Ірина Мусієнко, Іван Фостій

ІЛАРІЙ КАРБУЛИЦЬКИЙ - НАУКОВЕЦЬ, ПЕДАГОГ, ГРОМАДЯНИН І МУЧЕНИК

Є люди, чиє життя, громадська, наукова, літературна чи мистецька діяльність стає зразком вірного служіння своєму народові. їх слідів не треба затоптувати. Вони залишають після себе такі пам’ятки, які з роками не старіють, не знецінюються, а навпаки - набувають ще більшої загальнонаціональної і вселюдської вартості.

Саме такою людиною був у Чернівцях і на Буковині Іларій Іванович Карбулицький - освітянин і журналіст, письменник, публіцист і науковець без титулів, великий патріот і визначний син українського народу, який ще й сьогодні заслужено не оцінений. Його науковий доробок нині мало кому відомий. Його публіцистика, оповідання, фейлетони, казки і драми розкидані по різних періодичних виданнях австрійського і румунського періодів. Радянський же період - це взагалі трагічна сторінка його життя, коли він був дискримінований, арештований, безпідставно засуджений, зламаний духовно, покалічений фізично і знищений як людина. В цей страшний для нього час талант науковця, публіциста, освітянина не мав можливості проявитись. А його ім’я майже півстоліття ніде не згадувалося, окрім, хіба що, в приватних розмовах Це, так би мовити, загальна оцінка. Але звернімося до деталей його подвижницького і страдницького життя.

Народився Іларій Іванович Карбулицький 17 вересня 1880 р. в с. Горішні Шерівці колишнього Садгірського р-ну в сім’ї приватного лісника. В 1886 р. батько одержав посаду возного при суді у Долішніх Станівцях, і сім’я переїхала у с. Волока, що біля Вашківців. Тут наступного року Іларій пішов у сільську початкову школу, в якій навчався 4 роки. У 1890 р. родина переїхала в Чернівці і він спочатку навчався в початковій школі, а потім 3 роки - в гімназії. В 1895 р. вступив до учительської семінарії, в якій з вересня 1899-го р. українську мову і літературу викладав Осип Маковей [1]. Письменник звернув увагу на здібного юнака, ставився до нього прихильно, допомагав в усьому, спрямовував його думку і душу в національно-патріотичне русло. Сам Карбулицький згадував у 1961 р. про це так:

“Я був тоді на четвертому році учительського семінару і належав до улюбленців професора Маковея, якого я обоготворював і якому, мимоходом сказавши, маю у високій мірі завдячити, що і я, як умів, трудився й пером”. Пізніше Осип Маковей стане хрещеним батьком одного із синів Карбулицького [2].

Закінчив Іларій семінарію переконаним українським патріотом. 26 серпня 1900 року його призначають молодшим учителем 3-класної народної школи в села Ревне та Стрілецький Кут із окладом 720 крон у рік.

14-15 (27-28) травня 1901 р. сюди до священика Єротея Федоровича приїжджали Леся Українка та Ольга Кобилянська. Зустріч з двома великими письменницями України справила на нього велике враження. Згодом він викладе його у своїх спогадах, які сьогодні являють неабияку мемуарну і наукову цінність [3].

26 серпня 1902 р. Іларій Карбулицький одержав дозвіл крайової виконавчої ради на одруження з учителькою Отелією Іллівною Прокопович із Мамаївців, яке відбулося 26 жовтня. В зв’язку з одруженням, 24 січня 1903 р. його переводять у Старі Мамаївці на постійну посаду вчителя 4-класної народної школи [4].

Працюючи тут, він займається вивченням історії шкільної справи на Буковині і в 1905 р. видав у Вашківцях книгу “Розвій народного шкільництва на Буковині” [5]. Окремими розділами ця книга публікувалася також в учительському журналі “Промінь”, що видавався за редакцією Івана Герасимовича та Іларія Карбулицького у Вашківцях в 1904-1909 рр. Шкільна тема впродовж усього життя не випадала з його поля зору.

В 1906 р. Іларія Карбулицького переводять на роботу учителем у с. Горішні Станівці, де він працював до 1935 р. спочатку учителем, а з 1923 р. директором школи.

Стислі рядки біографії простежують лише загальні хронологічні учнівські і професійні відрізки його трудової діяльності, залишаючи нерозкритим творчий доробок, який саме і робить Іларія Карбулицького людиною непересічною, історично масштабною. Учителів, які навчали дітей на Буковині, було немало, але тільки дехто лишив після себе таку спадщину, яку ми сьогодні хочемо пізнати, вивчити, за яку ми цю людину глибоко шануємо і високо цінимо.

Найвизначнішим доробком Карбулицького є його дослідження “Розвій народного шкільництва на Буковині”, яке ми вже згадували. Ця 149-сторінкова книжечка, за нинішніми масштабами, відповідає кандидатській дисертації, а за періодом охоплення теми, за глибиною висвітлення - докторській. Зважмо, що написав він це дослідження, працюючи учителем сільської початкової школи, у віці 23-25 років. Зовсім юний вік.

Тут немає можливості зробити широкий аналіз цієї праці, яка того заслуговує. Але скажемо, що це своєрідна енциклопедія, з якої можна дізнатися про все, що стосується виникнення і розвитку шкільництва на Буковині після 1774 р., коли Австрія окупувала Буковину своїми військами. До того, як відомо, Буковина належала Молдавії, яка, в свою чергу, була під владою Туреччини.

В книжці охоплено період з 1774-го по 1905 рр. - отже, розвиток шкільництва за 131 рік. Це, прямо скажемо, титанічна робота. І зроблена вона з великою сумлінністю, з використанням багатого фактичного матеріалу. Тут ми знаходимо імена хрещених батьків перших шкіл, характеристику цих шкіл, імена перших учителів, появу перших австрійських законів про організацію шкільництва і перших шкільних властей на Буковині, дізнаємося про зародження і розвиток чоловічих і жіночих семінарій, що і якою мовою в них викладалося. Тут же читаємо про шкільні підручники, їх авторів, про запровадження фонетичного правопису. Не обминув автор матеріального та майнового становища учителів, учительських товариств і часописів. Є тут і розділ “Дещо із шкільної статистики”. В ньому знаходимо прізвища крайових і повітових інспекторів від 1869-го до 1906 рр., перелік шкіл із зазначенням року їх заснування по всіх буковинських повітах, починаючи з 1777-го і закінчуючи 1905-м роками.

Книжка містить цікаві таблиці про число публічних і приватних народних шкіл на Буковині в 1904/5 навчальному році із зазначенням мов викладання. Думаємо, що читачам буде цікаво дізнатися, що публічних шкіл було 399 з 1419-ма класами. З них окремо хлопчачих і дівчачих - по 16, змішаних - 367. Руською, тобто українською мовою, навчання велося в 153-х школах, румунською - в 131-й, німецькою - в 51-й школі. Були школи, у яких навчання велося на двох-трьох мовах. У цьому ж навчальному році на Буковині працювало 18 приватних шкіл. Всі школи були багатоступеневі - від однокласних до шестикласних - і випускали нерівнозначно підготовлених учнів.

У книжці є таблиці про загальну кількість дітей шкільного віку і кількість тих, які відвідували школи. Наприклад, у 1904/5 навчальному році до публічних шкіл мало ходити 104377 хлопчиків і дівчаток, а ходило тільки 85536. 2536 дітей навчалося в приватних школах. Отже, всього 88072 дітей із 104377 мали можливість навчатися.

Таблиця № 6 показує, що в цьому році в школах працювало 1483 учителі. Сьома таблиця засвідчує зростання шкіл на Буковині від двох у 1774-му до 399-х у 1904/5 рр.

Дослідження І.І. Карбулицького “Розвій народного шкільництва на Буковині” є унікальним, надзвичайно цінним джерелом історії освіти краю, яке нині, після стількох років забуття і заборони, повернуто народові. І наш обов’язок ввести цей раритет у науковий обіг, зробити його доступним для науковців, студентів і всіх, хто цікавиться історією розвитку освіти на терені Чернівецької області. Цю книгу сьогодні важко знайти навіть у наших наукових бібліотеках. Тому добре було б, якби органи народної освіти області винайшли кошти і перевидали її фотодруком, щоб цей скарб ми випадково не втратили.

Ця книга - перший, визначальний крок у науковій діяльності народного учителя, який увічнив його ім’я в історії рідного краю. Але й до її виходу Іларія знали серед учительства як публіциста і письменника. В 1900 році в газеті “Буковина” опубліковано його роздуми про учительську працю і побут “3 дневника молодого вчителя”, а в “Руській Раді” - оповідання “Ворожка”.

В 1902-1908 рр. в Чернівцях виходила “Крейцарова бібліотека”, яку видавала філія “Руської школи”. Спочатку її редагував Іларій Карбулицький, пізніше Іван Синюк, Ілля Іллюк та Дарій Пігуляк. Певний час Іларій Карбулицький редагував також видання “Бібліотеки вільної організації українських учителів на Буковині”.

В 1903 р. у “Крейцаровій бібліотеці” І. Карбулицький опублікував оповідання для дітей “Сліпий Юра”, “Циган у школі”, в 1904 р. - “Качка з однією ніжкою”.

Журналістсько-письменницьке покликання все більше захоплює молодого вчителя. Він розумів, що слово - це єдиний засіб, єдина сила, які можуть пробудити в людей загальнолюдську і національну честь і гідність, допоможуть просвітити їх, підняти з колін, зробити громадянами і борцями за українську державність.

Разом з Іваном Герасимовичем він починає видавати в 1904 р. журнал “Промінь” - суспільно-науковий орган українсько-руського учительства в Г аличині й на Буковині. Виходив він двічі на місяць, висвітлював учительське життя, публікував літературні, публіцистичні та наукові твори. Зокрема, в цьому журналі був уперше опублікований і згаданий уже “Розвій народного шкільництва на Буковині”. Коли в 1909 р. “Промінь” перестав виходити, Іларій Карбулицький спільно з Омеляном Іваницьким, - перший був головним, другий - відповідальним редактором, - почали видавати двотижневик “Каменярі” - орган Вільної організації українського учительства на Буковині. Він виходив з деякими перервами з 1910 по 1922 рр. Стояв в опозиції до влади, за що часто піддавався репресіям, аж поки зовсім не був заборонений у 1922 р.

І.І. Карбулицький систематично працював над собою, розширював діапазон своїх знань. У 1907 р. він закінчив теоретично-практичні курси вчителів по садівництву при крайовій сільськогосподарській середній школі в Чернівцях для учителів народних шкіл.

Коли почалася Перша світова війна, Іларія призвали в австрійську армію. Йому було присвоєно звання унтер-офіцера. Служив у війську сумлінно, за що мав навіть нагороди. Після закінчення війни повернувся у Верхні Станівці і продовжував працювати вчителем, по сумісництву редагував журнал “Каменярі”. В 1923 р. його призначають директором школи, яка з 1933 р. стала семирічкою.

Враження від Першої світової війни залишилися найжахливіші. Він не міг їх спокійно носити у своїй душі і в 1928 р. в чернівецькій газеті “Allgemeine Zeitung” опублікував серію статей, які потім вийшли окремою книжкою “Die Henkereinen in der Bukowina” (“Страти на Буковині”), в яких розповів про жорстокі несправедливі розправи австрійських військових властей над жителями Буковини.

Карбулицький уважно стежив за політичним, економічним і соціальним становищем буковинських українців. Не був байдужим і до проявів жорстокості з боку румунської влади і її охоронців-жандармів. 20 листопада 1932 р. в журналі “Самостійна Думка” він публікує статтю під нейтральним заголовком “Барбівці на Буковині”, в якій розповів про те, як два до безтями п’яних румунських жандарми стріляли у цьому селі в жінок і дітей, “ламали на них свої гвери”, і ніхто із присутніх чоловіків і парубків не заступився, ніхто не закликав жандармів до порядку.

“Йду в заліжку на свою голову, - з обуренням писав він, - що в подібнім випадку, приміром десь у найглухішім сербськім закутку, з таких двох жандармів була б після перших двох вистрелів зосталася тільки купка м’яса, а десь у якомусь більше цивілізованому краю парубки таких двох п’яниць обезоружили б, зв’язали руки й ноги окравками та й занесли їх разом з карабінами на жандармський постерунок” [6].

На посаді директора школи у Верхніх Станівцях Карбулицький працював аж до виходу на пенсію в 1935 р. Цього ж року він переїжджає до Чернівців і поринає у громадсько-політичну роботу, яка пізніше стане причиною його нещасть.

Чернівці у той час потребували освічених, авторитетних українських політичних діячів. Центром, навколо якого гуртувалася інтелігенція, був Український Народний Дім. Карбулицький бере участь в його діяльності. Восени 1936 р. його обирають заступником голови УНД і доручають організаційно-контрольну роботу. Українським Народним Домом керувала президія в складі чотирьох чоловік: Теофіла Бриндзана - голови, Іларія Карбулицького - заступника, Миколи Тараса - керівника відділу і Антона Завади - електромеханіка.

В цей же час (1936 р.) Карбулицький стає членом співацько-драматичного товариства “Буковинський Кобзар”, входить до складу театральної управи, пише для нього драму на 4 дії “Зрадник”, в якій теж порушує морально-етичну тему - відповідальність і обов’язок представника народу перед своєю нацією. Сам бере участь у виступах і концертах, оскільки мав добрий голос - другий бас і добре умів грати на скрипці.

В цьому ж році він за порадою директора українського театру Івана Дудича, артиста Сидора Терлецького і за згодою самої Ольги Кобилянської інсценізував її повість “У неділю рано зілля копала”. Якість інсценізації позитивно оцінила авторка повісті. “Закінчивши цю роботу, - читаємо в спогадах Іларія Івановича, - я відчитав цілу драму Кобилянській, яка була дуже вдоволена з моєї роботи і наговорила мені багато компліментів. І хоч я сам добачував у моєму здраматизуванні деякі недоліки, то все-таки тішився дуже, що мав щастя зробити славній землячці на старості літ приємність” [6]. Згодом, у 1956 р., по цій інсценізації народний артист Союзу РСР В.В. Василько у Чернівецькому драматичному театрі поставив виставу, яка не сходить зі сцени й сьогодні.

Представники Української національної партії (УНП), очолюваної Володимиром Залозецьким, добре знаючи ідеологічні позиції Іларія Карбулицького як українського патріота, звернулися до нього з пропозицією стати членом їхньої партії, яка в той час особливої активності не проявляла. А на початку 1937 р. в її провідників появилась думка активізувати організаторську і політичну діяльність партії, поширивши вплив на Бессарабію і Мармарощину. Стара гвардія чи то стомилася, чи збайдужіла до політичної роботи, тому на черговому конгресі до виконавчого комітету обрали нових людей, серед яких був також Іларій Карбулицький.

Однак і це великих зрушень в діяльності партії не дало. На виборах до румунського парламенту в грудні 1937 р. її новий виконком рішив зблокуватися з лібералами, які до того особливо зухвало проявляли свої шовіністичні антиукраїнські настрої, в результаті чого вибори були програні. Жоден із кандидатів УНП до парламенту не пройшов. 16 січня 1938 р. УНП провела черговий конгрес, який переобрав стару екзекутиву, доповнивши її кількома молодими активістами. Та й цей комітет проіснував недовго, бо в Румунії до влади прийшла Націонал-християнська партія Октавіана Гоги та Аурела Кузи. В лютому на чолі уряду став Мірон Крістя. 24 лютого 1938 р. парламент Румунії прийняв нову конституцію, на підставі якої король Кароль II 30 березня 1938 р. видав закон про розпуск усіх політичних партій Румунії.

Отже, як політичного діяча УНП, ми Карбулицького майже не знаємо. Однак це не завадило органам НКВС саме за перебування в цій партії в 1936-1938 рр. приписати його до ОУН, заарештувати і засудити до 8 років виправно-трудових таборів [7]. Але це буде потім. А поки що він працює в Українському Народному Домі, в драматичній секції при товаристві “Буковинський Кобзар”. Збирає і обробляє українські народні пісні і казки, прислів’я та приказки, перекладає твори Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників на німецьку мову з наміром колись все це опублікувати.

Іларій Карбулицький розумів, яке велике значення має злагода між людьми різних національностей, які жили на Буковині. Він особисто підготував і на власний кошт видав українсько-єврейський, румунсько-український та німецько-український словник-розмовник.

Діяльність Карбулицького мала кілька основних напрямків: він всіма силами сприяв розвитку освіти і культури на Буковині, водночас був захисником прав українського населення спочатку перед австрійською, а потім перед румунською окупаційною владою. Вийшовши на пенсію, турбувався про розвиток українського театру, боровся за урівняння в правах українських і румунських шкіл.

Саме ця патріотична щодо української нації діяльність Карбулицького не подобалась румунській владі. Сигуранца збирала на нього матеріали. Школу, в якій він працював, піддавали різного роду перевіркам. Були неодноразові намагання звинуватити його в поганому володінні румунською мовою. Було навіть розпочато слідство, яке припинилося тільки після того, як батьки дітей стали на захист шанованого ними учителя.

Зазначимо побіжно, що в Румунії це був період неймовірної шовіністичної реакції. Кореспондент паризького “Українського слова” писав 22 травня 1938 р. із Чернівців: “Наступ румунщини на все, що українське, досягнув нині свого вершка. В усіх школах на Буковині, Бессарабії і Мармарощині заборонена навіть наука релігії в українській мові. Православні священики не мають права відправляти похоронів або вінчати по-українському. По урядах висять вивіски, що українець, який промовить по-українськи, буде негайно видалений зі служби. Решта українських товариств мусять діставати дозвіл навіть на кожне засідання виділу... Час до часу поліція окружає “Народний Дім” у Чернівцях або іншу установу й переводить у всіх приявних трус. Не можна носити вишиваних сорочок. Кожну театральну п’єсу муситься посилати аж до Бухаресту, де дає дозвіл команда дивізії (!). Цього року заборонили всі Шевченківські свята... ” [8].

В таких умовах доживала українська інтелігенція і все українське населення Буковини останні роки румунської окупації. Тому-то прихід на Буковину 28 червня 1940 р. Червоної армії багато буковинців зустрічали з великою радістю і надією.

Цей день став новим етапом і в житті Іларія Карбулицького. В його душі теж спалахнула надія, що нарешті до українців прийшла жадана воля, закінчилися роки іноземної окупації Буковини. Він, незважаючи на пенсійний вік, виявляє бажання попрацювати над вихованням молодої генерації. Адже в нього такий багатющий педагогічний досвід.

“В 1940 р., коли Червона армія звільнила Північну Буковину, - розповідав він слідчому НКДБ 11 січня 1945 р., - я знову пішов на роботу спочатку директором школи № 10, а потім учителем школи № 2. Від січня 1941 р. працював учителем школи № 4. Першого лютого 1941 р. радянська влада дала мені пенсію (150 крб. - І.М., І.Ф.). У період німецько-румунської окупації Чернівців я ніде не працював. Жив на пенсію дружини, яку вона отримувала як пенсіонерка” [7].

Перший період радянської влади на Буковині - 28 червня 1940-го - 5 липня 1941 р. - Іларій Карбулицький пережив благополучно. Його обминула жорстока рука НКВС-НКДБ, не арештувала. В час румунської окупації українські національні провідники й інтелігенти також знаходилися під пильним наглядом сигуранци. Цікавилась вона й тим, що робив Карбулицький за часів радянської влади. Викликали на розмови, допитували не тільки його, а й Антона Кирилова, Миколу Тараса. Однак нікого не арештували. Нещастя прийшло зовсім з іншого боку, від своїх ’’визволителів”.

Після 30 березня 1944 р. в Чернівцях, як і по всій звільненій від німецько-румунських окупантів Буковині, знову почалися арешти членів ОУН і просто українських інтелігентів, яких навмисне, чи ненавмисне зараховували до ОУН. Так, 8 січня 1945 р. начальник Чернівецького обласного управління НКДБ полковник Решетов затвердив постанову на арешт Іларія Карбулицького, звинувачуваного в злочинах, передбачених статтями 54-1 “а” та 54-11 Кримінального кодексу УРСР. 11 січня його арештували, хоча ордер на арешт № 435 підписаний був тільки 10 червня 1945 р. Отже, до цього часу його тримали під охороною всупереч закону [7].

11 січня відбувся перший допит. Слідчий попросив розповісти біографію, де народився й жив, ким працював, членом яких партій був. А потім сказав:
"Ви арештовані за антирадянську діяльність. Дайте з цього питання правдиві зізнання.
Відповідь: Я антирадянськоїроботи не вів і не веду В даний час ні в яких організаціях не числюсь”.

19 січня 1945 р. було підписано постанову про висунення звинувачення. В ній говорилося, що Карбулицький Іларіон Іванович “достатньо викритий у тому, що є учасником Організації українських націоналістів, проводив активну антирадянсько-націоналістичну агітацію за створення так званої “Самостійної України”; що він “у 1941 р., після вигнання із Чернівецької області німецько-румунських окупантів, серед свого оточення систематично вів антирадянсько-поразницьку агітацію”.

Карбулицький цих звинувачень не визнав. Ще раз категорично заявив, що в ОУН він ніколи не був і антирадянською агітацією не займався. І це була правда.

На допиті 2 березня 1945 р. слідчий намагався довести, що Карбулицький був таки націоналістом, а водночас хотів з’ясувати, що таке Український Народний Дім?

“Запитання: На попередніх допитах ви зізнавалися, що в 1937-1940 рр. працювали заступником голови Українського Народного Дому. Розкажіть, з чиєї ініціативи був створений Український Народний Дім, з якою метою і які були ваші обов’язки?

Відповідь: Український Народний Дім у Чернівцях був створений до встановлення радянської влади. Головою в останні роки був Бриндзан (в 1940 р. виїхав до Німеччини). Заступником з 1936-го по 1940 рр. був я. Український Народний Дім вів культурно-виховну роботу серед української молоді, студентів, учнів різних навчальних закладів, подавав їм матеріальну допомогу. Для залучення української молоді в газетах публікувалися статті з питань вступу в члени УНД і велась вербувальна робота серед дорослих, які писали заяви. їх приймали в члени Українського Народного Дому. Вони після цього платили внески. В мої обов’язки входила організаційна і контрольна робота. Домом керувала президія: Теофіл Бриндзан, я, Микола Гарас - керуючий відділом, Антон Завада - електромеханік. Останні вибори були в 1936 році, де був обраний я.

Запитання: (В котрий раз те ж саме. - І.М., І.Ф.). З якого часу ви почали займатися антирадянсько-націоналістичною діяльністю?

Відповідь: Антирадянською націоналістичною діяльністю я ніколи не займався і в антирадянських націоналістичних організаціях не був і не є. Національною діяльністю я займався і посвятив цьому все своє життя, захищаючи інтереси українців у румунському парламенті. В комітеті, який очолював Залозецький, я був з 1936 р., про що свідчать мої праці і рукописи, забрані у мене під час арешту. В час окупації в моїх працях були протести проти утисків і гніту українців на Буковині. Але вони не направлені проти радянської влади. Я не писав антирадянських статей. І публікації, де є слова про самостійність України, поставлені поруч з фактами національного гніту українського народу, я не вважаю антирадянською націоналістичною літературою” [7].

Здається, все з’ясовано. Іларій Карбулицький не мав ніякого зв’язку з ОУН. Його звільнять з-під арешту. Якби ж то! В’язень не знав, що органи НКДБ не бачили різниці між ОУН і УНП. Для них всі були націоналістами, антирадянцями, і всі підлягали ізоляції.

В обвинувальному висновку, підписаному всіма відповідальними за цю справу особами, пропонувалося засудити Карбулицького Іларія Івановича по згаданих вище статтях до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією належного йому майна. Особлива нарада при міністрові внутрішніх справ СРСР, розглядаючи справу І.І. Карбулицького 27 березня 1947 р., проявила меншу жорстокість. Знизила кару до 8 років виправно-трудових таборів.

Людину чесну, працьовиту, високоінтелектуальну, справжнього сина українського народу, який, живучи на волі, в нормальних умовах, міг принести своїй державі і народові величезну користь, було кинуто на 8 років за колючий дріт, в голод і холод, на знущання і топтання людської гідності. Засудженому було тоді неповних 65 років. Та сидіти у жорстоких сталінських таборах йому довелося не 8, а 9 років і 4 місяці. Тоді не поспішали звільняти з місць ув’язнення. Тільки 16 березня 1954 р. його у віці 74-х років випустили на волю, розбитого, поламаного духовно і фізично, пограбованого матеріально.

Принагідно скажемо, що ще задовго до рішення Особливої наради квартира Карбулицького була розграбована. Працівники обласного управління НКДБ, які робили обшук, забрали, крім особистих документів господаря, всі його авторські статті разом з газетами і журналами, книги і рукописи. Серед них драма “Зрадник”, статті “Війна і праця”, “Про що має писатись в українській газеті”, “Бестії й люде” [9], “Три товариші”, “Буковина для Буковини”, “Драгоманів і його програма”, “Лев Когут”. Забрали папку з його статтями, що були опубліковані в “Буковині”, “Часі”, “Самостійній Думці” та “Самостійній Думці Української Матері”. Все це 21 квітня 1945 р. було спалене на вогнищі радянської інквізиції.

21 січня 1945 р., на десятий день після арешту, за усною вказівкою начальника облуправління НКДБ полковника Решетова була віддана на розграбування прекрасна бібліотека чисельністю 2340 книг. Її забрав достославний відповідальний партійний і радянський працівник того часу С.І. Дідик. Куди він її подів - ніхто не знає. Список конфіскованих у Карбулицького речей свідчить, що вони належали людині, найвищими скарбами для якої були надбання духовні. Він не прагнув до збагачення, жив просто і скромно. Окрім бібліотеки, у нього вилучили також фісгармонію, дві скрипки, грамофон, 80 платівок, ліжко, дві великі картини, дві книжкові шафи, 2 столи, 4 м’які стільці.

Карбулицький був переконаний, писав у “Молодому буковинці” Олекса Романець, що причиною арешту була його унікальна бібліотека [10]. Можливо, це й так, але з протоколів справи видно іншу причину - членство в Українській національній партії в 1936-1938 рр., яке слідчими НКДБ і Особливою нарадою було кваліфіковане як належність до ОУН. Оскільки ж органи НКДБ виловлювали й ізолювали усіх членів так званих “буржуазних антирадянських партій”, то Карбулицький не мав ніяких шансів уникнути ув’язнення, не виїхавши за межі СРСР. Бібліотека ж могла служити лише певним приводом до арешту її власника.

Повернувшись з ув’язнення в Чернівці, Іларій Карбулицький жив по вул. Лук’яна Кобилиці, 20. Живою дружину дома уже не застав. Вона була на рік старша за нього. Троє дітей - Роман, Володимир, який до війни працював лаборантом в університеті, і дочка Люба розбрелися по світу. Люба померла, Володимир загинув у Німеччині від англійських чи американських бомб. Роман жив у Румунії. Доглядати за старим, хворим батьком не було кому. Матеріальні нестатки робили життя нестерпним. Він бореться за повернення йому пенсії, яку одержував до арешту. Добився. Пробує відновити своє шановане загалом ім’я в пресі. 29 березня 1958 р. пише спогади про перебування Лесі Українки на Буковині в 1901 р., а в 1961 р. - спогад про Ольгу Кобилянську “Велика дочка України” [11], “На буковинській землі” - про Миколу Лисенка. Але побачити їх опублікованими йому не довелося. В скороченому варіанті спогади про Лесю Українку появилися в газеті “Радянська Буковина” через 26 днів після його смерті - 25 лютого 1961 р. А повністю - в збірнику “Спогади про Лесю Українку”, який вийшов двома виданнями в 1963 та 1971 роках.

Далі стояло не менш важливе завдання - реабілітація. Він пише листи в різні державні і правові інстанції, вимагаючи відміни несправедливого рішення. Ось невелика цитата із заяви, надісланої Генеральному прокурору СРСР 31 травня 1956 р.:

“Я вважав і вважаю себе невинним... Я не вчинив жодної дії, яка могла б бути кваліфікована по вищезгаданих статтях... Я був членом легальної Української національної партії, основним пунктом програми якої була легальна боротьба парламентським шляхом за відновлення всіх політичних, економічних і культурних прав українського народу, який жив у межах Румунії. Але ця партія була ліквідована і продовження її діяльності було заборонене ще в 1938 р., коли всі політичні партії розділили ту ж долю.

Вважаю, що перебування в членах і діяльність в будь-якій, законом визнаній, політичній партії, які існували в Північній Буковині до встановлення тут радянської влади, не становить такого складу злочину, тим більше злочину, передбаченого статтями, на підставі яких я був засуджений. Це є неправильним. Я став жертвою обставин, які склалися вкінці Вітчизняної війни” [7].

Далі Іларій Іванович писав, що він учитель-пенсіонер. Більше 36 років пропрацював у школі, з яких 18 років - при австрійській владі, 17 - при румунській і 1 рік - при радянській. Випадок, який трапився з ним (безпідставне засудження. - І.М., І.Ф.), позбавив його можливості продовжувати роботу в школі, зробив калікою фізично і морально.

Крик обуреної, сплюндрованої несправедливістю душі не був почутий. Заява була відхилена. Він написав другу. Знову йшли перевірки. Перечитувались усі його публікації, вивчалися партії і товариства, в яких він працював. І знову висновок: скаргу про реабілітацію залишити без задоволення, як безпідставну.

Вкрай виснажений фізично і морально, 19 січня 1961 р., за 11 днів до своєї смерті, він пише останню скаргу на ім’я прокурора військ МВС у Чернівцях. У ній знову пробує переконати радянських правоохоронців, що членом УНП він був до встановлення радянської влади на Буковині, і тому не може підлягати за це радянському судові, що він ніколи, ні одним словом не виступав проти радянської влади або держави, що ні в якій антирадянській організації участі не брав, що до ОУН ніколи не належав і взагалі не знав, що така партія чи організація існує на Буковині. Все марно.

9 лютого 1961 р., через 10 днів після смерті Іларія Карбулицького, прокуратура Чернівецької області визнала його скаргу безпідставною і в реабілітації відмовила. І тільки 12 квітня 1990 р. на клопотання голови товариства “Оберіг”, члена Спілки письменників України Миколи Бучка і його заступниці Марини Комолової обласний суд під головуванням П.І. Свинар- чука, за участю заступника обласного прокурора В.І. Ніндипової, розглянув протест тодішньо- го прокурора Чернівецької області В.М. Купцова відносно справи Іларія Івановича Карбу- лицького. Постанова Особливої наради при МВС СРСР № 13-а від 27 березня 1947 р. була скасована, справа провадженням припинена за відсутністю в його діях складу злочину. Іларій Іванович був реабілітований. Конфісковане майно належало повернути. Але кому?..

Справедливість була відновлена після того, як Іларій Іванович Карбулицький, не витримавши чиновницьких знущань і закостенілої байдужості, уже 29 років спав вічним сном. Помер він у Чернівцях 30 січня 1961 р. Вічна йому пам’ять. Хай він простить усіх тих, хто його знав і тих, хто не знав, але був причетний до його справи, що в той жорстокий час у них не знайшлося мужності реабілітувати безвинного мученика. І він пішов на той світ з великим болем у душі і глибокою зневірою в порядність і чесність того суспільства, в якому жив. Та, мабуть, у той час іншого варіанту і не могло бути. Боязнь сталінської сокири ще й нині висить над багатьма із нас, не дає нам бути громадянами з великої літери.

Сьогодні ім’я Іларія Карбулицького повертається народові. У Чернівцях його іменем названа одна із вулиць. В пресі появляються статті про життєвий і творчий шлях педагога, письменника, журналіста, видавця, театрального і громадського діяча. Ще не всі його твори знайдені і уважно прочитані нашими сучасниками. Але з кожним днем ми все глибше пізнаємо тематичний і образний світ письменника, грунтовніше цікавимося його науковою спадщиною, дізнаємося про подробиці його біографії. І перед нами постає широкопланова, творча особистість, яку турбувала недоля рідного краю і його народу, котрий прагнув викресати в душах співгромадян такий вогонь любові до рідної землі, який би ніколи не згасав.

Віримо, що недалеко той час, коли вся творча спадщина Іларія Карбулицького буде зібрана в одну книгу і представлена читачам України як оригінальний і дорогоцінний скарб, котрим можна буде вільно користуватися, крупинки якого сьогодні ще розкидані по різних виданнях, що давно стали раритетами. Видання такої книжки стало б найкращим доказом нашої глибокої шани цієї визначної людини нашого краю.

Джерела та література

1.    ДАЧО. - Ф. Р-2590. - Оп. 1. - Спр. 1, 3, 7.
2.    Мінтенко Мірча. Відсвіт невгасимої зорі // Радянське село. - 1990. - 18 верес.
3.    Карбулицький Іларій. Мої спомини про Лесю Українку з її побуту на Буковині в 1901 р. // Спогади про Лесю Українку. - Київ, 1971. - С. 182-184.
4.    Гнеп М. Про Іларія Карбулицького // Прапор перемоги. - 1990. - 5 квіт.
5.    Карбулицький Іларій. Розвій народного шкільництва на Буковині. - Вашківці, 1905. - 149 с.
6.    Карбулицький Іларій. Барбівці на Буковині // Самостійна Думка. - 1932. - 20 листоп.
7.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-4691.
8.    Буковина, її минуле і сучасне / Під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. - Париж; Філадельфія; Детройт: Зелена Буковина, 1956. - 965 с.
9.    Карбулицький Іларій. Бестії й люде // Самостійна Думка Української Матері. -1931. - Ч. 1.
10.  Романець О. Після півстолітнього мовчання // Молодий буковинець. - 1990. - 4-9 черв.
11.  Карбулицький Іларій. Велика дочка України // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. - Київ, 1963. - С. 358-362.

м. Чернівці 16.06.1999 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 194-202