МІЙ НАРОД БУДЕ ВІЧНО ЖИТИ

Здається немає такої українки, яка б не зазнала ударів долі.

ІРИНІ ЯКОВІЙЧУК, 1908 року народження, родом з села Усть- Путила Путильського району йшов 42 рік, як неждано нагрянула біда. В один момент її життя перетворилося на суцільні муки і страждання. Ось що довелося пережити п. Ірині:

«Ми вже всі спали, згадує п. Ірина, коли серед темної ночі почувся сильний стукіт у двері і вікна одночасно. Чоловік відчинив двері, до хати увірвалася група військових з автоматами в руках і спитали: «Хто тут Ірина Яковійчук?». Так я була заарештована НКВД.

Це сталося 25 листопада 1950 року. Повезли мене, в Путилу, де провели перші допити. Дуже сильно мене били, копали кирзовими чобітьми, прикладами автоматів, тягали за коси і кричали, що я все одне їм все скажу, інакше живою звідси не вийду. Я мовчала, нічого цим узурпаторам не казала, лише в душі благала Бога дати силу витримати цей біль і не видати нікого.

Після тяжких побоїв, закривавлену, в подертій одежі мене привезли до Чернівецької тюрми, де я пролежала в тюремній лікарні майже три роки, прикутою до ліжка. Після чого відправили в інвалідний табір в Іркутську область.

Через п’ять років 27 жовтня 1954 року в Іркутську відбувся пересуд моєї справи і мене «списали», як інваліда. В 1955 році відправили в Україну у супроводі двох медсестер, які привезли мене в моє рідне село Усть-Путилу.

Заарештували мене здоровою, повну сил і радості життя, а повернули немічну каліку, яка не в силі сама себе доглянути. Вороги все забрали в мене – здоров’я, знищили родину, в хаті – застала голі стіни. Сьогодні мені допомагає Олена Дмитрівна Красножена. Маю високий тиск і так от доживаю свого віку. Знаю, що страждання ці за Україну, український народ. Більшовицькі кати кидали найкращих людей в тюрми, концтабори, мордували їх і вбивали.

І все ж таки народ мій живе і буде вічно жити!

Ірина Яковійчук, Усть – Путила
Член Путильського районного товариства репресованих

Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 448