Іван Фостій
ІВАН ДУДИЧ - БЕЗВИННА ЖЕРТВА СТАЛІНСЬКОГО ТЕРОРУ
Ім’я Івана Дудича понад двадцять років - з 1917-го по 1939-й - не сходило зі сторінок буковинської преси. З Дудичем чернівецька, буковинська, бессарабська і навіть румунська публіка часто зустрічалася на концертах та виставах українського театру, організатором якого був Сидір Терлецький. Але чи не вперше чернівецька громадськість познайомилася з цим ім’ям з афіші програми, яка сповіщала, що українська шкільна молодь відзначає день смерті Івана Франка. Це було 28 травня 1917 р. в першу річницю поминок великого Каменяра.
Переднє слово на святі проголосив професор гімназії Іван Вольчинський. А Іван Дудич зробив, як писалося в афіші, відчит “Іван Франко”. Потім читалися вірші поета. Зі спогадами виступали ті, хто добре знав і зустрічався з велетом народного духу. А після всього було поставлено його комедію “Учитель”. Іван Дудич виконував у цій виставі свою першу роль - учителя Хворостіла, засвідчивши нею наявність у себе неабиякого таланту. І, можливо, саме звідси й простелилася його нелегка стежка у світ театрального мистецтва. Чистий дохід від того вечора і вистави віддали на видання творів Івана Франка.
Івану Дудичу в ту пору виповнилося вісімнадцять років. Світ дихав революційною грозою. Сповнений високих ідеалів, жадань якнайкраще послужити своєму народові, допомогти йому вирватися з іноземної неволі, вибороти право на вільне й щасливе життя, юнак доскіпливо шукає свого шляху в житті.
Син міського муляра і прачки народився 5 вересня 1899 р. у Чернівцях. Виростаючи в бідній на гаразди, але багатій на дітей сім’ї, хлопець знав нужду і нестатки, а тому робив усе можливе, щоб не обтяжувати долю батьків, а навпаки - допомагати їм у вихованні дванадцяти дітей. Восьмирічним пішов він у початкову школу і після закінчення трьох класів у 1910 р. вступив до 2-ї української гімназії в Чернівцях. У 1916 р. закінчив шість класів. Війна перервала навчання на стаціонарі. Сьомий і восьмий клас завершував екстерном. У 1918 р. його призвали в австрійську армію і направили в м. Люблін у 3-ю галицьку компанію 58-го полку. Саме звідси 13 лютого 1918 р. він прибув до Чернівців, щоб скласти державні екзамени. Іспитова комісія звільнила його від виконання письмових завдань і запропонувала складати тільки усні іспити з української мови й математики. Більшістю голосів він був визнаний зрілим [1].
У жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалась. Багато одягнутих у військову форму юнаків залишали військо і поспішали додому. Іван Дудич теж. Він стає свідком тих подій, що відбувалися в краї. Включається в революційний рух. Третього листопада 1918 р. на Всебуковинському вічі українців він голосував за прилучення української частини Буковини до України. Та здійснитися цій ідеї в той час не судилося. 8-15 листопада 1918 р. край був окупований військами королівської Румунії. Це опечалило й збунтувало серця багатьох. Дух непокори оволодів душами тих, хто мріяв про відродження України, про возз’єднання її земель в єдиній Соборній Суверенній Українській Державі. Іноземне поневолення Буковини спонукало до революційної боротьби і юнаків.
Зазначимо, що 3-го листопада 1918 р. в день Всебуковинського віча в Народному домі зібралась група місцевих інтелігентів і заснувала Комуністичну партію Буковини. Головою Тимчасового виділу (Центрального комітету) було обрано відомого буковинського педагога й публіциста Сергія Івановича Канюка. Саме навколо нього і гуртувалася революційно настроєна молодь Чернівців і всієї Буковини [2].
Іван Дудич вступає до Чернівецького університету на філологічний факультет (курс славістики). Разом зі своїми ровесниками Василем Буцурою, Іваном Пігуляком, Євгеном Волянським, Василем Руснаком береться за відродження українського академічного товариства “Союз”, активізує його діяльність, створює і очолює комітет молоді, який у травні 1921 р. починає видавати двохаркушевий місячник “Промінь”, як орган цього товариства [3].
Журнал стає важливим чинником у пробудженні революційного духу й національної гідності української молоді. Він друкує на своїх сторінках твори Ольги Кобилянської і Дмитра Загула, Юрія Пентилейчука і Корнила Ластівки, Марії Підгірянки і Андрія Волощака, нариси і публіцистичні статті Івана Пігуляка, Семена Гуцуляка, Юрія Мандрика, оповідання і вірші Оксани Бурливої, Данила Харов’юка, Дмитра Макогона, Володимира Кобилянського та інших талановитих прозаїків, поетів, публіцистів.
На сторінках часопису, як і в житті, точилась гостра політична боротьба. Члени академічного товариства “Союз”, що перебувало під значним впливом Компартії Буковини, були активними провідниками її ідей серед студентської і робітничої молоді. В університеті діяла молодіжна комуністична організація, яку очолював Іван Дудич. До неї входило чимало членів товариства “Союз”. Вони розклеювали і розносили комуністичні листівки, виступали на вічах, збирали інформацію і надсилали до газети “Громада”, яка була органом КПБ, закамуфльованим під народний часопис. Іван Дудич, як сам пише в біографії, був співробітником газети “Громада”. Це призвело до того, що переслідуванням, яких зазнавала КПБ, піддавалися й члени товариства “Союз”. Зокрема й Іван Дудич. Уникаючи арешту, він разом із Сергієм Канюком, який 3 лютого 1922 р. після чергового ув’язнення був на короткий час випущений із тюрми, та Василем Буцурою 15 березня 1922 р. в Оршівцях перетнули кордон і перейшли в Снятии, де їхні шляхи розійшлися.
С.І. Канюк поїхав у Городенку, а звідти до Чорткова, потім до Гусятина, де в ніч з 27 на 28 березня з небезпекою для життя переправився через Збруч у Радянську Україну.
Василь Буцура відбув до Праги в Український вільний університет, де на той час навчалося чимало буковинців, зокрема Семен Галицький із Нової Жучки під Чернівцями, Петро Ле- сюк із Хрещатика, Михайло Панчик із Дорошівців та ряд інших.
Іван Дудич відправився до своєї сестри Євгенії в Станіслав. Побув там кілька тижнів і повернувся до Чернівців. їхати в Прагу він не міг, бо не мав абсолютно ніяких коштів, щоб там жити й навчатися. Тому повернувся додому і продовжив навчання в університеті, який і закінчив у 1923 р.
Що ж робити далі? Вакантних учительських посад не було. Іван вирішує присвятити себе театру. Адже, ще навчаючись в університеті, граючи в самодіяльних виставах, він продемонстрував неабиякий хист актора і режисера. Юнак наймається режисером у культурно-мистецьке товариство “Міщанський хор”.
Прихід Дудича значно оживив творчу і культурно-освітню роботу товариства. Режисер віддавав усього себе удосконаленню майстерності акторів та співаків, піднесенню їхнього професійного рівня.
Альманах товариства “Міщанський хор” за 1926 р. так оцінював діяльність Івана Дудича в 1923 р.:
“Цього року, з приходом до товариства п. Івана Дудича, звісного режисера, попливло життя у товаристві багато краще, змістовніше і живіше. П. Дудич І. заснував у товаристві курс української мови, де багато членів навчилося добре читати і писати по-українському. Широку діяльність розвів у товаристві п. Дудич І. на полі драматичної штуки. Спершу тільки розбудив у товаристві ті аматорські таланти, які були, а згодом, з дня на день, відчував кожний, що товариство “Міщанськийхор” заступає в Буковині, азглядно в Румунії працю “Українського театру” [4].
Під керівництвом Івана Дудича готуються і ставляться вистави “Вихованець” М. Янчука, “Повернувся із Сибіру” Л. Яновської, “Невольник”, “Вій” та “Пошились у дурні” М. Кропив- ницького, “Ніч під Івана Купала”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького, “Учитель” та “Украдене щастя” І. Франка, “Казка старого млина” С. Черкасенка, “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “На перші гулі” С. Васильченка, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Воскресіння” Л.М. Толстого, “Розлом” Б. Лавреньова, “За друзі своя” В. Товстоноса, “Жидів- ка-вихрестка” І. Тогобочного, “Хмара” О. Суходольського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака- Артемовського, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Лимерівна” П. Мирного.
“Коли я ставив п’єсу “Жидівка-вихрестка”, - згадував пізніше Іван Йосипович, - то сам грав Лейбу. На цій виставі були артисти звісної тоді Віденської трупи, що належала до найліпшого єврейського театру... Після вистави її режисери зайшли до нас в гримувальню і запропонували мені вступити до їхньої трупи. Та з декотрих причин я відказався. Нашою звіздою тоді в цьому самодіяльному театрі була Христя Сологуб-Подзімик. Коли вона плакала або сміялася на сцені, то ми сміялись і плакали за кулісами, а глядачі плакали і сміялись у залі” [5].
У вересні 1926 р. Іван Дудич залишає Чернівці і їде до Румунії у м. Панчів. Що спонукало його кинути рідний край? Справа в тому, що 18 липня 1926 р. сигуранца розкрила штаб-квартиру Компартії Буковини у Нових Мамаївцях, що знаходилася в хаті Іллі Клевчука. Господаря дому заарештували. Почалися допити, а водночас і арешти всіх підозрілих, хто мав хоч якісь зв’язки з ним. Дійшла черга й до Івана Дудича. Причиною послужили 12 фотографій, знайдених у скрині Клевчука, в якій зберігалися також друкарська машинка, печатка, гроші та друковані матеріали ЦК КПБ. Серед тих фотографій були портрети учителів Григорія Гаврищука, Омеляна Іваницького, Миколи Меліна, Дмитра Глібки та Ельпідефора Панчука з Мамаївців, Володимира Юрчука з Лужан, Емілія і Дарія Лагодинів зі Стрілецького Кута, Володимира Купчанка з Берегомета, Миколи Смереки - інспектора залізничної станції Палтиноса та Миколи Бойчука - секретаря вокзалу Галац, Леонтія Каплуна - учителя з Куклен (Ясси) та Івана Дудича з Чернівців.
“Всі вони друзі і, очевидно, однодумці Клевчука, - писав у протоколі генеральний субінспектор сигуранци Йосиф Пігал. - Ці фотографії були зібрані для виготовлення посвідчень членів цієї організації. Була також знайдена обширна особиста переписка, яка вказує на зв’язки з людьми з різних місць. По них зараз ведеться розслідування” [6].
19 липня генеральний субінспектор сигуранци встановив, що Ілля Клевчук “підтримував зв’язки і переписувався з Василем Угринчуком із П’ятра-Нямца, який уже був один раз покараний за злочини, спрямовані проти державної безпеки, і шпіонаж, а також з Миколою Смерекою, залізничним службовцем із станції Палтиноса, з Дмитром Дідівим, фармацевтом із м. Вилча, Володимиром Юрчуком, викладачем учительської семінарії в Бакеу та Іллею Кудринським, учителем села Добринівці Чернівецького повіту.
У всіх цих осіб було наказано провести обшук, - підсумовував субінспектор. - Вжито заходів до арешту Володимира Гаврилюка із с. Хрещатик. Проведено обшук в Івана Дудича в Чернівцях, який також відомий як керівник українського руху, і фотографія котрого була знайдена в хаті Іллі Клевчука” [6].
Дудича заарештували і кілька днів тримали в тюрмі. Неодноразово викликали на допит. Виясняли, чому його фотокартка опинилася в Іллі. Дудич пояснював це давньою дружбою, яка встановилася між ними ще з часів навчання у гімназії. Йому закидали зв’язок із Клевчуком по лінії комуністичної діяльності, але прямих доказів сигуранца не мала і мусила відпустити арештованого.
Отож він, щоб не бути в сигуранци на очах, виїхав у м. Панчів на посаду учителя німецької мови. Кинувши улюблену справу в Чернівцях, він не міг залишатися без неї там. Мельпомена не давала йому спокою. У Панчеві він організовує драматичний гурток і ставить п’єсу Й.Л. Караджале “Напасть” румунською мовою. Це сколихнуло дрімотне життя міщан. За “Напастю” поставили “Бурхливу ніч” цього ж автора. Вистави з успіхом проходять не тільки у Панчеві, а й в інших містах Румунії - Адрубі, Одобештах, Морашештах. Тут він здружується з італійським художником Костіні, який жив тоді у Панчеві. Той багато допомагає Дудичу в оформленні вистав, знайомить його із таємницями живопису, збагачує ширшим, об’ємнішим і глибшим розумінням законів мистецтва [5].
Працюючи вчителем, Іван Йосипович не пориває зв’язків із Чернівцями, зокрема з театральним життям. Керівник українського театру на Буковині Сидір Терлецький часто запрошував його до участі у виставах. І він, долаючи трьохсоткілометрову відстань, приїздив у рідне місто, щоб зіграти роль у тих виставах, у яких був задіяний раніше. А одного разу Сидір Іванович прислав Дудичу роль Антона Завади із драми М. Кропивницького “Поки сонце зійде, роса очі виїсть”, і той без репетиції виступав в прем’єрі, чаруючи глядачів високою емоційною напругою своєї гри.
Час шкільних канікулів він повністю віддавав театрові. Виїздив на гастролі. В той 1926-й рік Терлецький уклав договір з румунською артисткою Марією Жок, і трупа поставила ряд п’єс румунських авторів.
На бенкеті, що відбувся після вистави “Напасть”, у якій Іван Йосипович грав роль Драгоміра, представник панчівського учительства сказав: “Досі ми знали пана Дудича, як педагога, але за сьогоднішньою виставою ми можемо і маємо право підтвердити, що наш колега Дудич і прекрасний актор”.
1926 р. І.Й. Дудич одружується з Аполлонією Ліснянською. Продовжує працювати в м. Панчів, а восени 1929 р. повертається в Чернівці, об’єднує всі кращі театральні сили в одну трупу, одержує авторизацію (дозвіл) на “Український виїзний театр” з правом гастролей по всій Румунії. В зв’язку з цим відновлюється весь старий репертуар, а водночас ставляться і нові прем’єри. Взимку трупа працює в Чернівцях, а весною і літом - у містах і селах Буковини, восени - в Бессарабії. Зимою знову повертається до Чернівців і займається підготовкою нового репертуару.
В театрі зібрані по-справжньому талановиті творчі сили: Сидір Терлецький, Іван Дутка, Василь Дячук, Степан Дубіневич, сестри Маруся, Катерина і Стефанія Павловські, дружина Івана Йосиповича - Аполлонія Ліснянська-Дудич, Катерина Гольдшмідт-Сенюк, Галина Хутірна, Євген Унгурян та інші.
Звичайно, перед тим, як одержати дозвіл на гастролі по всій Румунії, артисти трупи мали пройти державний екзамен, своєрідну атестацію. І не де-небудь, а в Бухаресті, перед високопоставленою комісією, до якої входили відомі режисери, актори та драматурги, зокрема, драматург Тудор Мушатеску і артистка Марія Філоті. Все пройшли, все витримали і рушили в дорогу.
В репертуарі того часу було понад тридцять вистав. Серед них “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Украдене щастя”, “Хмара”, “Невольник”, “Жидівка-вихрестка”, “Ніч під Івана Купала”, “Казка старого млина”, “Вій”, “Напасть”, “Сто тисяч”, “За двома зайцями”, “Маруся Богуславка”, “Циганка Аза”, “Два злодії”, “Трійка гультяїв”, “Мати-наймичка”, “Старі гріховодники”, “Душогубка”, “Діти Агасфера”, “Чорноморці” та інші.
“Важкий і тернистий був шлях цього театру, - писав у своїх спогадах І.И. Дудич. - Довелося почути не одне згірне слово, проковтнути з болем його. Довелося зазнати знущань, дорікань і всякого збиткування. Ось тепер український театр у Чернівцях має своє прекрасне приміщення, свої костюми, декорації, реквізити, свої майстерні, свій адміністративний і технічний апарат і все, що потрібно для театру і для постановки п’єс. А що ми мали в ті часи? Не було ні приміщення, ні костюмів, ні декорацій, ні грошей - не було нічогісінько... А все-таки ми ставили вистави, ставили п’єси великих масштабів і то з успіхом. Яка була причина, що театр у таких тяжких умовах все-таки існував? Були люди-актори, що горіли бажанням грати, виконувати свою професію, і це велике бажання переборювало всілякі труднощі, які були на шляху. Я можу з певністю і твердістю сказати, що поштовхом, двигуном всієї театральної справи були Іван Дутка, Сидір Терлецький і я. Ми не дали загинути театральному мистецтву в той час. Ми віддавали все своє життя, всі свої сили для цієї справи!” [5].
Скажемо, що це не самовихваляння, а об’єктивна оцінка того, що робила ця трійка справжніх подвижників українського театру й українського слова в тяжкі роки окупації, щоб народ не заснув, щоб він не забув самого себе, не втратив свого роду, свого кореня, свого сучасного і майбутнього. З ним цю велику справу робили ті ентузіасти-самородки, які через всілякі перешкоди і перепони тернистими стежками-дорогами ішли до сонця правди і свободи, до самовдосконалення, самоутвердження, і ці ж самі думки й почуття, прагнення й дії будили в тих, хто їх дивився і слухав.
Сьогодні ми в тихій шанобі можемо схилити голови перед іменами цих людей, що червоними маками волі і непокори квітували на сірому полі зневіри і розпачу, неймовірного національного гніту, недолі і злиднів королівської Румунії. Всі вони з непогасною надією чекали того дня, коли Північна Буковина возз’єднається з матір’ю-Україною, коли вони відчують себе господарями своєї долі, зможуть віддати пломінь своїх сердець, пориви душі, прагнення і силу розуму служінню рідному народові, розвитку його культури і мистецтва. Чекаючи цього дня, вони не сиділи, склавши руки, а в неймовірно тяжких і несприятливих, не завжди доброзичливих, а більше ворожих з боку властей умовах творили нові вистави і грали їх у самій гущі народних мас.
“Актори, - пише у своїх спогадах Іван Йосипович, - не тільки грали на сцені. Вони були і її робітниками. Вони будували сцену. Самі опускали і піднімали завісу, самі шили костюми, малювали декорації, творили бутафорію, клеїли афіші, самі розносили квитки, виконували адміністративні функції, оббивали пороги префектів поліції, комісарів сигуранци, комендантів дивізії, цензорів, шефів жандармів та інших сторожів буржуазної влади, щоб добути дозвіл на показ тієї чи іншої вистави” [5].
Кожного разу, крім десятка дозволяючих печаток, треба було шукати приміщення, домовлятися з власниками залів. А їх було не так багато. Вистави проходили в просторому приміщенні по вулиці Турецькій, 10, у єврейському театрі в перервах між його виставами, в павільйоні на Руській вулиці, в Німецькому й Українському народних домах, а по селах - у хатах-читальнях, у стодолах і стайнях, а деколи під відкритим небом.
Дозволи добувалися з великими труднощами. Неймовірні нападки були на українські національні костюми. Особливо неприйнятною для представників буржуазної влади була червона барва. В ній вони вбачали комуністичну пропаганду і змушували артистів міняти костюми, вінки, в яких був червоний колір, на інші, без нього. В окремих містах префекти поліції забороняли грати українські вистави в національних костюмах і вимагали їх заміни на смокінги, циліндри та інший модерний одяг. Наведу ще одну цитату зі спогадів Івана Йосиповича:
“Великі клопоти з костюмами були в нас у Бендерах. Префектом тоді був якийсь полковник і, видно, йому хтось доніс, що в нашому театрі в костюмах багато червоної фарби. Тож прийшов від нього наказ, а ми саме ставили “Ніч під Івана Купала”, все червоне зняти і дальше в червоних кольорах нікого на сцені не мати, бо це “комуністична пропаганда”. І ми скидали червоні чоботи, червоні хустки, червоні пояси, червоні шаровари - все червоне. А невдовзі від нього пішла скарга до міністерства, і в нас відібрали авторизацію. Другого разу пішла скарга в міністерство від радовецького префекта за народні українські костюми і в нас знову відібрали авторизацію, бо ми, мовляв, ширили національну пропаганду. І щоб нас не заборонили, ми мусили відмовитися від українських народних вистав, а грати тільки п’єси європейського покрою” [5].
Так минуло десять років театральної діяльності Івана Йосиповича Дудича. В короткій статті немає змоги навести більше прикладів неймовірних митарств акторів, їхньої боротьби за право виступати перед народом із репертуаром, що складався з вистав української, російської, а інколи й румунської та французької класики. Були випадки, коли артистів на вокзалах зустрічала поліція, арештовувала, проводила обшуки.
Одного разу, після виступу в Кострижівці, де актори грали комедію “Чар однострою”, звідти швидко пішов донос у сигуранцу, що денщика було одягнуто у ворожий військовий костюм. І як тільки трупа приїхала в Чернівці, її зустріли поліцаї та сигуранщики. Вони заарештували Дудича, взяли його кошик з костюмами і повезли в сигуранцу. Там обшукали, а коли нічого не знайшли, запитали, в що був одягнутий денщик у виставі “Чар однострою”. Дудич показав їм старі чоботи, чорні шаровари, кітель невизначеної барви і шапку невідомої форми. Сигуранщики посміялися і відпустили Дудича.
Та не завжди конфлікти кінчалися благополучно. Не раз і не два поліція зривала вистави, посилаючись на відсутність письмового дозволу префекта. Влада хотіла постійним терором, нагромаджуванням різних перешкод і заборон змусити подвижників українського пересувного театру зректися цієї діяльності, та митці робили своє. Вони продовжували виступати, їхній дух і воля були незламними. 1939 р. поліція заборонила п’ятьом провідним акторам театру - Івану Дудичу, Сидору Терлецькому, Івану Дутці, Катерині Гольдшмідт і Аполлонії Ліснянській-Дудич - виступати на сцені. Це було рівнозначне забороні театру. Театр розпався. Прекрасні, талановиті артисти залишилися без шматка хліба. 28 березня 1940 р. помер Іван Дутка. 26 травня йому мав виповнитися 41 рік. Сидір Терлецький став продавцем цигарок. А Івана Дудича в сороковому році призвали в румунську армію. Його Український пересувний театр перестав існувати.
Та в повітрі літала радість сподівання про недалеке визволення з румунської неволі. Вона наповнювала людські серця світлими надіями, що невдовзі буковинські українці возз’єднаються зі своїми братами з Великої України. І цей день настав: 28 червня 1940 р. Червона армія вступила на землю знедоленого краю.
Іван Дудич, дізнавшись про те, що його рідне місто уже визволене з-під боярського гніту, кинув свою військову частину і прибув додому. І що найперше - поспішив у театр, зустрівся з артистами і драматургами, що прибули з Києва. Його приймають у театр, він виступає у виставах “Розлом” Б. Лавреньова, “Павло Греков” М. Войтехова, “Отелло” В. Шекспіра, “Лісова пісня” Л. Українки, “Слуга двох панів” Ж.-Б. Мольєра, “Наймичка” І. Карпенка-Карого. Крім того, Івана Йосиповича включають у театральну бригаду і в її складі він їздить по заводах і фабриках із читанням віршів, виступає по радіо. Розповідає, як українським артистам жилося за часів іноземної окупації. Його обирають членом обласного комітету профспілки працівників мистецтв. Все було прекрасно. Він відчував себе людиною. Його талант продовжував розквітати.
22 червня 1941 р. вибухами бомб і снарядів почалася війна. Все пішло шкереберть. Горе, що впало на нашу країну, зачепило своїм крилом Чернівці і всю Буковину в перший же день. На українську землю посунули залізні полчища вермахту. Чернівці евакуйовувались. Театр також. Але актори, що влилися до нього з колишнього Буковинського українського театру, не були повідомлені про день і час евакуації. Залишатися в окупованому місті Іван Йосипович не наважився, бо його, як дезертира з румунської армії, могли засудити за законами воєнного часу до страти. Треба було тікати з міста. А куди ? На схід не можна. Фронт покотився туди. Єдиний вихід - на захід, у Галичину. Конкретно - в Станіслав, до сестри Євгенії, тепер уже по чоловікові Самоверської, яка працювала вчителькою, а її чоловік - директором школи. Вони в скрутну хвилину могли дати прихисток.
Темної серпневої ночі, коли довкіл ще гриміли постріли, якими румунські солдати лякали чернівчан, Іван Йосипович і Аполлонія Миколаївна, захопивши з собою найнеобхідніше, залишили дім і все нажите майно на довірених осіб, разом з іншими акторами, приєднавшись до групи, яку виводив із Чернівців Петро Войновський, рушили в Г аличину. Цей похід згодом припишеться Дудичу як великий антидержавний контрреволюційний злочин. А дехто й справді, як і працівники НКВС, занесе його в список членів ОУН і Буковинського куреня [7]. Насправді ж Дудич І.Й. не був ні членом ОУН, ні членом Буковинського куреня. Він був українським актором, сином свого народу. І, перебравшись в Галичину, щоб не вмерти з голоду, щоб мати якісь засоби для життя, їде в м. Станіслав і там розгортає свою акторську діяльність.
У 1941 р. минало сто років з дня написання Т.Г. Шевченком поеми “Гайдамаки”. Іван Йосипович пропонує своїм товаришам, які теж були без шматка хліба, організувати своєрідну групу для відзначення цієї дати. Він мав читати уривки з поеми, а товариші - залагоджувати всілякі формальності в адміністрації щодо поїздок по селах і містечках Західної України.
Здається неймовірним у період фашистської окупації їздити з читанням творів Шевченка. Та Дудич знаходив у собі сили і мужність, щоб не впасти на коліна самому і не дати впасти на коліна українському народові, що опинився під чоботом німецького фашизму. Сім місяців він їздив селами і містами Галичини та Покуття з “Гайдамаками”, які добре знав і читав з незвичайною майстерністю.
“Я розбив “Гайдамаки ” на три частини з двома перервами, - читаємо в спогадах Івана Йосиповича. - Перша частина до розділу “Треті півні”, друга – до «Лебедина», третя - “Лебедин” і “Гонта в Умані”. Я боявся за відвідувача, що не витримає дві години слухати мене, а мої товариші боялись за мене, що я не витримаю більше двох годин у силі, темпі і в тембрі, яких вимагає поема “Гайдамаки”. Та спроба удалась. Відвідувач-слухач не покидав зали, сидів уважно, спокійно до кінця, а я виходив зі сцени в кінці третьої частини задоволений, з усмішкою на вустах. Я читав поему чотири рази в тиждень по селах і містах Західної України протягом семи місяців, аж поки не прийшло гестапо на слід, що я з “Гайдамаками” підбурюю народ до повстання проти німецького фашизму. За мною приїжджає гестапо далеко в Карпати, в село Берсове, і відвозить у гестапівську тюрму в Станіславі” [5].
Гестапо заарештувало обох - Івана і Аполлонію Дудичів. В тюрмі наказали написати біографії. А потім почалися допити: хто такі? Чим займаються? Звідки приїхали в Станіслав? Аполлонія була вагітна. Її кинули в камеру, де знаходились 32 жінки. Щоночі з камер виводили арештованих і розстрілювали в дворі. В камери долітали звуки автоматних черг і зойки умираючих. Аполлонія думала, що і її чекає така ж доля. Але сестра Євгенія та лікар Воєвідко вирвали її з тюрми. 26 листопада 1942 р., уже перебуваючи на волі, вона народила сина, якого назвали Юрієм. Іван Йосипович у в’язниці захворів на тиф. Його майже непритомного відвезли в колишній єврейський госпіталь. Він був у важкому депресивному стані. Йому снилися жахливі сни. Він прокидався і гірко плакав. Боявся, що не сьогодні-завтра за ним знову прийдуть. Але, на щастя, більше за ним не приходили.
Іван Йосипович видужував повільно, все ще не вірячи, що його обминула гестапівська куля. А коли видужав, пішов у Станіславський театр імені Івана Франка і там грав Хому в п’єсі “Ой не ходи, Грицю...”, Яцка в “Циганці Азі”, поставив кілька дитячих вистав. З великим успіхом, зокрема, пройшли “Івасик-Телесик” М. Кропивницького, “Коза-дереза” та ряд інших дитячих п’єс. В афішах ім’я автора п’єси і режисера не зазначалося. Та це менше всього турбувало Дудича. Він звик до різних обмежень. Головне - що він не мовчав, що він давав знати і дорослим, і дітям, хто вони такі, і сам усвідомлював, що живе не марно, що хоч якусь користь приносить своєму народові в час його гіркої скрути. Варто підкреслити, що, працюючи в окупованому фашистами місті, він працював не на окупантів, а на себе, на свій народ, якому бажав якнайшвидшого визволення, свободи, миру і щастя.
Цей день настав весною 1944 р. 29 березня були визволені Чернівці. “Коли радіо сповіщало, що Радянська армія приближаеться до кордонів Буковини, то я заходжу перший у своє рідне місто 29 березня. Пішки, бо транспорту в той час не було, - згадував у день свого шістдесятиліття І.Й. Дудич, - заходжу до своєї хати, заходжу в театр і починаю хазяйнувати. Тодішній голова міської ради Антон Іванович Кошовий призначає мене директором театру, який мав повернутися з евакуації. Здобуваю дім для театру по вулиці Лесі Українки, який і досі йому належить. Румунська влада забрала з собою театральні костюми. Я стараюсь, щоб повернути їх назад, і мені це вдається. Експлуатую театральне приміщення, в якому виступають самодіяльні гуртки Радянської армії, хори, танцювальні колективи, музики. Виступав ансамбль льотчиків. У театрі проходили концерти, а недалеко йшли бої, над містом літали ворожі літаки, по яких стріляли зенітні гармати. В Чернівці приїздив театр Вахтангова, Київський театр малих форм, Ансамбль пісні і танцю під керівництвом Чернишової. Організовую власні театральні виступи, посилаю колективи у райони, зберігаю все майно, проводжу його інвентаризацію і працюю аж до приходу художнього керівника і директора театру, народного артиста СРСР В.С. Василька. Йому я здаю все придбане. Виступаю у першій виставі “Чому не гаснуть зорі” О. Копиленка, готуюся до ролі директора готелю у п’єсі О. Корнійчука “Місія містера Перкінса в країну більшовиків” [5].
На цьому професійна театральна діяльність Івана Йосиповича Дудича обривається. Його мріям і планам не судилося здійснитися. Сталінська машина нещадних репресій чекала нових жертв. Знову, в котрий раз, органи держбезпеки перевіряли місцеву буковинську інтелігенцію, та й не тільки інтелігенція. На кожному шукали чорні плями. Для цього використовували доноси, наклепи, вигадки, домисли, фальсифікації.
***
30 листопада 1944 р. молодший лейтенант держбезпеки А.І. Швецов прибув у театр і в присутності тодішнього заступника директора театру В.Б. Раввінова пред’явив Дудичу ордер на арешт [8]. Чого? За що? На ці питання відповіді ніхто не давав. На руки були надіті наручники і сорокап’ятилітнього артиста відправили в Чернівецьку в’язницю. В довідках, правда, фігурує інша дата арешту - 1 грудня 1944 р. Одинадцять місяців і сімнадцять днів тяглося слідство. Спроби сім’ї з’ясувати причини арешту розбивалися об глуху стіну таємничої неприступності і страху. Ні побачень, ні листування. Інколи приймали передачі. Слава Богу, один із тих, хто приймав передачі, мав, очевидно, в душі краплю жалю, не втратив у жорстоких тюремних умовах людської чуйності й інколи передавав дружині від Івана Йосиповича коротенькі записочки.
Аполлонія Миколаївна сподівалася, що довге слідство приведе до звільнення чоловіка, бо ж добре знала, що він ніякого злочину перед радянською владою не вчинив, що він був одним з її прихильників.
Через три місяці й 19 днів після арешту чоловіка, 19 березня 1945 р. Аполлонія Миколаївна народила доньку. Назвали її Тетянкою. Тяжко було молодій матері з двома малими дітьми. Та що робити? Спроби пробитися до обласного начальства НКВС не мали успіху.
Мимоволі згадувалися роки, прожиті під румунською окупацією. Сигуранца була жорстокою. Та все ж до будь-якого начальника можна було піти на прийом, поговорити, навіть посперечатися, доводячи непричетність знайомих чи рідних до якоїсь події чи факту. І не раз Аполлонія Миколаївна сама, а то й з друзями виручала Івана Йосиповича з лабет сигуранци. Так було і в пізніші роки. А тут все глухо. Ніхто нічого не знає. Ні в кого нічого не дізнаєшся. Її ніхто не приймає. Ніякого суду над її Іваном не чинять. Просто мордують день і ніч, допитують, вимагають зізнань у злочинах, яких він не чинив, про які ні сном, ні духом нічого не знав. Приписують йому участь у підпільній діяльності ОУН.
Долю Дудича заочно вирішила так звана Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР. 17 листопада 1945 р. за ст.ст. 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР за участь в антирадянській організації українських націоналістів його засудили до 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, без поразки в правах і виселення [8].
Хто може зрозуміти той біль, ті муки, які терпить людина від безпідставних звинувачень і покарань? Хто може виміряти страждання того, хто все своє свідоме життя боровся за те, щоб Буковина була возз’єднана з Радянською Україною, хто душею, розумом, совістю, своїми діями втілював цю ідею в життя, а дочекавшись цих, як йому здавалося, вимріяних, щасливих днів, його безпідставно арештовують, судять і на п’ять літ запроторюють у виправно-трудові табори, звинувативши у ворожій діяльності проти СРСР? Страшно! Жорстоко! Несправедливо! Нелюдяно!
Сьогодні ми кажемо: такі були часи! Часи сваволі і беззаконня, коли людську гідність топтали всі, хто тільки хотів. Коли захистити її не було кому і не було як. Ті сталінські часи, які так раболіпно оспівувалися в бадьорих піснях і маршах як найвільніші і найщасливіші, розчавили, замордували, розстріляли, заморили голодом, задушили морозами десятки мільйонів найкращих, найталановитіших будівників і поборників нового життя і стільки ж доль людських зламали постійним наглядом, постійним моральним терором.
Іван Йосипович Дудич сповна випив гірку чашу людини зламаної долі. Тільки великий запас життєлюбства, доброти й віри, що колись справедливість все-таки восторжествує, дали йому можливість витерпіти всі пекельні муки, пережити важкі роки неволі, розлуки з дружиною і дітьми. Душа страждала, мучилась, боліла за дорогими і рідними, яких залишив напризволяще. Не було що їсти, не було чим палити в хаті, не було в що одягтися, бо те, що лишили в своєму будинку перед втечею в Галичину, “довірена особа” пустила по вітру. Отже, все треба було починати заново. А кому починати, коли голова сім’ї безпідставно засуджений на п’ять літ і висланий у Карлаг, а господиня залишилася з трирічним Юрком і грудною Тетянкою на руках? Допомогти нікому. Від цього горя можна було збожеволіти, сконати. Але не збожеволів. Не сконав. Бо й тут, у неволі, він віддав себе своїй улюбленій роботі - театральному мистецтву. Хай самодіяльному, хай табірному, але воно свідчило, що він живий, його душа не вмерла. І хоч, може, й не таку велику радість, але все ж приносила його робота безпідставно засудженим, знедоленим людям.
“З 1945 по 1949-й рік, - читаємо у спогадах Івана Йосиповича, - я працював як режисер і артист у культбригаді на цілинних землях Казахстану в Карагандинській області в До- линському управлінні ГУТАБу. Крім багатьох естрадних концертів, ставили ми і одноактні п’єси радянських драматургів і класиків, як “Ведмідь”, “Німа жона” Ж.-Б. Мольєра, “На перші гулі” С. Васильченка, власне інсценування поеми О.С. Пушкіна “Цигани” і свою одноактівку “Сліпець”. Ставив я тоді й більші п’єси: “Костянтин Заслонов” А. Мавзона, “Чужа дитина” В. Шкваркіна, “Без вини винуваті” О.М. Островського. Культбригада виступала по багатьох дільницях сільських радгоспів, на шахтах і користувалася великим успіхом на цілинних землях Долинського управління Карагандинської області” [5].
Скажемо, що тут Івану Йосиповичу все-таки пощастило. Очолюючи табірну культбригаду, він мав певну свободу. Мав можливість хоч в якійсь мірі реалізувати свій талант артиста і режисера. Це, звичайно, приносило йому певне задоволення, додавало сил для життя.
1 грудня 1949 р. закінчувався строк безвинного покарання Івана Йосиповича. Здавалося, можна радіти. Тяжкі роки неволі залишилися позаду. В’язень сталінських таборів виходить на свободу. Та не так сталось, як сподівалось. Додому його не пустили. А заслали ще на 5 років у Красноярський край, в Богучанський р-н, с. Сольоне, тепер м. Ангарськ. Тут, у тайзі над Ангарою, в центрі Сибіру він працює лісним бракувальником. Туга за рідними не покидає його. Навпаки, тепер вона ще більше його мучить. І він кличе Аполлонію Миколаївну, яка після арешту чоловіка була звільнена з театру і працювала вишивальницею на трикотажній фабриці № 2 в Чернівцях, приїхати до нього. Інакше він не витримає цих мук і помре в холодних сибірських снігах. І Аполлонія Миколаївна в холодну зиму 1950 р. з восьмирічним Юрком і п’ятирічною Тетянкою, яка ще не бачила батька у вічі і не знала, який він є, повторюючи подвиг жінок декабристів, їде в далеке і невідоме Сольоне. Там влаштовується кравчинею ліспромгоспу.
Іван Йосипович щасливий. Як не є, а дружина і діти з ним. Можна терпіти і нестатки, і несправедливість, і сувору сибірську природу. Тут він знову береться за свою улюблену справу - за театральну діяльність. Організовує при клубі самодіяльний гурток. Ставить інсценізації, вистави. Колектив аматорів виїжджає зі своїми виставами в Богучани. На районних оглядах вистави І.Й. Дудича завойовують перші місця. Крім літніх трудівників, він залучає до участі в художній самодіяльності учнів Ангарської семирічної школи. Організовує там дитячий гурток, ставить російською мовою вистави “Івасик-Телесик”, “Коза дереза”, інсценізує байки І.А. Крилова, окремі оповідання А.П. Чехова, М.Є. Салтикова-Щедріна. Ці вистави мали великий успіх серед населення райцентру Богучани і довколишніх населених пунктів.
Робота з аматорами народного мистецтва, участь у виставах скрашували життя, робили його багатшим, змістовнішим, повнішим. Швидше ішов час. Не такими важкими і нудними здавалися для творчої людини обов’язки бракувальника. Знав, що після служби, у вільний від неї час він зможе віддати себе улюбленій справі. І це додавало сил. Іван Йосипович хотів залучити до театральної діяльності й дружину. Та Аполлонія Миколаївна відмовилась від цього. Горе, яке їй довелося пережити за останні десять років, загасило любов до театру, в певній мірі спустошило душу. Було не до співів, не до танців, не до гри. Уберегти б дітей, залишитися б живою у цій страшній круговерті, де людина не знає, що її чекає завтра.
Так настало 5 березня 1953 р. - день смерті Сталіна. Багато хто тоді зітхнув із полегшенням, сподіваючись, що для мільйонів безпідставно заарештованих і кинутих у табори смерті прийшов жаданий час звільнення й реабілітації. Та були й такі, що пророкували ще страшніший терор. Боялися, що місце “вождя всіх народів”, “найдобрішого” і “наймудрішого” Йосипа Віссаріоновича, займе не менш “добрий і мудрий” Лаврентій Берія, якому уже починали присвячувати оди і поеми.
На щастя, до влади прийшов Микита Хрущов. Країна перебувала під сталінським траурним шоком недовго. Поступово рожева завіса славослів’я, а за нею й темна завіса глибокого трауру почали спадати, і за ними вимальовувалися спочатку контури, а потім і жахливі картини й неймовірні масштаби незнаної у світі жорстокості й беззаконня, що творилися “в першій у світі країні робітників і селян, країні перемігшого соціалізму ”. Спочатку про них говорили пошепки. А потім - все голосніше й голосніше. Та сталінсько-беріївські табори політично репресованих ще не відкривалися, заслані на виселення добували свої строки, серед них був Іван Йосипович Дудич.
18 червня 1954 р. його викликали в Богучанське районне відділення міліції і вручили довідку за № 12223. Наведемо її повністю:
“С П Р А В К А
Выдана Дудич Ивану Йосиповичу, 1899 года рождения, уроженцу гор. Черновцы, гр-н СССР, по национальности украинец, осуждённому 17 ноября 1945 г. Особым Совещанием при НКВД СССР по ст. 54-1”а”, 54-11 УК УССР к лишению свободы на пять лет и находившемуся в ссылке в Красноярском крае, в том, что он на основании указания МВД и прокуратуры Союза ССР от 24 апреля 1954 года из ссылки освобождён 18 июня 1954 года со снятием судимости в соответствии Указа Президиума Верховного Совета СССР от 27 марта 1953 года.
Следует к месту жительства в город Черновцы” [8].
Довідка була підтверджена штампом і печаткою Красноярського крайового управління МВС і підписами начальника відділу та начальника відділення, а наклеєне на довідці фото її власника було в додаток завірене ще й печаткою Богучанського районного відділення міліції. Довідка, як зазначалося про це в ній, видом на місце проживання не служила і при втраті не поновлювалася.
Так закінчились табірно-виселенські поневіряння і страждання Івана Йосиповича. Він їхав додому. Судимість з нього була знята. Але він не був реабілітований. За свою реабілітацію він боровся, ще перебуваючи в Карлазі. Писав клопотання про помилування Президії Верховної Ради СРСР, доводив, що він ні в чому не винен, що ніколи членом націоналістичної організації Андрія Мельника не був, ніякою ворожою діяльністю проти СРСР не займався, що, живучи на Буковині в роки румуно-боярської окупації, він дійсно працював в українських, але не націоналістичних, а національних товариствах як артист і режисер і займався постановкою вистав української драматургічної класики, що працював у цих товариствах тому, що буржуазна влада не дозволяла йому, українцю, працювати в державних театрах. Це клопотання, написане в 1947 р., залишилося без відповіді. Крик душі безвинно засудженого у Москві не хотіли чути.
Тепер він поспішав додому. І сподівався, що доведе свою безвинність, доб’ється скасування безпідставного звинувачення, яке йому приписали слідчі Чернівецького обласного управління НКВС, а Особлива нарада при НКВС СРСР послушно, без аналізу і розгляду, без заслуховування звинуваченого, проштампувала цей страшний наклеп. Він і після десяти років жорстоких поневірянь не втрачав надії і віри в торжество правди й справедливості. Та виявилось, що справедливість не так легко відвойовувати, а істину не так просто встановити.
Хоч судимість з нього була знята, на роботу в театр І.Й. Дудича не приймали. Його дружину теж. Кару він відбув, але політичного звинувачення з нього не зняли. І.Й. Дудич все ще залишався під наглядом. Недовір’я дамокловим мечем висіло над ним. І виходу не було.
1 вересня 1954 р. він влаштувався контролером відділу технічного контролю на Чернівецькому гумовзуттєвому заводі. Попрацював два місяці і дев’ять днів і звільнився. Здоров’я не дозволяло там працювати. 1 лютого 1955 р. поступив на Чернівецький метизний завод укладальником супінаторів. 24 травня 1957 р. його перевели у відділ технічного контролю бракувальником 6-го розряду. Через півтора року йому присвоїли сьомий розряд. У жовтні 1958 р. метизний завод злився з фурнітурним і став називатися заводом “Легмаш”. Іван Йосипович продовжував працювати бракувальником, потім контролером ВТК другого, третього і четвертого розрядів. Про свою роботу, за яку одержував зарплату, він не пише нічого. Хоча в трудовій книжці є багато записів про преміювання грошима і відзначення подяками. Але на підприємстві його знали не як бракувальника чи контролера якості, а як організатора художньої самодіяльності. І тут він жив своєю любов’ю, своєю сутністю, своїм мистецтвом. І будив цю любов у людей. Хочу ще раз звернутися до його спогадів:
“Я поставив, - писав він, - у 1954 році на гумо-взуттєвому заводі за два місяці два концерти: один до 15-ліття визволення Північної Буковини, а другий великий концерт - до Жовтневих свят. На метизному заводі, окрім драмгуртка, організував хор і підготував літературний вечір до 100-річчя від дня народження Івана Франка, концерти до 40-річчя Радянської України, Радянської Армії, комсомолу”. Заводські аматори виїжджали з виставами в колгоспи. В тролейбусно-трамвайному парку Іван Йосипович поставив “Запорожця за Дунаєм”, а на “Легмаші” інсценізував поему О. Твардовського “Василій Тьоркін”, водевіль М. Шатрова “Добрий день”, п’єси Григорія Мізюна “Товариші”, Павла Загребельного “Дитина”, а також “Украдене щастя” Івана Франка, “Запалення совісті” Степана Олійника, “На перші гулі” С. Васильченка [5].
Іван Йосипович працював не на головній магістралі, не там, де його талант міг би розквітнути і розвинутися на повну силу. Він повністю себе не вичерпував у самодіяльності, бо ж відчував душевний заряд для значно більшого. Але диявольське тавро репресованого ставало безмовним, глухим муром перед виходом у великий і захоплюючий світ мистецтва, творчості, радості і справжньої насолоди від створеного. Уже відбулася реабілітація сотень тисяч винищених Сталіним і його поплічниками партійних, державних, військових діячів, учених, письменників і митців, а він все ще ходив таврованим, приниженим. Тут немає можливості показати все те страшне і жорстоке листування, яке він вів з вищими і обласними державними та правовими інстанціями, байдужість і зневага яких вражає.
Тільки 9 липня 1960 р. президія Чернівецького обласного суду під головуванням Л.Д. Аш- палової переглянула постанову Особливої наради НКВС від 17 листопада 1945 р. і скасувала її. Правда, не як безпідставну, а “за недостатністю зібраних доказів”. Справа дальшим веденням припинялась. Але як у рішенні суду, так і в довідці, виданій обласним судом 12 липня 1960 р., на жаль, не сказано, що Іван Йосипович Дудич повністю реабілітований. А саме таке рішення, на наш погляд, мав би прийняти суд, встановлюючи справедливість. Ніхто перед Іваном Йосиповичем не вибачився ні за те, що він витерпів, коли був п’ять років “зеком”, а п’ять років засланцем, ні за потоптану його гідність, ні за втрачені роки, ні за страждання дружини і дітей. У чернівецьких правоохоронний не вистачило на це ні такту, ні співчуття, ні людяності, ні сумління. Зламали, розтоптали людське життя і винних немає. Суд не сказав ні слова на адресу тих, хто фальсифікував справу, хто з чесного і порядного громадянина зробив “ворога батьківщини”, хто запроторив його в сталінсько-беріївські табори.
І все ж навіть ця казуїстична, прихована напівреабілітація принесла Дудичу радість. Постанова Особливої наради при НКВС СРСР скасована. Отже, суд визнав, що він - жертва беззаконня. І це головне. Звільнив від цього тягаря дружину і дітей. Тепер можна і вмирати. Жити йому залишалося небагато. В театр повертатися було уже пізно. Пенсійний вік. Підірване здоров’я. Не артистична фактура. А на заводі, де його всі любили і шанували, він ще міг працювати контролером відділу технічного контролю за другим розрядом. 1 лютого 1963 р. йому підвищили кваліфікацію на третій розряд, а 15 травня 1965 р. - на четвертий. Та за цим розрядом він попрацював лише п’ять днів. 21 травня 1965 р. внаслідок другого інфаркту обірвалась нитка його життя, навіки вмовкло гаряче серце артиста, який любив театр, любив свій народ і віддавав йому всього себе до останку.
Обласна газета «Радянська Буковина» надрукувала 22 травня 1965 р. некролог, в якому, зокрема, говорилось: “Вчора, на 66-му році життя, помер один із зачинателів українського професіонального театру на Буковині Іван Йосипович Дудич. 45 років тому здібний юнак ступив на сцену українського професіонального театру, очолюваного в той час відомим митцем С.І. Терлецьким. Тут змужнів його талант актора і режисера. Згодом І.Й. Дудич стає художнім керівником чернівецького культурно-освітнього товариства “Міщанський хор”. Найбільш активна діяльність обдарованого митця припадає на останнє десятиліття перед звільненням Буковини. В цей період він керував українським роз’їзним театром. Румуно-боярські окупанти, що переслідували прогресивних діячів української культури, в 1939 році заборонили І.Й. Дудичу і п’ятьом провідним акторам виступати на сцені та ставити п’єси. Коли прийшла довгождана воля, натхненно залунало рідне слово зі сцени...
За час своєї тривалої роботи на сцені Іван Йосипович поставив понад 90 п’єс, зіграв більше 120 ролей. Багато зусиль він віддавав розвиткові художньої самодіяльності, ділився своїм багатим досвідом з молоддю, прищеплював їй любов до театру. Світлу пам’ять про чудову людину, талановитого актора і режисера-вихователя ми назавжди збережемо в своїх серцях” [9].
У некролозі були наведені слова Івана Йосиповича про те, в якому ореолі щастя, радості, активної творчості і шани проходив перший рік його життя при радянській владі. Але ні слова не було сказано про те, що йому довелося пережити після 30 листопада 1944 р. Сьогодні ми заповнюємо цю прогалину. Перед вами життєпис талановитої і чесної людини, доля якої могла б бути щасливою, наш народ одержав би театрального діяча непересічної величини, якби по ньому не прокотився жорстокий коток сталінських репресій, якби цей коток не поламав, не потрощив, не понівечив його чесну, добру, винятково ніжну, людяну душу муками, болями, терзаннями і стражданнями, які так рано обірвали його мрії і прагнення, його любов і ніжність, його талант, його життя! Саме через цей коток, який не дав І.Й. Дудичу можливості повністю реалізувати свій талант, ми не знаходимо його імені в “Енциклопедії українознавства” [10], що вийшла за кордоном і в Україні, і в енциклопедичному довіднику “Митці України” [11], де воно мало б стояти поруч з іменами таких акторів, режисерів і театральних діячів, чиї імена зв’язані з Чернівцями, з Буковинським українським театром, як Іван Олександрович Дутка та Сидір Іванович Терлецький. Сподіваємось, що в майбутньому ім’я І.Й. Дудича займе своє чільне місце і в історії Буковинського українського театру, і в мистецьких енциклопедіях нашої держави, і в меморіальних спорудах Чернівців.
Джерела та література
1. ДАЧО. - Ф. 933. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 13-14.
2. Канюк С. Буковина в румунській неволі. - Харків: ДВУ, 1930. - 134 с.
3. B.B. “Союз” і “Новий Союз” // Промінь. - 1922. - Ч. 1. - С. 26-27.
4. Альманах 25-літнього ювілею товариства “Міщанський хор” в Чернівцях. - Чернівці, 1926. - 48 с.
5. Дудич І.И. 40 років сценічної діяльності. Спогади актора. Рукопис // Архів І.П. Фостія.
6. ДАЧО. - Ф. 118. - Оп. 5. - Спр. 1378. - Арк. 4-6.
7. Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боротьбі за українську державність 19181941-1944. - Чернівці: Український Народний Дім, 1995. - 272 с.
8. ДА СБУ ЧО. - Спр. П-6068.
9. Група товаришів. Іван Йосипович Дудич // Радянська Буковина. - 1965. - 22 трав.
10. Енциклопедія українознавства. Головний редактор Володимир Кубійович. - К.: Глобус, 1994. - Т. 2 - С. 401-800.
11. Митці України: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького. - К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1992. - 848 с.
м. Чернівці
19.01.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 164-177