В ті буремні часи, коли необхідно було визначитись хто ти, з ким ти, для чого живеш, тоді значна більшість української молоді ставала в ряди ОУН. Мета в усіх була одна: здобути Україні волю.
Одним із таких юних патріотів був Святослав Мельничук. Іншого вибору не було. Адже він народився в національно-патріотичній родині 13 вересня 1926 року в с. Бурдеї Кіцманського району Чернівецької області в сім’ї вчителів. Його батько був Січовим Стрільцем.
Буковина в той час була під окупацією Румунії, яка переслідувала свідомих українців, тому батько мусів часто міняти місце проживання, а потім був змушений зовсім змінити професію. Для цього в 1926 році поступив до Чернівецького університету на теологічний факультет. Після закінчення, висвятився на священика. Восени вся родина (четверо дітей: два сина й дві дочки) переїхала до Німеччини, а потім на Підляща і Холмщину. Це спасло родину від переслідування чекістів.
Святослав навчався в гімназії м. Сокаля, яку достроково закінчив в 1944 році. Вступив в ОУН і був направлений в УПА на Грубешівщині в сотню «Коника». Звідти був направлений разом із сотенним «Коником» в Карпати на вишкіл в старшинську школу «Олені». Після закінчення вишколу отримав псевдо «Микита» і був переведений на Буковину в курінь «Перебийноса», де був призначений чотовим в сотню «Боєвіра», яка в той час дислокувалась в Путильському районі.
На початку лютого 1945 року отримав завдання від сотенного «Боєвіра» переміститися разом з чотою, що налічувала 32 повстанця, у Вижницький район, де мали організувати вишкіл новобранців та охороняти села від надмірних наскоків НКВС. Прибувши у назначений район, чота розмістилась біля смт. Берегомет, кут Стебник, на дільниці Тукова, де знаходилась стара колиба лісорубів. Налагодили зв’язок з Берегометською станицею і назначили час вишколу. Але провести вишкіл не вдалося. 3-го березня 1945 року вранці їхнє місце постою несподівано оточив загін енкаведистів. Зав’язався сильний бій, який тривав до обіду. В цьому бою загинуло сім повстанців, двоє було поранено, в тому числі й чотовий «Микита». Всі, хто залишився живим, потрапили до рук чекістів.
Всіх арештованих привезено в м. Чернівці. Після закінчення слідства, їх судив військовий трибунал за статтями 54-1а, 54-11 терміном на 20 літ каторжних робіт кожного. Судив їх суддя Максімов.
Присуд С. Мельничук відбував на Воркуті, де працював в шахтах № 1 і № 6.
Звільнений в 1955 році. Літом 1956 року повернувся на Буковину в с. Лашківка до рідної тітки. В м. Кіцмані закінчив середню школу і поступив в музичне училище. Але з третього курсу був виключений з училища, на підставі анонімки, як бандерівець. Через кілька років поновився в училищі в м. Кишиневі. Після закінчення училища поступив в педагогічний інститут ім. Василя Стефаника в м. Івано-Франківську. Працював викладачем музики в школах та культосвітньому училищі в Чернівцях.
З листопада місяця 1986 року на пенсії. Але не залишав громадсько-політичної діяльності. В 1989 році брав участь у відновленні товариства «Просвіта», організував хор «Гомін Буковини» і є його незмінним керівником. Один з учасників створення Народного Руху на Буковині.
Член Товариства політв’язнів та репресованих. В 1992 р. створив Братство ОУН-УПА і обраний головою. Член Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА. Бере участь у зустрічах з молоддю, в навчальних закладах, на радіо і телебаченні. Розповідає правду про визвольну боротьбу армії ОУН-УПА, про ті важкі і трагічні дні учасників змагань, неперевершений дух вояків, їхню безмежну відданість Україні, яку геройські захищали під розумним керівництвом головнокомандувача генерал-хорунжого Романа Шухевича – «Тараса Чупринки». Одружений виховав сина Ігоря, якого назвав в честь старшого брата, який загинув в лавах УПА на Закерзонні в 1947 році.
За свою громадсько-політичну діяльність нагороджений орденом «Б. Хмельницького 3-го ступеня», медаллю «За поранення», ювілейною медаллю «90-річчя УГВР», медаллю «90-річчя С. Бандери», «60-річчя УПА», Медаль «Будівничий України» від «Просвіти» і від Спілки офіцерів медаль «За заслуги». Присуджено звання лауреата премії ім. Сидора Воробкевича.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 625-626