Ця дата 13-го червня 1941 року запам’яталася мені на все життя. Пам’ятаю, коли до нас пізно вночі постукали чужі люди. Мама думала, що то приїхав тато з роботи, який працював в Чернівцях, відкрила двері, зайшла в кімнату і почала засвічувати лампу. Побачивши чужих людей, які ввалилися в хату, з переляку опустила лампу на землю. Один з них допоміг мамі засвітити лампу. Потім мама хотіла прилягти коло маленького братика, але незнайомець сказав: «Вставай, хазяйка, тут тебе нельзя жить».
Мама почала дуже плакати, просила: «Не беріть мене нікуди з малими дітьми, прийде мій чоловік тоді підемо разом!». На мамин плач я прокинулася, мені тоді було 6 рочків, а мої молодші сестричка та братик, яким було 11 місяців, спали міцним сном. Вони і не думали, що така біда звалилася на нашу хату. А москалі – червоні чекісти – кричали: «Бистрєй собірайся, хазяйка, тебе нельзя здесь більше жить. Поєдєш к мужу в Черновци». Розбудили малих дітей, які почали плакати – верещати, мама собі голосить. Страшно згадувати, що то було.
Нас одягнули та погнали до сільської ради, там поклали на підлогу в куточок, де був кинутий жмут соломи. Вдосвіта нас розбудили і діти почали сильно плакати. Один з чекістів спитав маму чого ми плачемо, а мама сказала, що хочемо їсти. Вони зварили кулешу і принесли нам їсти. Мама сказала, що ми саму кулешу не їмо, тоді москаль відповів: «А у нас більше нічого нету». Ранком під’їхала машина з іншими людьми і нас долучили до них. Подали нам нашу кулешу. Пам’ятаю, як люди рвали з кружка кулешу і жадібно їли, бо були голодні й замучені дорогою і болем за втраченою родинною домівкою.
Так нас повезли до Берегомета, завантажили у вагони-товарники. У вагонах було дуже душно, людей багато, дихати не були чим, бо вікна позабивали, боялися, що люди будуть втікати. Для нагальних нужд в підлозі була прорізана дірка. Від тих відходів стояв великий сморід і духота. Діти і старші люди почали хворіти. Я бачила, як часто з вагонів на станціях виносили непритомних і мертвих людей. Води не вистачало, на зупинках привозили воду в бочках, але не всім вона діставалася, а також роздавали хліб і борщ. Пам’ятаю протягнуті руки і крики «Мені, мені!», але всім не вистачало.
На одній зупинці з вагонів почали викликати всіх чоловіків, що були внесені до списку. Всі кричали, плакали, питали: «Куди забираєте наших дітей, батьків, чоловіків?», відповідь була одна: «Они скоро вернуться» Але і до сьогодні ніхто не бачив їх, не повернулися. Всіх поглинула темна могила в далеких таборах ГУЛАГу.
Наш поїзд котився все далі від рідної землі. Зупинилася аж на кінцевій станції, де нас вже чекали підводи. Нас всіх завантажили на ці фіри, яких вони називали арби і привезли в селище Хазретівка. Зупинилися біля якоїсь землянки. На землянці паслася коза, вікна були позабивані. Мамі сказали: «Вот здесь, Троєцкая, будеш жить». Мама плакала: «Як в такій землянці я привикну!» В середині землянки не було нічого тільки нари, на які ми постелили солому і лягли. Зимою було дуже холодно, палили соломою, а від неї тепла немає А на другий рік ми всі ліпили коров’ячі відходи у вигляді паляниць, сушили їх на сонці, а зимою палили піч. Мама ходила на роботу в колгосп. А ми залишалися вдома самі. Часто ходили в поле і після комбайна збирали загублені колоски, сушили їх, потім розтирали жорнами, це були два каменя, і пекли паляниці. Одного разу нас зустрів бригадир і відібрав всі колоски, а мамі зробив зауваження, якщо ще раз нас піймає, то подасть до суду. Того дня ми залишилися без вечері.
Нас покликала до міста мамина подруга Дора Завада на відпочинок на 10 днів. їсти не було що і ми ходили на смітники, збирали лушпиння картоплі, козячі ратички і так виживали. Одного дня мама зібрала нас трьох, а маленьку сестричку Калинку залишила вдома, а нас повела під будинок, де знаходилася міліція і там залишила, наказавши нікому не казати як їх прізвище та ім’я, бо якщо скажемо, то маму заарештують. Чекаючи під дверима міліції, ми сильно замерзли і вирішили самі зайти в середину. Нас там нагріли. Дали їсти і все запитували хто ми, як наша фамілія і де батьки. Ми мовчали, бо боялися за маму. Міліціонер повів нас до дитячого притулку, там нас покупали, обстригли волосся, нашу одежину викинули, а дали іншу, накормили. Через деякий час брата Миколку віддали в будинок «ма- лютки» йому тоді було три рочки. Мама наша тяжко перенесла розлуку з нами, все ходила кругом міліції, шукала нас, щоб хоч побачити. Одного разу випадково дізналася куди нас перевели. Від радості, що скоро нас зустріне втратила свідомість, її забрали в лікарню, де вона пробула довший час. Вийшовши з лікарні, забрала нас до себе. Хоч важко було, та все ж разом.
Потім нам дозволили повернутися в Україну. Коли приїхали, нам вернули хату, але в хаті нічого не було, все пограбовано. Додому повернулися ми не всі – батько загинув в таборі й спочиває в тюменській землі, не знаємо де його могила, що стоїть сиротиною без хреста.
Брат Микола, 1940 року народження, коли перебував в дитячому будинку, простудився, мав запалення, що дало ускладнення на вуха – залишився на все життя глухим. В даний час проживає в Криму. Сестричка Калинка найменша, що була з мамою, захворіла на кір, лежала вдома недоглянута одна, бо мама мусіла йти на роботу, померла у вісім років життя. Спочиває вічним сном в казахстанській землі. Моя мама від тих переживань тяжко захворіла, не могла терпіти того болю, що спричиняв їй рак і покінчила життя самогубством. Великий жаль, що немає нашої дорогої мами, великої мучениці. В молоді роки тяжко каралася на чужині і при поверненню додому жила у великих не- статках, одинока без чоловіка, викормила нас як могла. Не дожила до наших днів, щоб я обняла її сиву голівку і сказала: «Мамочко наша дорогенька. Ми дуже набідувалися, але нині вже ніхто нам не скаже, що ми «преступнікі», нас реабілітувала наша Рідна Держава Україна!.
Минули роки, ми постаріли, але ніхто не може стерти біль з нашого сирітського серця, який спричинили нам в 41-му році ті носії «світлого будущого людства» – комуністи. Лишили нас Батьківщини, без батьківської ласки, любові, Бога. Але не змогли нас зламати. Ми з дитячих літ відчули на собі тягар ворожого ставлення. Цього не забути ніколи! Ми живі свідки тієї тяжкої біди, того горя, що увірвалося в дитинство нашого покоління, що зазнало московсько-більшовицького «раю» – СРСР. Просимо Всевишнього не допустити такого більше на нашу землю.
Троєцька-Яновська Анна Василівна,
12 червня 1992 року. Село Киселиці, Путильського р-ну.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 449-451