Ірина Войцехівська (з дому Зарицька) - відома громадська діячка, велика патріотка України, невтомний борець за українську державність, багатолітня голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів і репресованих.
Народилася 12 грудня 1930 року на Івано-Франківщині (м. Коломия) в національно-свідомій українській родині. В 1947 році стає членом ОУН, мала псевдо «Зірка», «Говерла». За участь у національно-визвольній боротьбі арештована в квітні 1949 року, засуджена за ст. 54-1 «а» та 54-11 терміном на 25 років радянських концтаборів і 5 років позбавлення прав. Термін присуду відбувала в Тайшеті та на Колимі. Звільнена 12 квітня 1956 року. Реабілітована.
В Україну повернулася з родиною в 1977 році, оселилась в Чернівцях. З дня проголошення Незалежності України в 1991 році починається новий відлік її праці в суспільному житті Буковини. Вона є одним із засновників Чернівецького обласного товариства політв'язнів та репресованих в 1991 році, яке очолювала з 1997 по 2014 роки. В 1994 році створює Чернівецьке обласне товариство дітей політв'язнів «Спадкоємці». В 1995 році створює на Буковині організацію «Ліга українських жінок» та 2 роки очолює її. В 1999 році за дорученням Теренового проводу ОУН відновлює діяльність ОУН на Буковині. За її ініціативи в Чернівецькому Краєзнавчому музеї відкрито кімнату репресій, де висвітлюється життя і діяльність колишніх політв’язнів, вояків УПА і ОУН.
В с.Топорівці Новоселицького району Товариство створене 30 травня 1993 року. На Установчих зборах головою Товариства обрано колишнього станичного села, політв’язня Миколу Івановича Кушнірюка.
Першим завданням членів Товариства було повернути і відновити діяльність української, старовинної, збудованої ще за часів козаччини, церкви. За ініціативи та під керівництвом п. Миколи мешканці села зробили ремонт церкви, яка функціонує до сьогодні під крилом УПЦ КП. В цій церкві розпочав свій священицький шлях Ігор Радиш, син політв’язня Дмитра Радиша. Після закінчення теологічного факультету Чернівецького університету Ігор Радиш працював спочатку дяком, після висвячення, працює священиком.
В селі Топорівці багато відданих патріотів, які жмттям заплатили за свої переконання.
Один із таких – це Микола Козуб. Був членом ОУН з 1940 року, потім назначений керівником організації, мав псевдо «Назарій».
Сумно склалася доля цієї молодої людини. Від народження мав коротшу ногу. І коли чекісти арештували його, то били по цій хворій нозі, завдаючи йому сильних страждань. Посилаючись на спогад учасниці судового процесу п. Сідонії Смеречинської, нам стала відома подальша доля Миколи Козуба.
Після винесення вироку, Миколу Козуба засуджено до кари смерті через розстріл. Конвоїри, що були в залі суду, з ненавистю накинулися та почали Миколу сильно бити прикладами по голові, в результаті розбили чоло і вибили око. Напівпритомного за ноги виволокли на подвір’я і розстріляли. Місце поховання його знівеченого тіла, невідоме.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 94
Данилюк Назарій – курінний УПА Буковини. Народився 1910 року в селі Витилівка, Кіцманського району, Чернівецької області в селянській родині. Закінчив Чернівецьку гімназію, після чого отримав вищу юридичну освіту в Бельгії, працював адвокатом в Чернівцях.
В 1934 році вступив в ОУН. З часу створення УПА добровільно вступає в її ряди. В січні 1944 з наказу Центрального проводу ОУН-УПА назначений сотенним і отримав псевдо «Перебийніс».
Народилася 1912 року в Садгорі Чернівецької області. Закінчила учительську семінарію. Знайомиться з націоналістично налаштованою молоддю. Вступає в організацію ОУН і входить до складу Проводу. На той час провідником ОУН Буковини був «Кобзар» - Михайло Колотило, а організаційним провідником ОУН – «Боєвір» – Мирослав Кіндзірський. Згодом, за наказом Проводу, Артемізія переїжджає до Львова і працює під керівництвом провідника 2-го відділу Центрального Проводу Ярослава Старуха – псевдо «Синій». Тут отримує псевдо «Мотря». Згодом переведена до Коломиї, проводить вишколи молодіжної ОУН.
В 1943 році повертається на Буковину і працює референтом Проводу ОУН. Після арешту «Кобзаря» і «Орла», обласний Провід очолив Дмитро Гирюк «Тарас»*. Мотрі доручено створити відділи УПА на Буковині і очолити їх. Організаційним провідником назначено «Федора» – Гайдука Мирослава, який в 1945 році почав свою чорну співпрацю з каральними органами КДБ.
Родом з села Топорівці, Новоселицького району, Чернівецької області. Вона працювала районовим провідником Садгірщини, мала зв’язок з повітовим провідником ОУН Чернівеччини «Кирилом» – Георгієм Кушнірюком родом із села Веренчанка.
19 березня 1945 року брала участь в бою, що проходив в селі Добринівці на Заставнівщині та загинула від кагебистської кулі разом з провідником «Кирилом». Місце її захоронення показав Дмитро Дробот, мешканець цього села.
Силами патріотів Буковини її прах перевезено в рідне село Топорівці. Перепоховання проходило урочисто, в церкві відслужили панахиду. Головою селищного осередку політв’язнів Миколою Кушнірюком встановлено пам’ятний хрест на її могилі. Під час ексгумації могили було знайдено кусочок перетлілого кожушка прикрашеного пацьорками, в який вірогідно Рахіля була одягнена перед смертю. Цей кусочок забрала п. Отілія Гуліка, яка мала намір створити в Українському Народному домі музей. Та, на жаль, ні музею і кусочка такої дорогоцінної пам’ятки про відважну героїню втрачено назавжди.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 355
Ганна Катан (з дому Майданська) 1926 року народження, рідна сестра командира боївки «Юрася» – Кость Майданського. Працювала в нього розвідницею і друкаркою, мала псевдо «Маруся».
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 355
Не згасне пам’ять і любов не згасне, бо рід коріння мусить пам’ятати. Стоїть над нами Берегиня роду – Богиня Предвічна мати.
Так започаткувала свій родинний альбом п. Марія Ахтемійчук – Іванова, дочка славного борця за національну ідею, члена ОУН, зв’язкового УПА, будівничого нашої незалежної України Івана Ахтемійчука.
Іван Ахтемійчук народився 11 травня 1920 року в с.Ставчани, Кіцманського району. Закінчив 7 класів румунською мовою, а рідну українську здобував самотужки. Допитливого і розумного хлопчика запримітив сільський священик Козарійчук, давав йому читати українські книжки зі своєї бібліотеки. Івась дуже любив читати про Запорізьку Січ, гетьмана Мазепу, про Січових Стрільців. Уже тоді у малого Івасика утверджувалась в його серденьку безмежна любов до рідного краю, до його стражденного народу, до рідної мови. Бо не раз відчував на своїй дитячій спині удари румунського жандарма за вжите рідне українське слово. Навіть до мами не дозволяли говорити рідною мовою.
Я, Купчанко-Гасяк Олександра Сильвестрівна народилася 1940 року в мальовничому селі Нові Драчинці на Кіцманщині в родині Купчанків, заможних і працьовитих господарів. Мій дідусь Нестор Купчанко разом з бабусею Саветою Михайлівною виховали чотирьох синів Сильвестра, Євгена, Івана, Олександра та дочку Сільвію. Дідусь мріяв дати дітям належну освіту, але селянину-українцю в роки румунської окупації зробити це було дуже важко. Тільки син Євген, після закінчення сільської школи зміг продовжити навчання в гімназії та здобути вищу освіту в університеті.
Євген, 1914 року народження, наприкінці 1930-х років вступає до лав ОУН, отримавши псевдо «Максим». В 1940 році, коли в селі Нові Драчинці школа перейшла на викладання предметів українською мовою, його назначають директором. З липня 1941 року працював вчителем на Галичині, в Городенківському районі, Івано-Франківської області. Там він глибше пізнав боротьбу ОУН, вивчив тактику підпільної боротьби.
Народився 08 березня 1930 року в селі Чорний Потік Заставнівського району Чернівецької області в родині Маранди і Пантелеймона Вівчарів. Початкову освіту здобув в рідному селі, а дальше вчитися завадила війна.
В 1945 році навесні прийшли до нас додому українські повстанці і перебували у нас декілька днів. Вони доручили мені розклеювати листівки в нашому селі. Протягом року я виконував інші невеличкі завдання. В 1946 році виконувати завдання ставало складніше, бо мене почали підозрювати. І от у грудні цього року, у неділю, я пішов на завдання. Коли ввечері я, повертаючись додому, зайшов на подвір’я, побачив двох солдат, які підбігли до мене і накинули мені на голову плащ і потягли за собою. Привели до сусіднього села Онут. Там мене били ці солдати по черзі, щоб я зізнався, хто дав мені ті листівки і де перебувають повстанці. Я їм нічого не сказав. А через два тижні мене визвали в Заставну в НКВД, де я пробув три дні.