Й.Г. Куташ

ТАКЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

Я Куташ Йосип Григорович, 1913 р.н., з м. Чернівців живу по вул. Олега Кошового, № 39. Українець. Освіта середня. Мій тато Григорій Куташ прийшов з італійського фронту в 1918 році, захворів і помер. А я з десяти літ пішов по роботах. Працював у Чернівцях у братів Інглерів років 10. Вони багато і добре платили. У них було 10 робітників. Я купував одному дзигари, другому закуску і мав по 60-70 лей щодня. З 1935 року служив у румунській армії. Румуни зневажали українців. У 1944 році я втік з Чернівців у Лукавці Вижницького району до знайомих. Помагав їм у столярних роботах, щоб годували, бо в Чернівцях нічого було їсти.

У травні 1944 року приходять до нас у хату 4 азіати з внутрішніх військ НКВС СРСР, почали шукати зброю. Пошукали зо три години. Нічого не знайшли - ні вибухівки, ні зброї. “Іди з нами!” - кажуть. Вивели на толоку. Молодих - в армію. А мене - на роботу. В Сухобезводне Горьковської області. Нас там було зо 2000 чоловік. Одні робили шпали, а я займався будівельними роботами. Зі мною був Ісap Микола з Лукавців. Він працював бригадиром. Було багато людей з Берегомета та Вижниці. Дуже велика біда була. Ми не мали правди. Нас тримали в таборі за колючим дротом, як полонених. Годували вівсяною кашею. Я на одному лушпинні з барабулі жив. Мив його і варив суп. Порожній. На цілу тарілку 2 вівсини. У лазню ходили в табір до в’язнів. Будували бараки для депортованих татар.

Бачив, як жінок голих і босих привозили з Криму. Охоронці, що їх супроводжували, погано себе вели. Жінок ґвалтували, били, матюкали. Обходилися з ними гірше, ніж з худобою. Пам’ятаю, що одна жінка хотіла води, нахилилась, щоб напитись із калюжі, охоронник убив її. А в лісі вони не знали, куди дерево падає, попадали під дерево і калічились, а охорона їх там добивала. О, скільки там тих людей загинуло! Не порахувати! Я теж упав з даху і став інвалідом 2-ї групи. В мене плечі поламані. Я двічі падав. Люди там гинули, як мухи. Їх убивав голод. Що ті триста грамів хліба чорного? Звечора з’їв, а вранці вже немає нічого. Голодний. А коли колону вели, то конвой попереджав: “Шаг влево, шаг вправо - стреляем!”

Десь у серпні чи у вересні 1947-го мене відправили із Сухобезводного в Чернівці, бо я був хворий. Лікували на Мусоргського. Я там і нині стою на обліку. Жінка моя Стефанія Семенівна жива ще.

Лейтенант азіат перекрутив моє ім’я та по батькові, з Йосипа Григоровича на Куташа Григорія Йосиповича. Зараз маю мороку з документами. Ніяк не можу відновити свого справжнього імені та по батькові. А без цього не хочуть давати пенсії.

м. Чернівці 25 травня 1995 року 

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 435