• Сталь
• Латук
• Коля
• Березка
• Боєвір
• Меч
• Крига
• Хмара
• Мотря
• Невидний
• Боярин
• Дарина

Ігор Дейчаківський.
Василь Савчак - «Сталь» - провідник ОУН Буковини.

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОЇ ЧЕСТІ

Про Василя Савчака – «Сталя», провідника ОУН Буковини, - легенди ходили вже за життя. Талановитий організатор, сміливий підпільник і самовідданий український патріот, він усе своє свідоме життя поклав на вівтар боротьби за свободу і незалежність свого народу. Його ім’я, ненависне ворогам, наводило на них жах, спонукаючи до мобілізації всіх сил окупаційної більшовицької машини знищення. Але ліквідувати Савчака було не так просто. Природний дар підпільника, вміння розбиратися в людях і підтримка народу робили його невловимим для ворога. Всі, хто особисто знав Василя, відзначають його доброту і людяність до всіх, за винятком ворогів, а також жорсткість і рішучість під час реалізації бойових завдань. Савчак мав такий авторитету підлеглих, що іноді важко було повірити, що він одного з ними віку або й набагато за них молодший. А він не тільки був молодий і красивий хлопець, який подобався майже всім дівчатам, але ще й писав талановиті поезії і взагалі був знаним у колі друзів інтелектуалом і естетом. Разом з тим, незважаючи на невиліковну хворобу серця, про яку він знав, напевне, ніхто не міг позмагатися з ним у бажанні жити і творити для людей, хоча далеко не завжди його робота мала творчий характер. Важко собі уявити, ким би став Василь Савчак, якби не польська, німецька і совєтська окупації. Але можна бути впевненим, що його вплив на оточуючих і життєві здобутки були б досить значними. Василеві судилося пройти своє недовге життя солдатом і ним же загинути... Загинути у бою, загинути героєм, як його далекі предки – руські лицарі й козацькі отамани, для яких свобода і честь були частиною їхнього земного буття. Бо не гнеться сталь у природі ні перед ким, а є вічним нагадуванням для всіх живих про їхню місію і обов’язок залишити після себе на землі добру пам’ять, заквітчану кетягами червоної калини в промінні геройської слави.

ЯМНИЦЯ. ВОЛОХІВ БЕРЕГ...

Село Ямниця, де 1922 року народився Василь Савчак, у часи польської окупації вважалося одним з найбільш національно свідомих на Станиславівщині. Повністю зруйноване в роки Першої світової війни, воно вже за декілька повоєнних літ відбудовується і стає окрасою околиці. Велика красива церква, приміщення читальні «Просвіти» і чепурні оселі місцевих селян приємно дивували багатьох, хто в той час битим шляхом або залізницею проїжджав через село. Для жителів довколишніх сіл ямничани були знані як люди підприємливі, роботящі і патріотично налаштовані. Ніяке більш-менш значне народне свято чи політична акція не обходилися без них. Місцевий парох о.Юстин Гірняк, який довгий час був фактично провідником місцевої громади, зумів у важкий післявоєнний період відбудови, в час матеріальних нестатків і політичних розчарувань добитися відродження тут усіх українських товариств, які розвивалися до війни, й організувати нові. Місцева філія читальні «Просвіти», «Пласт», «Соколи», «Союз Українок», «Сільський господар» вважалися серед найкращих на Станиславівщині. І навіть незважаючи на політичні розбіжності, які запанували в громаді в кінці 20-х років, жителі села, які в своїй більшості пройшли горнило війни й національно-визвольних змагань, залишалися серед перших у боротьбі за відродження власної держави.

Василь народився в простій селянській сім’ї Савчаків-Волохових. Чому Волохових, достеменно ніхто вже й не знає. Розказували, що в давнину на тому стрімкому березі річки Ямничанки поселився якийсь виходець з Волощини, і тому так почали називати всіх, хто там замешкав. Волохів берег став місцем народження і перших життєвих кроків українського патріота. 

Сім’я Миколи Костянтиновича й Анастасії Семенівни Савчаків, у якій народився майбутній провідник ОУН, була небагатою, бо жила з рільництва і своєї праці. 

Початкову освіту Василь здобув у рідному селі. Директор сільської школи Кирило Ткачук, родом з станиславівського передмістя Княгинина, незважаючи на засилля вчителів-поляків і тотальний поліційний контроль, виховував своїх учнів у християнських чеснотах і в любові до України. Правда, і йому випадало багато прикростей від окупаційної влади через радикалізм його вихованців, які бралися «воювати», з поляками зі шкільної лави. Однокласник Василя Савчака Ярослав Долчук пізніше згадував про їхню антипольську акцію, за яку вони добряче «отримали» від батьків і директора школи. Під час сумновідомої пацифікації вони, змовившись, викололи очі на портретах польських керівників держави Мосціцького і Пілсудського. «Через декілька днів після пацифікації, - оповідав Ярослав Долчук, – я прийшов до школи і на перерві домовився з своїми однокласниками Михасем Семочком, Ярославом Маликом та Василем Савчаком пімститися полякам. Домовилися порвати зображення Польського орла, а на портретах із зображенням керівників польської держави Пілсудського і Мосціцького виколоти очі. На другий день мені припало чергування у класі, і я, скориставшись цією нагодою, залишив у класі вікно відкритим. Дочекавшись, коли вчителі поїхали додому, ми проникли до класу і здійснили свій задум. На другий день прийшли в школу і спокійно сіли за парту. Побачивши результати нашої акції, директор школи Кирило Ткачук просто ахнув... Потім він почав по одному викликати до свого кабінету всіх дітей. Коли черга дійшла до дівчат, хтось із них проговорився про те, що ми троє про щось в школі підозріло шепталися. Тоді директор післав по наших батьків і до місцевого поліцая Беднарського. Останній нас усіх зібрав і повів до громадського уряду (там, де тепер сільська рада). Нас почали допитувати про те, хто це зробив. Всі мовчали. Тоді мій тато знімає ремінь, бере мене за шию, ставить на крісло і починає бити. Я закусив зуби і рахую, скільки дасть пасків. При шостому я почув, що вже не б’є. Поглянув, а директор тримає татову руку. Коли тато відпустив мене, я зірвався з крісла і прямо у вікно. Хлопці всі за мною. Три дні ми ховалися, і тільки коли нам почали переказувати, аби ми повернулися додому, а батьки пообіцяли більше нас не бити, ми всі розійшлися по хатах. Батькам довелося компенсувати матеріальну шкоду, яку ми причинили. Після нашого повернення вчителька-полька називала нас не інакше, як «гайдамаки» (1). 

Спочатку Василь вчився в школі недуже добре. Для його тата це була велика прикрість, і він за це побив сина. Але це дало зворотний ефект. Василь не покращив навчання, а навпаки. Ще й попередив батька: «Якщо ти мене будеш бити, то я ще більше не буду вчитися...». Микола Костянтинович махнув рукою і більше Василя не чіпав. І тут ситуація покращилася. Василь поступово виправився і став одним з найкращих учнів у школі. Його батько настільки був утішений цим фактом, що часто в розмовах з сусідами і родичами повторював: «Я би тепер всіх заказував, аби не били дітей». 

А взагалі в школі Василь поводився надзвичайно виховано і коректно щодо своїх товаришів і вчителів. Його не помічали ні в пустощах, нехай навіть дитячих, ні в хлопчачих залицяннях до ровесниць. У порівнянні зі своїми однокласниками він виглядав серйозним і не за роками поважним. Можливо, це було викликано і серйозною хворобою серця, яка спіткала його в дитинстві і яка серйозно дала про себе знати вже в його гімназійні роки.

З самого дитинства Василь страшенно любив слухати розповіді старших про війну. Особливо про воєнні дії, які вела Українська Галицька Армія проти ворогів за незалежність України. Його вуйко, Антон Гілярович Ребрик, який був січовим стрільцем, а потім вояком УГА, хоча і не був прихильником того, аби виступати з оповідями про ті прикрі часи, з небожем, як з ніким іншим, на цю тему говорив часто. «Най Бог борони, аби попасти у полон!» – часто повторював він Василеві. Стрілець Ребрик потрапив у полон до поляків і зазнав там страшенних поневірянь, про що часто згадував і застерігав інших. Дуже уважно слухаючи вуйка, малий Савчак запам’ятовував усе, що для нього на той час було важливим. Про полон він запам’ятав також... Дозволяв собі Василь іноді й іронізувати над колишнім вояком. «Ану, діду, як Ви програли Україну, – жартома запитував він Антона Гіляровича, провокуючи його на розмову, і додавав: – Я з Вас того сі не сподівав...». При цьому в очах хлопця гуляли іскорки лукавства. До вуйка у Долішній кінець села приходив часто, Василя тут любили і завжди з нетерпінням чекали...(2).

Ямницька сільська молодь була надзвичайно активна у громадському житті, беручи участь у всіх національних святах, фестинах і нелеґальних акціях. Уже з дитинства Василь проникається духом боротьби і загальнонаціонального опору українського населення полякам, ставши її активним учасником. Практично ніяка українська патріотична чи просвітна акція не відбувалася без конфліктів і конфронтації з окупаційною владою. На очах у Василя Савчака проходили постійні поліційні обшуки і ревізії, арешти національно свідомих односельців і жорстокі нелюдські розправи над простими українцями тільки через те, що вони не зрікалися своєї національної належності. Тому навики підпільного життя він отримав з раннього дитинства. 

Перші антипольські підпільні угруповання з’явилися в Ямниці на початку 20-х років відзразу після утвердження польської влади. Як свідчать архівні дані, першим відділом УВО в селі керував Василь Дейчаківський (З). На початку 30-х років в Ямниці розбудовується підпільна сітка Організації Українських Націоналістів. За інформацією, зібраною польською таємною поліцією, станом на середину грудня 1935 року в селі діяло три «п’ятки» ОУН, що було найбільше серед усіх населених пунктів Станиславівщини включно із самим Станиславовом (у той час, яку Павелчі – 2, у Єзуполі, Майдані, Богородчанах і Галичі - по одному). В Ямниці перебував і районовий комітет ОУН (4). Найактивнішими діячами підпілля, за поліційними даними та спогадами очевидців, були Богдан і Володимир Дейчаківські, Дмитро Савчак, Михайло Савчак, Володимир Караванович, Гаврило Кушніренкота Богдан Смицнюк (5). У 1934 році, після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, декого з ямницьких активістів було превентивно арештовано і відправлено в концентраційний табір «Березу-Картузьку». Поліція тоді визнала небезпечними Богдана Дейчаківського, Дмитра Савчака, Михайла Савчака і Дмитра Валька (6). Разом з поступовим зростанням членства ОУН зростає і розбудовується її юнацька сітка, з якою в тій чи іншій мірі співпрацювала практично вся шкільна молодь.

Польська окупаційна влада, яка своєю репресивною антиукраїнською політикою множила ряди українських патріотів, спровокувала проти себе хвилю масованого спротиву, організованого спочатку УВО, а потім ОУН. Уже в 30-х роках ОУН стає масовою молодіжною підпільною армією, яка розпочинає війну проти окупантів, добиваючись відновлення української державності. На Станиславівщині, як і по всій Галичині, процес національного усвідомлення найактивніше проходив у середовищі шкільної та гімназійної молоді. Найбільше в цьому плані виділялася державна чоловіча українська гімназія, створена в Станиславові в 1905 році. Патріотичні традиції, які тут культивувалися, забезпечувався у першу чергу потужним національно свідомим учительським потенціалом. Досить лише згадати, що першим директором гімназії був д-р Микола Сабат, який у роки ЗУНРу виконував функції заступника міністра освіти, а пізніший директор Осип Левицький в часи національно-визвольних змагань старшиною воював у лавах січових стрільців. Тому й не дивно, що серед випускників гімназії зустрічаємо імена пізнішого провідника ОУН Степана Ленкавського, першого командира УПА Дмитра Романа Клячківського, члена Проводу Українських Націоналістів Ярослава Барановського та десятки, якщо не сотні інших імен українців - борців за свободу (7). 

Саме до цієї одинокої української середньої школи в місті і у всій околиці вступив у 1936 році на навчання, після закінчення чотирирічної початкової у Ямниці, Василь Савчак. Навчання в гімназії було платним, і для небагатої селянської родини Савчаків це було неабиякою проблемою. Але розуміння потреби освіти для доброї життєвої перспективи сина заставило їх свідомо піти на великі матеріальні обмеження у власному житті. Атмосфера гімназійного підпілля, романтики, постійного ризику бути вигнаним з гімназії, арештованим поліцією чи навіть загинути з перших днів навчання, захопила Василя. Він стає членом ОУН і на все життя присвячує себе боротьбі за незалежність України. Сьогодні вже важко дослідити, коли і за яких обставин Савчака прийняли до Організації, з ким він перебував в організованих зв’язках і в яких акціях брав участь. Відомо тільки, що саме в цей час він здобув собі визнання серед усіх своїх гімназійних товаришів, а також став користуватися незаперечним авторитетом у соратників по підпіллю. В ці роки він зійшовся і з деякими товаришами - гімназистами й одночасно підпільниками, з якими йому судилося пройти весь тернистий шлях підпільної праці і боротьби в лавах ОУН. Григорій Легкий, майбутній окружний провідник Коломийщини на псевдо «Борис» і Михайло Хміль, майбутній окружний Станиславівщини «Всеволод», (Зенон), до кінця життя стали його добрими друзями-побратимами в борні за українську свободу.

Під час навчання Василя в гімназії Савчаків спіткала біда, яка могла привести до загибелі їхнього єдиного сина. Важка хвороба серця на багато днів і ночей забрала в його батьків спокій і життєву рівновагу. Через двоюрідну сестру Василя Марійку, яка також училася в гімназії, вдалося вийти на її знайому у Львові, яка взялася організувати там його приватне лікування. Спочатку домовилися про лікування Василя в одного місцевого лікаря-жида, але потім звернулися до українця д-ра Мар’яна Панчишина, майбутнього міністра в українському уряді Ярослава Стецька. 

Оглянувши Савчака, він сказав, що береться його лікувати. Правда, порекомендував повертатися додому не поїздом, а найняти таксі. Пізніше, коли сестра Марійка і родичі хворого знову приїхали до Львова для консультації, лікар здивовано запитав: «А хіба Василь ще живий?». Потім пояснив, що, оглянувши Василя, зрозумів, що той невиліковно хворий, але не хотів цього тоді йому і батькам говорити, аби не приводити в розпач. Панчишин тоді навіть підозрював, що Василь не зможе живим приїхати додому. 

Врешті-решт лікар приступив до курсу лікування, залучивши до цього доктора Хмілевського зі Станиславова. Він приїжджав до Ямниці, контролюючи перебіг лікування, стан хворого, і на місці давав консультації Хмілевському. Завдяки терміновим медичним заходам Панчишина, Василя вдалося врятувати. Правда, хвороба стала його супутницею до кінця життя, так само, як і ймовірною причиною смерті...

Під час лікування Василь самостійно проходив курс усіх навчальних предметів, які вивчали в гімназії, й іспити за один навчальний рік склав екстерном. У кінці 30-х років Василь Савчак – уже помітна фігура в середовищі українського визвольного руху Станиславівщини. Старші гімназисти, які вже були членами ОУН, звернули увагу на ямничанина, ставлячись до нього з респектом і повагою. З ним проводили бесіди, давали читати підпільну літературу. Незважаючи нате, що він фактично був ще підлітком, з його думками рахувалися і його авторитет визнавали (8).

УРОКИ ПІДПІЛЛЯ: ОБЛАСНИЙ ПРОВІДНИК ЮНАЦТВА

Перехід влади до більшовиків восени 1939 року привів до ліквідації всіх легальних українських громадських та політичних організацій. Розпущено було й українські середні школи – гімназії. їх замінили загальноосвітніми середніми школами радянського типу і технологічного напрямку. Учнів Станиславіської української гімназії розподілили по двох середніх школах, запровадивши там піонерські і комсомольські організації. Василь Савчак став учнем школи №92, яку сформували на основі гімназії Сестер Василіянок. Згодом вступив у комсомол і став, на перший погляд, абсолютно лояльним до нової влади. Справжньою сенсацією для всіх його товаришів стала звістка про те, що Василя було обрано секретарем комсомольської організації школи і він дав на це згоду. Ті хлопці й дівчата, які навчалися з ним в гімназії і знали Савчака як переконаного українського патріота, були з ним в організаційних зв’язках і довіряли таємниці підпільного життя в роки польської окупації, сприйняли його вчинок як зраду. Більшість з них обірвала з Василем усі контакти, перестала спілкуватися і почала кампанію відкритого бойкоту. З Василем не спілкувалися ні в школі, ні поза її межами. В рідному селі бойкот Савчака був особливо помітний і дістав загальний розголос. Ще більшого резонансу і неоднозначності набула в селі звістка про те, що новоспечений комсорг перебуває в амурних зв’язках з приїжджою вчителькою-вожатою, яка була відома як переконана комуністка. Двоюрідна сестра Василя з Ямниці Марійка Мицько, згадуючи той час, розповідала, що на нього важко було дивитися. Він утратив практично весь свій колосальний авторитет, яким володів, і, здавалося, був утрачений для української справи назавжди. Але тим більше несподіваним для багатьох був факт, про який згадувала та сама Марійка і який багато що пояснював у поведінці Савчака: «Одного разу ми застали в Ямниці групу наших хлопців, і серед них Василя, який фактично керував цим підпільним зібранням. З усіх там присутніх мені добре запам’ятався наш товариш Михайло Нагнибіда з Єзуполя. Ми зрозуміли, що Василь сам організував всі ці історії з комсомолом і бойкотом для потреб Організації. В такий спосіб йому вдалося зблизитися з впливовими чинниками нової влади і отримувати інформацію про ворога безпосередньо від нього самого...»(9). Про історію з бойкотом Василя Савчака пізніше згадували й інші його однокласники й співробітники по підпільній діяльності. Ця тема пізніше була улюбленою в колі близьких товаришів Василя, які віддавали належне вмінню свого друга перевтілюватися найнесподіванішим чином для потреб боротьби.

Тим часом ямницький підпільник продовжує розбудовувати сітку нелегальних молодіжних структур для проведення агітаційної і бойової діяльності проти ворога. В 1940 році він створює таємний молодіжний гурток з вивчення української історії та літератури. Одночасно виконує функції провідника юнацтва ОУН області. В квітні 1941 року на Станиславівщину таємно повертається Володимир Дейчаківський – Сич, рідний брат уже згадуваного Богдана, який покинув Галичину відразу після встановлення влади більшовиків. ОУН поставила перед ним завдання зібрати розвідувальну інформацію про дислокацію військових підрозділів більшовицьких окупантів і, зокрема, про будівництво в передмісті Станиславова військового летовища. Володимир переховувався у Стінці, лісовому масиві біля його рідної Ямниці. Наради та зібрання підпільного активу проводив у селі. Зв’язковим між Дейчаківським і Савчаком був також ямничанин і також гімназист Василь Гават - пс. «Рись»(10). Одним з найважливіших завдань, яке організація ставила перед своїм членством, була підготовка до загального повстання проти більшовицької влади. Атмосфера, яка тоді запанувала в родинному селі Савчака Ямниці, була вкрай напружена. Комуністи розв’язали кампанію терору і залякування населення, що привело до радикалізації стосунків у селі і породило відчуття непевності. Місцевого пароха о. Юстина Гірняка почали часто викликати до таємної більшовицької поліції НКВД з метою добитися інформації про діяльність підпільної ОУН. Переживши від цього насильства нервовий стрес, той важко захворів. Почалися арешти. Найбільшою втратою для підпілля було затримання і страта у вересні 1940 року органами НКВД провідника ОУН Станиславівського повіту ямничанина Володимира Каравановича. Початкову школу Володимир закінчив у Польській армії. 23 листопада 1937 року завершив навчання у Львівській гімназії, де здобув середню освіту. 9 листопада 1938 року був зарахований на І курс правничого факультету Львівського університету. На одному потоці з ним навчалися крайовий провідник ОУН Володимир Тимчій та його заступник Володимир Гасин. Після приходу в Галичину більшовиків він повертається до Ямниці. Тут працює вчителем математики в місцевій школі. Відомо, що на червень 1940 року він уже обіймав посаду повітового провідника ОУН Станиславівщини. Брав активну участь у підготовці антикомуністичного повстання, яке планувала і мала здійснити ОУН. Крайовий провідник ОУН Юнацтва Іван Максимів, який був арештований 3 вересня 1940 року, влітку нелегально приїжджав до Ямниці для передачі Каравановичу таємної інформації. Цілком ймовірно, що він контактував тут і з Василем Савчаком. Але, враховуючи те, що енкаведисти останнього не арештували, можна припустити, що як Максимів, так і Караванович трималися стійко і ніякої важливої інформації ворогові не передали. Володимира Каравановича арештували вночі. Більшовицький солдат, можливо, перебраний енкаведист, прийшов до Каравановичів і розпорядився негайно з’явитися молодому вчителю до сільської ради, мотивуючи це тим, що його викликають керівники районного чи обласного відділу освіти. З того часу ніхто ніколи більше Володимира не бачив...(11).

Через свою агентуру методом тотального терору сталінським репресивним органам удалося завдати відчутного удару українському підпіллю. Але найважливіші з тих намірів, які вони собі поставили, реалізовано не було. ОУН залишилася найбільш організованою і боєздатною підпільною силою на Станиславівщині, в будь-яку хвилину стати на боротьбу за відновлення державності.

22 червня 1941 року стало часом істини для української справи як у Галичині, так і по всіх теренах України. Панічний відступ більшовиків, блискавичне просування німців углиб української території, створили початково сприятливу атмосферу для відновлення українських державницьких інститутів. Правда, вже на початку липня гітлерівська верхівка брутально ліквідувала ці спроби. Проголошену 30 червня ОУН на чолі з Бандерою самостійність Української держави німці дезавуювали, а ініціаторів цієї акції арештували. Але широкомасштабних репресивних акцій фашисти поки що не проводили. В Станиславові, як і по всій Галичині, пройшли урочистості, присвячені проголошенню відродження Української держави. На центральному майдані, біля греко-католицької катедри, відбулося велелюдне віче, яке з ентузіазмом вітало цю вікопомну подію. Від ОУН присутніх вітали Євген Лозинський з Тисмениці і ямничанин Володимир Дейчаківський. Останній зумів протриматися на нелегальному становищі аж до втечі більшовиків, забезпечивши Дружини Українських Націоналістів надважливою інформацією про військово-повітряні сили більшовиків, дислоковані в районі новозбудованого летовища. Вітання прозвучало і від керівника обласного управління інженера Іллі Сем’янчука та від духівництва.

ЧОТАР САВЧАК

Відновлення українських громадських та політичних організацій, культурно-освітнього життя логічно привело до відновлення праці української чоловічої гімназії в Станиславові, де до приходу більшовиків навчався Василь Савчак. Директор Осип Левицький зумів знову зібрати розсіяний по інших закладах учительський склад гімназії і відновити навчання. Перед самим відновленням навчання в серпні 1941 року більшість гімназійної молоді взяла участь у вишколі, організованому ОУН в Ямниці. Тут було організовано молодіжний табір імені Євгена Коновальця, який дислокувався в районі лісового масиву Стінка. Намети хлопців розкинулися прямо на березі Бистриці. Начальником табору було призначено Петра Поповича, обласного керівника відродженої «Січі». Політвиховником – Осип Білобрам, секретарем - Михайло Хміль, обозним - Мирон Шарко, спортивним референтом - Роман Припхан, спортивним – Стефа Дейчаківська. Всі учасники були розділені на три чоти: дві чоловічі й одну жіночу. Першою чоловічою командував Кінаш, а другою – Василь Савчак. Чотою дівчат, які жили в крайніх ямщицьких хатах від річки, керувала Оксана Припхан - пс.«Криця». Учасник цього вишкільного табору член ОУН Петро Савчук згадував: «У таборі проводилися як теоретичні, так і практичні заняття, їх проводили інструктори. Матеріал для мене не був новий, але не вадило його закріпити. Цими таборами цікавилося обласне керівництво ОУН, і час від часу хтось сюди навідувався, але вишкіл тривав недовго. Існувала загроза з боку німецької влади»(12). Ямничанка - таборовичка з дівочої чати Марія Мицько-Шпільчак додає: «Крім спортивних занять, молодь допомагала ямничанам збирати урожай, допомагала одиноким громадянам у господарстві. Але це все було тільки прикриттям основної мети табору. В таборі вишколювали юнаків ідейно і політично для заслання похідних груп у східні області України. Знаю, що зразу з табору були відправлені на східну Україну Оксана Припхан і Стефа Дейчаківська» (13).

Про авторитет, яким користувався Савчак у таборі, розказують усі ще живі сьогодні його учасники. В чоті Савчака про свого командира навіть склали пісню, її автором був Тарас Палюх, пізніше замордований німецькими окупантами. Її потім підхопили всі таборовики, співаючи при будь-якій нагоді:

Друга чота, чота крилатих,
Вона примір дає всім юнакам,
Вона не любить скарг, ні жалів, 
Не любить панянок, не любить дам.

Чотар Савчак чоту крилатих 
Поведе в поле найбільших боїв. 
Ми, юнаки чоти крилатих, 
Повиганяєм з табору бабів.

Будем боротись, щоб з табору 
Повиганяти військо в спідничках, 
Щоб не пропала наша слава, 
Козацька слава, слава в юнаках.

Бабськими рабами не будем, 
Булава наша козацька буде 
І заспіває Україна,
І пісня наша громом загуде.

Після кожного куплета був приспів:

Булава – це провід наш,
Булава для юнаків,
Табір цей створений для нас, 
Не треба нам бабів.

Інший варіант пісні другої чоти пригадала активна таборовичка п. Оксана Припхан:

У Ямниці є три чети війська, 
Все в порядку, файно є, 
Лиш нащо нам тут бабів привезли, 
Це хіба лиш чорт знає.

Третя чета - то самі спідниці, 
Тільки клопіт Булаві.
Першій четі мало що бракує, 
Щоб були такі самі.

Друга чета - самі шац-хлопаки, 
Все для них протега є, 
Кухар, кухар - файний хлопець 
(або кухар, кухар, кухар таборовий) 
Все дає їм репете.

Будем боротись, щоб з табору 
Повиганяли військо в спідничках, 
Щоб не пропала наша слава, 
Козацька слава, слава юнака.

Дівчата не залишилися в боргу і стараннями гімназисток, а тодішніх таборовичок Віри Лемехи, Клавдії Літанюк, Оксани Припхан та Стефи Дейчаківської відповіли таким «шедевром»:

У Ямниці є табор, як вже знаєте всі ви, 
Є у нім сто двадцять люда і шість люда Булави. 
Все юнацтво поділялось на три славнії чети: 
Перша, друга - це лиш хлопці, третя - самі юначки.

Першу чету веде Конька. (так Називали Кінаша) Добрий з нього четар є, 
Острі він дає прикази – Лиш ніхто не слухає.
Друга чета - це крилаті, як назвалися вони, 
Це великі маркіранти, а ще більші жеруни, 
Третя чета - це дівчата і підпора Булави, 
А друга чета - зі злости назвали їх бабами.(14)

В перших числах вересня 1941 року Василь відновлює своє навчання в українській гімназії, одночасно продовжуючи виконувати обов’язки обласного провідника юнацтва ОУН. Удень він вчився в школі, а вечором роз’їжджав в організаційних справах по цілій Станиславівщині. «Я не знаю, де в нього набиралось стільки сил і витримки... – писала п. Марія. – До нього горнулися хлопці і дівчата, усі ставилися до нього з повагою і любов’ю за його дисциплінованість, за відвагу, за працьовитість, за віддану любов до України. Це був безстрашний борець за волю України, за її державну суверенність і соборність. Він не тільки боровся, а й інших закликав і вчив боротись за цю Велику справу…»(15). 

15 вересня 1941 року в Станиславові пройшли масові арешти активу обласного проводу ОУН. Жертвами Гестапівського терору стали Василь Бандера з дружиною, Володимир Дейчаківський, Євген Лозинський та багато інших чільних представників українського підпілля. Василеві вдалося уникнути арешту лише завдяки глибокій законспірованості і вже достатньому досвідові революціонера-підпільника. Влітку 1943 року він закінчує гімназію й відразу переходить у підпілля. З цього часу все його життя підпорядковувалося законам керівника нелегальної Організації Українських Націоналістів, яка безстрашно кинула виклик двом світовим тоталітарним монстрам – більшовицькій Росії та гітлерівській Німеччині. Він більше ніколи не міг легально з’явитися ні вдома, ні в колі рідних чи друзів. Тепер його знали тільки як «друг провідник», або під псевдами, найчастіше «Сталь», а також «Блакитний» і «Сокіл». 

На початку 1944 року в одній із сутичок з німцями «Сталь» був поранений. Куля пройшла в праву руку в ділянці ліктя. 6 січня, на самий Святий Вечір, його на санях привезли в сусіднє з Ямницею село Сгриганці до гімназійної подружки його двоюрідної сестри Марії Ґрозберґ Ольги. Сім’я Ґрозберґів відзначалася патріотизмом, самопожертвою і надійністю. І тому саме їм було довірено життя і безпеку провідника. Після надання «Сталеві» першої медичної допомоги його відправили на лікування в Крилос. Звідти фірою перевезли до Ямниці. Перебувати вдома було вкрай небезпечно, бо Гестапо могло будь-якої хвилі зробити облаву й арештувати пораненого. Тому його взяв до себе на свій страх і ризик його вуйко Антон Ребрик. До кімнати, де лежав Василь, не пускали нікого. Виняток становили тільки ті, кого Василь хотів бачити особисто. Довіряв він і доньці Антона Ребрика Марії, своїй двоюрідній сестрі (1927 р. н.), яка була його зв’язковою. Вона могла вільно заходити і виходити з кімнати, де перебував «Сталь». Доля її склалася трагічно. В 1945 році вона простудилася і раптово померла.

Якось Василь попросив, щоб переказали його татові, аби той його провідав. Микола Костянтинович прийшов, і, усамітнившись, вони про щось довго і гаряче сперечалися. Про зміст їхньої розмови родині стало відомо далеко пізніше зі слів самого батька підпільника. Він оповів, що в розмові з сином дорікав йому, стверджуючи, що вони, молоді, «зарано взялися» за справу визволення України. «Василю, Василю, ви сі зарано взяли за то... Що ви можете зробити перед такою армією?», – неприємно вразив він сина своїми доріканнями. У важкий воєнний час невпевненість у перемозі, зневіра і паніка розцінювалися як зрада, каралися в найрішучіший спосіб, і тому Василь не втримався від неконтрольованого випаду на адресу батька. Витягши пістолет і показавши його Миколі Костянтиновичу, він сказав: «Дивися, тату, якби ти був не мій тато, то би тебе забив на місці!»(16).

НА КОЛОМИЙЩИНІ

В 1944 році «Сталь» очолює провід ОУН Коломийщини. Коломийська округа була досить велика. До неї входили Коломия, Городенка, Снятин, Косів, Жаб’є. Для розбудови і зміцнення сітки підпілля ОУН він почав залучати багато молодих патріотично налаштованих молодих хлопців і дівчат. 

Провідником міської організації «Сталь» призначив Василя Блясецького, учня Коломийської гімназії. «Окружному провідникові «Сталеві» мене рекомендував надрайонний провідник, – згадував останній – «Сталь» був надзвичайно лаконічним: «Друже Матвію, треба попрацювати». Так я став провідником міської організації ОУН «Матвієм». Багато гімназистів-старшокласників були оунівцями. Наш клас вирізнявся високою активністю. Часто зустрічався в організаційних справах зі «Сталем» на конспіративній квартирі. Мусили остерігатися, бо німці з українськими підпільниками не панькалися, Гестапо полювало за ними і вночі, і вдень» (17). 

Після закінчення гімназії Василя Блясецького призначають тереновим провідником Снятинщини, а пізніше відправляють на старшинський вишкіл, який таборував на горі Маґурі, біля Гути і Потоків. «Окружний провідник «Сталь», – продовжує свою розповідь «Матвій», – викликав мене до Спаса й повідомив про наказ Крайового проводу про моє скерування на вишкіл. Збір майбутніх вишкільників відбувся в Порогах, куди мене привезли саньми”(18). 

Різдвяні свята 1945 року «Сталь» провів у Космачі в товаристві провідників «Роберта» і «Митаря» та десь до семи десятків повстанців. Крім «Роберта», з дружиною був ще «Митар». Коли вже всі сиділи за столом, вартовий доповів, що прибули гості. «Роберт» піднявся і промовив: «То «Сталь», піду зустріну!». Потім він привітав усіх з Різдвом Христовим, побажав витримки, успіхів у боротьбі з жорстоким і кровожерним ворогом. Багато колядували, сміялися і жартували. Під ранок вийшли у морозну різдвяну ніч, яка була переповнена голосами колядників і надією на краще майбуття... В той час у повстанців з’явився ще один небезпечний ворог – плямистий тиф. Після Різдва зв’язкова «Роберта» Стефанія Процак відвідала у Березовах хворих курінних «Степового» і «Лісового», колишніх офіцерів Червоної армії, які перейшли в УПА. А перед тим відвідала у Рушорі хворого провідника Буковини «Сталя». (Після Коломийщини «Сталь» був призначений провідником Буковини, – прим. авт. І. Д.) Разом згадували ще не таке далеке шкільне минуле й початки підпілля. (19).

Вже в січні 1945 року «Сталь» один із політичних керівників військової операції УПА в селі Космачі. Силами військових підрозділів «Скуби», «Різуна», «Орлика» і «Нечоси», чисельністю заданими більшовиків до 1500 бійців, Космач було взято. Під’їзди і мости в радіусі 10-ти кілометрів були підірвані і спалені. Телефонний зв'язок між районами, яким користувалися більшовицькі окупанти, було ліквідовано. На Йордан окружний провідник «Сталь» прийняв присягу і парад бойових відділів УПА. (20).

В той час провідника Коломийщини часто бачили в присілку Воловій біля Жабйого, де містилася редакція газети «Повстанець Гуцульщини» – органу Організації Українських Націоналістів Окружного осередку пропаганди Коломийщини. Передову статтю до номера завжди писав або редагував провідник. Дарія Кошак, яка разом зі східнячкою «Мариною», була друкаркою і готувала це видання, у своїх спогадах пише: «Приходив дуже часто серед ночі провідник «Сталь». Тоді мене будили, я сідала з машинкою і друкувала під його диктовку. Пригадую, що не раз він, відкинувши голову набік, дрімав. Я сиділа тихенько, щоб не розбудити його. Юнацька сітка в терені вже була ліквідована, і «Сталь» став окружним провідником Коломийської округи». (21) 

На початку травня 1945 року Дарія Кошак перебралася до Камерального лісу біля села Хімчина, де базувався Окружний осередок пропаганди. Його керівником був Ярослав Василик – «Грім», родом із села Вікна на Городенківщині, колишній студент медицини. До складу осередку входили «Леся» – Ірина Лепкалюк, «Ксеня» – Ліда Німа зі Старих Скоморох, «Сизий» – Степан Радиш із Рожнева і «Самбірський» – Микола Сенюк із Старих Кут. Осередок пропаганди працював безперервно. Друкували листівки, відозви, газету «За волю». Час від часу в таборі відбувалися конференції, відправи, на яких були присутні крайові й окружні провідники «Роберт», «Митар», «Залізний», «Демон», «Рибак», «Кіров» та «Сталь»... Провідник Стальтоді важко переживав про долю свого ад’ютанта «Чигирина» – Юзя Гринчука з Косова, який у Кутському районі, поранений, потрапив до рук більшовиків.(22) Небезпека і смерть чигали на підпільників постійно, і постійна нервова напруга пронизувала наскрізь. Але «Сталь», здавалося, уже звикся з постійною тривогою і в будь-якій ситуації діяв швидко, твердо і відповідно до ситуації, яка складалася. Траплялися і напівкомічні, і напівтрагічні випадки. Приміром, перебуваючи на Буковині, повстанський відділ на чолі з «Кривоносом» в одному із сіл забраву місцевого скнари-селянина провізію, аби врятуватися від голодної смерті. Той, знаючи, що в УПА за мародерство карають, пожалівся провідникові «Сталю». Реакція останнього була показовою. Він викликав «Кривоноса» до Космача. Там, у присілку Ставнику, в хаті голови сільської ради Кирила Линдюка він тоді квартирував. Туди ж за його наказом привели скаржника. Не дуже привітним тоном провідник запропонував «Кривоносові» сісти. Далі крижаним тоном повідомив, що його звинувачують у грабунку. «Я завмер! – згадував пізніше партизанський командир. – В УПА за грабунок, крадіжку – розстріл». «Сталь» тим часом переповів йому історію з конфіскацією провізії і зажадав пояснень. «Не пам’ятаю, як я виправдовувався, але провідник терпляче вислухав мої слова. А вже тоді наказує черговому привести чоловіка». В розмові з’ясувалося, що селянин стверджував, ніби в нього не було ніяких продуктів для повстанців, але одночасно наполягав, що відділ «Кривоноса» його пограбував. «Друже провіднику, яким чином міг я щось узяти у цього чоловіка, якщо в нього нічого не було?» – це питання «Кривоноса» явно було неочікуване для скаржника і переконливе для «Сталя». “Виведіть його і дайте п’ять буків на задницю, хай не очорнює УПА», – такий був його присуд невдасі-прохачеві.(23).

 *    *    *

В квітні 1945 року «Сталя» – Василя Савчака – за видатні заслуги для національно-визвольної боротьби українського народу проти окупантів відзначено ГВШ Бронзовим Хрестом заслуги.(24).

ПРОВІДНИК БУКОВИНИ

В другій половині 1945-го Василя Савчака, - провідника «Сталя», - призначають провідником ОУН Буковини. Тут він працював і боровся з більшовицькими окупантами аж до травня 1950-го року. До нього провід очолювала Артемізія Георгіївна Одинець-Галицька. Про драматичну історію її життя дізнаємося із спогадів Дарії Кошак. Вона народилася в селі Розтоках Вижницького району в сім’ї священика В 1945 році, потрапивши в більшовицьку засідку, після короткого бою, будучи в безвиході, вистрелила собі в скроню. Куля якимось дивом вийшла над чолом, важко травмувавши патріотку. Поранену, більшовики забрали до лікарні, де вона втратила зір. Незрячу провідницю судили і відправили в інвалідський табір до Караганди. Поступово до неї почав повертатися зір. Після звільнення в 1958 році відбувала висилку в селищі Долінці. Там вийшла заміж за Одинця Василя Овсентійовича. Він також був інвалідом. Походив з Київщини, але змушений був свого часу з українського Зеленого Клину емігрувати до Китаю. З Китаю він дістався на Західну Україну, де в 1948 році був арештований і отримав двадцять п’ять років більшовицьких таборів. Помер Василь Одинець у 1973 році в Караганді. Дружина пережила його на два роки і теж похована на Казахській землі. (25).

Прибувши на постій до Буковини, «Сталь» проаналізував боєздатність відділів УПА і виявив їхній досить незавидний стан. Результатом стало його рішення про розформування Буковинського куреня, який офіційно називався БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія), на окремі боївки, які в подальшому діяли автономно. Непросто сьогодні проаналізувати весь спектр впливів, який панував у середовищі українського підпілля на Буковині в середині 40-х років, але видається очевидним, що для консолідації всіх патріотичних сил проти ворога потрібна була не просто згуртованість, а чітка структурна й організаційна єдність усіх українських бойових формацій. Відомо, що сформований в 1941 році сотником Петром Войновським Буковинський курінь, який зіграв значну роль у спробі відновлення українського державного життя у Києві, був під впливом ОУН – Мельника. Можливо, і це до певної міри стало причиною настороженого ставлення «Сталя» до настроїв у середовищі буковинського підпілля. Більшовицькі спецслужби дану ситуацію побачили під таким кутом зору: «Не довіряючи діяльності ОУН Буковини, – йшлося в чекістському документі, – «проводу», який в основному складався з буковинських націоналістів, член Крайового «проводу» ОУН «Сталь» взяв керівництво Окружного «проводом» на себе»(26). Буковинський Курінь УПА в повстанській інфраструктурі значився як Тактичний Відтинок 20-ої Воєнної округи «Говерля» групи УПА-Захід і відповідно мав типову для УПА систему підпорядкування. Спочатку для керівництва повстанськими збройними силами на Буковині окружний провідник ОУН (р) Василь Савчак - «Сталь» наприкінці літа 1944 року направив у гірські райони Олексу Додяка «Кригу» із села Рівні. «Крига» очолив одну зтрьох перших сотеньУПА на Буковині. Двома іншими керували Роман Дубик- «Боєвір» родом з Чернівців і Ілля Мацьопа - «Хмара» із села Сергіїв. Пізніше була створена сотня «Боярина» – Дмитра Карапки.

За свідченнями радянських репресивних органів станом на 1946 ріку західних районах Чернівецької області налічувалося 18 боївок та підпільних організацій, які нараховували не менше 113-ти осіб. Силами цих формувань було вчинено 153 антибільшовицькі акції. (27).

Після поранення «Сталь» не мав змоги писати і йому потрібно було надійної людини, яка могла б займатися всім діловодством і опікою самого провідника. Вибір припав на двоюрідну сестру Василя, його односельчанку Марію Мицько. Марія Антонівна Мицько (після заміжжя Шпільчак, псевда «Оришка», «Дарина», 1920 року народження) навчалася в «Рідній школі» в Станиславові, а по її закінченні у приватній українській дівочій гімназії. За перших більшовицьких окупантів – учениця середньої школи №1 в Станиславові. В 1941 році, вже за німецької окупації, отримала наказ від обласного провідника юнацтва Василя Савчака про створення юнацьких дівочих клітин ОУН в Станиславівському районі. Організувала осередки у Підпечарах, Микитинцях, Єзуполі, Тязеві, Ямниці та інших селах. У листопаді 1943-го, після розстрілу українських патріотів у Станиславові під жидівською божницею переходить у підпілля. В січні 1944 року обласною провідницею ОУН «Мотрею» призначена надрайонною провідницею Станиславівщини. З січня до липня 1944-го побувала практично в кожному селі своєї округи, організовуючи тут підпільні жіночі осередки організації й проводячи в селах пропагандистську роботу. Працювала під псевдом «Оришка». В липні 1944 року призначена надрайонною провідницею Надвірнянщини, де працювала вже під псевдом «Дарина». В перші дні липня 1947-го отримала наказ переходити на Буковину. Тут їй визначили функції таємної машиністки при окружному проводі ОУН. Працювала під номером 33. Про свою роботу в окружному проводі під керівництвом самого провідника «Сталя» згадує: «В 1947 році «Сталь» викликав мене на Буковину. Після поранення він не міг писати, тому я була в нього секретаркою і всі секретні записки писала під його диктовку. Коли я прийшла до нього, то він мені сказав, що я маю бути «глуха, сліпа і німа», бо чим менше буду знати, то краще для мене. І я так робила.

На Буковині я перебула з ним три роки. Дислокувались ми в глибоких лісах Вижницького району біля сіл Розтоки, Мареничі, Виженка. В Окружному проводі були місцеві буковинці, галичани, волиняни і східняки. Доводилося нелегко. Бували дні, коли не було зовсім що їсти, збували такі дні, що довший час була лише вода і кукурудзяна мука.

Навіть не було солі. Кожний день кулешу несолену не мож було їсти, то ми почали придумувати різні страви з цієї муки. Пару днів варили чир, потім заливали окропом муку і варили кльоцки, а потім пекли коржі в попелі.

Авторитет «Сталя» з кожним днем зростав і поширювався по всій Буковині. Нас дуже радо приймали буковинські цигани та москвофіли (напевне, старообрядці, – прим, авт.), які за Петра І поселилися на Буковині. В той час у таборі ворога зростала тривога. Місцеві емґебісти побачили, що вони самі не впораються із зростанням революційно-визвольного руху на Буковині, тому запросили собі з Києва вишколених емґебістів, які керували б цією боротьбою. Вони завербували до своєї роботи майже всіх східняків - учителів і медсестер. Та коли «Сталь» приходив до цих східнячок, то вони йому про все розказували і переходили на його сторону. Коли вони приїжджали додому, то розкидали по східних областях України наші листівки, вели між своїми друзями агітаційну роботу і давали читати нашу літературу. Не одна вчителька була засуджена за «зраду» Батьківщини...» (28). На постої у «Сталя» були «Невидний», «Меч», «Коля» і «Фрозина». 

«Невидний», «Весна» – Тодорюк І. Д., 1902 року народження, із села Жадового Сторожинецького району. Його жінка з дитиною хлопчиком переховувалася в Галичині. Якось вона повернулася додому і потрапила на більшовицьку засідку. Її арештували, а «Невидного» вбили. Подальша доля їхньої дитини невідома. «Меч» – Іван Гулей із села Виженки Вижницького району. Він був чудовим стрільцем. Після приходу більшовиків на Буковину всю його родину вивезли до Сибіру – жінку, двоє дітей, маму і двох сестер. «Меч» твердо постановив собі вбити голову і секретаря сільської ради – винуватців вивезення його сімї. Спочатку він вистежив, коли і куди вони ходять на роботу. Дізнався, коли ходять до Вижниці. Коли якось голова прийшов на роботу, «Меч» із сусідньої гори через далековид побачив його в приміщенні сільради. Пролунав постріл з кріса буковинського месника. Куля пройшла через вікно і влучила зрадникові в голову. Той мертвий звалився з крісла. Секретар сільради, знаючи, що на нього «полюють», старався йти до райцентру з кимось із більшовиків у товаристві. Вистеживши його, «Меч» зробив засідку на дорозі, якою ходив ворог. Секретар ішов посередині, а по боках два його супутники-охоронці. Коли пролунав постріл і секретар упав на землю, ті, хто його супроводжували, лише встигли розскочитися на боки. Жінка і двоє дітей «Меча» померли в Сибіру, а мама і сестри повернулися. Правда, ненадовго. Скоро їх знову повторно - вивозять. Влітку 1949 року «Меча» вбив зрадник з його села на прізвище Гордей.

«Коля» – Корженівський Микола Григорович, родом із села Огіївки Ружинського району Житомирської області, походив з української патріотичної родини. Його батько був засуджений на 10 років з подальшою забороною проживати на Житомирщині за участь у бойових діях в лавах Петлюрівської армії. Мати, Анна Тихонівна, була вивезена на Сибір, а діти - Микола, Надя і Славко залишились у бабусі по материнській лінії. Коли почався голод в Україні, мати втекла з Сибіру щоб урятувати дітей від голодної смерті. Вона часто їздила до Москви, привозячи дітям хліба та різних круп. Поки вона поверталася додому з їжею, діти вже і листя на деревах з’їдали, тамуючи голод. Батько, відбувши тюрму, залишився в Макіївці, де проживав до приходу німців. Повернувся в Огіївку аж у 1942 році. Коля на той час уже закінчив індустріальний технікум у Житомирі. З поверненням більшовиків на Житомирщину Микола переходить на Тернопільщину, зв’язується з українським підпіллям і якзв’язковий переходить на Буковину. В 1946 році «Сталь» призначає його пропагандистом при Окружному проводі. 20 травня 1950 року «Коля» разом із «Сталем» переходить на Галичину, де його призначають пропагандистом Коломийщини. 2 вересня 1952 року в сутичці з більшовиками на території села Рунґурів Коломийського району, оточений ворогами, застрелився.

«Берізка», «Загул» – Нахамко Фрозина, приблизно 1922 року народження, була родом із села Банилова (за даними більшовиків - із села Бережниці) Вашківського району Чернівецької області. Разом із своїм чоловіком Юрком була в Похідній групі ОУН на Східній Україні під проводом Войновського. Коли німці відступили, то вони отримали наказ відходити з ними. Фрозина з чоловіком опинилася в Німеччині. Там німці формували антибільшовицькі диверсійні групи і закидали їх у тил більшовикам. Після недовгого вишколу (в 1944 році закінчили вишкіл) їх у групі з шести чоловік вночі скидають на парашутах на територію Румунії. Зібравшись разом, вони переходять на Буковину, де вливаються в збройні відділи ОУН-УПА. На початку 1947 року чоловіка Фрозини вбивають більшовики. Після його смерті вона народила сина Юрка, якого дала на виховання родині Олексюка в селі Розтоках Путивльського району. В червні 1948-го Фрозина загинула, а її сина з родиною Олексюків вивозять на Сибір. Зараз Юрій Олексюк, син Фрозини, живе в Розтоках і з допомогою пані Марії Мицько-Шпільчак розшукує свою родину в Банилові.(29).

*    *    *

Влітку 1947 року рейдом на Буковину прийшла Березівська сотня УПА. Буковинські підпільники зустріли бійців і допомагали їм провізією, технічним забезпеченням та інформацією про ворога. Крім того, були провідниками під час рейду. Мета походу була оперативно-пропаґандивна. Складність ситуації на Буковині полягала в тому, що, окрім більшовицьких Гарнізонів, які були практично в кожному селі, тут ще з часів румунської окупації залишилася велика мережа аґентів таємної поліції. Вони готові були служити будь-яким окупантам – румунам, мадярам, німцям, москалям, усім без винятку. Не відставали від них і стрибки, які проявляли тут посилену активність. На підході до Черемошу повстанці змели з дороги засідку більшовицьких солдатів. Ті дременули, “ледь чоботи не погубили». Перейшовши бурхливий Черемош, вони подалися вглиб Буковини. Біля села Черешеньки Вижницького району відділи зустрів окружний провідник «Сталь». Командування сотні спільно з окружним провідником визначило маршрути руху відділів. Стрільцям дали два дні на відпочинок. Командиром однієї з груп повстанців був «Кривоніс» – Мирослав Симчич. Пізніше він розказав, що в наметі «Сталя» був радіоприймач і провідник слухав передачі західноєвропейських радіостанцій. Якось одна з радіостанцій навіть транслювала передачу про перехід відділів УПА із Закерзоння до Австрії. Згадувалося про полковника Коника і про важкі бої повстанців, які переходили через Чехо-Словаччину.- «Кривоніс» зустрівся на постої в «Сталя» із своїм давнім знайомим надрайонним провідником, а пізніше заступником окружного провідника «Невидним», якого він знав за псевдом «Весна». Зустрічався з охоронцем «Мечем», ім’я якого вже тоді було овіяне леґендами, а також із сестрою «Сталя» Марійкою Мицько. Провідник Буковини розказав гостям цікаву і далеко не поодиноку на ті часи історію. Буковинські підпільники розконспірували більшовицького агента, що намагався за будь-яку ціну вкоренитися в повстанське підпілля. Той влаштувався на роботу в лісництво і видавав себе за великого патріота України. Настійно виявляв бажання зв’язатися з повстанцями і допомагати їм. «Сталь» особисто пішов на зустріч з «патріотом» і в процесі невимушеної бесіди його розсекретив. Той був досвідченим більшовицьким агентом, стріляним горобцем. До війни совіти закидали його для розвідницької діяльності до Праги. Був першокласним актором і рафінованим провокатором. Міг при потребі щиро, із слізьми на очах плакати або безжурно реготати. Проте «Сталь» і окружний провідник СБ «Петро» швидко вивели його на чисту воду. Зрозумівши, що його гра не спрацьовує, аґент усе розповів як на духу. Його перевербували і він пізніше працював на УПА.(30).

Повстанці з Галичини пройшли Буковину «вздовж і впоперек». Дійшли аж до Бессарабії. В Карпати повернулися під осінь.(31).

Про обставини зимівлі «Сталя» 1947-1948 років Марія Мицько-Шпільчак пише: «Зима 1947 року на Буковину прийшла дуже швидко. Вже 15 жовтня 1947 року випав двометровий сніг. Чотири доби сипав лапатий густий сніг. Наші хлопці «Меч», «Невидний» і «Коля» копали криївку, а провідник «Сталь», «Фрозина» і я залишились на постою. Того вечора, коли почав падати сніг, прийшов «Меч» по їжу. Наші продукти вичерпувались. Хлопці, які копали криївку, мали харчі, та не мали посуду, а ми навпаки – мали посуд, але практично не мали харчів. Коли ми з’їли останню кулешу, то вибралися в дорогу до хлопців, які копали криївку.

Копали вони криївку на південній стороні гори, де сніг місцями вже почав танути. Ми забрали з собою всі наші речі, друкарську машинку, кальки, папір, книжки, нотатки, коци, баняки і рушили в далеку дорогу. Щоб не залишати за собою слідів, весь час йшли, брели річкою. Йшло нас четверо – «Сталь», «Меч», «Фрозина» і я. Крижаною водою йшли від першої години до шостої вечора. Доводилося і дряпатися по скелях. Ми були по пояс мокрі і вкрай вимучені. Вже сутеніло, коли добралися до криївки. Там переодяглися в сухий одяг, випили по півлітра кип’яченої води і полягали спати. Вранці всі встали здорові і бадьорі. Перед тим я говорила, що якщо це перебуду, то проживу ще сто років. Назагал моє здоров’я на той час було дуже кволе. Прихід швидкої зими не дав нам змоги заготувати продукти на зиму. «Сталь» наказав розділити харчі так, щоб вистачило до кінця квітня 1948 року. Цілу зиму ми їли тільки один раз в день. В криївці була лежанка з кругляків, на якій спали один попри одного, була криниця і невелика кухня. Дим ішов трохи під землею, а потім виходив вгору через стовбур сухого дерева, всередині вимащеного глиною, їсти варили тільки вночі. Зимою провідник читав Леніна... Мотивував це тим, що ворога треба добре знати, аби вести з ним успішну боротьбу. Крім того, писав новели... Назовні ми практично не показувались, і коли довелося це зробити, то ми один одного просто не впізнали. Були дуже страшні. В травні 1948 року ми з Колею одружилися. Тим часом «Сталь» пішов в Галичину на зустріч з Проводом. Ми перейшли на літній постій. Продуктів не було ніяких, крім кукурудзяної муки, солі і води. Зразу кілька днів ми їли пісну кулешу, а коли вона набридла, то парили муку і їли чир. Це вже був інший смак. Але пізніше приїлося і це. Тоді в попелі почали пекти коржі». (32).

Заданими більшовицьких джерел бункер окружного провідника Сталя містився в районі села Берегомета Вижницького району. Оперативний відділ МГБ вийшов на цю криївку в травні 1948 року. Після короткого бою вони захопили бункер, заволодівши дерев’яною друкарнею, великою кількістю листівок, підпільною літературою, зброєю, боєприпасами і продуктами. В бою загинули «Невидний» і «Берізка»(33). Марійка Мицько згадує: «Якось «Коля» і «Невидний» пішли в село і привели барана. Досвітком «Невидний» встав, щоб упорядкувати барана. Лише він почав поратися, як почув тріск гілок під чиїмись ногами. Він повідомив нас, а ми тільки чоботи на ноги, як почули постріли, спрямовані в нашу сторону. Ми з «Фрозиною» втікали перші, а хлопці відстрілювалися. Поранена під коліно, «Фрозина» впала. «Невидний», який також був поранений в ноги, підповз до неї і застрелив спочатку її, а потім себе... «Коля» був поранений у сідницю. Я залишилася сама в глибокому лісі і, що найгірше, у незнайомому терені. Зразу майнула думка - знайти і розпитати пастухів. Мені було відомо, що десь близько мають бути наші хлопці, які прийшли назустріч. Але я їх нікого не знала. Коли йшла, то стійковий мене запримітив і дав знати хлопцям, що йде якась людина – «ні хлоп, ні баба». Я була без хустини і без светра. Хлопці робили в цей час «Колі» перев’язку. Він їм сказав, що це, напевне, я і послав, щоб «Меч» мене зустрів. Я йшла посеред гори і все вдивлялася вниз, чи не йде хтось дорогою. Нараз чую голос: «Марійка!». Глянула туди, звідки долинав крик, і побачила «Меча». Побачила і гірко заридала... Захопивши після нападу наш табір, більшовики забрали мої фотографії, де я була разом із «Сталем». Вони розклеїли їх біля сільради, і вказуючи місцевим селянам на них, говорили: “Ось як ви відгодували того бандита і його коханку!”. Справді, Сталь на той час був дуже товстий, маючи невиліковну хворобу серця, але їв він дуже мало... Тим більше, я була його двоюрідною сестрою, тому про якісь наші амурні зв’язки говорити просто не доводилося. Більшовики, скоріше за все, про все це знали, але використовували фотографії у провокаційних цілях. На нашому постою вони знайшли і мою записку, де було вказано: “Ружин – Андрійчук Килина Тихонівна (це була тета Колі з Огіївки). По цій записці вони віднайшли і тету і всю родину Колі. Чекісти привезли у Вижницький район сестру Колі Надю. Разом з якимось чоловіком у цивільному вона ходила по селах, залишаючи по наших зв’язках листи до Колі. В тих листах просила, або її до цього примушували, Колю зголоситися. Там також йшлося про те, що більшовики все про нас знають і єдиним виходом для нас має бути добровільна здача карателям. Коля переживав за долю Наді. Після цього ми з ним перейшли в село Розтоки Путивльського району до дуже відважних і бойових хлопців Ткачуків, з якими жили рік.

Більшовики ще знайшли у вбитого «Невидного» записку, в якій йшлося проте, що зустріч з Провідником парного числа коло криниці, а непарного – на Золотім Току... Дощі падали без перерви, а більшовики кожного вечора машинами розвозили солдатів і залишали під кожною криницею. А криниця, де мала бути зустріч, була в лісі викопана стрільцями. Через дуже великі дощі «Сталь» не міг перебратися через Черемош на Буковину...”(34). Після захоплення повстанського табору біля Берегомета, до рук МГБ потрапили і звіти окружного провідника Краєвому проводу, в яких «Сталь» дає детальний аналіз суспільно-політичній ситуації на Буковині, порівнюючи її з ситуацією в Галичині.

Основний акцент у звіті «Сталь» робить на визначенні причин втрат, яких буковинські підпільники зазнали в 1948 році, критикуючи за бездіяльність окремих підпільників у Галичині. “...Трудитися і боротися в буковинських умовах, – пише він, – безумовно важче, ніж в галицьких. Причин цьому склалося досить багато. Момент територіального обмеження області сприяє обласним органам МГБ тримати під жорстким контролем роботу своїх районних відділів і своєчасно виправляти допущені помилки... Малочисельність, в порівнянні з Галичиною, революційних кадрів, що дає можливість органам МГБ майже до кожного революціонера прикріпити свого оперативника з боївкою 7-10 солдатів, котра безперервно діє на території підпільника, котрий розробляється... Широко розгалужена, доволі багаточисельна, діяльна агентурна сітка, котра безумовно сильніша, ніж у Галичині. Якщо проаналізувати причини всіх втрат, котрі ми понесли в цьому році, то побачимо, що всі втрати є результатом роботи агентури... Мені безмежно жаль, коли я дивлюся на своїх співробітників, які від надмірної фізичної перевтоми ледве волочать ноги, і в той же час згадую, що на галицькій території є ще революціонери, які байдикують...”.(35)

Спантеличена своєю безпорадністю в боротьбі з українським підпіллям, окупаційна влада в Буковині силами апарату УМГБ та районних відділів МГБ, з метою завдання остаточного удару, розробила ряд заходів. Як випливає з інформаційної записки за підписом секретаря Чернівецького обкому партії Д. Гапія, датованої 21 вересня 1948 року, було:

“...а) створено 9 спецгруп, які активно діяли в Путивльському, Вижницькому, Вашковецькому, Кіцманському районах по розшуку «бандітов» і керівних ланок підпілля;
б)    здійснювалися заходи з покращення якості агентури і пошуку нової, яка була би здатна проникнути в середовище «бандітов» і підвести їх під оперативний удар;
в)    були посилені чекістсько-військові міроприємства по розшуку бункерів і схронів, які будувалися “бандітамі” для укриття у зимовий період;
г)    проведення «бандітамі» заготівлі продуктів харчування на зимовий період дозволить органам активніше організовувати розробку як «бандітов» так і їх «пособніков». З цією метою ведеться активна розробка «кулацкого елемента». Крім цього, затвердженням Гапія, з боку

УМГБ «приймаються міри щодо посилення керівництва оперативною діяльністю райвідділів МГБ районів, «коториє поражєни оуновскім подпольєм» (36). Крім цього, Чернівецький обком партії розробив оперативний план заходів щодо боротьби з українським національним підпіллям у листопаді 1947 року, в якому чітко ставилося питання:
“а) встановити місцезнаходження окружного проводу, очолюваного провідником «Сталь» і ліквідувати його особовий склад; – до 1 .XII. Відповідальний зам. нач. УМГБ Фокін. «Крім цього, ставилося завдання встановити місцеперебування Наддністрянського (провідник «Скригун»), Чернівецького («Григор»), гірського («Черемшина») надрайонних проводів, Вижницького («Куниця»), Вашківського («Євген»), Сторожинецького («Степан»), Садгорського («Юрась»), Кіцманського («Тарас»), Заставнянського районних проводів (провідник «Лев») і ліквідувати їх – до 1 .XII. 1947 року».(37). Але більшовикам так і не вдалося і на цей раз реалізувати свій «оперативний план». «Сталь» залишався невловимим, а організована ним система функціонування розгалуженої сітки українського підпілля - досить ефективною.

В 1948 році велика організаторська і практична діяльність «Сталя» на посаді окружного провідника ОУН Буковини рішенням Української Головної Визвольної Ради від 23 серпня була відзначена Срібним Хрестом заслуги. Крім «Сталя», такі ж відзначення отримали провідник ОУН Коломийської округи «Борис» (Легкий Григорій), окружний референт пропаганди Коломийщини «Грім» (Василик Ярослав), окружний референт пропаганди Коломийщини «Леся» (Лепкалюк Ірина), окружний організаційний референт Коломийщини «Уляна» (Водоставська Надія) і член Косівського надрайонного проводу ОУН «Діоген» (Ковалюк Василь). (38)

Тільки в липні 1948 року, після злив, «Сталь» повернувся на Буковину. “Зимували ми в 1948-1949 роках, – продовжує свої спогади Марія Мицько, – в лісах біля села розтоки. Тут були Ткачук Іван Савович ,1913 р.н., Ткачук Юрко Савович, 1915 р.н., його дружина Сільвія – «Аня», Ткачук Василь Савович 1919 р.н., Ткачук Єлена Савівна 1924 р.н., Нічай Михайло – пс. «Дорошенко», а також «Нуцько», «Зоря», «Коля», я і «Сталь». Всіх нас було одинадцять  чоловік. Живих залишилося тільки двоє – Ткачук Юрко, який відсидів у тюрмі десять років, і я. Криївка була дуже велика, мала два виходи. Від криївки був викопаний тунель на 30 метрів, в кінці якого був вихід. Другий отвір був прямо в самій криївці. Харчами забезпечені ми були добре. На одну особу припадав один мішок кукурудзяної муки. Тут ми вже їли три рази в день. Зимою в криївці мали радіоприймач. Передачі “Бі-бі-сі” російською і українською мовами більшовики глушили, тому я кожен день слухала передачі польською мовою. Всі повідомлення писала на машинці, а весною роздавала людям, які дуже охоче їх читали. На Буковині ми мали дуже гарну друкарню, якою завідував і де працював Коля. Він відбивав багато листівок і карикатур на Сталіна. Пам’ятаю, на одній була намальована товста свиня з чубом і вусами Сталіна, а на кінці закрученого хвостика була п’ятикутна зірка. Під малюнком був вірш, з якого пам’ятаю початок:

Риє Сталін кулю земну
Своїм довгим рилом...
А в кінці вірша такі рядки:
І дориється до того,
Що зметуть його з лиця землі
Всі народи світу.(39)

«Сталь» так само, як й інші провідники повстанського руху на окупованих українських землях, з тривогою спостерігав за непорозуміннями, які виникли в середовищі української патріотичної еміграції в післявоєнний період. Було зрозуміло, що до розколу українського еміграційного моноліту доклали зусиль вороги, в першу чергу, більшовицька агентура. Але небезпечну ситуацію, яка там склалася, потрібно було нормалізувати, і тому керівництво повстанським рухом в жовтні 1949 року видає “Звернення Воюючої України до всієї української еміграції”, в якому лунає заклик до примирення сторін. Під зверненням стоїть підпис і провідника Буковини.(40)

“Большовики поставили собі за мету посіяти розкол між буковинцями і галичанами, – продовжує свою розповідь колишня підпільниця Марія, – мовляв, галичани – всі провідники, а буковинці – лише міхоноші. Вони поширювали провокаційні чутки, що буковинців використовують тільки для фізичної праці.

Тоді «Сталь» дав наказ всім галичанам і східнякам покинути Буковину. 20 травня 1950 року ми всі перейшли на Коломийщину. На Буковині залишилися лише буковинці. В Галичину з нами йшли «Сталь», «Макар» – окружний СБ, «Коля», «Недобитий» і я.... Щез нами йшли охоронці, яких я не знала. В Галичині ми дислокувалися в селі Бабин Косівського району. Тут повстанець «Бомба» зробив дуже оригінальну криївку. Хребтом гори йшла невелика пішохідна доріжка. Від доріжки по обі сторони гори був ліс, власниками якого були односельці «Бомби». Кожний господар свою ділянку відмежував колючим дротом. На одній такій межі ріс величезний бук, який всередині був порохнявий. «Бомба» придумав під тим буком викопати криївку. На день місце роботи розмасковували, і я цілий день сиділа у гущавині і спостерігала, аби хтось випадково не набрів нате місце. Криївку викопали досить швидко, гарно замаскували і почали готувати вхід. Дупло скоро розчистили, але найгірше було з корінням. Воно виявилося дуже міцне і здорове. «Бомба» запропонував знайти довге свердло, просвердлити в стовбурі отвір, а потім ще долотом обрубати коріння. Так і зробили. Води в криївці не було. На межі старий дріт замінили новим і він став підвісною дорогою, якою зимою ми ходили по воду. Три ряди дроту були міцно прибиті до слупків. Спідним дротом ходили, а за верхній трималися. На цій межі на верху дороги була дерев’яна загорода, яка теж ставала нам у пригоді. Воду носили каністрами у наплічниках. До криївки діставались драбиною, яка на кінцях мала залізні штирі, щоб не лишати на снігу великих слідів. Драбина весь час стояла всередині бука. У криївці зимувало п’ять чоловік: «Бомба» з жінкою Василиною, Коля, я і Дмитро з Бабина. «Сталя» з нами вже не було. На той час він уже загинув у шешорських лісах... Згодом, хоч нас, мене і Колі, вже не було у Бабині, Бомба ще кілька зим зимував у криївці. Одну зиму з ним був Паєвський Юрій, який у 1953 році був засуджений на двадцять п’ять років тюрми. На час суду Юрієві виповнилось 17 років. Паєвський у листі до мене писав: «Бомба» був дуже високої думки про ідейність Вашого покійного чоловіка (Колі), завжди казав, що тому чоловікові я вірю більше, ніж сам собі”. Криївка «Бомби» простояла 50 років і тільки в 2000 році завалилася, а бук упав».(41)

СТАЛЕВЕ СЕРЦЕ

Більшовики, виконуючи вказівки свого найвищого партійного керівництва, зокрема Микити Хрущова, які він виголошував на нараді секретарів обкомів КП(б)У і начальників облуправлінь МГБ західних областей УРСР з питань боротьби з українським підпіллям, почали посилювати репресії і проти сімей учасників повстанського руху. Батько і мати Василя Савчака перебували на нелегальному становищі і таємно проживали в своєму селі Ямниці. В кінці 1949 року в селі склалася напружена ситуація, пов’язана з намаганнями окупантів насильно колективізувати сільську громаду, реквізувавши майно селян. Громада активно опиралася цьому насильству, що не могло не турбувати репресивні окупаційні структури області. «Населення села налаштовано крайньо націоналістично», – констатував у своєму звіті про ситуацію в Ямниці завідуючий адміністративним відділом обкому КП(б)У М. Пастушенко. Жителі довколишніх сіл, де більшовики також не зуміли зав’язати колгоспи, говорили, що якщо в Ямниці немає колгоспу, то не треба і їм. 25 листопада 1949 року до Ямниці з метою вивчення ситуації на місці щодо організації колгоспу прибув перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов. Це був уже другий приїзд Хрущова до села. Вперше він побував тут у травні 1941-го. Найвищий партійний керівник України провів у Ямниці робочу нараду з місцевим партактивом, поставивши завдання в найкоротший термін завершити колективізацію в області. Очевидці переказують, що в розмові з селянами Хрущов виказував погрози на адресу так званих «ворожих елементів», які бойкотують колективізацію. «Ямниця - передове село, на нього всі села дивляться, і тому воно повинно бути колгоспним, – заявив високопоставлений партієць голові сільської ради Василеві Катамаю. – А Ви в цьому напрямку не працюєте, а панами робитесь. Ямниця залишиться на місці лише тоді, коли тут буде колгосп. Інакше - всіх на Сибір».(42). Після від’їзду високого партійця почався процес «добровільної» колективізації. До села наїхала маса чекістів і партійців, які влаштували облаву, а після прочісування села організували чергове великомасштабне вивезення до Сибіру так званих «кулаків» і «бандпособників». 30 листопада було арештовано Анастасію Савчак, матір провідника Буковини «Сталя». Застосувавши проти жінки так звану «провокацію», або, як це називали чекісти «літєрноє мєропріятіє», окупанти отримали інформацію, яка дозволила їм збільшити масштаби репресій і число жертв. Чекістська «провокація» полягала в тому, що затриманого садовили на вантажний автомобіль і в супроводі охорони ніби кудись перевозили. По дорозі на них «нападали партизани» і «звільняли» арештованого. Потім «партизани» допитували звільненого, і тут, як правило, той на радощах розказував «своїм» все те, що чекістам ніколи б не розказав. Потім «зненацька» «нападали» більшовики і знову забирали колишнього арештованого до тюрми МГБ до Станіслава. В такий спосіб чекісти дізналися дуже багато інформації від багатьох легковірних бійців ОУН-УПА і тих, хто їм допомагав. Карателям удалося обдурити й Анастасію Семенівну. «З питання організації колгоспу в селі Ямниця, – писав у своєму звіті М. Пастушенко, – затримана Савчак А.С. розказала, що вона і 12 чоловік інших членів сімей куркулів і учасників бандоунівського підпілля, з метою недопущення організації в селі колгоспу, по завданню підпілля ОУН вели активну агітацію серед населення зате, щоб ніхто в колгосп не вступав, в іншому разі погрожували розправою зі сторони бандитів».(43) Використовуючи дані, отримані від матері провідника, 2 грудня 1949 року більшовикам удалося арештувати і його батька. Проти Миколи Костянтиновича також застосували «провокацію» і також з успіхом. Обдурений загарбниками, Савчак показав: «В питанні організації в селі Ямниця колгоспу учасники підпілля ОУН зі своєї сторони приймають контрзаходи, з цією метою вони розповсюджують серед населення листівки, відозви і погрожують населенню, що якщо хто вступить до колгоспу, той буде повішений. З цього питання учасники ОУН в селі Ямниця спеціально проводять збори селян, які проводилися в будинках: Зуб’яка Антона Петровича, Зуб’яка Василя Петровича, Ребрика Антона Григоровича. Багато жителів с. Ямниця з метою ухилення від вступу в колгосп виїхали з села. Мені відомо, – далі заявив допитуваний, – що учасники ОУН дали завдання десятникам села вести агітацію серед населення про те, щоби не вступати до колгоспу. Виконуючи це завдання підпілля ОУН, десятники ходили по селу і попереджували селян, щоби вони не вступали до колгоспу. Голова сільради Катамай після від’їзду із села Ямниця М.С. Хрущова також ходив по селу, вів агітацію серед населення проти вступу до колгоспу, заявляючи, що якщо населення зуміє вперто протиставити себе організації колгоспу, то з організацією колгоспу в селі нічого не вийде».(44) Відкинувши ідеологічні нашарування, явну брехню і фактичні помилки, присутні у всьому звіті Пастушенка, слід визнати за батьками окружного провідника ОУН Буковини, простими ямницькими селянами, величезну мужність і відвагу протистояти грабіжницьким планам комуністів щодо усуспільнення, а фактично експропріації їхнього особистого майна і землі, яку вони десятиріччями за свої гроші викуповували у панів. Тільки ОУН могла хоча б на якийсь час затримати цей відвертий грабунок українських селян російськими імперіалістами з комуністичними гаслами. Батьків «Сталя» було засуджено і відправлено на сибірську каторгу за боротьбу їхнього сина з новітніми колонізаторами Української землі.

Про достовірні обставини загибелі окружного провідника Буковини Василя Савчака – «Сталя» ми дізнаємося тільки тоді, коли будуть відкриті для дослідників-істориків архіви колишнього КГБ, теперішньої СБУ. А поки що ми можемо черпати інформацію тільки від ще живих свідків тих подій, які, на жаль, не володіють абсолютно достовірними даними про цютрагічну подію... Здається, достовірним фактом є те, що ключову роль у цих подіях зіграв окружний провідник СБ Коломийщини «Кіров» – уродженець Городенки Роман Тучак. «Сталь» добре знав «Кірова» особисто і скоріше за все йому довіряв. Правда, будучи професійним підпільником і виконуючи закони ОУН, повної інформації не давав нікому. Фотокамера одного з підпільників зафіксувала унікальний кадр з літа 1946 року, коли на постій до крайового провідника СБ «Митара» – Лівого Романа, прибули «Сталь» з охороною і «Кіров»... За свідченнями слідчого СБ «Лимана», з яким автор особисто зустрічався і який теж опинився в цьому кадрі, причиною зустрічі були не тільки організаційні питання, але і день народження провідника «Митара». Залишається таємницею, чи співпрацював з МГБ «Кіров», уже тоді, в 1946-му, чи став на шлях зради пізніше. А можливо, був завербований чекістами ще в роки першої більшовицької окупації. Думки дослідників і ще живих учасників подій розділилися. Так чи інакше вже в кінці 40-х або на початку 50-х років Тучак - не просто інформатор чи перебіжчик з лав УПА, яких тоді, на жаль, було багато. «Кіров» - найактивніший більшовицький аґент і провокатор, зрада якого привела до смерті сотень людей, а тисячі були арештовані - з подальшою зламаною долею по тюрмах і засланнях. За версією Юрія Паєвського, учасника подій, який тоді перебував з друкаркою «Дариною» у криївці під горою Брусним, події розгорталися за приблизно сім – вісім кілометрів від них на горі Кокорі біля озера Лебедина. По закінченні осінньої відправи – наради провідників, з якоїсь причини зосталися лише «Борис» і «Сталь» зі своїми охоронцями. Приведені «Кіровим» чекісти оточили місце постою і відкрили вогонь. Повстанці прийняли нерівний бій і загинули геройською смертю. Відгомін бою, який тривав з ранку до вечора, особисто чули «Жук» – Юрій Паєвський і «Дарина» – Марія Романюк. Правда, вони не знали, що цей бій ведуть повстанці під орудою двох провідників. Трагічну новину приніс їм того ж вечора заступник окружного провідника СБ «Крук».(45). Дещо іншу версію подій описує Марія Мицько. В жовтні 1950 року, «Сталь» вирішив зібрати всіх провідників Коломийської округи у

Шешорських лісах на нараду. Зібрання відбулося вдало і більшість учасників благополучно розійшлася по своїх районах. «Сталь», «Борис», «Макар» і ще декілька місцевих провідників залишилися ще на день. На другий день почалася облава. «Сталь» відступав разом з «Макаром». При відступі їх обстріляли. Вони двоє встигли залягти. Коли постріли вщухли, «Макар» піднявся аби відступати далі. Він кликав «Сталя», але той не ворухнувся. Хворе серце провідника не витримало знегод багатьох років боротьби, фізичних і моральних потрясінь.. .(46)

Тіло Василя Савчака більшовики на коні звезли до села Шешори. Лісники із Шешор розповідали, що бачили провідника голого і, що характерно, на його тілі не було ніяких поранень. Цю інформацію Марія отримала безпосередньо від«Макара». Організував більшовицьку облаву за її визнанням – «Кіров». Пізніше, коли «Оришка» – Марія Мицько зустрілася з «Недобитим», він розповів їй, що був з одним сексотом з Буковини і той признався, що бачив у МГБ фотографію «Сталя», яка була перекреслена, а на звороті цього фото була дата смерті невловимого месника, крайового провідника ОУН Сталя – Василя Савчака – 20 жовтня 1950 року.(47) Колишній підпільник Петро Підлетейчуку розмові Дарією Кошак стверджував, що тіла провідників «Сталя» і «Бориса» більшовики літаком відвезли до Києва. (48) До речі, сам Підлетейчук в основному підтверджує вже згадані обставини загибелі провідників «Бориса» і «Сталя», але в його спогаді є деякі інші, ще не згадувані деталі. Зокрема він стверджує, що після відправи, яка відбулася на горі Кокорі, біля озера Лебедина, залишилися «Борис» з охороною, «Сталь» із своїми вояками і надрайонний провідник Городенківщини «Сталевий». До нього «Борис» збирався піти на зимівлю.

Один за одним відходили охоронці «Бориса», яких він відпускав на зиму до весни. Далі п. Підлетейчук розповідає: «Наступив ранок. Падав дощ, котилися каплі по листю дерев і падали на землю, яксльози... Раптом: «Борис», я полковник Н. Ви оточені. Обіцяю Вам життя за співпрацю...». Подальші слова полковника заглушили автоматні черги. Почався нелегкий і останній бій для славних лицарів, для відомих провідників нашого краю, які багато зробили для того, щоб наша боротьба не пропала марно. Падали, якосіннєлистя, бійці провідника «Сталя», загинув підкошений ворожою кулею надрайонний Городенківщини «Сталевий». «Слава Україні!» – були останні слова провідника Буковини «Сталя». Провідник «Борис», засвідченням Підлетейчука, був поранений, але, стікаючи кров’ю, відбивався з автомата до останнього набою. Коли настала безвихідь, застрелився з пістолета». «Тіла загиблих героїв, – завершує свою сумну розповідь колишній підпільник, – забрали до Яблунова. Фотографували, потім повантажили на літак і повезли до Києва, щоб і там верховоди переконались, що вже немає в живих вірних синів України і «ненависних ворогів імперії». Повернули назад. Місце захоронення героїв невідоме».(49).

В основному підтверджують викладені вище версії і джерела зі Служби безпеки України. Правда, як свідчать ці ж джерела, трагедія сталася на горі Карматурі.

Вже в роки незалежності брат провідника «Бориса» Петро і Юрій Паєвський зустрілися в Києві з Романом Тучаком, який фактично підтвердив факт своєї зради. Правда, він навідріз відмовився визнавати, що загибель «Сталя», «Бориса» і їхніх охоронців була на його совісті. За версією Тучака його співпраця з МГБ почалася вже після загибелі провідників. Як провокатора, який привів більшовиків на гору Карматуру, Тучак називає аґента МГБ «Кузнєца», або «Ореста» – Миколу Ільницького із села Лючої біля Яблунова. Правда, особливість ситуації полягає в тому, що Ільницький працював у Окружному проводі СБ під керівництвом того ж таки Тучака – «Кірова»(50). Скоріше за все, що і в цьому випадку істину можна встановити тільки за допомогою інформації, яка зберігається в архівах СБУ...

НАКАЗАНО ЗНИЩИТИ

Лише побіжний аналіз дуже небагатьох, доступних сьогодні документів з партійних архівів свідчить про те, що спецслужби більшовиків докладали величезних зусиль для ліквідації авторитетного не тільки на Буковині, але і в Галичині провідника. Для досягнення мети чекісти застосовували всі можливі оперативні заходи. В довідці, підготовленій управлінням МГБ Станіславської області за період з 1 жовтня по 30 листопада 1946 року, прямо стверджується, що чекісти готували спеціальні заходи з метою компрометації провідника ОУН Буковини перед органами СБ. Ефективність цих заходів вони наочно ілюстрували в цьому ж документі на прикладі ліквідації в Ямниці есбістами земляка Василя Савчака Дмитра Кушніренка.(51). Але у випадку зі «Сталем» ця провокація не спрацювала, і емґебісти почали діяти через своїх аґентів, свого часу перевербованих чекістами. Один із них буковинець Василь Гордей, родом із села Іспаса, взятий чекістами в «розробку» в 1944 році за збиткування над євреями в часи німців, став їхнім вірним прислужником і катом для багатьох українських патріотів Буковини. Гордей ходив із спеціальною провокативною групою тими місцевостями, де його не знали, а за ним через якийсь час приходили емґебісти й арештовували всіх, на кого він указував. На совісті зрадника десятки замордованих жертв, а на погонах - офіцерські відзнаки капітана і визнання як найкращого патріота радянської влади на Буковині. Розповідали, що Гордей убив сім’ю священика, а його дочку забрав із собою. Подальша її доля невідома. Більшовицький запроданець вистежив і власноручно застрелив у 1950 році невловимого для чекістів героїчного буковинського підпільника «Меча».(52) Гордей був причетний і до засідки, і до спроби ліквідації «Сталя». Останній з трьома охоронцями вирушив, мабуть, з Лукавецького Майдана через вижницьку дорогу на Буковину - лісок, розташований між Берегометом і Черешенькою Вижницького району. Юда, добре знаючи лісові стежки, порозставляв у засідці чекістів. «Сталь» цього не очікував. Коли почалася перестрілка, охоронець «Юнак» перебіг через вижницьку дорогу в ліс, двоє інших охоронців – Юрко і Ванько були вбиті. Карателі хотіли взяти «Сталя» живим, але він, скинувши шинель, зумів їх обманути і втекти. Гордей дожив до похилого віку, а на його похороні каґебісти салютували стрільбою.

Другий запроданець, з походження буковинець, Дмитро Чорней, син Василя, псевдо «Моряк», користувався у «Сталя» довір’ям, бо свого часу проявив себе як сміливий повстанець. Був добрим кулеметником, від зброї якого згинув не один ворог. Коли «Моряк» установив контакт з НКВД, то на зустрічі з чекістами домовився здати їм «Сталя». На чолі з більшовицьким майором вони засіли десь між селами Іспасом і Майданом. Поблизу був потічок, через який лежала кладка. Сподіваючись, що майор сам ліквідує провідника, «Моряк» до нього впритул не наближався. Але майор не зрозумів поведінку свого агента. Після того, як «Моряк» подався назад, чекіст подумав, що це знак небезпеки і відступив подалі. Подейкували, що за таку поведінку майора пізніше позбавили звання. (53) Про постійні провокації МГБ з метою фізичного знищення «Сталя» розповідало багато учасників національно-визвольної боротьби в Західній Україні 40-50-х років. Але практично всі старання окупантів були марними. Провідник Буковини володів унікальним даром розпізнавати людей, швидко орієнтуватися в будь-якій ситуації і блискавично приймати нестандартні рішення. Він був надзвичайно сміливим, легко перевтілювався і міг невимушено спілкуватися навіть у колі ворогів. Тонкий психолог, «Сталь» не пропускав можливості особисто поспілкуватися з підозрілими особами, аби з’ясувати їхні наміри. Можливо, саме ці його особисті якості вберегли провідника і багатьох підпільників з його оточення від зрадників, підступів МГБ і безглуздих випадковостей. Про саме такі властивості підпільника і її командира «Сталя» розповіла Марія Мицько: «...Найголовнішою метою МГБ було впихати в наше нутро аґента-внутрішника. І це їм до певної міри вдалося. їм вдалося зловити одного нашого бойовика з СБ, якого завербували і зразу звільнили так, що ніхто про це не знав. Пізніше цей аґент-внутрішник договорився з емгебістами, що він приведе цілу боївку СБ. Так і сталося. Цей агент-внутрішник привів цілу боївку (в числі 6-ти чоловік) на означене місце. Большевики їх оточили і всіх машиною вивезли до Вижниці. Тут їх всіх «оформили» – завербували і тою самою машиною відвезли в ліс. Все вони зробили так скоро, що ніякої підозри не могло бути. Большевики назначили термін, коли мають убити «Сталя». Між цими аґентами-внутрішниками був галичанин із с. Космача. Коли вони йшли вбивати «Сталя», то цей галичанин повідомив окружного провідника СБ «Кривоноса» – Сулятицькогоіз с. Березова-Середнього, що вони всі аґенти-внутрішники і йдуть вбити «Сталя». «Кривоніс» залишився з ними, але через станичного велів повідомити «Сталя» про плани МГБ. «Сталь» зі своїми хлопцями розробив план акції і вирушив назустріч. Зустріч мала відбутися у хаті. Аґенти вспіли скоріше прийти до хати. Біля кожного аґента стали 2 наших бійці. Командир боївки сів за стіл. Прийшов до хати «Сталь», поставив МП (німецький автомат) і сів за стіл коло командира боївки. Командир хотів «Сталя» роззброїти і сказав, щоб «Сталь» показав йому свій пістолет. «Сталь» витягнув пістолет з кобури і зразу сказав: «Руки вверх!». У цей момент всі хлопці спрямували свою зброю на зрадників. Усіх їх пов’язали і повели в ліс. У хаті зробився такий переполох, що жінки, які там готували вечерю для повстанців, утікали куди бачили, навіть через вікна. На цей раз план ворогам не вдався. Був ще інший випадок. У горах у селі Розтоках, на березі Черемошу жив Іван Матіос, який за німецької окупації допоміг большевицьким диверсантам переправитись через ріку, здається, на Словаччину.

Однією із більшовицьких диверсійних груп керував кадровий чекіст, який мав великий досвід провокаційної діяльності в сталінських спецслужбах. І ось цього командира групи стягають у Чернівці. Тут він проходить вишкіл, на якому йому було поставлено завдання ліквідувати «Сталя». Цією роботою керував спеціаліст із Києва. В липні 1947 року командир диверсантів приходить до Івана Матіоса до хати. У розмові з господарем чекіст почав вимагати, щоб той звів його з провідником «Сталем», мотивуючи це тим, що він дуже розчарувався в радянській владі і хоче особисто передати провідникові цінні повідомлення. Господар сказав, що не знає, де шукати «Сталя», але погодився передати прохання підпільникам через свого брата. Коли наші хлопці запропонували йому зустрітися з районним або повітовим провідником, той відмовився, вимагаючи зустрічі тільки зі «Сталем». Хлопців це насторожило. Коли він прийшов на зустріч, хлопці зав’язали йому очі, мовляв, у нас такий закон. Він не противився. Із зав’язаними очима його трохи поводили по лісі, а потім привели на постій до «Сталя», прив’язали до смереки і відкрили очі. Зразу після того, як «Сталь» вийшов з колиби йому назустріч, чекіст промовив: «Ви «Сталь» з Ямниці, я знаю Вас з фотографії...» і почав усе точно розказувати, як готувалася ця акція і що він мав завдання знищити «Сталя». Полковник мав паспорт на прізвище Богун Богдан Богданович. Це, напевне, прізвище видумане... І цей план чекістам знову не вдався...».(54). Після того, як допит аґента перейшов до виявлення конкретних деталей його діяльності, а він зрозумів, що маєсправуз підпільниками професіоналами, яких не можна водити за ніс, поведінка гостя різко змінилася. У нього здали нерви і він почав нецензурно обзивати підпільників, виявляючи явну неповагу до українського повстанського руху. Рішенням повстанського суду більшовицький лазутчикбув страчений.

ЛЕСЯ

«З них могла би бути імпозантна пара...» – зринуло з уст зв’язкової провідника «Сталя» Орисі – Олександри Паєвської, коли провідник навідався до неї в Брустури разом з високою красивою дівчиною. В підпіллі про шлюб чи про будь-які сімейні справи говорити було не прийнято, хоча, якзгадує Дарія Кошак, ні для кого не були таємницями про симпатії між «Борисом» і «Ксенею», «Білим» і «Сонею» і, звичайно, між «Сталем» і «Лесею»... Ірина Миколаївна Лепкалюк, псевдо «Леся», 1924 року народження, родом зі Старого Косова, була пропагандисткою окружного проводу ОУН Коломийщини. До Юнацтва ОУН вступила, ще навчаючись у Коломийській гімназії. В 1942 році очолила юнацьку повітову сітку Коломийщини. Того ж року після похорону своєї подруги, закатованої німцями в селі Перерові, склала присягу члена ОУН. Вибрала псевдо Ольга Хмара. Вже в 1943 році призначена окружним провідником Юнацтва. Після розв’язання сітки в серпні 1944 року всі її члени влилися в УПА. Розпочалася кривава боротьба з більшовиками, які знову окупували Західну Україну. Під псевдом «Леся» пройшла курси пропагандистів і стала працювати в ідеологічній референтурі Косівського та Коломийського районів.(55) Від травня 1945 року працює при окружному проводі Коломийщини, в осередку пропаганди. Разом з нею тут були ще«Ксеня» – Ліда Німата«Христя» – Дарія Кошак. Дівчата були дуже дружні, а старша від них «Леся» користувалася авторитетом і повагою. Виготовляли летючки, відозви, звернення до населення, до відділів УПА, до червоноармійців, видавали підпільну газету «За волю». Таку підпільній роботі, сповненій смертельної небезпеки, яка підстерігала патріотку кожної хвилини, проходили юність і життя молодої косівчанки... Свою долю, яку вона не поділяла з долею своєї поневоленої Батьківщини, «Леся», здається, вже виміряла раз і назавжди... Але ось у їі житті з’явився Василь, і появилося просте людське щастя, про яке і не мріялося, але право на яке має кожен, на землі роджений. (56)

Шлюб Василеві Савчаку – «Сталю» і Ірині Лепкалюк – «Лесі» у церкві села Завалля давав о. Юрій Кікта(57). Про ніжні стосунки двох красивих і закоханих молодих людей, постійно розділених важкою долею підпільників, дізнаємося тільки з окремих скупих спогадів чи то натяків їхніх друзів і соратників по боротьбі... Тоді про це говорити було не заведено з різних міркувань. У тому числі з причин безпеки для них і їхніх рідних...

З серпня 1947 року біля села Нижнього Вербіжа «Леся» потрапила на засідку окупантів. Відділ емґебістів, очолюваний сержантом Набаєвим, намагався зупинити «невідому громадянку, яка несла корзину». На вимогу зупинитися підпільниця, витягнувши пістолет, почала відходити відстрілюючись. Вогнем у відповідь «Леся» була вбита... У мертвої патріотки більшовики знайшли пістолет«ТТ», медикаменти, і «штафету» – послання на адресу №35.(58) Чекісти ще довгий час не здогадувалися, що №35 - це поштовий шифр М-35 зв’язкової провідника «Сталя» Олександри Паєвської. Після того, як тіло Ірини Лепкалюк більшовики вкинули на фіру і вивезли, хтось уночі зібрав її пролиту кров і поховав у Нижньому Вербіжі, поставивши коло церкви березовий хрест. У 1995 році сестра Ірини Ганна на цьому місці хотіла встановити пам’ятник, але через якісь конфесійні непорозуміння від свого задуму відмовилася і поставила його на цвинтарі Монастирку. Василь Савчак надзвичайно важко пережив утрату своєї дружини. Тим більше, що за деякими свідченнями Ірина була вагітною і їй було важко бігти... Як згадував Пантелеймон Василевський, у вересні 1947 року під час їхньої конспіративної зустрічі у Чернівцях, провідник був під глибоким враженням цієї втрати...

Коломийський композитор Дмитро Циганков у 1993 році написав пісню «В памяті вічно жива». Вгорі над нотами – напис: «Світлій памяті вірної дочки України Лепкалюк Ірини, референта пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН–УПА«Лесі».

У карпатських лісах вже палала червона калина, І свій лист золотий осипали додолу гаї, Там спочила навік молода партизанка Ірина, Та не знає ніхто, де згубилась могила її. Там боролась вона за свободу і честь України, У нерівних боях смерті в очі дивилась не раз, В серці віру несла молода партизанка Ірина, Що життя віддала за Вітчизну, за волю, за нас. Плачуть в горі батьки, брат з сестрою і ціла родина, А в Карпатських лісах ні могили нема, ні хреста, Але імя твоє дорога наша “Леся” – Ірино,

Як молитву, завжди промовлятимуть наші уста! (59)

ЗВ’ЯЗКОВА М-35

За свідченням Юрія Паєвського вперше провідник «Сталь» з’явився в їхній хаті в селі Брустурах 1944 року. Його мати, Олександра Паєвська, псевдо Орися, 1908 р.н., працювала в місцевій школі вчителькою, а бабця була директоркою школи. Крім «Сталя», у них вдома, а жили вони в школі, часто бували «Борис», «Лісовий», «Степовий», «Скуба», «Чернець» та багато інших провідників. «Сталь» відрізнявся від інших тим, що був «імпозантний і видний мужчина».

Вже з 1945-го Олександра Паєвська, яка працювала під шифром М-35, була особистою зв’язковою «Сталя» і «Бориса». За наказом провідників вона змінила місце праці і переїхала з Брустурів до села Бабина. Бабин був ближче до кордону з Буковиною, і тут була краща можливість побудувати криївку. Школастоялау відлюдному місці, аліс починався прямо в їхньому саду, коло школи, з прямим виходом на Сокільський хребет. Але це був перший шлях зв’язку на Буковину. Другий перехід, яким користувалися підпільники Буковини, був уже в низах Черемошу, навпроти села Тучапів. Там на приходстві священика о. Гранківського (його дружина була сестрою матері Паєвської) був другий з багатьох зв’язків пункт, відповідно-і криївка. Цим зв’язком займалася донька Гранківських Іванна. Через це вона в 1950 році була змушена перейти на нелегальне становище і через півтора року загинула, застрелившись у Видинові в криївці. В Бабині, де Олександра Паєвська продовжувала працювати вчителькою, а її мати директоркою місцевої школи, створився і функціонував центр зв’язку. В школі була побудована невелика криївка, щоб можна було перебути день-два, якщо повстанці не мали часу йти далі за ночі. Її будував «Бомба» із своїми хлопцями. Тут часто бували «Борис», «Вихор», «Денис» та інші. Правда, коли приходили «Сталь» або «Борис» з охороною з п’яти чи шести чоловік, то ховалися вони не в криївці, а на просторому шкільному стриху. Десь у 1949 році на цьому стриху після гострого приступу апендициту довго лікувався “Сталь”. Зрозуміло, що зробити операцію хворому в тих умовах було неможливо з причин конспірації. Тому Паєвській доводилося купувати аж у Львові «на паску» дефіцитний американський пеніцилін і самій робити йому уколи. Таким чином провідника вдалося врятувати. Вже пізніше, після арешту Паєвської, одним з пунктів її «злочинної діяльності» було лікування «бандита». Після загибелі провідника Паєвська змушена була перейти в підпілля. Була арештована разом з провідником «Недобитим» - Юліаном Матвіївим, зраджена «Кіровим». Від співпраці з ворогом відмовилися, за що і поплатилися життям. У числі інших українських патріотів їх розстріляли в Києві... (60)

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.    Спогади Ярослава Гавриловича Долчука, пс. «Нечуй», вояка УПА, жителя села Ямниці. Записано... Архів автора.
2.    Спогади Анни Антонівни Ребрик-Галіпчак, 1921 р. н., жительки села Ямниці. Записано 5 листопада 2005 року. Архів автора.
3.    Ігор Дейчаківський «Ямничани». Івано-Франківськ, видавництво «Нова зоря», 2002. С. 113.
4.    Державний архів Івано-Франківської області (далі ДАІФО). Ф.68 сч., Оп. 2 Спр. 2670. Поч. 16.20.1935, — кін. 20.12.1935 року. С.167.
5.    ДАІФО. Ф. 69 сч. Оп. 1. Одзб. 160.
6.    Ігор Дейчаківський. «Ямниця. Історія села та його людей». Львів, видавництво «Червона калина». 1994. С. 63.
7.    «Івано-Франківська українська гімназія №1. 100 років», м. Івано-Франківськ. 2005. С. 3-7.
8.    Марія Мицько-Шпільчак. «Спогади про Василя Савчака — «Сталя». Записано 2003 року. Рукопис. Архів автора. С. 4.
9.    Там же. С. 5.
10.    Ігор Дейчаківський. «Ямничани». Видавництво «Нова зоря» Івано-Франківськ. 2002. С. 151-152.
11.    ДАЛО (Державний архів Львівської області). Ф. 26. Оп. 15. Спр. 299. 4 арк. 262.
12.    Петро Савчук «З неволі до волі». Івано-Франківськ. 2001. С. 79.
13.    Марія Мицько-Шпільчак «Спогади про Василя Савчака — Сталя». С. 6.
14.    Спогади Романа Басараба, Клавдії Басараб- Літанюк та Оксани Манюх-Припхан. Записано 10 червня 2002. Архів автора.
15.    Марія Мицько-Шпільчак «Спогади про Василя Савчака — Сталя». С. 8.
16.    Спогади Анни Антонівни Ребрик.
17.    Михайло Андрусяк. «Брати грому». С. 248.
18.    Там же. С. 248.
19.    Михайло Томащук. «Запалала вогнем». Коломия. 2000. С. 139.
20.    «Літопис УПА». Т. 4. С. 389.
21.    «Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Книга II». «Галицька Видавнича Спілка». Львів. 1997. С. 487.
22.    Михайло Андрусяк. “Брати грому”. С. 214.
23.    Там же. С. 164-165.
24.    Петро Содоль «Українська Повстанча Армія. Довідник другий». Нью-Йорк. Видавництво «Пролог». Нью-Йорк. 1995. С. 82-83.
25.    Михайло Андрусяк. “Брати грому”. С. 205-206.
26.    Андрій Дуда. Володимир Старик. «Буковинський Курінь в боях за Українську Державність. 1918. 1941. 1944». Чернівці, 1995. УСБУ ЧО. Довідка про націоналістичний рух на Буковині. С. 47.
27.    Юрій Дмитрович Ференчук. «Буковинські Карпати у вогні повстання». Чернівці. Видавництво «Прут». 2001. С. 115.
28.    Марія Мицько-Шпільчак. «Спогади про Василя Савчака - Сталя». С. 8-11.
29.    Ігор Дейчаківський. «Ямничани»... С. 235-237.
30.    Михайло Андрусяк. «Брати грому»... С. 466-467.
31.    Там же. С. 465.
32.    Ігор Дейчаківський. «Ямничани»... С. 238.
33.    «Літопис УПА. Том. 6. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ». 1948. Книга третя. 1948. Київ-Торонто. 2003. С. 186.
34.    Ігор Дейчаківський. “Ямничани”... С. 239.
35.    «Літопис УПА Том 6...». С. 316-317.
36.    Там же. С. 317.
37.    «Літопис нескореної України... Книга II»... С. 325- 326. 
38.    Михайло Томащук. «Запалала вогнем»... С. 170.
39.    Ігор Дейчаківський. «Ямничани»... С. 239-240.
40.    Петро Содоль. «Українська Повстанча Армія. Довідник другий». Видавництво «Пролог» Нью-Йорк, 1995. С. 82-83...
41.    Ігор Дейчаківський. «Ямничани»... С. 240-241.
42.    Ігор Дейчаківський. «Ямниця....... С. 165.
43.    Сергійчук. «ОУН-УПА в боротьбі за Українську державу»... С. 754.
44.    Там же. С. 754.
45.    Лист Юрія Паєвського до Марії Мицько-Шпільчак від 26.03. 2000 р. С. 3. Архів автора.
46.    Ігор Дейчаківський. «Ямниця...». С. 161.
47.    Марія Мицько-Шпільчак. «Спогади про Василя Савчака - «Сталя»... С. 18.
48.    «Літопис нескореної України... Книга II»... С. 501.
49.    Петро Підлетейчук. «За усміх світанку» Видавництво «Вік», Коломия. 1997. С. 8-9.
50.    Михайло Томащук. «Запалала вогнем»... С. 228.
51.    Центральний державний архів громадських об’єднань України. Місто Київ. Ф. 1., Оп. 23., Спр. 3919, С. 4.
52.    Юрій Дмитрович Ференчук. «Буковинські Карпати...». С. 52.
53.    Там же. С.53.
54.    Марія Мицько-Шпільчак. «Спогади про Василя Савчака - Сталя»... С. 12-16.
55.    Михайло Томащук. «Запалала вогнем»... С. 158.
56.    Там же. С. 159.
57.    Лист Юрія Паєвського до Марії Мицько-Шпільчак від 28 липня 2002 року. Оригінал. Архів автора.
58.    «Літопис нескореної України... Книга II»... С. 315.
59.    Михайло Томащук «Запалала вогнем»... С. 170.
60.    Лист Юрія Паєвського до Марії Мицько-Шпільчак від 26 березня 2000 року. Оригінал. Архів автора.

Ігор Дейчаківський. Василь Савчак - «Сталь» - провідник ОУН Буковини. Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2006. - 80 с.