Іван Фостій
ВОЯКИ УПА ЧЕКАЮТЬ ПОВНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Україна незалежна. Так ми вважаємо. Але в ній ще панує окупант. Він диктує, він керує, він наказує. А ми, українці, сопимо в дві ніздрі і мовчимо. Мовчимо, як риби. Дозволяємо впрягати себе в нове ярмо без точного національного визначення. На послугах у акліматизованого окупанта багато українських попихачів, котрі діють, як найлютіші вороги України і її народу.
Минає вісімнадцятий рік незалежності, а ті, хто зі зброєю в руках боролися за те, щоб Україна була незалежною, терпіли голод і холод, гіркоту втрат, біль і каліцтво, згорали у тифозних температурах, чиїх матерів, братів і сестер енкавеесівці і енкадебісти ешелонами відправляли на Урал і в Сибір, у Казахстан і Хабаровський край на спецпоселення, а батьків - у сталінсько-беріївські виправно-трудові табори, де вони вмирали сотнями і тисячами, сьогодні відкинуті на узбіччя історії, до них ще й нині ставляться, як до парій. З них не знято облудне, фальшиве, злочинне клеймо, накинуте комуністичними пропагандистами і перетворене в заскорублий, струхлявілий стереотип, з якого сиплеться порох брехні, але його творці не відмовляються від цього страховиська, продовжують його використовувати і час від часу лякають ним наших високих урядовців.
Народні депутати, яких ми обирали до Верховної Ради, за 18 років незалежності в справі утвердження високих прав вояків УПА не зробили нічого. Якщо колишні службовці радянських каральних органів і офіцери Червоної армії сьогодні одержують високі пенсії по 8-9 тисяч щомісяця, користуються пільгами, щороку мають путівки в санаторії і будинки відпочинку, їм підвищують військові звання, то вояки УПА ледь животіють, не знають, за що завтра купити буханець хліба чи пачку солі. Вони не взяті військовими комісаріатами на облік як пенсіонери. Про них ніхто належно не піклується.
Керівники ж нашої держави, колишні вихованці КПРС-КПУ, поки що не доросли до розуміння, що вони розкололи націю як моноліт на дві частини і на догоду прийшлому елементу поступаються національною гідністю і національною суверенністю. Замість того, щоб очищати славу Української повстанської армії від багаторічних брехливих комуністичних нашарувань, показати справжній героїзм воїнів УПА, підняти їх авторитет у народі, наші вожді, як хворобливі страхопуди, продовжують дотримуватися старих комуністичних догм, не ставлять руба питання про визнання Української повстанської армії не якоюсь там воюючою стороною, а захисницею народу і держави перед іноземним окупантом будь-якого кольору, особливо ж червоного і коричневого.
В усіх країнах світу борці за свободу і незалежність своєї країни заслужили високу шану і належне матеріальне забезпечення. В Україні до сьогодні над нашими владними інстанціями тяжать стереотипи сталінської тоталітарної етики і моралі. Наші вожді і окремі ожирілі і збайдужілі народні обранці все ще бояться вирішити питання про Українську повстанську армію, про всіх реабілітованих політв’язнів кардинально, раз і назавжди. Ми повинні зажадати від нашої влади, щоб вона визнала вояків УПА борцями за свободу і незалежність Української держави, встановила їхній статус, який би в матеріальному забезпеченні не був нижчим того, що одержують учасники бойових дій Великої Вітчизняної війни і працівники МВС, КДБ, судів та прокуратури.
Не можу забути телепередачу “Табу!”, яка була в прямому ефірі 25 квітня 2001 р. Вона показала, що російськомовний елемент в Україні, який складають колишні офіцери КДБ, МВС та Міністерства оборони СРСР, що осіли в Україні в післявоєнний час, являє собою ворожу для України і її народу силу, вони не хочуть примирення і злагоди, вони не хочуть бачити Україну незалежною, суверенною, економічно міцною, ідейно монолітною державою. Вони з надзвичайною зухвалістю демонстрували свої сталінсько-беріївські ідеологічні стереотипи в оцінці Української повстанської армії. Дехто з них вимагав, щоб вояки УПА покаялись перед народом України за свої нібито злочини, бо, мовляв, вони воювали проти свого народу. Опоненти УПА забувають, що українські повстанці були захисниками і оборонцями свого народу і своєї землі від комуністичних узурпаторів і поневолювачів, вони були борцями за честь і свободу українського народу, держава визнала свою провину перед бійцями УПА, покаялась перед ними, багатьох із них реабілітувала. Але ще не всіх. А, на нашу думку, реабілітованими мають бути всі вояки УПА, окрім тих, котрі, потрапивши до рук енкавеесівських чи енкадебістських слідчих, зраджували своїх побратимів по зброї, йшли на співпрацю з органами НКДБ, НКВС, в загони спецпризначення, допомагали знищувати боївки УПА, чинили антилюдські злочини, які радянською пропагандою приписувались воякам УПА. Цих злочинців справді реабілітовувати не слід. Зрадники за всіма нормами людської етики й моралі не підлягають реабілітації. Та, на жаль, всі вони владою давно реабілітовані, прощені. І зачаївшись, не названі поіменно, часто видають себе за героїв УПА. Який це глум і яке святотатство над тими, хто віддав своє життя на вівтар свободи і незалежності України, хто був чесним і нескоримим у цій боротьбі!
Дивно, що й сьогодні вояки УПА, які боролися мужньо і самовіддано, загинули в цій боротьбі, або ж були поранені, схоплені, засуджені на неймовірно великі строки і залишилися інвалідами - чекають своєї реабілітації, всенародної шани і поваги. Багато з них померло, але шани чекають їхні жінки та діти.
В с. Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області багато років жив і працював Олег Дмитрович Томашевський. Він народився 19 грудня 1925 року в селі Прилипче Заставнівського району в родині сільського вчителя, навчався у Кіцманській гімназії, яку залишив у 1942 році.
В 1943-му вступив до ОУН і разом зі своїми товаришами Прокопом Децембером, Олексієм Безменовим, Філіпом і Тодором Баранецькими, Дмитром Решетником, Петром Олійником, Ярославом Холодюком, Павлом Поповичем, Вірою та Каролем Біго вів боротьбу проти румунських окупантів. Його призначили підрайонним провідником юнацької організації на села Прилипче, Лука, Кострижівка, Звенячин. Два юнаки з організації Томашевського - Василь Децембер та Юрій Карбашевський були схоплені румунськими жандармами в 1943 році. Першого жандарми так побили, що він від тих побоїв невдовзі помер. Карбашевського ж було засуджено румунським військовим трибуналом до розстрілу, який пізніше замінили двадцятьма роками каторги.
В кінці серпня 1943 року Центральний провід ОУН направив Олега Томашевського в село Космач Станіславської області в чоту “Маніва” стрільцем, а звідти - в Першу старшинську школу ім. полковника Євгена Коновальця, якою керував підполковник січових стрільців “Кропива”. Викладачами цієї школи були випускники Харківської школи червоних старшин, курінні “Лісовий” і “Степовий”.
У вересні 1944 року, після закінчення школи й прийняття присяги вояка УПА, Олег Томашевський прибув на Буковину в сотню “Криги”, яка тоді вела бої з внутрішніми військами НКВС і змушена була відійти на гору Кобила, що над селом Гринява в тодішньому Жаб’євському районі Галичини.
Це був час, коли Червона армія, прогнавши німецькі, румунські та угорські війська з Буковини, пішла на захід. У горах же мало не щодня чинили облави на бандерівців внутрішні війська, загони НКВС-НКДБ та бійці винищувальних загонів. Олег Томашевський, як і всі бійці сотень і куренів УПА, воював з ними, переходячи з місця на місце. Бійці УПА вели боротьбу за звільнення рідної землі від московського окупанта, який арештовував і виселяв буковинців цілими сім’ями на Урал, у Хабаровський край, в Архангельську область, у степи Казахстану, в сибірську тайгу, де наші люди гинули сотнями і тисячами від голоду, холоду і хвороб. Дорослих же чоловіків, батьків дітей, господарів і захисників, за стандартними звинуваченнями кидали на 8-10 років у сталінські виправно-трудові табори, де вони через рік-півтора поголовно вмирали. Оце злочини! За ці злочини треба було судити їх творців і організаторів, а заодно і виконавців та захисників цих злочинів.
Олег Томашевський зі зброєю в руках піднявся на захист рідної землі, рідного народу. Його призначили чотовим у сотню “Боєвіра” в курені “Перебийноса”, який вів жорстокі бої з енкавеесівськими карателями біля сіл Розтоки, Багна, на горах Товарниця, Околена.
Ось його спогади про той не дуже довгий, але надто складний період національно-визвольної боротьби, які він писав незадовго до своєї смерті.
“В кінці 1944 року сотенний “Крига” поліг у бою під селом Киселиці Путильського району. Ходили чутки, що убив його агент НКДБ, який був стрільцем у провідника. В той час я був у цій же сотні чотовим другої чоти і мав псевдонім “Левко”. Чотовим першої сотні був “Микита” (Мельничук Святослав). Ми дислокувалися біля сіл Розтоки, Багна, Товарниця. На горі Околена, біля Розтік, мали бій із досить великим відділом НКВС та винищувачів. Перестрілка тривала майже дві години. Ми відступили. Втрат з нашого боку не було.
В листопаді 1944 року цілим куренем під керівництвом “Перебийноса” ми зробили похід із Карпат до Прута, до села Глиниця. Частина куреня дійшла до Стрілецького Кута і до мосту через р. Прут у Чернівцях. У той час він був підірваний. Це був пропагандистський рейд, який мав на меті засвідчити, що УПА на Буковині бореться.
Повертаючись у Карпати, ми зіткнулися з великим відділом НКВС та винищувачів, які хотіли загородити нам дорогу біля Драчинців. Бій тривав близько трьох годин. Енкавеесівцям не вдалося нас оточити і розбити. Ми зуміли вирватися з оточення. З нашої сторони чотири вояки були поранені. Ми їх занесли в Карпати, де й лікували.
Десь у листопаді 1944 року одержали повідомлення, що голова сільради села Багна разом із частиною НКВС, яка знаходилася в селі, склали списки і мають вивозити в Сибір родичів тих патріотів, які в УПА.
Сотенний “Боєвір” вирішив знешкодити їх. Ми тоді перебували у Виженці. Через деякий час прибули в Багну. Мене з чотою сотенний послав блокувати дорогу, що йде на Берегомет, на випадок підходу звідти допомоги НКВС, а сам пішов з другою чотою в Багну. Та відділу НКВС там уже не було. Він разом із головою сільради відступив у Вижницю. Того дня їм не вдалося вивезти людей із села.
В грудні 1944 року голова Берегометської сільради, який співпрацював з нами, повідомив “Боєвіра”, що на залізничну станцію привезли теплий одяг - куфайки і взуття. Сотенний рішив це забрати. І ми з двома чотами пішли на Берегомет, але там нас чекала пастка. Чекісти зустріли нас рушнично-кулеметним вогнем і ми, не вступаючи в бій, відступили.
В березні 1945року за нашим куренем на чолі з “Перебийносом” ув’язався великий відділ НКВС та винищувачів. Ми відступали з боями кілька днів і дійшли майже до Закарпаття. У селі Голови Станіславської області нас оточили. Бій тривав два дні. Жертв з нашого боку було багато. Тут поліг і сотенний “Боєвір”. З частиною сотні я вирвався з оточення і вийшов до галицького села Яблуниця. Але провести сотню на з’єднання з куренем не зміг, бо тоді випав великий сніг і вдарили сильні морози. В тих боях я обморозив ноги, не міг ходити і змушений був десь зупинитись.
Притулок дав мені колишній січовий стрілець, старий уже чоловік, вдівець, який жив на хуторі над селом Яблуницею. Він лікував мене своїми методами.
Пальці на лівій нозі почорніли, почали гнити і відпадати. Я був у цього чоловіка приблизно три тижні. Одного дня несподівано на хуторі появилися червоноармійці. В хату, де я перебував, зайшли три солдати. Я підняв автомат, щоб стріляти, але коли побачив, що вони зовсім юні, опустив зброю. Як дізнався потім, це була фронтова частина, яка поверталася додому і її використали для проведення облави. А ті солдати, в яких я не вистрілив, були українцями. Вони зі мною обходилися добре”.
Ось така коротенька сповідь Олега Дмитровича про той досить небезпечний і жорстокий період, який йому довелося воювати в УПА.
5 травня 1945 року Олег був арештований, а 2 серпня військовий трибунал військ НКВС Чернівецької області за ст. ст. 54-1 “а”, 54-11 КК УРСР засудив його до вищої міри покарання - розстрілу. Військова колегія Верховного суду СРСР 13 вересня 1945 року вищу міру покарання замінила на 20 років каторжних робіт з поразкою в політичних правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна.
Олега Томашевського визнали винним у тому, що він у квітні 1943 року вступив до ОУН, був станичним, розповсюджував націоналістичну літературу. А в серпні 1944-го вступив до УПА, був призначений чотовим з постачання збройних формувань УПА продуктами харчування.
Як бачимо, в діях Олега Томашевського немає злочинів, які б не давали права на його реабілітацію. Однак Чернівецька прокуратура 29.12.1991 р. визнала його засудження обгрунтованим. Президія Чернівецького обласного суду 30.01.1992 р. погодилася з думкою прокуратури, що Томашевського О.Д. засуджено обґрунтовано і на нього не розповсюджується дія статті 1 Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 р.
Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій” 1991 року, про який мовиться вище, був прийнятий тоді, коли українські юристи перебували в полоні радянського судочинства і не могли піднятися над тодішніми юридичними та моральними постулатами й виробити такий закон, який би раз і назавжди припинив протистояння між тими, хто воював в УПА, і тими, хто воював у Червоній армії, примирив колишніх більше ідеологічних, ніж соціальних противників, примирив націю і вніс у державу спокій. За 18 років, що пройшли з часу прийняття цього закону, зроблено багато, але ще не все. Сьогодні назріла необхідність доповнити цей закон новими пунктами і підпунктами, які б розширили дію, зокрема, ст. 1, дали можливість реабілітувати усіх вояків УПА, на чиїх руках немає безвинної крові. О.Д. Томашевський є саме такою людиною.
Як чотовий із забезпечення підрозділів УПА харчами, за що його судили, він не вдавався до розбоїв і грабежів. У судово-слідчій справі немає жодного факту, який би засвідчував, що він у когось із селян щось забрав, бо ж буковинці самі збирали продовольство, одяг та ліки і різними шляхами й способами передавали в боївки. Допомагали повстанцям, чим могли. Бували, звичайно, напади боївок на магазини, державні склади та підсобні господарства, звідки боївки УПА поповнювали свої продовольчі запаси. Голод змушував вдаватися до цього. В боротьбі за незалежну Україну це були закономірні кроки. Сьогодні вони не можуть вважатися злочинами.
Олег Томашевський, як і переважна більшість вояків УПА, був людиною, гідною високого звання громадянина вільної незалежної української держави. Це нашим юристам треба, нарешті, зрозуміти і спрямувати своє судочинство на захист і повну реабілітацію вояків УПА, незалежно від того, були вони схоплені зі зброєю чи без зброї. Тих, хто не кидав зброї до останнього подиху, народ і держава мали б удостоїти найвищої честі і шани, бо вони є зразком для наслідування усім тим, хто готується до професії захисника вітчизни, хто вважає себе сином свого народу, хто дбає про те, щоб Україну вже ніхто не міг поневолити.
Перебуваючи у камері смертників, обдумуючи своє безвихідне становище, аналізуючи минуле, Олег Дмитрович написав кілька поетичних рядків, у яких виклав свою трагедію, свій душевний біль, свою безнадію й надію:
Я в темниці чекаю У безоднях терпінь.
Хоч німіє розмова,
Чую гомін і бій,
Потім допит і біль...
З молодих ранніх літ,
Наче зірваний цвіт.
Хто ж нас вирве з біди Назавжди?.
Олег Дмитрович 10 років відпрацював як в’язень на воркутинських шахтах. 27-го серпня 1956 був звільнений із місць ув’язнення на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 року зі зняттям судимості. Перебуваючи на волі, в 1962 році вступив і в 1965-му закінчив Дніпропетровський технікум електрифікації сільського господарства. З 1967-го по 1987 роки працював у Глибоцькій, а потім у Кіцманській районній електромережі спочатку електриком, а потім старшим інженером з ремонту та експлуатації електроліній. Кожного дня чекав реабілітації. Не дочекався. 10 жовтня 1999 року перестало битися серце патріота.
Та сумна і трагічна осінь, те упокорене золотаве листя, яке м’яким килимом застилало схолоднілу землю, і нині нагадують родині небіжчика ту велику втрату, якої вони зазнали і якої ніякими силами не повернути. Єдине прагнення рідних повернути чоловікові, батькові, а тепер уже й дідові добре ім’я борця за волю України, ім’я вірного сина України і її народу.
Дочка Ярослава, внучки Марина і Тетяна, дружина Лариса Олександрівна стукають у двері судових інстанцій, просять реабілітувати борця за волю України. Але марні старання. 2 лютого 2001 року Лариса Олександрівна звернулася із заявою до Верховного суду України з проханням реабілітувати її чоловіка. В кінці травня вона одержала відповідь за підписом заступника голови Верховного суду України В.В. Денисенка, в якій сказано, що її заява задоволенню не підлягає. Далі наводяться підстави, які не дали можливості Верховному суду України реабілітувати чотового УПА. Ця відповідь написана не з позицій сьогоднішнього дня, а з позицій радянського судочинства сорокових років минулого століття.
Верховний суд України досі не позбувся комуністичних ідеологічних шор. У справі є “вибиті” слідчими свідчення заляканих свідків, які, рятуючи себе, могли засвідчити будь-що. Так само і Олег Томашевський міг після знущань і тортур погодитись на будь-які зізнання. Але в судовій справі немає жодної скарги жителів сіл Багна чи Берегомет на дії Томашевського, чи позову за вилучене або конфісковане ним майно. Підстави, які додали Верховному суду України сміливості не реабілітувати О.Д. Томашевського, дуже хисткі. Він за них “відтрубив” на воркутинських шахтах 10 літ каторжних робіт. Але верховним суддям незалежної України цього мало. Були б вони такими жорстокими і до тих, хто спонукав, змушував молодих українських юнаків і дівчат братись за зброю, щоб захистити себе і свій народ від тиранів і деспотів, від асиміляції і винищення, щоб вибороти Україні незалежність, а її народу - свободу! На жаль, українське правосуддя було і лишається однобоким, прокомуністичним і в цьому наше велике нещастя.
Наша незалежна держава досі гідно не оцінила діяльності УПА. А мала б оцінити уже 18 років тому. Мала б сказати усім повстанцям велике спасибі за їх самовіддану боротьбу, за жертви, які вони принесли на вівтар вітчизни, борючись за її свободу і незалежність. Олег Томашевський не один досі не реабілітований. Багато загиблих і живих повстанців чекають цього великого, гуманного і справедливого акту українських судів і державників.
Досі наше судочинство, заґрунтоване на статтях, які захищають інтереси уже не існуючої радянської держави, охороняючи і захищаючи саме ті інтереси, які діяли всупереч інтересам незалежної України і її народу, на догоду тим, хто ненавидить і зневажає нашу державу і наш народ, все робить для того, щоб поділити нас на чорних і білих, на наших і не наших. Настав час раз і назавжди відкинути застарілі, ворожі українському народові та його армії, юридичні формулювання, дати історично справедливу оцінку ОУН, УПА та іншим патріотичним організаціям, які вели боротьбу проти антилюдського тоталітарного режиму за Самостійну Соборну Українську Державу.
Верховний суд України не наважився переглянути справу Олега Дмитровича Томашевського, як і сотень інших вояків і достойників УПА, і реабілітувати їх. Це говорить багато про що. В першу чергу, що ідеологія комуністичної правосвідомості ще не нейтралізована. Вона пильно охороняється уже не радянськими, а українськими законами і судами, під її тиском знаходяться й високі судові інстанції. Вони не здатні винести справедливі рішення в такій непростій справі. Якби наші верховні судді були патріотами України, вони безумовно реабілітували б усіх вояків УПА - мертвих і живих, і, може, навіть ввійшли б з пропозицією до Президента України про посмертне відзначення героїв орденами Богдана Хмельницького чи будь-якими іншими високими нагородами Української держави. І цим поклали б край всіляким спекуляціям українофобів щодо діяльності Української повстанської армії, поставили б її на постамент честі, слави і глибокої всенародної шани, як борців за волю України, її захисників і оборонців. Цього вимагає історична і чисто людська справедливість. Цього чекає весь український народ.
м. Чернівці
12.11.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 330-336