Іван Фостій

ХРИЗАНТ КУДРИНСЬКИЙ - АКТОР І ГРОМАДЯНИН

Тримаю в руках “Альбом артистів драматичної секції при товаристві “Буковинський Кобзар”, підготовлений до друку Левом Романовським і виданий у Чернівцях у 1936 р. [1]. Уважно передивляюсь цю невеличку книжечку в малиновій обкладинці, читаю, що членами управи драматичної секції при цьому товаристві були інженери Іван Жуковський, Михайло Дуткевич та Іван Горвацький, адвокати Лев Романовський, Євген Драгомирецький, Василь Руснак та Іван Радомський, професор Євзебій Ліпецький, доктор ветеринарії Микола Коропецький та лікар Євген Омельський.

Як бачимо, до складу управи входили люди, які не були артистами, безпосередніми виконавцями певних ролей.

Вони, в основному, займалися адміністративними справами і веденням каси. Артисти ж мали одне завдання - дбати про удосконалення вистав, докладати всіх зусиль до того, щоб створити постійний професійний український театр на тривалих матеріальних підвалинах і запросити до співпраці в осягненні цих цілей весь український загал. Отже, артисти мали виступати провідниками українського національного духу, носіями і пропагандистами української національної культури.

Перше зібрання членів драматичної секції, як підкреслено в передмові до видання, відбулося 8 серпня 1933 р. На ньому обрали управу і затвердили статут (правильник). Перший зимовий сезон 1933 р. провадив режисер Іван Дутка. Вистави і концерти мали серед населення великий успіх. І хоч, звичайно, за румунської влади для діяльності українських артистів чинилося багато різних перешкод, ентузіасти благородної справи долали їх і свято виконували свій обов’язок перед народом - пробуджували його національну гідність, кликали до боротьби за свою національну честь. Є тут і ряд акторських імен, які колись були кумирами чернівецької публіки, а сьогодні про них мало хто пам’ятає і в Чернівцях, і на Буковині тільки тому, що тоталітарна комуністична влада робила все можливе, щоб стерти будь-які сліди розвою української культури в краї, особливо в дорадянський час. Всі національно-культурні товариства, які до того існували на Буковині, зі встановленням радянської влади були розпущені і заборонені, а їх активні учасники чи члени зазнали винищувальних репресій. Не обійшла лиха доля і артистів драматичної секції “Буковинського Кобзаря”, зокрема одного з них - Хризанта Івановича Кудринського.

Народився він 17 квітня 1910 р. в Нових Мамаївцях під Чернівцями в сім’ї Марії Танасіївни та Івана Дмитровича Кудринських. Мати, коли виходила заміж, одержала в посаг 25 сотих землі. Та в Івана стояла старенька хата на 10 сотих. Ото й увесь скарб. Важко доводилось газдувати. Вирішено було збудувати нове помешкання. Продали 25 сотих землі і на виручені гроші збудували дім. У цей час народився Хризант. Батько тільки два тижні поняньчив його і, утікаючи від злиднів, поїхав у Канаду, щоб заробити грошей і поліпшити свої господарські справи. До початку Першої світової війни він часто присилав гроші. Мати змогла докупити ще 2 гектари землі. Господарювала на них з двома малими дітьми та Домною Волощиною, яка жила в сім’ї.

Без чоловіка матері доводилось нелегко. У мирні дні ще сяк-так. Коли ж у серпні 1914 р. вибухнула війна, стало зовсім гірко. Хризант уже в 5 років найнявся пасти гусей у багатого господаря. Батька як громадянина Австро-Угорщини в Канаді інтернували, тому під час війни він не працював і грошей не посилав.

– Мої шкільні роки пам’ятаю нечітко, – розповідав авторові цих рядків Хризант Іванович у жовтні 1991 р. - Вчився я в сільській школі. Кожного року зустрічався зі старшими від себе. Вчителька Марія Клим казала моїй матері, яка не дуже хотіла віддавати мене в школу: " Якщо ти, Маріє, ще й Хризанта не даси до школи, то будеш у пеклі горіти вище голови.” Вчителька радила матері віддати на навчання в Чернівці й Хризантову сестру, як це робило багато мамаївчан. Але господарські потреби не дозволяли матері позбутися двох пар робочих рук.

Батько повернувся з Канади тільки весною 1922 р. І щастя посміхнулося Хризантові. На цей час він уже закінчив 5 класів сільської школи. А під час літніх канікул студенти Чернівецького університету та учительських семінарій із Нових Мамаївців зібрали всіх випускників п’ятого класу - це 21 чоловік - і почали з ними навчання, готуючи до вступу в гімназію. Тоді в селах було нормою, що більш освічені навчали менш освічених. І все це робилося без оплати, із суто гуманних, патріотичних покликань.

Так восени 1922 р. Хризант Кудринський разом із десятьма своїми ровесниками вступив до першого класу четвертої української гімназії в Чернівцях. У той рік було набрано три перших класи по 40 учнів у кожному. Через 4 роки у Хризантовому класі їх кількість зменшилась до 36, а закінчило гімназію тільки 8. Здали ж бакалаврат за першим разом лише четверо. Так колись гімназія пересівала українців. Багато юнаків і дівчат їхали здобувати освіту в далекі світи.

Хризант, окрім навчання, займався й деякими іншими справами. У час літніх канікул він організовував курси української мови, керував хором, вів драматичний гурток. Тому здав бакалаврат тільки за третім разом у 1931 році, коли був солдатом румунської армії.

При врученні атестата директор гімназії Євзебій Тудан, українець за походженням, батьки якого не знали жодного румунського слова - а він заявив себе великим румунським патріотом - знаючи політичні погляди Хризанта, сказав: "Як ти нас підвів. Тобі захотілось будувати на Буковині Україну? То ж знай, що бакалаврат здаси тоді, коли у мене на долоні виросте волосся”.

Через кілька років, коли Хризант стажувався на адвоката, довелось ще раз зустрітися з Євзебієм Туданом. Кудринському потрібна була довідка про те, що він володіє українською мовою так само, як і румунською. Українську мову в гімназії він вивчав факультативно, починаючи з п’ятого класу. А документ був потрібний для пред’явлення в Міністерство юстиції для одержання посади “авторизованого перекладача”, яка в адвокатській практиці давала чималий дохід. Адже суддями в усіх інстанціях були румуни, а підсудними - українці, євреї, поляки та представники інших національностей, і жодна цивільна справа, а тим більше кримінальна, не обходилася без перекладача.

Не в кожного з нас співпадає покликання душі з професійним обов’язком. Не співпало воно і в Хризанта Івановича. Ще коли був учнем 7-8 класу, це в 1929-30 роках, він організував у селі драматичний гурток, а Василь Угринчук - чоловічий хор, який нараховував до 60 учасників. У селі були поставлені одноактівки “На перші гулі” С. Васильченка, “Москаль-чарівник” І.Котляревського і повнометражні п’єси - “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Дай серцю волю - заведе в неволю” та “Невольник” М. Кропивницького. З цими виставами і хором мамаївські аматори об’їздили всі сусідні села і мали неабиякий успіх. Особливий резонанс викликала вистава “Невольник”, де в масових сценах виступав чоловічий хор. У селах, де показували своє мистецтво мамаївчани, згодом з’являлися місцеві драмгуртки і хори. Це не подобалось румунській владі. І жандарми не раз ганялися за аматорами. Не дозволяли проводити репетиції, а то й ставити вистави. Бувало, що починали гуртківці репетицію в одному кінці села, а закінчували в другому. Заняття, як згадував Хризант Іванович, були дуже серйозні. Ролі вивчали так, що кожен знав не тільки свої слова, а й слова партнерів, а то й цілу п’єсу. Тому обходилися без суфлера.

У липні 1931 р. аматори влаштували показ “Невольника” поблизу Стрілецького Кута на вигоні літнього табору відпочинку. Сценою була лісова галявина. Козаки на конях виступали серед розкішної природи. Виставу дивилися жителі сусідніх сіл, люди, які там відпочивали та артисти румунського національного театру, який тоді працював у приміщенні нинішнього українського муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської.

Після вистави до виконавців підійшов головний режисер румунського національного театру і сказав, що забирає до себе Ярину, роль якої грала Маруся Павловська, та Андрія, котрого грав Кудринський. “Як ви додумалися поставити таку п’єсу?” - дивувався він. Хризант Іванович і сам не міг пояснити, як він зважився на таку величезну роботу і разом зі своїми однодумцями підняв її. Було бажання! Були сили і енергія. І була втіха від зробленого.

- Крім мене, - продовжував свою оповідь Кудринський, - гуртком керували брати Василь та Іван Якубовичі й учителька Степанія Григорівна, яка була нашою господинею, вела бухгалтерію, продавала квитки. І не раз було так, що перед початком вистави була одна сума грошей, після закінчення - інша, в 2-3 рази більша.

Любов Хризанта до мистецтва не згасла і після того, як він почав працювати в адвокатурі. Після одержання диплома бакалавра Хризант Кудринський поступив на юридичний факультет Чернівецького університету. А заодно, в 1932 р. включився в діяльність академічного товариства “Чорноморе”. Володіючи гарним ліричним тенором, виступав у хорі “Буковинського Кобзаря” і в чоловічому хорі. В цей час його почали запрошувати і до участі в українському театрі, що діяв під керівництвом Сидора Терлецького, Івана Дудича та Івана Дутки. Зокрема, виконував роль Петра в “Наталці Полтавці” І.Котляревського, Андрія - в “Запорожці за Дунаєм” П. Гулака-Артемовського, Хоми Брута - у виставі “Вій” М. Кропивницького за однойменним твором М. Гоголя. Не цурався і епізодичних ролей в інших п’єсах, не претендуючи на винагороду. Навпаки, їздив на гастролі з трупою, підтримуючи її матеріально.

Вистави ставилися здебільшого по неділях. І от однієї неділі аматори відважилися поїхати, як тоді вважали, в глухе село Задубрівку. Вистава мала відбутися в стодолі багатого господаря Костинюка. Робочі сцени поїхали раніше, підготовили кін, а коли дійшло до вистави, до каси підійшли тільки священик та кілька вчителів. І жодного юнака чи дівчини. Всі люди були на весіллі. Що робити? А крім хору з артистами їздили ще й шипинські музиканти, які забезпечували музичний супровід вистав.

Кудринський пішов на весілля, попросив калфів перервати танці на годину і сходити до Костинюка в стодолу, подивитися виставу. “А потім, - сказав, - наша музика буде грати вам”.

Саме в цей час там заспівав хор, заграли музики. Молодь ринула до двору Костинюка. Всіх пускали до стодоли без квитків. Виставу люди дивилися з великим захопленням. А потім тут же на подвір’ї заграли музики. Всі пішли до танцю. Весільні гості й артисти перемішалися. Сільські парубки брали до танцю артисток, артисти - сільських дівчат. До пізньої ночі веселилися. А потім хтось із місцевих хлопців запропонував відкрити касу, і “глядачі” почали підходити та платити за “комедію”. Такого збору, який був тієї неділі в Задубрівці, аматори ще не мали. Згодом у селі почав діяти свій драмгурток.

Але настав час подумати Хризантові і про свою професію. У 1938 р. він переїхав стажуватися у м. Сигот, до українського адвоката Івана Одовійчука, який дуже багато працював над відродженням патріотичного духу українців, що жили на кордоні із Закарпаттям. Та в березні 1939 р. була розгромлена Закарпатська Україна. Кудринському з Одовійчуком довелося докласти чимало зусиль і коштів, рятуючи біженців. Саме в цей час Хризант Іванович познайомився з письменником Юрієм Горлісом-Горським, автором творів “Холодний Яр”, “У кігтях ГПУ” та “Аве Диктатор”. Ці твори Кудринський прочитав ще в 1935-1936 рр. А тут трапилася приємність побачити живим того, хто пережив такі страхіття в країні соціалізму. Тоді Хризант Іванович і не підозрював, що невдовзі йому самому доведеться пережити все те, про що розповідав письменник, про що він читав у його книгах.

Кудринський та Одовійчук переправили Юрія Горліса-Горського з частиною артистів Хустського українського театру через Румунію в Австрію. Румунська сигуранца, очевидно, щось пронюхала про це і заборонила Хризанту Івановичу перебувати в Сиготі. Тому він мусив повернутися в Чернівці.

28 червня 1940 р. на Буковину вступила Червона армія. Зустрічали її по-різному. Одні - з хлібом і сіллю, червоними прапорами і транспарантами, інші - насторожено, треті - ворожо.

Хризант Іванович у перші ж дні радянської влади відчув, що її ставлення до нього не краще від ставлення румунських жандармів і сигуранци. Отже, в рідному краї знову ніби чужий. З надією стати адвокатом довелося розпрощатися - якісь добродії постаралися представити його в колегії, де в більшості були євреї, як запеклого націоналіста і антисеміта. Таким чином і сюди було кинуто яблуко національного розбрату і політичних звинувачень.

Але ж у запасі була ще одна професія - актор, співак. Разом із Сидором Терлецьким, Іваном Дудичем та іншими акторами він влився в колектив Чернівецького драмтеатру, що переїхав із Харкова.

За адвокатурою не сумував, бо ж насправді його душа жила не юридичним крючкотворством, а чарами театрального мистецтва. Про сцену Хризант мріяв з дитинства. І ось ця мрія здійснилася. Душа повнилася радістю. Адміністрація театру на перших порах доручила Івану Дудичу, Марусі Павловській, Хризанту Кудринському невеликі ролі. Сидора Терлецького призначили заступником директора театру. Решта буковинських акторів здебільшого залучалася до масових сцен.

У травні 1941 р. театр виїхав на гастролі до Станіслава. Саме тут вранці 22 червня артистів розбудили вибухи фашистських бомб. Актори пішки поверталися до Чернівців. Декорації і костюми залишилися у вагонах. Угорські війська, що першими вступили в місто, розграбували театральний гардероб.

У Чернівцях театр працював ще до 28 червня. Закритим святом у ньому відзначили першу річницю визволення Північної Буковини з румунського ярма. А 1 липня вночі театр евакуювався. Місцеві актори про це дізналися наступного дня.

5 липня, коли в Чернівцях не залишилося жодного червоноармійця, румунські війська зайняли місто. Артисти, боячись переслідувань з боку румунських каральних органів за роботу в українському радянському театрі, в перших числах серпня перебралися в Галичину, зокрема в Коломию, де в той час господарювали німці.

Коломийський театр і в умовах німецької окупації продовжував працювати. Сюди прибули актори зі Станіслава. Можна було поставити будь-яку п’єсу. Почали працювати над “Паливодою”, “Пошились у дурні” М. Кропивницького, ’’Сватанням на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Мартином Борулею” І. Карпенка-Карого, “Наталкою Полтавкою” І. Котляревського, “Марусею Богуславкою” М. Старицького, “Лимерівною” П. Мирного за участю Марусі Павловської. Ці вистави становили основний репертуар театру.

З появою в театрі артистів-співаків почали ставити й оперети, які йшли з великим успіхом. На “Запорожця за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського були покликані зі Львова актори Іван Рубчак та співачка Іванна Іваницька-Синенька. Рубчак виконував роль Карася, Іваницька- Синенька - роль Оксани. Партія Андрія припала Хризанту Кудринському. Кілька днів підряд опера йшла з аншлагами.

1941-1942 рр. були важкими для чернівчан. Довелося жити впроголодь, в поганих побутових умовах. Згодом директор добився для акторів продовольчих карток, і це трохи полегшило їх становище. У 1943 р., коли німці відступали з України, то забирали з собою і артистів українських театрів. Так у Коломиї з’явився художник Данило Нарбут, який зробив у театрі чудове оформлення вистави “Казка старого млина” С. Черкасенка, що викликало оплески глядачів, як тільки піднялася завіса. У Хризанта Івановича на квартирі жив дві доби Йосип Йосипович Прияк зі своєю дружиною Олімпією Добровольською. Потім за ними приїхав і забрав директор Львівського театру.

З прибуттям все нових і нових артистичних сил з України в кінці 1943 р. Коломийський театр переїхав до Станіслава. Там теж було поставлено кілька оперет: “Циганський барон” Й. Штрауса, де Хризант Іванович виконував роль Берінкая, “Катерина” М. Аркаса (роль Андрія), “Корневільські дзвони”(Треніше), “Продавець птахів” (Адама), “Чорноморці” М. Лисенка (роль Івана). Нарешті, замахнулися і на “Мадам Батерфляй” Д. Пуччіні, де Хризант Іванович виконував роль Пінкертона. Але ця опера не була завершена. Саме виконання цих ролей Кудринським засвідчило неабиякий талант співака й актора. Його голос нерідко порівнювали з голосом Івана Козловського. Ним захоплювалися в Чернівцях, Станіславі, Коломиї, багатьох містах і селах Прикарпаття, де виступали артисти.

Шефом театру був австрієць, прізвища котрого нам, на жаль, встановити не вдалося. Це, за словами Хризанта Івановича, була високоосвічена, чудової душі, людина. Все, що було потрібно для театру, він діставав всілякими правдами і неправдами. А найголовніше, що відстоював артистів перед гестапо, яке принюхувалось до них щоденно і надто прискіпливо.

У березні 1944 р., коли фронт наближався до Прикарпаття, шеф відібрав провідних артистів-співаків і переїхав з ними до Лінцу, де певний час працювали над підготовкою опери “Чіо-Чіо-Сан” Д. Пуччіні.

Хризант Іванович з теплом і вдячністю пригадує виступи українських співаків у Лінці. Коли на першому концерті конферансьє оголосив, що виступатиме заслужений артист України Мінько, в залі всі встали й бурхливими оплесками зустріли його вихід на сцену. Взагалі, австрійська публіка дуже тепло, з великим інтересом і глибокою шаною зустрічала українських співаків, хоча вони не знали і не заспівали жодної німецької пісні. Правда, Хризант Іванович співав в українському перекладі арії з оперет “Циганський барон” Й. Штрауса та “Продавець птахів”, з опер В. Моцарта і Ш. Бізе.

Фронт котився все далі на захід. Коли гуркочуть гармати, музи мовчать. Ставало не до опер. Треба було думати про харчі, житло, власне життя. Під гуркіт гармат та вибухи бомб артисти розбрелися хто куди. Саме тоді в Хризанта Кудринського відкрилася виразка шлунка. Мусив лягати на операцію, яку йому зробили 6 січня 1945 р. в містечку Айзенер. Тут, у лікарні, він одержав з Лінца останню свою зарплату - 320 марок.

Через ускладнення, пов’язані з операцією, йому довелося лікуватися на чужині до червня, хоча всією душею рвався додому, на зелену Буковину, в рідні краї, до свого роду в Нові Мамаївці. Та це не так легко було зробити. Тоді радянська контррозвідка не минала жодного росіянина, українця чи представника іншої національності колишнього СРСР, котрі поверталися на батьківщину з-за кордону. А тут, як на гріх, “Смерш” шукав Христофора Івановича Кудрицького. Тож Хризанта спочатку сплутали з ним і три місяці протримали в КПЗ, поки, нарешті, не знайшли того, кого шукали, до кого мали якісь претензії. Як з’ясувалося, то був гімназійний товариш Кудринського. Лише потім, в перших числах вересня 1945 р., Хризант прибув до Чернівців, а відтак і в Нові Мамаївці до рідні.

Відразу ж потрапив у поле зору органів державної безпеки. Власне, про нагляд за ним ішла депеша з самої Австрії. Бо кожен, хто в період війни жив на окупованій території, а ще працював у театрі, вважався людиною з чорним минулим і підлягав ізоляції. Треба було тільки знайти зачіпку. А це для працівників державної безпеки великих труднощів не становило. Можна було знайти провокатора, наклепника, який під тиском погроз і страху йшов на все. Та й моральність людська в багатьох випадках була зведена нанівець. Різна погань, яка ще вчора слугувала німецьким окупантам, нині сама пливла в руки фальсифікаторів і, рятуючи свою шкуру, топила інших.

У Чернівецькому театрі восени 1945 р. директором і художнім керівником був народний артист СРСР Василь Степанович Василько (Миляєв). Він поставився до Кудринського з великою прихильністю. Відразу задіяв його у виставах “Літак запізнюється на добу” Н. Рибака та І. Савченка, “Наталка Полтавка”, “Чорноморці”. Оформляв вистави Данило Нарбут. Все йшло добре. А 4 березня 1946 р., коли Хризант Іванович працював над роллю Івана з “Чорноморців”, до театру зайшли працівники Чернівецького обласного управління держбезпеки - капітан Юхим Кормич і лейтенант Микола Тихонов і забрали його з собою без пред’явлення ордера на арешт. Такі тоді панували порядки. Кудринський був останнім із місцевих акторів, хто залишався на волі. Скажімо, Івана Дудича забрали ще в грудні 1944 р., Василь Дячук, Степан Дубіневич уже були відправлені у віддалені виправно-трудові табори НКВС СРСР [2].

Почалися довгі, жорстокі, нікчемні, злочинні дні слідства. Начальник відділення 2 відділу УНКДБ капітан Юхим Кормич не мав жалю до “агента англійської розвідки” Кудринського. Хотів будь-що добитися потрібних зізнань. Потім Кормича змінив слідчий слідвідділу старший лейтенант Іващенко. 2 квітня 1946 р., розглянувши слідчі матеріали справи № 1229, він знайшов, що Кудринський Хризант Іванович підозрюється в злочинах, передбачених ст. ст. 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР, і прийняв справу до провадження [3].

У постанові на арешт, підписаній капітаном Кормичем 16 березня 1946 р., значилось, що Кудринський з 1922 р. по час арешту був активним учасником ОУН під псевдонімом “Павло Тетеря”, членом юнацької організації, потім - козацтва, потім - товариств “Чорноморе”, “Кубань”, що він особисто організував спортивне товариство “Гонта” і керував ним. Уже одна ця фраза яскраво засвідчувала “об’єктивність” ведення слідства. Адже ОУН утворилася тільки в 1929 р. “Будучи кадровим націоналістом, - говорилося в постанові, - протягом ряду років був членом крайового проводу ОУН Берлінського філіалу. Знаходячись у керівному складі проводу ОУН, Кудринський був зв’язаний з членами Берлінського філіалу: Квітковським Денисом (кличка “Квітка”), Колотилом Василем, Костенюком Володимиром, Данилюком Назаром, Яремчуком Дмитром та ін. Одночасно мав зв’язок з членами Чернівецького і Бухарестського проводів ОУН, зокрема, з Галицькою Артемізією (оунівська кличка “Мотря”), Джулібою Степаном, Гирюком Дмитром, Зибачинським Орестом (кличка “Орлик”) та іншими. У вересні 1945 р. Кудринський, після перебування у м. Бішофсгофен, яке знаходилося в зоні окупації союзних нам військ, прибув на Буковину для створення повстанських українсько-націоналістичних загонів для боротьби з радянською владою.

Злочинна діяльність Кудринського Х.І., - констатували слідчі в постанові, - підтверджується його особистим зізнанням і свідченнями звинувачуваних членів ОУН Галицької Артемізії та Сухолотюка Омеляна Івановича” [3].

З постанови вимальовувалася великокаліберна та широкомасштабна постать Хризанта Кудринського як націоналістичного діяча загальноєвропейського, а то й світового масштабу. Заявка слідчими була зроблена досить серйозна. Треба було її підтвердити переконливими, правдивими доказами. А їх не було. В хід пішли вигадки, домисли і звичайнісінькі фальсифікації. Слідчі не вкладалися в строки. 16 травня 1946 р. було прийнято постанову про продовження строку слідства і утримання звинуваченого під охороною до 16.06.46 р. 18 червня термін слідства продовжили до 16 липня.

Але вже 9 червня слідчими було підписано і заступником начальника управління МДБ по Чернівецькій обл. полковником Шевченком затверджено обвинувальний висновок.

Щоб читач відчув рівень і дух цього документа, подаємо його уривок в оригіналі:

“16 марта 1946 года 2-м отделом МГБ по Черновицкой области как активный участник организации украинских националистов арестован и привлечён к следствию в качестве обвиняемого Кудринский Хризант Иванович.

Произведённым по делу предварительныйм следствием установлено, что Кудринский, проживая в селе Ново-Мамаевцы Кицманского района Черновицкой области, с 1929 года состоял членом украинских националистических обществ “Кубань”, “Черноморье” и “Буковинский Кобзарь”, в 1934 году являлся заместителем руководителя общества “Черноморье”.

Во время румыно-немецкой оккупации Черновицкой области Кудринский в августе м-це 1941 года как участник ОУН вступил в курень ОУН Настуняка и выехал вместе с ним в

Галицию, в г. Снятии, а затем в г. Коломыю Станиславской области для вступления в немецкую армию и борьбы против Советской власти.

Проживая с 1941 г. по март м-ц 1944 года в гор. Коломыя, Кудринский неоднократно встречался с проводником ОУН Буковины Джулибой (осуждён по другому делу), который, ведя с ним беседы националистического характера, разъяснил ему свою оуновскую деятельность и “Программу ” ОУН мельниковского направления.

Летом и осенью 1943 года неоднократно имел встречи также с проводником ОУН Буковины Галицкой по кличке “Мотря” (осуждена по другому делу), от которой получил задание об оказании помощи ОУН, но это задание он, якобы, не выполнил.

В марте м-це 1944 года, во время отступления немецко-фашистских войск, Кудринский, боясь ответственности перед Советской властью, бежал вместе с немцами в гор. Краков (Польша), а затем на территорию Австрии, где находился до июня 1945 года. Будучи в гор. Вене, в декабре м-це 1944 года имел встречу и националистические разговоры с членом Центрального “Провода” ОУН, редактором оуновской газеты “Украинский голос” Квитковским, который информировал его о деятельности Центрального “Провода” ОУН в Берлине - о Бендере и Мельнике и других, и что они переехали к швейцарской границе с целью остаться потом в зоне оккупации союзных войск. Одновременно в этой беседе принимал участие член организации украинских националистов, заместитель руководителя куреня ОУНВойновского по пропаганде Микитюк Александр” [3].

Як бачимо, Кудринському як злочин приписували звичайні в цивілізованому суспільстві дії: участь у національних товариствах, зустрічі й розмови з людьми, які були членами ОУН чи членами проводу ОУН, виїзд до Кракова і Австрії з артистичною трупою. Не гребували і домислами. Міграцію в Галичину охарактеризували як вступ до куреня ОУН Настуняка, якого насправді не існувало, а переїзд зі Снятина до Коломиї слідчі мотивували наміром Кудринського вступити в німецьку армію для боротьби з радянською владою.

Звинувачення були жорсткі, але при з’ясуванні справжніх обставин вони розсипалися на друзки. Та це не бентежило слідчих МДБ, членів військового трибуналу військ МВС Чернівецької обл., які 19 липня 1946 р. по суті сліпо проштампували обвинувальний висновок і засудили Кудринського Хризанта Івановича до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією всього належного йому майна. Строк відбуття покарання рахувався з 16 березня 1946 р. - дня арешту.

23 липня Хризант Іванович написав касаційну скаргу до військового трибуналу військ МВС Українського округу і відповідного листа до Верховної Ради УРСР. 30 серпня ВТ військ МВС Українського округу розглянув скаргу Кудринського і відмінив вирок зі стадії попереднього слідства, бо за матеріалами справи звинувачення проти нього нічим не підтверджувались. Він же їх категорично відкидав. Свідчення С.Ю. Циганюка та А.М. Готинчана виправдовували Хризанта Івановича. Справу повернули на новий розгляд зі стадії попереднього слідства.

Тим часом Кудринського завезли в м. Нарву в Естонії, де він вперше зіткнувся з жахами сталінських концтаборів.

- Не доведи, господи, нікому зазнати такої дороги, - зі смутком пригадував Хризант Іванович поїздку, яка тривала більше двох місяців. - За цей час конвой у в’язнів все позабирав і поміняв на самогонку. Конвойні забирали у в’язнів жалюгідний пайок, а їм двічі в день давали баланду з кукурудзяної дерті, змеленої разом з качанами, та раз у день - саму камсу і горня води. З Чернівців нас повезли до Львова, зі Львова до Києва. Звідти - у Харків, Сталімо, Москву, Горький, Кіров, Ленінград (“Кресты”) і, нарешті, ледве живих і майже голих та босих привезли в Нарву, що в Естонії. Вперше я побачив табір, що містився над р. Нарва на просторому чотирикутнику, обтягнутому трьома рядами колючого дроту. У кожному із чотирьох кутів стояли сторожові вишки, на яких чергували солдати з автоматами, а всередині цього квадрату було 25 великих дерев’яних бараків, куди розмістили 5 тисяч в’язнів. Виснажених, доведених до дистрофії, хворих цингою і пелагрою їх кинули на відбудову зруйнованої Нарви. Місто лежало в купах побитої цегли та бетону. Тільки одна церква стриміла серед цього мертвого мороку. З перших же днів в’язні почали мерти як мухи. По десять-двадцять чоловік щодня. Невдовзі вдарили морози. Зима 1946-1947 рр. в Естонії була надзвичайно люта. З Балтики дули холодні вітри зі снігом. Мертвих табірників голими викидали на берег Нарви і лише наступного дня вантажили на машини й вивозили із зони.

- Не міг собі уявити, - продовжував свій спогад Хризант Іванович, - що такі жахливі злочини можуть творитися в країні, яка всюди рекламувала себе як найдемократичнішу і найсправедливішу. Це було варварство, перед яким поступалися навіть фашистські інквізитори. На прохідній вахтові кілограмовими молотами розбивали мертвим голови і тільки після такої процедури "випускали ” небіжчиків на волю, щоб ніхто не впізнав хто то був. Між тим, голод і холод робили своє. Люди уже помирали не десятками, а сотнями. Та одного дня в зоні появилася група військових. Начальник табору застрелився на очах у всіх. Інших табірних начальників і декого із вільнонайманих забрали і вивезли невідомо куди. Хтось доніс у вищі інстанції про те, що творилося в таборі. Тому й були проведені ці профілактичні заходи.

У країні в той час панував повальний голод. Продукти, які відпускали в’язням, табірне начальство “сплавляло наліво”, замінювало їх кукурудзяним лушпинням. Хліб випікали з домішками тирси і цим годували в’язнів.

Із вільнонайманих у таборі залишився лише завідуючий аптекою капітан МДБ Юхим Ісакович Штайнберг. Це була людина благородної душі і високої культури. Всю його родину, дружину і дітей, фашисти знищили в Бабиному Яру в Києві. Власне горе зробило капітана чутливим до горя чужого.

Всі ліки, які були в аптеці, позначалися латинською мовою. Хризант Іванович добре її знав, і Штайнберг взяв його до себе в помічники.

Комісія, яка провела в таборі очистку від службових злочинців, призначила Штайнберга начальником табору. Він зібрав кількох людей, серед них Хризанта Івановича, лікаря Миколу Івановича Куйбишева з Харкова, який був засуджений на 10 років за те, що під час німецької окупації був десь завідуючим відділом охорони здоров’я, та ще декого, кого підібрали ці двоє, і доручив їм медичний нагляд за життям в’язнів табору.

З перших днів цієї реорганізації продукти харчування почали повністю потрапляти в казан і на стіл в’язнів. Капітан Штайнберг сам перевіряв закладку і розподіл їжі. Один із бараків перетворили в лазарет. Туди перевозили всіх, хто ще міг ходити. Люди почали поправлятися. Смерть перестала їх косити. Але один барак не вміщував усіх хворих. За пропозицією лікаря М.І. Куйбишева майже половину бараків перетворили в лазарет.

Кудринському доручили санітарно-гігієнічні справи та нагляд за закладкою продуктів у котли. Воші заїдали кожного. їх можна було збирати жменями і скидати в мішок. А воші - тиф, смерть. Треба було вивести цю страшну нечисть і грозу. Весь старий одяг “зеків” довелося спалити. їм видали нову спідню білизну і верхній одяг, фуфайки та бушлати.

Хризант Іванович повністю віддався цій роботі. Спав у ті дні не більше двох годин на добу. Невідомо коли відпочивав і начальник табору. Його можна було бачити в будь-яку пору дня і ночі як не в лазареті, то на кухні, в санчастині або лазні. Всюди встигав побувати, розпорядитися, дати розумну пораду. Люди зміцніли, ожили надії на те, що вони в найближчі дні не помруть і колись вирвуться з цього страшного пекла на волю.

Але надмірна перенапруга не пройшла безслідно для відповідального за санітарію та гігієну. На нього напала якась дивна хвороба. Температура піднімалася до 40 градусів. Ніхто не міг встановити діагноз. Консиліум лікарів і фельдшерів табору вирішив покласти Кудринського в лазарет із призначенням спеціальної дієти. Начальник табору все робив, щоб підняти Кудринського на ноги, збити температуру. А він не піднімався, температура не спадала нижче від 37,6. Пеніцилін не давав очікуваних результатів, а інших антибіотиків не було. Саме в ці дні надійшло розпорядження відправити Кудринського в Чернівці “на дослідування”. Його вивезли із зони і посадили у вагон. Відразу ж самопочуття поліпшилось. А в душі затеплилась надія, що може його касаційну скаргу розглянули, той дикий, абсолютно безпідставний вирок відмінили, і його вже чекає справжня воля.

До Чернівців доїхав порівняно швидко - 28 червня 1947 р. Слідчий Іващенко зустрів Хризанта Івановича уже в погонах капітана. Кормич, як з’ясувалося того ж таки дня, уже був майором. Офіцери росли швидко. їх “старання” над Кудринським та іншими жертвами сваволі не були марними.

Іващенко знову взявся за справу № 1229. Інші слідчі тим часом допитали А.Г. Галицьку, О.І. Сухолотюка, О.М. Бручковського, провели очні ставки, і 23 липня 1947 р. Іващенко подав на затвердження новий обвинувальний висновок, з яким погодилися начальник слідчого відділу полковник Носков і начальник управління МДБ полковник Решетов. У ньому повторювалися старі звинувачування і додавалися нові. Зокрема, що нібито Кудринський у період німецької окупації Західної України був пропагандистом українсько-німецької дивізії СС “Галичина” і проводив агітацію серед населення по залученню нових осіб до неї.

Хризант Іванович визнав себе винним лише в тому, що був членом українських національних товариств “Кубань”, “Чорноморе” та “Буковинський Кобзар”, що зустрічався і мав розмови зі Степаном Джулібою, Артемізією Галицькою і Денисом Квітковським, але сам він до ОУН не належав і ніякої практичної націоналістичної роботи не провадив, категорично заперечив участь у дивізії СС “Галичина”.

На цей раз справу подали на розгляд Особливої наради при МДБ СРСР, яка 13 вересня 1947 р. на підставі ст. ст. 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР засудила Кудринського Хризанта Івановича за участь в антирадянській організації українських націоналістів до 10 років виправно-трудових таборів, п’ятирічної поразки в правах і конфіскації майна.

Вагон із в’язнями довго стукотів по рейках, його багато разів відчіплювали і причіплювали, заганяли в тупики. На якихось станціях добавляли в’язнів. Але до Кудринського не підселяли нікого. Конвой поводив себе досить ввічливо. Одного вересневого вечора поїзд зупинився на станції Печора, де Хризанта Івановича забрали з вагона і завезли в Печорський центральний табірний пункт.

Після дводенного відпочинку відбув у селище Абезь, що за полярним колом у Комі АРСР. Тут Х.І. Кудринський дізнався про існування в цьому селищі Гулагівського театру, організованого в 1932-1935 рр. В ньому, зокрема, відбував покарання майстер української сцени Йосип Йосипович Гірняк, редагував табірну газету “Северный горняк” письменник Остап Вишня. Умови в Абезькому таборі порівняно з нарвськими були значно кращими. Люди жили в облаштованих бараках. На роботу в театр ходили самі, без конвоїрів. Правда, з перепустками.

Сюди весь час прибували все нові й нові в’язні. Одного дня привезли народну артистку СРСР Лідію Андріївну Русланову, вислану в Комі АРСР після арешту її чоловіка генерал-лейтенанта В.В. Крюкова. Прибуття знаменитої співачки викликало великий інтерес і серед службовців табору, і серед в’язнів. Всі хотіли її послухати. Та як не просив артистку начальник “501-ї будови віку” генерал-полковник Медведев аби вона заспівала свої знамениті “Валянки”, не заспівала.

- Мене прислали сюди відбувати строк, а не розважати генералів, - заявила категорично.

Л.А. Русланова прожила в цьому таборі місяців 7-8. Приходила на репетиції, бо це була її робота. Але ні разу не виступала в Абезі ні в театрі, ні в концертах. В інших же табірних пунктах співала перед невільниками, які не пускали її зі сцени, змушували окремі пісні виконувати двічі, а то й тричі.

У той час в Абезькому театрі було багато заслужених і народних артистів. Вони ставили драми, комедії, трагедії, опери й оперети. Так, в опері Тихона Хреннікова “Холопка” роль Андрія виконував народний артист СРСР Олексій Аксьонов. Його партнеркою була заслужена артистка УРСР Є.О. Петрова. Хризант Кудринський грав Дмитра.

Все йшло добре, та на початку 1949 р. театр несподівано закрили. Артистів розіслали по різних табірних пунктах на загальні роботи. А в кінці року всіх в’язнів, засуджених за ст.    58 КК РРФСР відправили в Мордовські табори. Кудринського теж. П’ять з лишком років тримали його там. Потім відправили на вільне поселення в с. Половинка Ширанського р-ну Красноярського краю. Тут жили в основному українці, вивезені сюди в різні роки. їхні діти уже не знали материнської мови, але українські пісні співали з батьками охоче. Матеріально люди жили непогано. Хризанта Івановича поселили в сім’ю українців з Полтавщини, яких вивезли у Сибір у 30-х роках ХХ століття.

Хризант Іванович працював на пилорамі пильщиком. Раз на тиждень мусив з’являтися в міліцію, засвідчуючи, що він живий, не вмер, не утік.

Душа і серце, свідомість і розум не мирилися з такою жорстокою несправедливістю, з наклепами, з брутальною брехнею. Свідків з його боку ніхто не шукав і не слухав. Національні товариства слідчі зумисне перетворили в націоналістичні. В його діях не було жодного злочину проти влади, який би можна було довести. Навіть окремих елементів злочину. Всі звинувачення були побудовані на упереджених трактуваннях, домислах, припущеннях і вигадках.

Знову почав писати скарги, шукаючи справедливості, сподіваючись, що у державних і юридичних верхах сидять чесні і порядні люди, котрі почують його гнівний, обурений, але чесний голос.

“Прошу переглянути мою справу, звільнити мене з-під охорони і дати мені можливість жити і працювати в будь-якому із районів нашої країни”, - писав Хризант Іванович 3 травня 1951 р. із Мордовії, поштового відділення Явас, п/с 385/18 в Москву міністрові держбезпеки [3].

6 липня 1951 р. ст. оперуповноважений секретаріату Особливої наради при МДБ СРСР майор Менкевич написав постанову, а начальник секретаріату Особливої наради при МДБ СРСР генерал-майор Єсаулов затвердив: скаргу Кудринського не задовольняти.

21 грудня 1952 р. Хризант Іванович пише нову скаргу міністрові держбезпеки СРСР. Знову викладає історію арешту, говорить про безпідставність звинувачень, про те, що слідчі не встановили його вини, не оголосили йому про закінчення слідства, не познайомили з обвинувальним матеріалом, спростовує свідчення Галицької і Сухолотюка, говорить, що він ніколи не був у Кракові, бо весь час жив у Коломиї, що його зрада і участь в ОУН нічим не доведена.

“На восьмому році ув’язнення я випадково з батькового листа дізнаюся, що мене звинувачують в організації армії проти Радянського Союзу. Але ні одного свідка, ні одного такого армійця слідство не знайшло, звинувачення побудоване на брехливих свідченнях, створене штучно, свавільно, незаконно”.

Знову просить переглянути справу, відмінити постанову Особливої наради від 13.09.47 р., звільнити з-під охорони, дати можливість працювати. До цієї заяви був доданий у перекладі на російську мову батьків лист. Скаргу переслали заступнику міністра державної безпеки УРСР Єсипенку. В супровідній, підписаній заст. начальника секретаріату Особливої наради при МДБ СРСР полковником Сєдовим, вказувалося на те, що свідчення Сухолотюка і Бручковського не перепровірені, що очних ставок Галицької з Кудринським не проводили. Отже, прямих доказів про приналежність Кудринського до ОУН і про його антирадянську націоналістичну діяльність в справі немає.

Седов рекомендував уважно перевірити матеріали, передопитати Галицьку і Бручковського про належність Кудринського до ОУН, вияснити, хто ці свідчення може підтвердити, допитати осіб, які знали його по оунівській діяльності в Чернівцях. Справу з висновками пропонувалось повернути до 15.03.53 р.

5 березня 1953 р. помер Сталін. У політичних в’язнів з’явилася надія на полегшення їхньої долі. В Чернівцях, між тим, ішла нова перевірка “оунівської діяльності” Кудринського. М.Д. Басараба з Ленківців підтвердив його участь у товаристві “Чорноморе” і заявив, що він нібито був членом редколегії газети “Самостійність”, що не відповідало істині.

6 березня 1953 р. слідчий слідвідділу Мордовії при Дубравлазі старший лейтенант держбезпеки Єгоров допитав Артемізію Галицьку, яка заявила, що їй нічого не відомо про належність Кудринського до ОУН. Вона теж йому ніколи не говорила про свою належність до ОУН. Його зв’язки з гестапо їй не відомі. Від зізнань, які давала 19 листопада 1946 р., А. Галицька категорично відмовилась, заявивши, що вона тоді тільки висловлювала свої припущення, що, можливо, Кудринський у 1933 р. був членом української націоналістичної організації “Самостійність”, оскільки багато студентів м. Чернівці належали до неї. Чому слідчий її припущення записав у протокол допиту в стверджувальній формі, вона пояснити не могла.

У цьому ж таборі старший лейтенант Єгоров допитав і Олександра Михайловича Бручковського з Чернівців, який вступив до ОУН у серпні 1942 р. в Києві, був у ній до січня 1943 р, а коли німці організацію розігнали, тоді вступив у німецьку армію і був у ній кухарем. Він заявив, що нікого з членів ОУН з прізвищем Кудринський не пам’ятає.

21 березня 1953 р. в с. Спаськ старший лейтенант держбезпеки Яковлев допитав Дмитра Михайловича Настуняка, 1904 р.н., із Чернівців, чеха за національністю, юриста з вищою освітою, який був арештований у 1949 р. і засуджений за ст. ст. 54-10 ч. 2 і 54-11 КК УРСР до 25 років ВТТ. Винним себе не визнав, оскільки до ОУН ніколи не належав. Кудринського він знав з 1933-1934 рр. як артиста “Міщанського хору”. Про його належність до ОУН Настуняк не знав. Про антирадянську діяльність Кудринського і те, з ким із визначних оунівських діячів він підтримував зв’язок, Настуняк теж нічого не міг сказати, бо такими відомостями не володів.

Якщо в Дубравлазі свідчення Галицької, Бручковського і Настуняка розвіяли в прах звинувачення, висунуті чернівецькими слідчими проти Х.І. Кудринського, то в Чернівцях робили все можливе, щоб захистити честь мундира. 29 квітня 1953 р. старший слідчий слідвідділу Чернівецького обласного УМВС капітан Колунов написав висновок по архівній справі, начальник слідвідділу підполковник Франчук погодився, а начальник управління підполковник Дубінін затвердив: залишити скаргу Кудринського Хризанта Івановича без задоволення.

Після смерті Сталіна Головою Ради Міністрів СРСР став І.М. Маленков. Рівно через місяць, 5 квітня 1953 р., Хризант Іванович пише йому скаргу і додає копію батькового листа. Скаргу переслали сумнозвісному заступнику міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику Б.З. Кобулову. У підписаних ним висновках повторювалися старі звинувачення. Нові свідчення Галицької, Настуняка, Бручковського не були взяті до уваги. Знову його приписали до керівного складу проводу ОУН, звинуватили у зв’язках з Галицькою і Джупібою, в активній націоналістичній пропаганді, в належності до товариств “Кубань”, “Чорноморе” та куреня Настуняка, за вуха були притягнуті свідчення Євстафієвича про зв’язок з гестапо і нове звинувачення - виконання Кудринським ролей в антирадянських п’єсах.

Начальник секретаріату Особливої наради при МДБ СРСР генерал-лейтенант Іванов і начальник 2-го відділення полковник Седов залишили заяву Кудринського Х.І. без задоволення. Кобулов затвердив цей висновок. Справа реабілітації загальмувалась.

20 вересня 1953 р. Хризант Іванович пише нову заяву, на цей раз прокурору військ МВС Чернівецької області. Заперечуючи всі висунуті проти нього звинувачення, просить допитати його свідків - Цисика Євгена Олексійовича - диригента Коломийського театру, Кугутяка Івана Івановича - директора цього ж театру, Костика Володимира Йосиповича - машиніста сцени, Віщун Ольгу - домогосподарку з Коломиї, Завадюка Дмитра Івановича з Мамаївців, Готинчана Онисифора Георгійовича з Іванківців, Циганюка Степана Юрійовича з Чернівців. З цими людьми він був увесь час, дружив з ними. Між ними ніяких таємниць не було.

Билася зболена душа об кам’яні мури сталінської зневаги і жорстокого бюрократизму, а бажаних результатів не було. В грудні 1953 р. Кудринський пише прохання Голові Президії Верховної Ради СРСР К.Є. Ворошилову. Батько Хризанта Івановича теж вступає в боротьбу за сина: влітку 1953 р. він поїхав у Москву, у військову прокуратуру, а 22 листопада 1953 р. звернувся зі скаргою в Президію Верховної Ради СРСР. Писав, що він був комуністом, боровся за радянську владу, а зараз йому 74 роки, сам себе прогодувати не може, потрібен син, якого безвинно мордують у таборах.

5 лютого 1954 р. син, а 30 липня і батько пишуть нові заяви до прокурора військ МВС Чернівецької обл. У цей же час Голові Президії Верховної Ради СРСР Ворошилову пишуть заяви художник Чернівецького драмтеатру Данило Григорович Нарбут, диригент Коломийського театру Є.О. Цисик, машиніст сцени Костик В.Й. і директор цього ж театру І.І. Кугутяк, які спростовували зведені на Кудринського наклепи. Під натиском цих заяв військовий прокурор Головної військової прокуратури підполковник юстиції Щадрінцев виніс справу Х.І. Кудринського на розгляд комісії з перегляду справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, які утримувалися в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР, перебували на засланні і поселенні. 20 червня 1955 р. ця комісія відмінила постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 13.09.1947 р. стосовно Х.І. Кудринського і справу в кримінальному порядку припинила за відсутністю доказів. Хризанта Івановича з-під охорони звільнили.

У Красноярську він взяв квиток до Чернівців і рушив у дорогу. Серце повнилося тривожною радістю. Хотілося, щоб поїзд ішов швидше, щоб не стояв довго на станціях. А він рухався, як йому й належало, за графіком... Прибув до Чернівців уранці. Буковиною ішла тепла, сонячна осінь. Дерева стояли зелені, як влітку. З садів линули пахощі троянд і стиглих груш та яблук. Нарешті він вдома, в рідному краю.

Поїхав у Новосілку до батьків. А через пару днів з’явився в Чернівцях, завітав до театру ім. О.Ю. Кобилянської. Зустріли Хризанта Івановича радісно. Директор театру Юрій Іванович Козаковський зібрав усіх акторів на зустріч із вигнанцем. Всі підходили, тиснули руку, співчутливо заглядали в очі, вітали з поверненням на рідну землю. Валентина Прасол, дружина художника-декоратора О. Плаксія, принесла і передала гостю портрет, що до арешту висів у фойє театру поряд з іншими. Це настільки схвилювало його, що він не стримався і заплакав, як мала дитина. 10 років люди берегли його портрет, портрет “буржуазного націоналіста”, за який можна було поплатитися не тільки роботою, а й волею. Отже, люди вірили в його порядність, його невинність, в його повернення.

Дирекція призначила Хризанта Івановича на посаду соліста, яку він займав і до арешту. Відразу ж дали готувати роль Івана в опереті “Чорноморець”. Та вже на перших репетиціях співак зрозумів, що він не такий, яким був. І голос його звучить не так дзвінко і чисто, як колись. Він став глухим і деренчливим. Це непокоїло душу і важким щемом осідало на її глибоке дно. Довгими безсонними ночами думав: що робити? Для театру він - повний інвалід. Треба було прийняти якесь рішення. Яке? Зректися того заповітного, про що мріяв усе життя? Як не боляче, як не гірко, а довелося приймати саме таке рішення.

Через місяць з лишком співак залишив театр. За порадою лікаря вирішив покинути й гомінливе місто з театром і всіма іншими принадами, щоб швидше заспокоїти і вилікувати душу. Для декого це рішення було незрозумілим: змалку мріяв про театр, а тут сам відцурався улюбленої роботи.

На допомогу прийшла любов. Вона багатьом зігріває душу, наповнює її теплом. Тільки треба зустріти ту (чи того), хто тобі стане найрід- нішим і найдорожчим. Хризант Іванович мав щастя. В листопаді-грудні 1955 р. він зустрів свою наречену Лідію Єлізарівну Лазар із с. Карапчів, що у Вижницькому р-ні, людину кришталево чистої душі і доброго серця. Народилася вона в родині вчителів Єлізара Олександровича Лазаря та Марії Йосипівни Микитюк 8 вересня 1921 р. Була четвертою дитиною в сім’ї. Закінчила факультет французької мови. Але любила й рідну мову та пісню, вишивала прекрасні рушники, серветки, наволочки.

Їй дуже подобався Хризант Іванович, якого зустріла в Карапчеві. Перший день 1956 р. став днем їхнього одруження і весілля. Всі тривоги і болі на якийсь час відсунулися на другий план.

Була сім’я, було кохання. Може, трошки запізніле - адже Хризанту Івановичу йшов 46-й, Лідії Єлізарівні - 35-й, - але тим палкіше й щиріше, вірніше й ніжніше. А це головне.

Одруження принесло в душу спокій і відродило надії, які ще недавно Хризант Іванович відкидав. Тепер він вирішив ще раз спробувати щастя, але вже в трохи меншому театрі - Станіславському. Там пообіцяли йому до 1 березня дати квартиру і місце роботи для дружини. Та після кількох репетицій, які проводив з колишніми друзями і партнерами по ролях, Кудринський знову переконався, що час і табірні поневіряння зробили своє: для сцени він уже не годиться. З великим болем розпрощався актор з івано-франківськими друзями і театром.

Знову повернувся на Буковину. У Вашківецькому райвідділі культури Хризанту Івановичу запропонували посаду завідуючого клубом у с. Карапчів, тобто там, де жила Лідія Єлізарівна. Згодився. Наступного ж дня оформили наказ і Кудринський приступив до роботи. За дев’ять місяців йому вдалося так поставити роботу, що вся молодь згуртувалася навколо клубу. Він організовував різні гуртки, де кожна людина могла розвивати свої здібності. Особливої популярності серед жителів Карапчева і сусідніх сіл набули хор та драматичний гурток. У 1956 р. було підготовлено і показано 14 вистав, у тому числі драму Івана Франка “Украдене щастя”. З нею карапчівські аматори виїздили на гастролі в сусідні села. Цікаво, що цього року в Карапчеві не було скоєно жодного злочину. Окремі хлопці почали забувати дорогу до буфету. Цьому б радіти, але сільське начальство чимось було незадоволене. Тодішній голова сільради Григорій Михайлович Сорокан, який звик кожного понеділка чи на другий день свят робити “мирову” з хлопцями, які побилися, тепер втратив статтю сумнівного прибутку і почав підкопуватися під завідуючого клубом. Чіплявся з будь-якого приводу, як реп’ях до кожуха.

У той час, як голова сільради виявляв своє невдоволення, область відзначала добру роботу Хризанта Івановича. Управління культури навіть проводило у Карапчеві семінари завідуючих клубами з вивчення передового досвіду. 

Хризант Іванович Кудринський (сидить зліва) та учасники першої вистави в Карапчеві “Украдене щастя” Івана Франка: Гаврилюк Касіян, Веренько Григорій Петрович, Костянтинник Октавія Сильвестрівна, Дунець Ольга Назарівна, Гушпан Дмитро, Бойко Галина Харитонівна, Марчук Євзебій, Пирін Григорій, Ковальська, Веренько Корній Васильович. Весна 1956 року.

Але в районі комусь не подобалося, що багатолітній в’язень ГУТАБу очолює ідеологічну установу та ще й викладає у школі на хуторі Бабине французьку мову. Звільнили Хризанта Івановича з обох посад, які давали йому 1400 крб. заробітку. На той час на ці гроші можна було жити. Поскаржитися на це свавілля було нікуди. Всюди, куди не потикався, зустрічав тупу байдужість і неприховану ворожість.

Майже два роки митцю за покликанням довелося бути безробітним, жити на зарплату дружини. Допікала матеріальна скрута. Боліла душа. Вона мучилася ще й від того, що його навмисне ставили у такі умови, аби остаточно зламати, знищити. І виходу із цієї ситуації він не бачив.

У січні 1957 р. в Хризанта Івановича і Лідії Єлізарівни народилася дочка Марія. Дружинин декретний пайок скоротився. Треба було шукати роботу, а вона не знаходилась. Якась таємна сила загнала людину, як мисливці заганяють вовка між червоні прапорці. Знав, звідки вітер віє. Не хотілося плакатися амбіційному начальству, але мусив. Написав начальнику Вижницького райвідділу КДБ М.І. Черних заяву. Попросив відправити назад у Красноярський край. Там він міг заробити собі на прожиток. А тут - безробітний. Міліція чіпляється як до дармоїда. Погрожує виселити із села.

Заява подіяла. Черних дав голові сільради Сорокану вказівку підшукати Кудринському роботу в селі, але не зв’язану з вихованням людей. Ідеологічному диверсанту там немає місця. Невдовзі Хризанта Івановича призначили завідуючим магазинчиком, який знаходився навпроти дому Кудринських.

“Я ніколи не уявляв себе торговцем, - розповідав мені в жовтні 1991 р. Хризант Іванович, - але що робити, якщо іншого виходу немає? Треба було скуштувати ще й цього хліба”.

Майже п’ять років працював Хризант Іванович у торгівлі. І хоч справа була незнайома, розумна людина й тут не розгубилася. Відремонтував приміщення. Навів порядок. План з двохсот карбованців у 1957 р. зріс до 15 тисяч у 1962-му. Все йшло добре. Міг би працювати й далі. Та в серпні 1962 р. одержав із облвно запрошення на розмову із завідуючим. Поїхав. Там запропонували посаду вчителя французької мови. Погодився на цю роботу, але тільки в Карапчеві.

Так Хризант Іванович після адвоката, актора, завклубом, продавця став учителем. Нова професія змусила зайнятися навчанням. Тому вступив на заочне навчання в Московський інститут іноземних мов і в 1965 р. на відмінно закінчив його. Не хотів, щоб йому хтось дорікав тим, що він не має відповідної освіти. Працював чесно і самовіддано. Мовою володів досконало. Зумів прищепити дітям любов до неї. Але й тут його начальство не обійшлося без старих відрижок. І навіть уже в час так званої перебудови. Директор Карапчівської середньої школи, нині покійний С.П. Гузан, організував, як розповідав Хризант Іванович, над ним суд Лінча. На профспілкових зборах 25 січня 1988 р. оголосив його “зрадником батьківщини”, “ворогом народу” і не дав згоди на нагородження медаллю “Ветеран праці”. Не велика нагорода, а все ж.

Довелося їхати в обласне управління освіти до його начальника Володимира Петровича Чубенка. Він допоміг розв’язати проблему. Суть, звичайно, не в самій нагороді, а в принципі, в правді, в честі, в гідності людській. Хризант Іванович не хотів, щоб вона була затоптана.

Дні і роки летіли швидко. Я, зайнятий більш нагальними справами, все не знаходив часу, щоб сісти і опрацювати цей матеріал, підготувати його до друку. Тоді ми обмінялися кількома досить грунтовними листами, які в значній мірі доповнили нашу розмову. В тих листах є багато цікавого про акторів драматичної секції при товаристві “Буковинський Кобзар”, яких знав Хризант Іванович, з якими дружив, грав у виставах, про його важку боротьбу за своє високе звання громадянина, за свою честь і гідність.

Я не знав тоді, що його зболене серце відстукувало останні свої удари. Мав намір ще раз зустрітися, поговорити. Не зустрілись. 19 березня 1995 р. обірвалася дзвінкоголоса струна його життя, сплюндрованого, покаліченого і вкороченого страшною тоталітарною системою. На життя у вільній, незалежній, демократичній Україні, в якій, на жаль, ще немає потрібних умов для щастя і розквіту кожної особистості, йому вже не вистачило сил.

Післявоєнне покоління буковинців майже нічого не знало про Хризанта Івановича Кудринського як прекрасного актора і співака. Хай же наша розповідь про талановитого і чесного громадянина України заповнить цю прогалину і увічнить його гідне глибокої любові і шани ім’я.

Джерела та література
1.    Альбом артистів “Драматичної секції при товаристві “Буковинський Кобзар”. - Чернівці, 1936. - 48 с.
2.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-5368 на Дячука В.А.; ДАЧО. - Ф. Р-2838. - Оп. 1. - Спр. 359 на Дубіневича С.І.
3.    ДА СБУ ЧО. - Спр. ФС-1873 на Кудринського Х.І.

м. Чернівці 11.03.1996 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 178-193