Я. І. Волошина
БОЛЮЧИЙ СПОГАД
Я народилася 16 червня 1928 року у Вашківцях на Горішньому Куті. До війни закінчила 5 класів румунської і шостий клас української радянської школи. І нас розпустили на канікули. Я після школи пасла на луці гусей. Мама Марія Георгіївна Гарас 1906 року народження, тато Іван Тодорович Гарас 1901 року народження займались господарськими роботами. А коли сонечко ховалось за горизонт, ми вечеряли і лягали спати.
Так було і 12 червня 1941 року, за чотири дні до мого тринадцятиліття. Повмивалися, повечеряли і полягали спати. Та о другій годині ночі у сінешні двері грубо застукали чиїсь недобрі руки. Батько пішов у сіни, відкрив двері і побачив п’ятьох військових. Два стали на брамі, а три зайшли до хати. Нас вдома було троє: тато, мама і я. Я ще спала і гуркоту в двері не чула. Розповідаю зі слів мами. Один із трьох, очевидно старший, сказав:
- Собирайтесь! Час на сборы! Вас переселяют в другую область! Разрешаем взять 100 килограммов вещей и питания на трое суток! Не медлите!
Мама розбудила мене:
- Славко, вставай! Одягни зо три сорочки на себе! Нас вивозять у Сибір!
Я встала, хотіла плакали, але ні батько, ні мати не плакали, і я теж не стала плакати.
Мама була бойова. Увечері бабуся Анастасія Лисан, мамина мама, їй сказала, що хтось був у місті і бачив там багато підвід. Може ви кудись пішли б ночувати. Мама спочатку намірилась це зробити. Але я вже спала, і родичі не захотіли мене будити. Лишились дома. Чорний ворон тоді кожну ніч забирав когось.
Ми жили над самою річкою Тепличкою в літній кухні, а звідти двері вели в стайню, а потім на задній двір. Мама могла спуститися до річки і втекти. Але вона подумала, що прийшли тільки за батьком. Може вона хоч збере йому щось. Вилізла на пліт, побачила двох солдатів біля воріт і вернулася до хати. Поки ми збиралися, один солдат ходив за мамою, а другий - за батьком. Мама сказала мені: налий котам молока, віднеси собакам по хлібині. Пси Дуник і Рижий були великі, як вівчарки, на прив’язі...
Ми мали 2 корови, телицю, пару коней, 10 овець, які перебували в задої. Хату мали нову, у 1940 році збудували. Стайня, стодола, хата під бляхою, юмора під черепицею. Мали 10 гектарів землі.
Забрали нас трьох і пішки повели на станцію. Там батька від нас відділили. Нас загнали в один вагон, батька - в інший. У нашому вагоні були усі вашківчани українці і двоє євреїв, їхали цілий місяць у товарному вагоні.
Перший раз відкрили вагон через 3 дні, десь у Жмеринці. Сказали: беріть по двоє відер і йдіть на кухню. Принесли суп і кашу. І там почули, що почалась війна. Ми вже бачили як летіли літаки по 3 разом. Три, три, три... Ми їхали боковими залізницями, нас не бомбили. День стояли в тупику, вночі їхали. Бачили, як ешелони йшли на фронт.
Привезли нас в Омську область, на станцію Називаєвку. Вивантажили. За нами приїздили підводами і розвозили по районах. Вашківчан відправили в Тюкалінський радгосп, ферми №№ 1 і 2. Євреїв залишили в Тюкалінську. Це було кілометрів 10 від нашої ферми № 1. Там стояло 10 хат. Нас називали переселенцями. Були бараки. Старі. Нам видали тапчани. У нашій кімнаті жили - я з мамою, татів старший брат Гарас Микола з жінкою Параскою, Тодосюк Ілля з жінкою Катериною і сином Михайлом, тесть Тараса Миколи і Тодосюка Іллі Міняйло Михайло Іванович років 76 і його дочка Гафіца років 40.
У прохідній кімнаті жила Міняйлова невістка Олена з трьома дітьми - Марією 1922 р.н., Параскою 1927 р.н. та Іваном 1936 р.н. Її чоловік Георгій Міняйло, коли прийшли забирати, вискочив у вікно і втік. Він залишився в селі. Женився на іншій дівчині і працював агрономом. Замість нього енкаведисти схопили Михайла Пуршегу з Драчинців. Він мав хворе серце. І там через 5 чи 6 років помер.
Влітку усі працювали на сінокосі. А ми, чотири дівчини - Марійка Бандура, Фрозинка Гнатюк, Оля Осинчук із Станівців і я працювали у городній бригаді. Обробляли цибулю та капусту. З нами там працювали вуйна Марія Писан та Анна Лютик. Вони були старші, як і наші бригадири.
Прийшла зима. Маму послали телят доглядати. Школа мала тільки 4 класи, то ми сиділи вдома. Робочим давали по 700 грамів хліба, а утриманцям - по 200. Влітку ще й по літру перегону. А взимку - нуль. Мами брали сорочки, хустки, ішли в села і міняли на відро картоплі чи на півпуда муки. Так пережили зиму.
Як я хотіла їсти. Здавалось, що ніколи не наїмся. Мама від бичків приносила дерть. Я вибирала з дерті крупу, чистила картоплю і варила супи.
Декому при висилці дозволяли взяти муки чи крупи. А нам не дозволили нічого взяти. Навіть подушок. Мати тільки прослала батькову сорочку і кинула на неї зо 20 кусків сала та цукру кілограмів 10 і сувій полотна, що вибілювався на траві. Згорнула і кинула на віз. Потім мама обміняла його на картоплю. А тато розгубився. Солдат, який ходив за ним казав: - Хозяин, бери все, что можешь взять. Пригодится!
А він не брав.
Мама ж навпаки хапала одне й друге. А той, що ходив за мамою, не давав брати:
- Это тебе не надо! Это тебе не надо!..
Потім росіяни сказали, щоб ми просили городи і різали кришені картоплі для посадки. А весною сказали: городів не садіть! Ми будемо вас розвозити далі.
Першими забрали мене з мамою, Олю Гарас, Івана Ілліча Тараса, хворого на туберкульоз. Він в першу зиму помер. Це була перша наша жертва. Лишилась вдовою його жінка Ольга 25 років і дворічний синок Віктор. Потім всю сім’ю діда Михайла Міняйла, Гафіцу і Олену з трьома дітьми і з людей інших сіл. Дали нам по 2 кілограми гороху та хліба і повезли до Іртиша, станція Саргатка. Там 2 тижні чекали пароплава. А вода підтопляла пшеницю, і нас змусили носити ту пшеницю мішками на берег. Пливли пароплавом “Карл Лібкнехт” Іртишем на північ, а далі по Обі. Привезли в Салехард. Там розвинута рибна промисловість. Це Ямало-Ненецький округ. Перші там були російські переселенці 30-х років.
Мені вже 14 років. Тут був рибний консервний комбінат. Багатьох відправили на пісок, ловити рибу. Ловили багато гарної риби. Ми лишилися в Салехарді. Все працювало на дровах. Літом привозили на баржах провіант на зиму. Ми щомісяця відмічались у комендатурі. Заготовляли дрова. Плоти сплавляли, плотоматки приводили. Витягують літом до берега. Вода спадає. Дерево залишилось на березі. Ми відвозили і пиляли.
Розселили нас по бараках. Старі поселенці вже побудували собі будинки. А нас розселили по тих кімнатах, які вони залишили.
Там ми прожили 16 років. В грудні 1956 року зі спецпоселення нас звільнили. Про батька нічого ми не знали. Коли дозволили переписуватись, Микола Бандура написав, що батько помер у таборі 13 вересня 1943 року. І дядько мого чоловіка із Чорного Потоку Іван Партемійович Василинчук теж не повернувся звідти. Із наших десяти повернувся тільки Микола Бандура. Єврея - Миші Каца - доля невідома. Він мав сестру Пепі Кац, може на рік чи два старшу від мене, Миша років на 4 був старший від мене. Що трапилось з ними не знаю. Ще було прізвище Елтес... Теж не знаю їхньої долі.
Моя мама в 1957 році вийшла заміж за російського переселенця Шилова Митрофана Олександровича 1900 р.н. У нього жінка померла. Лишила 4 дітей. От вони й об’єдналися.
У лютому 1948 року я вийшла заміж за Волошина Василя Івановича 1924 р.н. з Чорного Потоку. Його батько Волошин Іван Васильович 1898 р.н. теж там помер у 1945 році. Вийшов за зону і сказав Ріщуку, адвокату з Чернівців:
- Ти йди, може зустрінеш мою сім’ю, розкажеш про мене. А я не можу йти. Вертаюсь у зону. Мене тут хоч поховають...
Василева мати Василина Партеніївна 1902 р.н. жила з нами. Їх було 4 сестри. Одну Марію не забрали. Вона була одружена. Домку, яку перейменували на Тамару, і старшу Занхіру, яку зробили Вірою, забрали. Тамара в Ізмаїлі живе, а Віра - невідомо де.
Нас після спецпоселення на Буковину не пускали. В 1957 році можна було вже їхати із спецпоселення. Звільненим дозволяли укладати угоди й одержувати північні. І ми 4 роки заробляли гроші. А в серпні 1961 року приїхали в Ізмаїл, купили там будиночок. А потім переїхали в Чернівці. Чоловік мій помер. Сини - Володимир 1950 року народження та Олександр 1957-го р.н., оженилися. Володимир залишився в Росії, Олександр виїхав у Фінляндію. З гіркотою згадую ті страшні роки. Жорстокість влади, яка в 13 літ зробила мене сиротою, а відтак і самотньою в старості.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 433-435