецпоселення» в Комі АРСР, Казахську РСР, Приморський і Хабаровський краї, Молотовську, Томську, Омську, Тюменську області СРСР.

Принаймні три кампанії з масового переселення місцевих мешканців мали у більшій чи меншій мірі добровільний характер, зокрема «евакуація» німецького населення восени 1940 року, чим скористалися 44577 етнічних німців чи осіб, які змогли довести свою відповідність умовам до переселення, дозвіл на виїзд 22307 місцевих євреїв до Румунії навесні 1946 року, а також переселення до Херсонської області та Криму, яке розпочалося у вересні 1949 року та тривало ще багато років.

Загалом, в результаті комуністичного панування на Буковині було примусово виселено 4077 родин, або ж 12 874 особи.

Попри загалом досить значні обсяги виселень жителів Чернівецької області варто зазначити, що в інших західних областях України окупаційний режим був більш жорстким. Загалом лише у 1944-1952 роках з території західних областей України депортовано у віддалені регіони СРСР 65906 сімей, загальною чисельністю 203662 особи (можливо не враховані довоєнні виселення 1939-1941 р.р., а також не враховані виселення інших категорій населення). Водночас варто зауважити, що повстанських рух не охоплював всю територію Чернівецької області, попри докладені підпіллям зусилля – він не поширився на східні райони області (історичну Бессарабію), а також південні, де була значна частка румунського населення.

У 1953 році радянська влада, ймовірно, планувала виселити ще більше 88 тисяч сімей, загальною чисельністю 330 тисяч осіб, але смерть Сталіна призупинила це. Проте радянська тоталітарна система й в ході десталінізації залишалася вірною собі, заборонивши депортованим народам повертатися на Батьківщину, а українцям, зокрема, не дозволяли повертатися на проживання до західних областей України.

Окреме питання – моральної, політичної і правової відповідальності сотень і тисяч прислужників радянського режиму, які були причетні до примусових виселень та репресій супроти цивільного населення. В межах Чернівецької області – це, якщо судити з опрацьованих документів, практично увесь особовий склад УМГБ і УМВС, обкому КП(б)У, чиновники обласної і районних рад, значна частина співробітників міліції, також – голови сільських рад, сільський актив, члени винищувальних загонів.

Примусові виселення – лише один із довгого переліку багатьох інших злочинів комуністичного режиму в Україні та на Буковині зокрема. І його потрібно розслідувати для майбутнього суду над комунізмом.