Володимир Підлубний

ОЛЬГА ЗАХАРІВНА ГУЗАР - ВИЗНАЧНА ДІЯЧКА ЖІНОЧОГО РУХУ БУКОВИНИ (1888-22.05.1945)

Її затримали 1 грудня 1944 р., як тільки вона ступила на буковинську землю, повертаючись із румунської тюрми, де сиділа з 7 лютого 1942 р. до 22 липня 1944 р. разом зі своїм наймолодшим сином Ростиславом.

Після виходу з тюрми жила під наглядом поліції в Бухаресті. Двічі на місяць ходила туди відмічатися. Тільки після приєднання Румунії до антигітлерівської коаліції, з дозволу коменданта Бухареста, Ользі Захарівні Гузар дозволили покинути столицю Румунії. Вона це зробила в останні листопадові дні і 1 грудня 1944 р. прибула в Чернівці. Відразу ж була затримана органами НКДБ.

А 10 грудня в облуправлінні НКДБ появилась така довідка:

“Справка

В связи с тем, что Гузар Ольга Захаровна только что приехала, постоянного местожительства не имеет, а поэтому и обыска квартирного у нее не проводилось.

10.ХІІ.1944 г.            

Зам. начальника 10 отделения 2 отдела
cm. лейтенант госбезопасности Розенберг” [1, арк. 5].

Заступник начальника 10 відділення 2 відділу УНКДБ у Чернівецькій області старший лейтенант держбезпеки Розенберг 16 грудня підготував постанову на арешт, вона звучала так:

"Гузар Ольга Захаровна, 1888 года рождения, уроженка г. Черновцы, украинка, из служащих, проживает по ул. Федьковича, 9.
Гузар Ольга является активной украинской националисткой. Ее квартира являлась явочной квартирой для националистов, где проводились собрания, печатались листовки националистического характера.
В 1942 году Гузар Ольга румынскими властями была арестована как украинская националистка совместно со своим сыном.
Преступная деятельность Гузар Ольги подтверждается показаниями ее мужа Гузара Владимира, сына Ростислава и другими оперативными материалами, а поэтому на основании изложенного п о с т а н о в и л:

Гузар Ольгу Захаровну подвергнуть обыску и аресту” [1, арк. 2].

Зі змістом постанови погодились начальник 2 відділення УНКДБ у Чернівецькій області майор держбезпеки Григоренко та начальник слідвідділу УНКДБ майор держбезпеки Носков. Постанову на арешт підписав цього ж дня начальник обласного управління НКДБ полковник держбезпеки Микола Решетов. Санкціонував арешт помічник військового прокурора Львівського військового округу по слідчих справах капітан юстиції Степаненко.

Того ж дня було підписано ордер № 402, на звороті якого Ольга Захарівна розписалася, що ознайомилась із його змістом.

То хто ж така Ольга Захарівна Гузар, чим вона завинила перед радянською владою, що її, як небезпечного злочинця, не пустили навіть до рідної хати, а транзитом з однієї в’язниці - румунської, посадили в другу - радянську, з якої їй вийти живою не судилось?

Ольга Захарівна Гузар народилась 1888 року не в Чернівцях, як зазначено в постанові на арешт, а в столиці Австрії Відні в родині Захара Гнатовича та Августини Йосипівни Павлюхів. Батько був суддею одного з австрійських піхотних полків, мати - домогосподаркою.

У 1896 р. Ольга вступила до Віденської народної школи, де провчилась один рік, а потім переїхала у Львів до свого дідуся Гната Дмитровича Павлюха і продовжувала навчання в українській народній школі. У 1898 р. батька, який був уже у званні майора, перевели на службу у м. Перемишль, куди переїхала і вся родина. Тут вони прожили 7 років. У 1906 році повертаються до Відня. Ольга вступає до жіночої гімназії, де закінчує три курси і поступає на дворічні бухгалтерські курси, які закінчує у 1908 році.

В цей час вона знайомиться з випускником Віденської медичної академії, львів’янином Володимиром Євгеновичем Гузаром і в 1909 році одружується з ним. Молоде подружжя цього ж року переїздить до Львова, а звідти - в Чернівці. Тут Володимир Євгенович працює терапевтом міської лікарні, а Ольга Захарівна, будучи домогосподаркою, починає займатися громадською діяльністю. Вона вступає в товариство “Жіноча громада”, головою якого у той час був відомий в Австрійській імперії науковець і громадський діяч Степан Смаль-Стоцький.

У газетах появляються статті Ольги Гузар на захист українських жінок і дітей, української освіти і культури. У 1925 р. вона була учасницею жіночого конгресу, який скликала принцеса Олександра Конта-Кузино як делегатка від українських жінок Буковини, де від їхнього імені виголосила меморандум, у якому гостро критикувалися гоніння румунської влади щодо українців. На той час українські школи на Буковині були закриті, українцям заборонялося говорити рідною мовою у громадських місцях, їх звільняли з роботи, не брали на державну службу.

Цей виступ зробив ім’я О.З. Гузар відомим не тільки на Буковині, а й у Галичині, в Бухаресті, Варшаві і Празі.

“Після цього, – зізнавалася Ольга Захарівна слідчому НКДБ Іонову, - моє прізвище стало популярним не тільки в Румунії, але й в інших країнах, оскільки про мій виступ було написано в пресі багатьох країн. На моє ім’я почало надходити багато листів... Особливо збільшилась кількість листів після мого виступу у 1929 р. на вечорі, присвяченому 40-літтю літературної діяльності Ольги Кобилянської” [1, арк. 11, 12].

До 1930 р. Ольга Захарівна була рядовим членом “Жіночої громади”, а далі її обирають головою цього товариства.

В газеті “Час” за 29 січня 1931 р. на 3-й сторінці читаємо оголошення: “Ольга Гузарева – голова і касієрка фонду товариства “Жіноча громада” на Буковині, Ірина Григорій - секретар”.

4 лютого в цій же газеті читаємо, що при “Жіночій громаді” відкриваються курси діловодства, які ведуть Ольга Гузар та Ірина Григорій.

7 лютого газета повідомляє, що в неділю 22 лютого товариство організовує “Свято Лесі Українки” з нагоди 60-річчя її народження.

15 березня 1931 р. в “Часі” ч. 719 читаємо повідомлення, що товариство “Жіноча громада” зібрало на фонд “Український сирота” 1100 леїв. Оголошення підписують Ольга Гузарева та Ірина Григорій. Такі повідомлення в “Часі” появлялися досить часто.

Ольга Гузар була красивою, висококультурною, чутливою до людського горя, відважною і мужньою жінкою. Ще після виступу на конгресі в Бухаресті з нею мав розмову тодішній редактор газети “Час” Лев Когут і пропонував їй приєднатися до політичної течії, яку він очолював. Ця течія, за словами Ольги Захарівни, орієнтувалась на Англію і намагалась з її допомогою встановити в Україні гетьманську владу на чолі з гетьманом Розумовським. Але вона відмовилась. Другу пропозицію їй зробив гетьманець Шемет, організація якого хотіла встановити в Україні владу гетьмана Павла Скоропадського. Ольга Захарівна знову відмовилась, бо не бачила за цими пропозиціями тих політичних сил, які б могли здійснити ці плани.

Запрошувала Ольгу Гузар до своїх лав і Українська національна партія (УНП) Володимира Залозецького, але вона не прийняла і цієї пропозиції. Що ж до ОУН, то заявила слідчому НКДБ таке:

“Про існування ОУН я дізналася в 1935-1936 рр. із газет “Самостійність” та “Діло”, оскільки в них друкувалися процеси оунівців у Галичині. До цього я про ОУН нічого не знала” [1, арк. 12].

Далі ми наведемо невеликий діалог слідчого Іонова з О.З. Гузар, який тривав 7 годин - з 10.00 до 17.00 26 грудня 1944 р.

“Запитання: Які і коли ви мали зустрічі з Левом Когутом?
Відповідь: З Когутом я мала зустрічі по спільній роботі в газеті “Час”, де я редагувала жіночий відділ. Він був головним редактором цієї газети.
Запитання: Коли ви почали працювати в “Часі”?
Відповідь: В “Часі” я працювала з перших днів появи цієї газети - з 1929 по 1935 рік.
Запитання: Кого ви відвідували у Львові, коли перебували там?
Відповідь: У Львові я відвідувала митрополита Шептицького і мала з ним дружні розмови. Зустрічалась з Міленою Рудницькою, членом УНДО і Польського сейму; з Кисилівською Оленою, членом УНДО і послом Варшавського сенату; знала члена УНДО і Польського сейму Дмитра Левицького.
Запитання: Про що ви з ними розмовляли?
Відповідь: З митрополитом Шептицьким розмовляла про церковні справи. Політичних розмов між нами не було. З Міленою Рудницькою і Кисилівською Оленою я говорила про “Жіночу громаду” і її роботу серед населення. Вони ж розповідали про роботу УНДО і радили мені в деяких моментах перейняти досвід УНДО, вірніше “Союзу українок”, який очолювала Мілена Рудницька” [1, арк. 12].

Старший лейтенант держбезпеки Іонов хотів знати про все, що відбувалося з Ольгою Захарівною ще задовго до встановлення радянської влади на Буковині. Він шукав у її діях крамолу.

Наступний допит відбувся 18 січня 1945 р. Почався він увечері - о 20.00, а закінчився пізно вночі - о 3.00. Що ж цікавило слідчого:

“Запитання: Хто із членів ОУН відвідував вашу квартиру?
Відповідь: Хто із відвідувачів нашої квартири був членом ОУН, я не знаю.
Запитання: Хто із ваших відвідувачів проводив з вами бесіди на націоналістичні теми?
Відповідь: Я таких розмов не пам’ятаю.
Запитання: З якою метою вашу квартиру відвідував Джуліба?
Відповідь: Причин не знаю. Пригадую випадок, коли він звернувся до мене з проханням передрукувати для нього некролог із газети “Наш прапор” з приводу вбивства бандерівцями в Житомирі Миколи Сціборського і його товариша Омеляна Сеника [2, с. 191]. Цю просьбу я виконала. Передала йому кілька примірників передрукованого некрологу. Джуліба шкодував, що між українцями немає згоди.
Запитання: Що вам відомо про націоналістичну діяльність Джуліби?
Відповідь: Про націоналістичну діяльність Джуліби мені нічого не відомо. Знаю, що він закінчив сільськогосподарську академію в Празі, а потім працював у Чернівцях агрономом. Імені і по батькові його не знаю. Він приходив не до мене, а до чоловіка.
Запитання: Які ще роботи ви виконували для Джуліби?
Відповідь: Інших робіт, зв’язаних з ОУН, я не виконувала. З подібними просьбами до мене не звертались.
Запитання: А які листівки ви друкували для Войновського?
Відповідь: Оунівських листівок для Войтовського не друкувала.
Запитання: Що ви знаєте про Василашко-Тимінську?
Відповідь: Василашко-Тимінську знаю як члена “Жіночої громади” при Українському Народному Домі. Вона була членом громади, коли я була головою у 1930-1931 роках. Василашко-Тимінська організувала жіночий хор, керувала ним, виступала в різних місцях на ювілейних вечорах. Вона грала на піаніно і керувала хором. Про націоналістичну діяльність нічого не знаю”.

26 лютого 1945 року Іонов допитував 0.3. Гузар з 10.00 до 17.00.

“Слідчий: Проти вас висунуто звинувачення в злочинах, передбачених статтями 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР. У висунутих звинуваченнях винною себе визнаєте?
Гузар: У висунутих проти мене звинуваченнях, передбачених статтями 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР, винною себе не визнаю, оскільки членом Організації українських націоналістів ніколи не була. Ніякої керівної ролі в цій організації не мала. Націоналістичних листівок не друкувала і не розповсюджувала. Ніяких зібрань націоналістів у мене на квартирі не було.
Слідчий: Слідство пропонує вам правдиво розповісти про свою націоналістичну діяльність.
Гузар: Ніякою націоналістичною діяльністю я не займалася.
Слідчий: Киселицю ви знаєте?
Гузар: Киселицю Аделію я знаю. Вона жителька Вижницького району. Дружина лікаря. Член “Жіночої громади”. Я з нею підтримувала близькі стосунки. Інколи вона приходила до мене на квартиру. Про її належність до ОУН нічого не знаю.
Слідчий: Вам зачитуються свідчення вашого чоловіка Гузара Володимира Євгеновича від 23.09.1944 р. про приналежність до ОУН ваших знайомих, в тім числі й Киселиці. Розповідайте правду.
Гузар: Свідчення свого чоловіка Гузара Володимира Євгеновича заперечую, оскільки вони не відповідають дійсності. Киселиця ніколи до ОУН не належала. Оунівських зібрань у нас на квартирі не було.
Слідчий: Ким числився Джуліба в ОУН?
Гузар: Становища Джуліби в ОУН я не знаю. Джуліба був знайомим мого чоловіка. До нас заходив часто. Останній раз був у грудні 1941 р., під Новий рік, а потім він виїхав у Бухарест, але куди саме, не знаю.
Слідчий: Ви продовжуєте приховувати правду. Вам зачитуються свідчення вашого сина Ростислава Володимировича Гузара від 24.10.1944р. про ваш зв’язок з Джулібою. Слідство вимагає правдивих зізнань.
Гузар: Свідчення сина я заперечую. Ніколи в ОУН я не була. Що ж до Джуліби, то я не знаю чи був він в ОУН, чи ні. Єдине, що я для нього зробила - передрукувала некролог з приводу вбивства бандерівцями двох членів ОУН мельниківського напрямку.
Слідчий: За що був арештований ваш син Гузар Ростислав Володимирович?
Гузар: 27 січня 1942 р. румунські жандарми за участь в ОУН арештували мого сина Гузара Ростислава Володимировича, а 7 лютого 1942 р. арештували мене. При обшуку була вилучена література, в тому числі націоналістична. Якісь листівки. Жандарми звинуватили мене в приналежності до ОУН і в друкуванні листівок” [1, арк. 18-19].

Далі Ольга Захарівна розповіла слідчому, що в процесі допитів їй влаштували очну ставку з сином, який звинувачував матір у зв’язках з ОУН і друкуванні листівок. На очній ставці вона свідчення сина підтвердила, а у військовій поліції від своїх зізнань відмовилась. До цього її спонукала поведінка сина, бо його свідчення були не вірні.

Слідчий запитав Ольгу Захарівну, в чому полягав її зв’язок з Іваном Григоровичем. На що вона відповіла так:

“Григорович Іван працював диктором у Бухаресті на румунській радіостанції. Інколи приїздив у Чернівці і заходив до нас. Я з ним була знайома. Юрій Фурман, який навчався у Яссах, був товаришем моїх дітей - Ростислава і Любомира. Будучи в Бухаресті, Григорович написав на моє ім’я листа, щоб українці протестували проти наміру румунів переселити нас в інші області. Цей лист Григорович передав Фурману з проханням передати мені. Але він не зміг передати, бо поліція його арештувала і знайшла в нього лист Григоровича.
Слідчий: Отже Григорович вас знав, як прибічницю ОУН, яка зможе організувати виступ проти румунів?
Гузар: Григорович несерйозна людина і міг написати все, що йому захотілося. Я нічого спільного з Григоровичем у політичній діяльності не мала” [1, арк. 21].

Як бачимо, Ольга Захарівна стійко і переконливо заперечувала свою причетність до ОУН, категорично не погодилася зі свідченнями чоловіка і сина, які прихильність дружини і матері до українського національно-визвольного руху витрактували як приналежність до ОУН.

Треба зазначити, що до дня арешту Ольги Захарівни слідчі НКДБ допитали 23 вересня 1944 р. її чоловіка, а 24 жовтня і сина Ростислава. Обидва, на превеликий жаль, чи то з переляку, чи з надією на помилування заявили, що їхня дружина і мати була засуджена румунським судом за націоналістичну діяльність як член ОУН. Володимир Євгенович прямо заявив, що його дружина Гузар Ольга в період 1940-1942 років (до арешту) була керівником підпільної української націоналістичної організації в Північній Буковині. “У нас на квартирі збирались члени ОУН. Дехто приїздив до неї здалека, навіть з Бухареста. Вона мала машинку, на якій друкувала листівки. Ростислав теж був членом ОУН, - заявив на допиті батько, - і допомагав у нелегальній роботі матері. Він зараз арештований. Вони одночасно арештовані румунською сигуранцою. При арешті були знайдені на квартирі листівки і націоналістична література. Я не був і не є членом ОУН, але співчував цій організації. Знаючи, що син і жінка члени ОУН - приховав це від радянської влади. Членом ОУН я не був, - ще раз підкреслив В.Є. Гузар, - але їхні погляди поділяв, солідаризувався з ними. По суті, теж був націоналістом по своїх політичних переконаннях і в ряді випадків провадив націоналістичну агітацію серед людей, які мене оточували, за що двічі був арештований румунською сигуранцою у 1943році” [1, арк. 26].

Ці щирі зізнання Володимира Євгеновича свідчать про те, що він був надто чесною людиною і не міг кривити душею перед судом. А може його до цього спонукали якісь інші мотиви.

На цьому ж допиті Володимир Євгенович зізнався, що в 1942 р. їхню квартиру відвідувала Аделія Киселиця, 27 років, з Берегомета та її чоловік Зибачинський, колишній студент Чернівецького університету, а також студент університету Антонюк - друг Любомира. Уточнив, що батько Киселиці - учитель-пенсіонер, живе в Берегометі, працював у лісовому господарстві.

Можна зрозуміти вкрай скрутне становище, в яке Ольгу Захарівну поставили її чоловік та син. Але вона не здавалась, хоча здоров’я давало про себе знати. 19 січня 1945 р. фельдшер внутрішньої тюрми НКДБ Александрова при обстеженні арештованої встановила у неї “субкомпенсований порок серця” і на слідство виводити не дозволила. Справу судочинством було припинено до 19 лютого, а потім знову почалися допити.

У справі є документ від 3 квітня 1945 р., в якому читаємо:

“Справка

Заключенная Гузар Ольга Захаровна 1888 года рождения. При осмотре найдено старческую дряхлость. Годна к легкому труду. Этапом следовать может.

Фельдшер в[нутренней] тюрьмы УНКГБ                                  Александрова” [1, арк. 38]. 

Отже, керівники облуправління НКДБ готувались до відправки О.З. Гузар у далекі виправно-трудові табори (ВТТ) Радянського Союзу.

Далі йде “Постановление о приобщении вещдоков” від 31.03.45 г. Воно варте того, щоб навести повністю:

“Я, старший следователь УНКГБ по Черновицкой области, старший лейтенант госбезопасности Ионов, рассмотрев материалы следдела № 467 по обвинению Гузар Ольги Захаровны нашел:
Имеющиеся в деле журналы “Жіноча доля” с юбилейной статьей о съезде женского общества и портретом Ольги Гузар, а также антисоветская националистическая газета “Час”, в которой имеется редактируемый ею женский отдел, учитывая, что указанные документы имеют существенное значение в разоблачении преступной деятельности Гузар, и поэтому постановил: указанные документы приобщить к следственному делу № 467, как вещественные доказательства” [1, арк. 40].

7 квітня 1945 р. чернівецькі енкадебісти написали по її справі обвинувальний висновок. У ньому читаємо:

“16 декабря 1944 года Управлением НКДБ Черновицкой области за принадлежность к ОУН была арестована и привлечена к следствию Гузар Ольга Захаровна.
Произведенным по делу расследованием установлено: Гузар в 1909 г. вступила в члены общества “Жіноча громада” при Черновицком Украинском Народном Доме, затем с 1930-го по 1931 г. являлась председателем этого общества, которое ставило своей целью воспитание украинского населения в националистическом духе.
В 1925 году Гузар О.З. являлась представителем от украинских женщин Буковины на конференции национальных меньшинств в Бухаресте. С 1925 по 1935 год Гузар сотрудничала в антисоветской националистической газете “Час”, являлась редактором женского отдела этой газеты” [1, арк. 22-24].

2 червня 1945 р. справа № 467 була надіслана в 1-й спецвідділ НКВС СРСР полковнику держбезпеки Кузнецову для розгляду на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР. Та розглядати цю справу Особливій нараді не довелося. Поки канцелярія оформляла справу, Ольга Захарівна Гузар, замордована допитами і тим, що її єдину доньку Дарину у грудні 1941 р. розстріляли німці у Києві, молодшого сина Ростислава військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області засудив до 20 років каторжних робіт, а чоловік власноручно обірвав своє життя, коли його прийшли арештовувати енкадебісти, 22 травня померла у внутрішній тюрмі Чернівецького обласного управління НКДБ.

15 червня 1945 р. у 1-й спецвідділ НКВС СРСР надійшла з Чернівецького УНКДБ просьба повернути справу Гузар О.З. назад, оскільки жертва юридичної сваволі померла [1, арк. 26].

В акті про смерть О.З. Гузар від 22 травня 1945 року причиною смерті значиться “декомпенсований порок серця”. Набряклість рук, ніг та обличчя, ціаноз губ і кінчика носа. Смерть ненасильницька [1, арк. 47].

Акт про смерть підписали начальник внутрішньої тюрми молодший лейтенант Тихоненко та фельдшер Александрова [1, арк. 47]. Слідство було припинене у зв’язку зі смертю арештованої.

Автор цих рядків стверджує, що Ольга Захарівна Гузар була люблячою матір’ю і вірною дружиною, гарячою українською патріоткою і високоморальною громадянкою. Її любили і глибоко поважали усі, хто знав. Вона, звичайно, симпатизувала ОУН, але її членом не була. До неї люди йшли, як до відомої діячки жіночого руху, як до журналістки, яка відгукувалася на всі болючі проблеми суспільства і окремих громадян.

Як румунські, так і радянські репресивні органи вчинили щодо Ольги Захарівни Гузар злочинну несправедливість. Але якщо румунські владні органи тримали її у в’язниці близько двох років і випустили на волю живою, то радянські правоборці загнали 57-літню жінку на той світ за 6 місяців і 6 днів.

Головною провиною перед радянською владою енкадебістські службісти порахували її участь у “Жіночій громаді”, короткочасне головування в цьому товаристві, участь у жіночому конгресі національних меншин у Бухаресті в 1925 році. Все це відбувалося тоді, коли радянською владою на Буковині ще й не пахло. У ті роки не тільки Буковина, а й Г аличина, Закарпаття, Львів, Варшава, Берлін, Відень і Прага - весь світ пишався Ольгою Захарівною Гузар як самовідданим борцем за громадянські і політичні права жінок усіх національностей. У Радянському Союзі з жінки-патріотки зробили злочинця і нещадно замордували у в’язниці. Не пошкодували вони і її сина Ростислава, якого в 1941 р. завербували у свою агентуру, а 28 листопада 1944-го військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області засудив юнака до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах НКВС СРСР, де він і помер 10 вересня 1945 року в Сєввостлазі Російської Федерації [3]. Вони ж штовхнули на самогубство чоловіка Ольги Захарівни - відомого у Чернівцях лікаря Володимира Євгеновича Гузара. Так нещадно була знищена прекрасна, високопатріотична українська родина.

Чернівецька обласна прокуратура 17 квітня 1991 р. реабілітувала Ольгу Захарівну Гузар за відсутністю у діях складу злочину, а 17 липня 1991 р. реабілітовано і її сина Ростислава Володимировича Гузара, 1921 року народження. Але прокуратура не винесла свого рішення щодо тих злочинців, які глумилися над ними, звели їх в могилу. Ми в цій статті назвали імена творців цього непростимого злочину. Хай над ними відбудеться хоч наш людський суд, якщо нинішня українська юстиція така сліпа, глуха, бездушна і недієздатна щодо злочинців, які безкарно тисячами і мільйонами зводили чесних і гордих, сміливих і мужніх захисників українського народу в могили. Подумаймо над цим, шановний читачу!

Джерела та література

1.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-1615.
2.    Як з’ясовано значно пізніше, убивство Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського вчинили не бандерівці, а провокатор НКДБ Кіндрат Полуведько, який прикривався документами Степана Козія // Іванишин П. Олег Ольжич - герольд нескореного покоління. - Дрогобич: Відродження, 1996. - С. 191.
3.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-5078. - Арк. 54-61.

м. Чернівці
8.07.2008 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 74-80