Є. Царик

І ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ НАДІЯ НЕ ВМИРАЛА

Коли Ольга Парафтеївна Патраш принесла свою частку пожертви на пам’ятник борцям за волю і незалежність України, в її очах стояли сльози. Бо ніколи і ніхто не зможе повернути назад тих 8 років, проведених у тюрмі і таборі.

Вона народилась і жила у Михайлівці нині Глибоцького району на Буковині. В 1940 році, коли прийшли радянські війська, між людьми ходили недобрі чутки відносно нової влади. Вирішили і Ольга з матір’ю Вікторією Леонівною Якубович їхати в Румунію (там навчався її старший брат.) Хотіли бути всі разом. Декілька разів їздили в Чернівці, щоб отримати перепустку на виїзд. Аж ось надійшла звістка - три дні кордон буде відкритий. Тут до них підійшла чорнява жінка (взнали вони і її прізвище, Ольга пам’ятає його і тепер), розговорились. Нова знайома сказала, що теж тікає в Румунію. І якщо вони хочуть, то разом підуть, дорогу вона знає. Та виявилось, що це була провокаторка. 11 листопада 1940 р. вона провела їх прямо на прикордонну заставу, де жінок заарештували. Забрали всі речі, в тому числі 23600 леїв, 400 крб., золоті вироби. Поздирали навіть сережки з вух. Далі - тюрма, де були до літа 1941 року. А звідти - у Свердловську область, куди етапом їх везли близько місяця. Давали їсти солону тюльку - раз у три дні.

Пам’ятає табори №№ 17, 45 та інші. Особливо важко було взимку. Великі сніги, а працювали на лісоповалі. Весь час старалась триматись біля матері. Однієї ночі Олю розбудила медсестра: “Вставай, твою маму забирають”. Схопилась і прожогом кинулась туди, де вже зібрали людей, їх вивозили в інше місце. Хтось порадив: йди на браму, можливо там щось вдасться зробити. Благала, як могла, аби матір відпустили. Мати, боячись, що більше дочку не побачить, вирвала пасмо волосся з голови і дала на згадку. І по цей час Ольга Парафтеївна його зберігає.

Чи допомогли їй сльози, а чи те, що вже тоді вона значилась ударницею праці на лісоповалі, але матір відпустили. Знову були разом, хоч і в неволі.

Умови праці не змінювались. Страшно боліли очі, почалась цинга. Якщо десь у лісі траплялась їм липа, то збирали листя, варили його і відвар добавляли до баланди.

10 січня 1946 року їх звільнили і привезли до Станіслава, в табір військовополонених. Тут тримали і таких, як вони з матір’ю. Копали рови, носили каміння і все це під охороною. Звідти їх привезли в Чернівці, де біля Прута поблизу пивзаводу теж був табір. Тут ще їх тримали 2 роки і 3 місяці, хоч своїх 5 років позбавлення волі вони вже давно відбули. На запитання, коли відпустять, відповідь звучала одна: коли прийде час. Арештували Ольгу, коли ще не мала й 17 років. І кращі молоді роки свого життя вона провела у неволі.

Та все-таки потім доля зводить її з добрими людьми. З вдячністю згадує головного бухгалтера ліспромгоспу В.О. Білоцького, який уважно її вислухав, не побоявся взяти на роботу і прикріпив її до бухгалтера Г.В. Жидченко. Оля працювала рахівником. Не знала мови, то Галина Вікторівна вчила її, як рідну доньку, і не тільки мови. Коли ліквідували ліспромгосп, вона перейшла на роботу в Глибоцький промкомбінат і забрала з собою Ольгу. З 1963-го Ольга Парафтеївна працювала у Глибоцькому райвузлі зв’язку аж до виходу на пенсію. Спочатку бухгалтером, потім оператором по розрахунках. Де б вона не працювала, всюди відзначалася сумлінністю.

За своє трудове життя Ольга Парафтеївна Патраш отримала 26 подяк, похвальну грамоту. Була занесена на Дошку пошани, у Книгу трудової слави. Досвід роботи передавала молодим працівникам. Такої трудової книжки мені ще не доводилось бачити. Жінка з вдячністю згадує колективи, в яких працювала, і вважає їх своїми рідними. Та до цього часу ще ніяк не може отримати документів за оті останні 2 роки і 3 місяці, проведені у фільтраційних таборах Станіслава і Чернівців.

18 квітня 1993 року

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 436