Світлана Тащук

“МАРТА” - МАРІЯ З РЕВНОГО

Український письменник, політик і державний діяч Володимир Винниченко одного разу сказав, що нашу національну історію неможливо читати без брому. І справді, і далеке, і близьке минуле українського народу вщерть наповнене злетами і падіннями, лицарською звитягою і трагізмом людських доль, витримати який може не кожне серце. Одна з тих легендарних і воднораз глибоко трагічних сторінок - слава і сльоза України Українська повстанська армія.

Ця нова збройна сила постала в добі важкої боротьби двох світових потуг - комуністичної Москви та гітлерівської Німеччини. Радянська ідеологія донедавна лицемірно називала слав¬них вояків УПА зрадниками українського народу. Хоча насправді народ гордився своєю армією, підтримував її, а кращі його сини і дочки охоче вступали в УПА. Серед них була й моя рідна тітка Марія Іллівна Слюсарюк. В комуністичні часи мало хто з односельців, особливо молодих, знав про її тривожну молодість. І тільки тепер, коли ми, нарешті, звільнилися від московської окупації, вона розговорилась і розповіла мені про своє життя.

Народилася в Ревному, в селянській родині, в якій завжди жив український дух. Дід її ще за Австрії гуртував навколо себе українських патріотів. Разом читали Шевченка, говорили про волю. Потім дід вступив до Буковинського куреня, став січовиком. У хаті на почесному місці стояв український синьо-жовтий прапор, а в приватній діловій бібліотеці були книги, які роз¬повідали про славних українських гетьманів, про історію боротьби українського народу за своє національне визволення.

Коли наш край окупували румуни, діда викликали до примарії і сказали, щоб він здав усі свої “крамольні” книжки і синьо-жовтий прапор. Проте він не послухався. Тоді його так побили, що він невдовзі помер.

Коли прийшла радянська влада, люди спочатку надіялися на краще. Однак дуже скоро зрозуміли, що нова окупація ще страшніша від попередньої. Бо румуни тільки били, а більшовики серед ночі забирали ні в чому невинних, знущалися з них, а відтак без слідства і суду відправляли у сибірські сніги, де за ними губився слід у вічній мерзлоті.

Саме в цей час Марія Іллівна Слюсарюк дізналася про існування УПА - формування справжніх українських патріотів, які цілковито присвятили себе, своє життя і кожен подих боротьбі за волю рідної землі, на якій господарем має бути український народ, а не прийшлі. “Здобудеш Україну - або вмреш за неї” - таку клятву давав перед своїми побратимами кожен вояк УПА.

Знайомство молодої ревнянки з тими відважними вояками відбулося восени 1945 року. Пізнього вечора хтось обережно постукав у шибку. Марія мовчки подивилася на матір. Тихий, немов шерех вітру, стукіт повторився. Старенька відчинила сінешні двері і до хати ввійшли п’ятеро озброєних чоловіків.
- Слава Україні, - неголосно привіталися вони і попросили щільніше заслонити вікна.

З того, як вони привіталися, Марія зрозуміла, хто ці люди. Хотілося зробити для них щось хороше, чимось допомогти.

А гості тим часом розпитували, що нового в селі, чим живуть люди. Потім попрощались і вийшли з хати у темну ніч, попросивши не розповідати владі про їхні відвідини.

Через декілька днів знову завітали. Але тепер Марія побачила серед них і своїх односельців Семена Майовського та Онуфрія Скиданюка. Так продовжувалось аж до Нового року.

А в лютому 1946-го Марія і сама вступила в УПА. їй дали псевдо “Марта”. Згодом одержала завдання розповсюджувати листівки, повідомляти про становище у селі, переправляти в ліс продукти харчування. Виконувала доручення ретельно й охоче. Проте хтось виказав її енкавеесівцям і навесні 1946-го за нею почали стежити.

А 30 червня опівночі в хату вдерлися два міліціонери і нічого не пояснюючи, не пред’являючи ордера чи бодай звинувачення, заарештували її. Спочатку привели до сільради, а потім терміново відправили в обласне управління НКВС у Чернівці, де кинули в таку тісну камеру, що неможливо було навіть поворухнутися.

Почалися довгі тортури. Щоночі викликали на допит, який тривав по 3-4 години. Вимагали у всьому зізнатися, били, клали пальці у двері... Вона непритомніла - її відливали водою і знову катували. Тут дізналася, що заарештовано і її стареньку матір, котру також мучать не знати за що.

Нарешті слідство закінчилось. У грудні 1946 року відбувся суд. Марію Іллівну Слюсарюк засудили до 10 років ув’язнення, а матері дали сім.

І розпочалася довга дорога в сибірську тайгу. В товарняках, в холоді і голоді. Переправа через Єнісей, далі - Омськ, а там - на лісоповал. На тріскучих морозах пилили дерева і самі собі будували в’язниці як уміли, складали з того дерева бараки. За короткий час в’язні перетво¬рювалися на живі скелети - лише шкіра і кості. Багато взагалі повмирали чи погинули від нещасних випадків, які там були нормою.

Марія Іллівна вижила. Може допомогло те, що не відбула свій строк до кінця. В 1953 році помер Сталін і її звільнили за амністією. Проте все одно в Україну повертатися було не велено. Мусила на кілька років залишатися там, працювати у радгоспі і зносити принизливу реєстрацію та перевірку.

Сьогодні вона з болем згадує важкі роки ГУЛАГу, заповідає молодим любити і берегти свою Україну. Минуле здається їй страшним сном. Вона знає: те, що довелося пережити їй у молодості, вже ніколи не повернеться. Але все одно, як раптом зашарудить за шибкою яблунева гілка, їй здається, що то прийшли відважні хлопці з лісу. Де вони? Як склалась їх доля?

с. Стрілецький Кут Кіцманського р-ну
5.08.2000 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 337-328