Лілія Хмель

СВЯТОСЛАВ МЕЛЬНИЧУК - ЧОТОВИЙ УПА

Не одне століття Україна перебувала у ярмі різних поневолювачів, жорстокості яких не було меж. Пригноблена, зневірена безкінечною несправедливістю, вона стояла навколішки перед так званими “вершителями людських доль”, чиїми вчинками керували лише жадібність і ненаситність. Родючими українськими землями котився невгамовний зойк та стогін багатостраждального народу, який час від часу кидав безстрашні виклики знахабнілим експлуататорам.

Сотні героїв віддавали своє життя за найзаповітнішу мрію - вільну Україну. Вони мужньо боролися за свій народ, відстоювали його, здавалось би, вже зовсім втрачені права. До героїчних діянь їх спонукала безмежна любов до рідної землі, а головне - вони по-справжньому вірили у те, що їхнім мріям судилося здійснитись... Такими героями, борцями за незалежну Україну були, безперечно, підпільники Організації українських націоналістів та воїни Української повстанської армії, які в доволі складний суспільно-політичний період не побоялися зі зброєю в руках виступити проти численних ворожих загарбницьких сил. Все ускладнювалось ще й тим, що значна частина українців стояла осторонь цієї боротьби. Одних залякали сталінські спецслужби, інші вірили в те, що за радянської влади настануть кращі часи. На жаль, і нині навколо цього питання точаться безкінечні дискусії, суспільна думка розкраяна навпіл. Частина українців визнає воїнів ОУН-УПА героями, промосковськи ж налаштована частина громадян вважає їх братовбивцями, німецькими пособниками тощо. І це тоді, коли, спираючись на історичні факти, можна беззаперечно стверджувати - діяльність ОУН-УПА була патріотичною, державницькою, повністю скерованою на здобуття української державності. Це була благородна мета, до якої повстанці впевнено і сміливо йшли. Крім цього, той, хто пережив страхіття сталінських репресій, знає ціну правди. А, як відомо, правда завжди одна. Тому непристойно паплюжити імена людей, які по-справжньому цінували і поважали Батьківщину, були її гарячими патріотами і сповідувачами давніх традицій своїх предків. ОУН-УПА є прикладом геройства та незламної волі до перемоги. Вони одними з перших зуміли розпізнати фальш комуністичних постулатів і девізів, ідеологічних засад.

Активним учасником Української повстанської армії був і буковинець Святослав Васильович Мельничук. Ця мужня людина робила все можливе для того, аби його країна могла скинути із себе важкі пута комуністичної неволі. Серце патріотично налаштованого юнака розривалося від жорстокої несправедливості радянської влади. Він не міг миритися з тією викривленою дійсністю, яку нав’язували сталінські поплічники. За це врешті й жорстоко поплатився. Довгорічне ув’язнення, подальше цькування радянською владою, невдячність за часів незалежної України, якої, нарешті, зумів дочекатися.

Святослав Васильович Мельничук народився 13 вересня 1926 року в с. Бордени Граховського повіту Румунії. На той час його батько, буковинець із села Лашківка Василь Іванович Мельничук, 1895 року народження, був службовцем на нафтових розробках. До того він був активним учасником визвольних змагань 1918-1921 років, боровся за незалежність України в складі армії УНР, а згодом вивчав у Відні природознавство. Однак після окупації Північної Буковини Румунією у листопаді 1918 року, влада якої переслідувала всіх українців учасників національно-визвольних змагань, у кінці 1921 р. виїхав до Румунії, аби добре вивчити румунську мову. Мати, Меланія Костянтинівна, 1898 року народження, за фахом вчителька молодших класів, не працювала. Крім Святослава, у сім’ї виховувалося ще двоє дітей - Ігор, 1922-го, та Емілія, 1925 років народження. У вересні 1926 року, одразу ж після народження Святослава, родина Мельничуків повертається на Буковину. Вони поселяються у Суховерхові, що біля Кіцманя. Василь Іванович вступив у Чернівецький університет на теологічний факультет. Його дружина разом із дітьми жила у своїх батьків. Як згадує Святослав Васильович, дідусь все життя працював у церкві дяком, а бабуся доглядала дітей, яких було чотирнадцятеро. У 1930 році Василь Іванович отримав посаду священика в с. Веренчанка Заставнівського р-ну. Через два роки його перевели в с. Кадубівці цього ж таки району. Влітку 1933 року сім’я Мельничуків переїхала в с. Волока біля Вашківців, а в 1934-му - в с. Дубівці Кіцманського р-ну. Впродовж 1935-1940 років жили в с. Бурдей. Ці численні переїзди неабияк втомлювали і були пов’язані з тим, що Василь Іванович не хотів записуватися румуном, чого від нього настирливо вимагали місцеві чиновники, ні в якому разі не хотів коритися цьому абсурду, чоловік вперто стояв на своєму - він українець, і ні в якому разі не хоче за документами ставати румуном. Надмірний, як декому здавалось, патріотизм дратував румунських владників. На священика тиснули чимраз дужче, проте він не зрікся своїх поглядів та переконань, а навпаки - завзято відстоював право бути українцем. Незважаючи на проблеми та негаразди, дітям потрібно було здобувати освіту. Спочатку Ігор та Святослав навчалися у Кіцманській гімназії. Коли її закрили, то Святослав вступив до Чернівецької гімназії для хлопців ім. митрополита Сильвестра. Після вступу військ Червоної армії на Буковину відбулися вагомі зміни. У реальність активно втілювалися численні політреформи з боку нової влади. Заідеологізовані комуністичні ідеї навіювали жах... Так, у Василя Івановича забрали хату, увесь врожай. Згодом його перевели в Лужани, оскільки звідти місцевий священик втік до Румунії. Це був непоодинокий випадок, коли таким чином люди рятувалися від нової радянської влади. Василеві Івановичу подобалося служити у новому селі. Там була найстаріша мурована церква на Буковині. Однак постійні невиправдані звинувачення з боку сільських активістів радянської влади не давали спокійно жити й працювати на благо свого народу. Крім того, до Василя Івановича уважно приглядалися радянські спецслужби. Саме тому Мельничуки вирішили емігрувати до Німеччини. їм підробили відповідні документи, що нібито хтось із їх роду був німцем. Потім пройшли комісію і виїхали у табори для біженців. У той час до Німеччини виїжджало багато люду. Репресивна сталінська політика змушувала багатьох українців покидати рідні домівки і вирушати назустріч незвіданому, що завжди лякає. Проте більшості здавалося, що страшнішого, ніж сталінські репресії, у світі нічого нема.

У жовтні 1940 року сім’я Мельничуків виїздить до Німеччини. На чужині жилося надзвичайно важко. У таборах, де вони перебували, було багато біженців із різних країн. На жаль, дружні відносини між ними не складалися. Найгірше до українців ставились поляки. Вони зводили численні наклепи, щоб німці карали емігрантів з України. Однак на це майже ніхто не зважав, тому все більш-менш обходилось.

Відомо, що на той час у Німеччині розгорнув свою активну суспільно-громадську діяльність Український національний комітет (УНК), очолюваний Володимиром Кубійовичем. Завдяки заходам цього політичного діяча Холмський собор, захоплений поляками 1918 року, було повернуто православним і оформлено Автокефальну Православну Церкву, на чолі якої став митрополит Діонісій (Валединський) та два єпископи - Іларіон (Огієнко) і Палладій (Видибіда-Руденко).

У 1941 році Василь Іванович з дружиною та дітьми залишає Німеччину, бо саме тоді Іван Огієнко скликав на Холмщину і Підляшшя усіх українських священиків. У цьому ж таки році Святослав вступив у Сокальську українську гімназію. Брат Ігор навчався у Холмській гімназії, а сестра Емілія - в Криницькій учительській семінарії Львівської області. Цього року Василя Івановича направили в с. Довга (повіт Біла Підляска, район Межиріччя). Саме тоді на Холмщині активно відроджувалася православна віра. Цей факт викликав у поляків невдоволення. На захист їхніх інтересів виступила Армія Крайова, основу якої складали численні націоналістичні структури. Керували плацуфками колишні кадрові офіцери Війська Польського, а також випускники таємних військових навчальних закладів. Восени 1942 року підрозділи Армії Крайової нахабно вдерлися до оселі Василя Мельничука. Священик саме продав своє сіно, оскільки в його господарстві не було ніякої худоби. Частину грошей відіслав дітям, які перебували на навчанні, а решту дружина сховала в дровітні. Аківці зухвало їх пограбували. З хати повиносили геть усе. Проте цим справа не закінчилась. Жовніри погрожували вбити беззахисних людей. До скроні переляканого чоловіка прикладали холодне дуло пістолета. Тільки якимось дивом бідолашні залишились живими, але від пережитого Василя Івановича паралізувало. Хворого забрала до себе, в Межиріччя, одна емігрантка з України, яка втекла від більшовиків ще в 1918 році. Його дітям вона надіслала телеграму. Ті одразу ж приїхали і відвезли батька до лікарні при католицькому монастирі. На Різдво Василя Івановича забрали додому.

Навесні 1943 року Мельничуки знову переїжджають. Тепер вони замешкали в селі Молодятичі, що недалеко від повітового міста Грубешів. У цьому ж році на село нападають аківці (бійці Армії Крайової). Вони знищили майже половину його жителів... Коли Святослав приїхав із гімназії додому, то побачив страшну картину, від якої у хлопця ледь не відняло мову. Його душа кричала від гіркого болю за скривджених селян. Саме тоді й визначилась подальша доля юнака. Старший брат Святослава на той час уже навчався у Львівському університеті, але через переслідування гестапо пішов у підпільні ОУН та УПА, що діяли на Підляшші та Холмщині. В житті Святослава також сталися великі зміни. Він склав достроково екзамени за шостий клас гімназії, попрощався з батьками і поїхав у Грубешів до знайомих, які теж направили його в УПА. Юнак потрапив до сотні “Коника”. Пройшов відповідний військовий вишкіл і був призначений у боївку, яка вела боротьбу проти німців та загонів польської Армії Крайової, що нищила цілі села лише за те, що вони були заселені українцями. Воїни УПА безстрашно боролися з аківцями. Серця українських повстанців переповнювала гірка образа за свій народ, який безвинно страждав від жорстокості польських і німецьких військових сил. За півроку загони УПА зуміли вигнати з Холмщини підрозділи німецьких каральних військ і загони Армії Крайової. Було утворено так звану Закерзонську республіку. Святослав у цей час заявив про себе як про хороброго та мужнього повстанця і його невдовзі призначили ройовим. Під керівництвом юнака було 12 вояків, які беззастережно підкорялися йому. Він же, в свою чергу, робив усе можливе, аби підлеглі відчували його турботу і підтримку, які в роки визвольних змагань були чи не найважливішими чинниками для здобуття перемоги.

У серпні 1944 року сотня “Коника” перебралася в Карпати. Святослава направили в сотню старшинської школи 4-го потоку. Подібні навчальні заклади в УПА були створені для підготовки командних кадрів. Тут доволі професійно викладали різні предмети, зокрема, тактику партизанської боротьби, топографію, вивчали матеріальну частину зброї. У грудні 1944-го трапилась жахлива подія. Серед повстанців виявились такі, що знехтували покладеними на них обов’язками, довірою побратимів і зрадили ідею, заради якої вступали до лав УПА. Невідомо чи ті зрадники були підкуплені органами НКВС, чи їх налякала можлива розправа, а чи просто зневірились у тому, що робили. Беззаперечним фактом залишається те, що внаслідок цієї зради відбувся великий бій воїнів куреня старшинської школи із загонами НКВС. У цьому кривавому двобої загинув курінний старшинської школи “Польовий”, а також увесь його штаб. Відважні воїни УПА полягли у нерівній сутичці лише тому, що декотрим їхнім побратимам у якусь мить стало страшно за своє життя, тому наважились на зраду, яка позбавила права на звання справжніх героїв. Цей бій ще довго з болем у серці згадуватиме Святослав Мельничук, якому тоді вдалося врятуватися. Ті баталії його не злякали. Він продовжував сміливо боротися проти енкавеесівців, чиї дії були запрограмовані на тотальне знищення тих, хто не хотів коритися масовому беззаконню.

По-різному складалися військові будні повстанців. Із вояками, загартованими майже безперервними боями та збройними сутичками, траплялися й кумедні випадки. Так, коли Святослав, нарешті, закінчив вишкіл, виявилось, що у нього немає добротних черевиків, які конче потрібні. Юному повстанцю дали матеріал для пошиття і направили до шевця. Ті черевики вони шили разом, але поки тривала їхня копітка робота, сотня на чолі з “Коником” вирушила на Холмщину... Коли взуття було готове, Святослав вийшов на зв’язок з провідником, який направив його, як буковинця, у село Розтоки в Карпати. Разом з ним пішов туди й швець. Дорога була далекою. Вдень відпочивали, вночі йшли. Маршрут пролягав по зв’язку. На той час зв’язковими були лише дівчата. Бувало й так, що втрачали потрібний орієнтир і довго блукали незнайомими місцями.

Коли Святослав опинився в Розтоках, то одразу ж потрапив до буковинського куреня “Перебийноса” - Назарія Степановича Данилюка, уродженця села Витилівка Кіцманського р-ну. Сміливого хлопця призначили чотовим у сотню “Боєвіра” - Романа Дубика із Чернівців, і дали псевдо “Микита”. Тепер під його керівництвом було 30 повстанців. Звичайно, на плечі юного, але в певній мірі досвідченого вояка лягла велика відповідальність. Це додавало йому впевненості у власних силах. Він був переконаний у тому, що разом зі своїми побратимами зможе перемогти радянських чекістів та винищувачів, що постійно переслідували їх. Згодом його із сотні “Боєвіра” в кінці січня 1945 року направили на зимівлю в Берегометський ліс. 5 березня тут відбулося криваве побоїще. Серед повстанців був зрадник. Він сповістив НКВС про місце перебування чоти УПА. О 7-й ранку ті зненацька напали на бункер. Сили були нерівними. Однак Святослав наказав своїм бійцям боронитись до останнього. Вони відкрили по червоноармійцях рушничний вогонь. Ті відповіли автоматичними чергами. Нерівний бій тривав недовго. Загинуло 7 вояків: Петро Миколайович Леб’юк - “Буря”, 1915 року народження, Микола Леб’юк - “Перстень”, 1913 року народження, Василь Яків’юк - “Кат”, 1919 року народження, Семен Олексійович Бучок - “Бистрий”, 1903 року народження, Іван Ілліч Бужора - “Сірко”, 1925 року народження, - всі з Берегомета [1, арк. 12-13], а також Петро Джуряк - “Гострий”, 1926 року народження, з Мариничів і керівник боївки СБ “Турман” зі Східної України. На жаль, про останнього не вдалося встановити точних відомостей. З боку внутрішніх військ жертв не було. Святослава поранили в руку та в ногу. Зазнавши таких значних втрат, живі вояки змушені були здатися. Енкавеесівці вилучили у них 2 кулемети, 13 дисків до них, 1 ракетницю, 3 автомати, 15 гвинтівок, 2 пістолети ТТ, 2 біноклі, 20 гранат, 2 ракети, 4000 патронів [2].

Пораненого Мельничука кілька днів тримали в Берегометському райвідділі НКВС. Там до нього дійшли чутки, що його мають повісити. Святослав повірив у це, адже 4 березня 1945 року саме так жорстоко розправились із двома його товаришами - Іваном Георгійовичем Бужорою - “Байдою”, 1924 року народження, з Берегомета та Юрієм Дмитровичем Тинкалюком - “Рибою”, того ж року народження, з Розтік. Але його не повісили, а відправили до Вижницької тюрми, де й велося слідство. Змучений нічними допитами, чотовий зазнав страшних фізичних мук від жорстоких знущань слідчих, які полюбляли урізноманітнювати тортури. Через неймовірно жахливі умови утримування Святослав захворів на тиф. Його відвезли до лікарні. В палаті з ним лежала знайома, зв’язкова УПА Надія. Дівчину кожного дня відвідувала її мати, вчителька з села Багна. Коли жінка дізналася, що Святослав є повстанцем, то стала носити йому передачі - курячий бульйон та узвар. Як відомо, саме завдяки таким харчам можна було вилікувати черевний тиф.

Коли хлопець трохи підлікувався, його відправили в тюрму. Там у нього вже вкотре піднялася температура. Він почувався надзвичайно кепсько. На допомогу прийшли хворі, що лежали з ним в одній палаті. Вони ділилися з повстанцем своїми скромними харчами, бо дуже співчували хлопцеві, розуміли його не лише тілесний, а й душевний біль. Влітку 1945 р. Святослава перевели у Чернівецьку тюрму № 1. Тут він зустрів Стефу Маковську з Шубранця, яка також була колись в УПА. На її долю випало чимало різних випробувань. У тюрмі вона ще з однією жінкою розносила їжу та працювала у пральні, змінювала в’язням білизну.

27-28 вересня 1945 р. військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області за ст. 54-1 “а” КК УРСР із застосуванням 2-ої статті Указу ПВР СРСР від 19.04.1943 р. засудив Святослава Васильовича Мельничука, Дмитра Івановича Мойсюка, Івана Васильовича Томюка, Василя Петровича Кермача, Степана Дмитровича Малиша до 20 років каторжних робіт, 5 років поразки в правах з конфіскацією майна. За такими ж статтями, але вже до 15 років каторжних робіт та 5 років поразки в правах з конфіскацією майна засудили Прокопія Павловича Різуна, Петра Семеновича Граба, Івана Тодоровича Бурсука, Михайла Томовича Бідочу, Миколу Оленовича Граба; до 10 років каторжних робіт, 5 років поразки у правах з конфіскацією майна - Івана Григоровича Грамажору, Івана Григоровича Плегуцу, Андрія Андрійовича Томика, Миколу Дмитровича Тинкалюка, Танасія Лук’яновича Гамана. У зв’язку з важкою хворобою Юрій Іванович Пилипко був засуджений військовим трибуналом 10 червня 1946 р. до 10 років ВТТ з конфіскацією майна без поразки в правах. У жовтні ц.р. Святослава Васильовича направили в Одеську тюрму. Тут умови були ще гірші, ніж у Чернівцях. Ув’язнених годували жахливо. їм кидали шматки чорного глевкого хліба. Тут Святославові довелося перебути один місяць. Кожний прожитий за гратами день здавався вічністю... У листопаді його перевезли до Харкова у пересильну тюрму, а на початку грудня товарняком відправили на Воркуту. В дорозі ув’язнені дуже мучилися голодом і холодом. У Воркуті Святослав зустрів своїх друзів, зокрема, Томашевського Олега, уродженця села Прилипче, товариша по гімназії, чотового УПА “Левка” із сотні “Боєвіра”. Попереду їх усіх чекали невимовні страхіття багатолітнього ув’язнення.

Коли прибули на місце, то хлопця одразу ж відіслали на шахту № 6. Каторжна праця забирала останні сили. В’язнів годували погано. За короткий час Святослав став дистрофіком і потрапив до оздоровчого пункту. Тут харчування було дещо кращим. Давали на обід вівсяну кашу. Невдовзі юнак набрав трохи ваги і через три тижні його знову погнали на роботу в шахту.

Час від часу в бараки приходили працівники оздоровчого пункту і забирали в’язнів виконувати різну роботу. Найчастіше вони носили воду. За це їх годували. Погодився на такий “заробіток” і Святослав, адже їсти хотілося завжди. Саме тоді надворі був сильний мороз. Хлопець возив воду бочками. Коли нарешті стали давати їсти, виявилось, що у нього немає ніякої посудини. Товариш позичив йому бляшану миску, а частину горохової каші прозапас він ховав у рукавиці і з’їдав пізніше.

В одному бараці з ним перебував в’язень Трухачов. Якось йому пощастило працювати на табірній кухні. Коли він побачив їжу, то не міг стриматися, з’їв майже відро каші! Живіт у нього роздувся. В’язень корчився від нестерпного болю. Товариші із жалем спостерігали за його муками, але нічого не могли вдіяти. Через три дні Трухачов помер...

Після водовозіння Святослав місяць чи два працював на шахті, а потім знову захворів. Тепер він мав проблеми зі шлунком. У таборі перебував колишній кремлівський лікар Душманов. Він оглянув Святослава і направив у оздоровчий пункт, де працював лікар Штарк. Обох лікарів вислали у Воркуту ще в 1924 році за те, що вони не змогли вилікувати Леніна. В оздоровчому пункті Святослав зустрів буковинця Льову Гросмана, який колись дотримувався соціалістичних поглядів, був комуністом. Однак в окупаційних умовах йому довелося працювати в гестапо перекладачем. Він добре знав німецьку мову і був подібний до німця. За це дістав 15 років каторжних робіт. Тут Льова працював завгоспом. Три дні і три ночі Святослав спав. Його будили лише тоді, коли приносили і'жу. Через деякий час хлопець одужав. Земляк влаштував його санітаром у баню. Він купав новоприбулих і видавав їм чисту білизну. Навпроти бані була комірка, з якої в’язням роздавали їжу. Там працював Вальдемар, родом із Латвії. Він дозволяв Святославу мити бочки, в яких завжди залишалося кілька ложок каші чи супу. А це добавка до жалюгідного пайка. Через кілька місяців хлопець поправився і його призначили помічником завгоспа. Через півроку перевели в сусідню лікарню на таку ж посаду. Але через певний час після медичного обстеження знову відправили на шахту. У 1950 р. Мельничука разом із групою інших каторжан перевели на шахту № 1. Саме тут буковинець пройшов курси працівника підземної залізниці, де пробув до 1955 року. Влітку цього ж року його звільнили без права на виїзд. У той час Святослав працював на будівництві, а також кочегаром однієї з котелень. Літом 1956 року йому нарешті видали паспорт. А це означало, що можна їхати додому!

Коли Святослав повернувся на Буковину, то зупинився у своєї тітки Микитюк Анни. Колишньому в’язню було дуже складно адаптуватися до цивільних умов життя. Він мусив знайти роботу, яку міг би добре виконувати і яка б приносила йому потрібний заробіток і задоволення. Знав, що за його діями уважно стежать спецслужби. Незважаючи на все це, восени він вступив у вечірню школу м. Кіцмань, яку успішно закінчив 1958 року і розпочав навчання у Чернівецькому музичному училищі на хормейстерському відділенні. Проте в 1961-му на підставі анонімки його виключили з цього навчального закладу. Тоді Святослав уже працював у Чернівецькій школі № 33 вчителем музики і співу. В січні 1960 року одружився з Мирославою Євгенівною Сухарик, а 30 серпня у них народився син Ігор. У 1962 році вступив заочно в Кишинівське музичне училище, яке закінчив у 1964-му. У 1967 році був зарахований до Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. У 1969-му його запросили у Чернівецьке культурно-освітнє училище викладати музику і співи, де він і працював до пенсії.

Пережиті страждання не стали на заваді його активній участі у громадському житті рідного міста. В 1989 році він очолив комітет по відродженню Української Православної Церкви на Буковині, став активним членом “Народного руху України”, “Зеленого світу”, “Просвіти”. Він є членом правління Українського Народного Дому в Чернівцях. Святослав Васильович чимало зробив для розвитку музичної культури Чернівців, успішно відроджував співочу славу нашого краю, неодноразово демонстрував своє новаторське вміння у музичному мистецтві. Весною 1990 року організував хор “Гомін Буковини”, який успішно виступає й до нині, маючи звання народного.

Дбаючи про вшанування воїнів УПА, відважних борців за Самостійну Соборну Українську Державу, він організував і очолив братство “УПА Буковини”, яким керує по сьогодні. Як син буковинського священика, брав активну участь у релігійному житті рідного міста. Завдяки його зусиллям у Чернівцях була створена українська православна громада церкви святого Миколая. Коли пожежа майже повністю знищила цей найстаріший у місті храм, Святослав Васильович взяв активну участь у його відбудові.

Невтомна культурно-громадська діяльність Святослава Васильовича Мельничука відзначена численними державними преміями та нагородами. Він удостоєний ордена Богдана Хмельницького, Хреста Заслуги Буковинського Куреня, є лауреатом премії імені Сидора Воробкевича.

Святослав Васильович Мельничук і 15 його побратимів реабілітовані Верховним судом України 9 лютого 1999 року.

м. Чернівці
16.01.2009 р.

Джерела та література
1.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-7959.
2.    Буковина: історичний нарис / Відп. ред. В.М. Ботушанський - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - С. 388.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 203-209