- Перегляди: 191
Народилася 01 травня 1924 року в селі Ревне Кіцманського району в родині Тащука Ананія та Марії. Неповну середню освіту здобула в рідному селі, де навчання провадилося румунською мовою, вчилася на відмінно. Було велике бажання продовжувати навчання та на перешкоді стала війна.
Мій батько Ананій Тащук 1880 року народження протягом десятиліть перебував на заробітках в Канаді. В Україну повернувся в 1928 році. В рідному селі купив 5 гектарів поля і був господарем до 1946 року. З приходом «визволителів» землю відібрали, а батька заарештували і засудили на 10 років позбавлення волі, як куркуля і буржуазного націоналіста. Після винесення вироку, батька етапом відправлено в Сибір.
Часто чекісти проводили в нашому селі облави, і я змушена була переховуватися, щоб не потрапити їм в руки. Згодом мені вдалося влаштуватися на роботу в Чернівцях на фабрику «Восход». На вихідні приїжджала додому в рідне село.
- Перегляди: 170
(з дому Рудейчук) народилася 12 травня 1926 року в селі Товтри Заставнівського району в селянській родині, де всі члени сім’ї брали участь у визвольних змаганнях. В їхній хаті, за часів румунської окупації, постійно проводились збори учасників підпільного ОУН. Членами Організації Українських Націоналістів була вся родина Рудейчуків: батько Тодор, мати Катерина, брат Іван, дві дочки Тетяна і Марійка. Батько був заарештований румунами, бо не хотів підкорятися їхнім порядкам.
Часто нам приносили націоналістичну літературу, яку ми переписували і роздавали в селах. Мали постійний зв’язок з районовим провідником Дмитром Звіздою, якого закатували румуни. В організації брали активну участь патріоти села Домчук Олекса, потім районовий провідник «Петренко» студент, Новаковський Іван, Шкварчук Іван, Літовський Тодор – зв’язковий, якого румуни вбили. Провадилась велика робота в селах району. Все робилось у великій конспірації, бо румунські жандарми нишпорили по всіх кутках. Щоб уникнути арешту, патріоти змушені були покинути рідні місця за вимогою румунів й перейти в Галичину до міста Городенки, там організовувалася «Січ».
- Перегляди: 140
(з дому Стрішка) народилася 13 січня 1938 року в м. Чернівці, в родині робітника. Батько Мирон все життя працював на цегельному заводі.
В родині виховувалося троє дітей брат Октавіан, сестра Юля і я. Після війни тяжко було жити і я після 8-го класу, в свої 16 років, змушена була йти працювати на фабрику «Трембіта», де працювала все своє свідоме життя, аж до виходу на пенсію. Вийшла заміж за колишнього вояка УПА Нестора Лашкібу, родом з села Верхні Лукавці Вижницького району, виховали сина.
- Перегляди: 191
Народився 19 грудня 1923 року в смт. Глибока, кут Валовія у національно-патріотичній родині. Його батько, Василь, був австрійським офіцером. Під час Першої Світової Війни служив разом з Василем Вишиваним (австрійським архікнязем, полковником Легіону Українських Січових Стрільців). Повернувся додому з війни в 1919 році.
Тітус Зеленко був членом ОУН, працював господарчим, мав псевдо «Тиміш». Вперше був арештований румунською жандармерією 06 жовтня 1943 року, утримувався в поліції по вул. Федьковича.
- Перегляди: 163
Путила – селище міського типу розташоване серед зелених лісів наших рідних Карпат. Саме в цій благодатній лісовій частині Чернівецької області перебувало найбільше повстанських сотень. Часто відбувалися бої з облавниками. Чекісти кинули в цей район каральні відділи для знищення повстанського руху.
В травні 1992 року, згідно пропозиції Путильського районного осередку Народного Руху України, мене призначили секретарем комісії з відновленню прав репресованих при Путильській районній державній адміністрації, згадує голова районного Товариства Дмитро Калиняк. Я одразу приступив до виконання обов’язків. Коли в районі довідалися, що їхніми справами буде займатися людина, яка теж перейшла тими самими дорогами (відбув майже 10 років ув’язнення в ГОРЛАГу) люди приходили кожного дня від 15 до 25 осіб, писали заяви, розповідали про свою важку долю, переживання. Я приходив додому дуже втомлений, роздумував над долею рідного народу, переймався почутим. Декого з людей я просив описати все у своїх заявах. І сьогодні, перебираючи пожовклі від часу (адже минуло 20 років) папері, натрапив на одну з них і зміст її я хочу передати Вам, шановні читачі.
- Перегляди: 138
Я не хотів повертатись
Я народився 14.11.1924 року в м. Могилів-Подільський Вінницької області в родині військового службовця. Мій батько Пантелеймон був офіцером австрійської армії і воював в Карпатах. Діда і бабусю розстріляли комуністи. Деякий час батьки проживали в Румунії в Ботошанах і Сучаві.
Я служив в Румунській армії в чині лейтенанта. Коли закінчилася війна мені видали документи російською мовою, так як моя мама родом з Глибокої, мені наказали повертатися до дому. Я не хотів повертатися назад сюди, знаючи, що добра там немає. Але нас силою депортували на Буковину. Мені з товаришем вдалося перейти лінію фронту через Чехію і ми опинилися на території Австрії. Та біда нас і тут не обминула. Списки депортованих українців румунська влада передала в руки НКВД. Таким чином нас арештували в лютому 1947 р. на території Австрії.
- Перегляди: 179
Мій вибір
Ланівський Іван, син Степана, народився 1927 року в с. Рогізна Садгірського району Чернівецької області.
«Мій старший брат Микола навчався в Чернівецькій гімназії й після закінчення поступив на вищі студії. До нашої хати часто приходили його друзі, приносили з собою націоналістичну літературу, яку нелегально переправляли з Галичини. Серед них був і керівник боївки «Юрась» – Кость Майданський. Я вже з дитинства прислухався до їхніх розмов, слухав історичні оповідання, слухав, як прекрасно хлопці виконували пісні про Січових Стрільців, знав про нашу підпільну боротьбу за визволення України з під чужого панування. З дитинства гартував себе до участі в боротьбі за Україну.
До 1939 року Буковина знаходилася під окупацією Румунії. В 1940 році до нас прийшли «визволителі», люди думали, що нарешті станемо вільні, бо це ж наші браття. Але дуже скоро зрозуміли, що «хрін від редьки не солодший», що москалі ще гірші. Почалися нагальні арешти, вивозили людей, як худобу гнали в незнані далекі Сибіри.
- Перегляди: 206
Спогади про пережите
Молодість мого покоління тісно пов’язана із визвольними змаганнями на теренах нашого краю. Спробую відновити в пам’яті події тих років, але перед цим коротко про себе.
Я народився в 1929 році в с. Микулинці Снятинського району Івано-Франківської області в незаможній селянській родині. Батько був вояком УПА, патріотом – українцем, членом «Просвіти». Мати була активною членкинею «Союзу Українок», скарбником її організації. Батьки і мене виховували у тих же традиціях українського націоналізму Греко- Католицької церкви. У 1948 році я закінчив Снятинську середню школу і вступив до Чернівецького державного університету на українську філологію. Та недовгим було моє студентування.
- Перегляди: 181
Перстень з тризубом
Цей спомин виринув в пам’яті колишньої зв’язкової ОУН-УПА «Тополі» – САВЕТИ ПОНИЧ-ШМІГЕЛЬ. Ми (я і Дмитро Проданик) записали цей спогад, коли гостювали у цієї прекрасної людини. В її розповіді не відчувалося злоби, гніву, лише не помітно тремтів від болючого спогаду її ніжний, тихий голос.
«В 1941 році мені минало 14 років, як мене заарештували румуни. Оділи наручники і повели до Чернівецької тюрми. Допитували, де мій старший брат Василь, чи приходить додому, а з ним інші хлопці. Я не признавалася, тоді вони ланцюгом зв’язали мені ноги, а потім руки, підвісили і безжалісно били мене в п’яти. Цю неймовірно страшну біль, як я витримала не пам’ятаю, бо втратила свідомість. Кати відливали водою і знову били. Потім тиснули мені в дверях пальці, бачите які мої нігті? їх майже немає. Мої крики і плач чула моя мама, яка була ув’язнена після мене і знаходилася в сусідній камері. Нас розмежовувала тюремна стіна. Не маючи ніяких доказів, через деякий час мене звільнили. Ледве дійшла до дому, ноги були опухлі й сильно боліли.
- Перегляди: 349
Квіти на порозі тюрми
Сільвія Козак (з дому Шевчук) народилася 28 вересня 1943 року в м. Чернівці в родині Євгенії та Володимира Шевчуків. Її батько, провадив свою підприємницьку діяльність, а мати працювала в пекарні. В 1944 році батька заарештували. Згодом був розстріляний в Лук’янівській тюрмі в Києві.
Маму, бабусю і маленьку Сільвію органи НКВД вивезли на спецпоселення в пос. Візяй Пермської області. Бабуся захворіла і за короткий час померла. Пам’ятаю розповідь мами, як нас погнали на лісоповал, мама пиляла дерева, а я сиділа на пеньку весь час плакала та просила їсти. Коли мені виповнилося 10 років, я разом з іншими дітьми, ходила до лісу збирати гілки для опалення класів, бо було дуже холодно.