Народився 14 вересня 1924 року в селі Виженка Вижницького району Чернівецької області в родині національно-свідомих селян. В родині виховувалося троє дітей: Оксана, Дмитро та Євгенія.

Своє дитинство він провів в рідному селі, де закінчив 5 класів народної школи. В 1936 році поступив до індустріальної гімназії в м. Вижниці. В гімназії познайомився з передовою молоддю, одержував історичну та націоналістичну літературу, став членом юнацького гуртка «Пласт».

В 1939 році поступив в організацію ОУН, склав присягу і був назначений організаційним референтом. Праця в ОУН полягала загалом у боротьбі з румунським засиллям.

З початком другої Світової війни Провід ОУН почав підготовляти членів до підпільної праці. Кожний член організації мав псевдо. Псевдо Д. Симаки – «Ворон». Румунська окупаційна влада посилила репресії проти українського населення, особливо проти національно свідомої інтелігенції.

В 1942 році був арештований районовий провідник ОУН «Стародуб». Під час обшуку в нього були вилучені списки членів організації. Почались арешти. Восени того ж року був арештований Д. Симака. Судив заарештованого румунський воєнний трибунал в м. Чернівці, вирок – 10 років каторги. Після суду їх закували в ланцюги і етапом повезли до м. Сучави, а потім до тюрми Дофтана в м. Дива.

З наближенням фронту, почались часті бомбардування міста і в 1944 році, під час однієї з таких бомбардувань, була розбита тюрма і політв’язні мали змогу втекти. Дмитро Симака і ще кілька його друзів повернулися на Буковину.
Саме в цей час в Карпатах знаходився на постої курінь «Перебийноса» – Назарія Данилюка з м.Чернівці. Д. Симака був призначений ройовим до сотні «Боєвіра» в курені «Перебийноса». Ця сотня брала участь в декількох боях з енкаведистами. Під час цих боїв Д. Симака отримав два важких поранення.

Найбільш страшним був бій на хуторі Околена, неподалік гори Яковійчукове. Розвідка донесла, що зі сторони Путили наближаються червонопогонники. «Боєвір» дає сотні команду піднятись на грунь Яковійчукове і розташуватися в мадярських окопах, що залишились з часів війни. Зайнявши таке розташування, повстанцям добре було видно позиції ворога та його рух. Поряд з роєм «Ворона» знаходилась чота «Марка». Бій був дуже важкий і тривав цілий день. В цьому бою загинули: чотовий «Марко», ройовий Клим Авксентій і ще 6 повстанців. «Боєвір» бачив, що чисельна перевага на стороні ворога і, щоб зберегти життя бойовиків, дав наказ відходити. Прикривати відхід сотні наказано бойовикам рою «Ворона» до особливого розпорядження. Наступала ніч. Коли розвідка донесла, що енкаведисти залишили місце бою і йдуть в сторону Берегомета, повстанці припинили бій і спокійно відійшли в сторону гори Сірук на з’єднання із сотнею «Боєвіра». Після цього бою сотник «Боєвір» приказав «Воронові» прийняти чоту, якою командував полеглий в бою чотовий «Марко».

В січні 1945 року сотня перейшла ріку Черемош на сторону Галичини. В одному із боїв в Карпатах загинув сотник «Боєвір» – сотню розформували. Д. Симака перейшов в Галицьку сотню, якою командував сотник «Хмара». Останній бій, який прийняла сотня «Хмари» відбувся в селі Жаб’є, біля гори Кринта.

В той час Д. Симака захворів тифом і змушений був повернутися додому. Сталось так, що ніхто в селі не доніс кагебистам про його повернення. А після одужання Д. Симаку закликав до себе голова сільської ради Іван Дучук і попросив допомогти відремонтувати електродизель. Знаючи відмінно цю роботу, бо мав фах електрика, виконав прохання І. Дучука і його залишили на постійній роботі на електростанції, де пропрацював аж до виходу на пенсію. Так він був врятований від арешту.

З часу проголошення Дня незалежності України, Д. Симака включився в суспільно-політичне життя Буковини.

З часом очолив Вижницьке районне Братство ОУН-УПА. Виступав на радіо, на телебаченні, на сторінках місцевої преси, на зустрічах з учнівською молоддю, де розповідав правду про визвольну боротьбу УПА.

За активну діяльність має ряд нагород: медаль «За поранення», ювілейна медаль «90 років від дня народження С. Бандери», «60 років УПА» та інші.

Вся родина Симаків брала активну участь у визвольних змаганнях 40-50 років. Старша сестра Оксана була членом ОУН. Згодом вступила в УПА. Працювала в підпіллі зв’язковою та розвідницею.

Вийшла заміж за Олексу Додяка, сотенного УПА на псевдо «Крига». Заарештована в грудні 1944 року, засуджена до 15 років таборів і 5 років позбавлення прав. Термін присуду відбувала в Магадані. Перебуваючи в лагері, народила дочку Наталю. З маленькою дитиною було дуже важко, про що вона й написала мамі в листі. Мама згодом приїхала в Магадан і забрала маленьку Наталю в Україну, а Оксана залишилась відбувати термін. Після звільнення вдруге виходить заміж за каторжанина. Разом з ним повертається додому на Буковину. Але тут їм не дають дозволу на проживання і вони з чоловіком та другою донечкою Вірою були змушені виїхати на Житомирщину, де живуть і до сьогодні.

Не стояла осторонь і молодша сестра чотового Дмитра «Ворона» Євгенія. В 1942 році вступає до лав УПА в сотню «Криги», де вже працювала її старша сестра Оксана. Євгенію призначили в по- літвідділ машиністкою, друкувала листівки, відозви і звернення до народу. Генця дуже любила свою сестру і взяла її ім’я собі за псевдо «Оксана». Потім працювала з «Мариною» у «Тура».

Довелося брати участь в переходах з Путили на Галичину. Постій відбувся в районі села Жаб’є. Брала участь в боях з частинами каральних загонів. Часто потрапляли у важкі ситуації, думалось, що виходу немає. Не вистачало зброї, набоїв. В дощ, стужу, сніговії, голодні, струджені, не знали спокою, відпочинку, вони йшли горами, минаючи засідки облавників. В той час Євгенія Симака разом з іншими повстанцями доходили до Косова і натрапили на загін енкаведистів. Була арештована «Оксана», вони не змогли їй нічим допомогти. Її спочатку привели в Косівське НКВД, а потім до Станіслава.

Незабаром в бою з облавниками був поранений сотник «Крига». Бій тривав довго, Генця, щоб не здатися живою випила пляшечку йоду, що мала при собі. Та ворогам не дісталася, її спасла подруга. Потягнула на край яру і скотилася вниз разом з нею. Євгенія просила: «Залиш мене, спасайся сама» – але подруга не слухала. Волоком дотягнула до колиби на полонині і там її вилікувала.

Мабуть судилося їй вижити, щоб сьогодні бути свідком тих важких часів боротьби за нашу Україну, щоб донести правду про наші визвольні змагання повні тривог, несподіванок і героїзму.

Через деякий час, щоб уникнути арешту, довелося покинути рідну Буковину і поїхати в глибину Росії. Євгенія сіла в поїзд і поїхала у невідомому напрямку. Поїзд, яким їхала Євгенія, зупинився в Азії, в місті Ташкент. Тут Євгенія і залишилась, почала облаштовуватися. Вийшла заміж. Поступає до консерваторії, але через сімейні обставини закінчити її не змогла.

Після смерті чоловіка переїжджає з дітьми, сином Олегом і донечкою Зіркою, до Дрогобича, де проживає і сьогодні.

Честь і Слава Тобі, наша дорога Буковинко!

Верхній ряд зліва направо: Кибич Архип «Мороз», сотенний Додяк Олекса «Крига», Демидюк Семен «Сокіл», Петрейчук Василь «Іскра».
Середній ряд зліва направо: невідома жінка з Чернівців, Петрейчук-Домінчук Марія «Чорна», Симака-Додяк Оксана - дружина «Криги».
Нажній ряд: невідомі, один з них «Грім».
Фото 1941 року.

Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 627-631