Записав і опрацював Микола Черешнюк.

СПОВІДЬ НА СВІТАНКУ

Шляхи Господні незвідані... Про Томашевського Олега дізнався тоді, коли досліджував зовсім іншу тему. На початку 90-х років минулого століття про ОУН-УПА писалося мало, але найголовніше те, що кожен міг говорити на цю тему не боячись за наслідки. Повстанці, які пройшли крізь пекло сталінських таборів і надовго в радянській системі залишилися ворогами народу, посміливішали і стали розповідати правду. Одні самі писали мемуари, інші намагалися хоч кому-небудь висповідатися. До розуміння цих простих істин дійшов пізніше, а початок був більш прозаїчним.

У 1991 році в школі я створив історико-краєзнавчий клуб “Еврика”. Школярі в ньому вивчали історію рідного села через пошукову роботу. Спільними зусиллями вдалося описати історію двох сіл - Кострижівка і Лука - з найдавніших часів. Саме краєзнавці одного разу принесли мені інформацію, що в роки війни в Кострижівці існувала антирумунська організація і заснував її студент Чернівецької гімназії “Ортодокс” Олег Дмитрович Томашевський.

Наступні пошукові кроки виявили, що проживає Олег Дмитрович в селі Ошихліби Кіцманського району. Оскільки була сніжна зима, дороги складні, то вирішив написати листа. Просив розповісти про все, що зв’язано з діяльністю антирумунської організації. Відповідь не забарилася, але автор листа просив завітати до нього додому, щоб обговорити не тільки питання діяльності антирумунської організації, а й інші. Про інше я догадувався і тому при першій нагоді поїхав в Ошихліби.

Наша бесіда тривала цілий день. Я вперше усвідомив трагедію українського народу і Української повстанської армії від живого учасника визвольних змагань. Мій співбесідник ніяк не вписувався в образ “українського буржуазного націоналіста”, ворога свого народу. Переді мною сиділа скромна людина, яка і через майже півстоліття залишалася вірною своїм переконанням. Ні тортури, ні сталінські табори не змогли відібрати в Олега Дмитровича віри в себе, що вибраний ним шлях боротьби за незалежність України був необхідним і правильним. Людину можна змусити мовчати, але не заборонити думати. А за останні сорок років передумалося немало: і дитинство, і юність, яка в умовах буремних літ миттєво подорослішала, і сталінські табори, де із дня в день вбивали в тобі людину, і довгі роки мовчазного співіснування з тоталітарною системою, яка контролювала кожен крок. А в житті, як на довгій ниві, все було: світлі смуги і смуги чорні, радість йшла в обнімку із смутком, вплітаючи в життєву канву і хвилини відчаю. Із цих смуг і склалося життя довжиною у 70 років.

Олег Дмитрович розповідав історію свого життя, а я слухав, записував і думав, як дивовижно складається доля однієї людини. А доля держави зіткана з сотень тисяч таких же доль, як у мого героя. В більшості своїй люди, які вийшли на фінішну пряму життєвого шляху, виявляють потребу висловитися. Тому я з великою увагою слухав розповідь Олега Дмитровича Томашевського.

“Про події давно минулих літ, коли сотні тисяч українців рішуче стали на шлях боротьби з румунськими і совєтськими поневолювачами, згадую часто. їх мені не забути до скону, адже то були найяскравіші і найтрагічніші роки мого життя. В жорстокій боротьбі ми зазнали поразки, і настала довга та страшна ніч тоталітаризму, де правили слуги “червоного диявола”. Але приходить світанок, і яскраві сонячні промені розганяють найчорнішу ніч. Таким рятівним світанком стало проголошення України вільною і незалежною державою, коли українці, нарешті, відчули себе господарями рідної землі і своєї долі.

Переконаний, що сьогодні вкрай потрібно донести правду про визвольні змагання нашого народу до нинішнього покоління, якому ці трагічні сторінки історії практично невідомі. Нас, свідків тих незабутніх подій, залишилось не так багато, і ми маємо шанс, можливо, останній, розповісти людям, як було насправді. Нам належить спростувати фальшиве твердження совєтських ідеологів про “буржуазних націоналістів”, які буцімто воювали проти власного народу. А ми були звичайними українськими людьми, що палко любили рідну землю і вважали найвищим і священним обов’язком служіння своєму народові. Йшли на смертний бій з ворогом не за примусом, а за покликом серця.

Народився я 19 грудня 1925 року у селі Прилипне Заставнівського району в сім’ї вчителів. Змалку батьки оточили мене любов’ю і ласкою. Мама і тато робили все, щоб їх єдина дитина росла здоровою. В ті часи якихось особливих розкошів навіть в учительській сім’ї не було, але, на відміну від багатьох сільських дітей, мав усе для нормального розвитку. Від народження особливим здоров’ям не відзначався, тому часто хворів. Здається перехворів всіма хворобами, якими хворіють малі діти. Проте це не позначалося на розумовому розвитку. Читати навчився рано, десь у п’ять років, причому без особливих зусиль з боку батьків. Вони показали букви, а склади навчився сам складати. Воно й не дивно, бо жив у постійному оточенні книг і зошитів. А. школа стала для мене другою домівкою, бо ще змалку батьки брали мене з собою в клас. Там разом з учнями читав, писав, грався. І коли пішов у школу (відразу у другий клас), то значно випереджав у навчанні своїх однолітків.

Своїх батьків Дмитра Мефодійовича і Ганну Василівну дуже поважав, ставилися до мене з любов’ю. Тато спокійний, розважливий і завжди зосереджений. Лідером в домі, звичайно, була мама. При вирішенні будь-яких справ останнє слово завжди залишалося за нею. Це жінка, про яку з повним правом можна сказати, що вона тримає три кути хати. Мама з успіхом давала лад по господарству, справлялася з перевіркою зошитів, готувалася до уроків і ретельно слідкувала за собою. В кімнатах завжди панували чистота і затишок. Проте, на мою думку, шкільній роботі більше віддавався батько. Він не мав хисту до господарської роботи по дому, до землеробства, але дуже любив возитися з дітьми. Відповідно і діти більше горнулися до нього, бо в стосунках з дітьми. і з дорослими випромінював доброзичливість і співчуття. Батько щупленький, тихий, скромний, гарно грав на скрипці. Ніколи не бив дітей (як і мама) по руках. Обоє навчали учнів українською мовою, що румунська влада не схвалювала. Нераз траплялося, що батько мої черевики чи штани віддавав бідним дітям, які, не маючи одягу, не відвідували школу. Мама, як бережлива господиня, ці вчинки не дуже схвалювала, але батькові не дорікала. Вона намагалася на всьому економити, бо хата, в якій ми жили, потребувала добудови, облаштування. Раніше вона належала родині, яка виїхала в Канаду. Тримали також живність, серед якої нашою гордістю була корова “Зозулька”. Сама норовиста, але давала багато молока. Можливо, за такий характер мені не дозволяли її пасти.

У дитинстві товаришував з сусідським хлопцем Збіглеєм Василем, з яким ходили в школу і гралися. Разом ловили рибу і раків на озері Безденному, грали у хованки і війни та інші дитячі ігри. Дитячі роки безтурботні, пам’ятні і незабутні. Я від інших дітей мало чим відрізнявся, хіба що багато читав. Мама звідкись привозила історичну літературу, твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки і те все прямо “ковтав”. Батько намагався навіть утримувати від надмірного читання, щоб не зіпсувалися очі. Мої батьки й самі багато читали.

Перші уроки політичного виховання ми отримали в хаті Збіглея. В них періодично збиралися старші люди і обговорювали різні політичні питання. Говорили про те, що румуни принижують українців, румунська мова витісняє українську. Головне місце на таких зібраннях займав учитель Савчук Іван Петрович, якого завжди слухали уважно всі дорослі. Не залишалися осторонь гострих питань і мої батьки. Вони, як і всі присутні в хаті, любили Україну і хотіли бачити її вільною. Все це ми чули, сховавшись з Василем за комином. На нас не звертали уваги, ніколи не випроваджували з хати. Сподівалися, що в тій говорильні діти нічого не розуміють. Кажуть, що крапля води камінь точить. Так і слова дорослих людей запали мені в душу, міцніли і згодом сформувалися у переконання.

У 1936 р. батьки віддають мене в Кіцманський ліцей „Дмитро Кантимір”. Проживав на квартирі, бо мама наполягала на тому, щоб для навчання я мав нормальні, спокійні умови, хоча вчительські діти мали право на інтернат. В інтернаті жилося цікавіше, але велика кількість учнів відволікала від основного заняття - навчання.

Великою проблемою для багатьох дітей стало викладання предметів румунською мовою. Більшість цю мову знали і розуміли, але не досить вільно, тому мали труднощі в навчанні. Мої мама й тато навчали в школі обома мовами, українською і румунською, але перевагу віддавали рідній мові. Тому на перших порах в навчанні мав певні труднощі. Тим більше, що ліцей став повністю румунським.

Нове місце навчання не злюбив з першого дня. По-перше, недружелюбний прийом на співбесіді з директором ліцею Майєрану не викликав позитивних емоцій. Дивувався, що така зла і похмура людина знаходиться на педагогічній роботі. Антипод моїм батькам, які відповідали слову “вчитель” і могли служити прикладом для багатьох молодих педагогів. На мою думку, вчителі мають бути розумними, знаючими, ввічливими і добрими. Добрими насамперед до школярів. Учень не повинен боятися вчителя, а поважати його. Директор ліцею самим своїм виглядом відштовхував від себе. Мені, що зростав у певних тепличних умовах, звикнути до нового колективу, до нових учителів було важко. Тому на перших порах відчував себе “не у своїй тарілці”.

Наука давалася мені легко. Дуже швидко опанував і нелюбиму румунську мову, бо без неї успішно навчатися неможливо. Без особливих зусиль вивчав французьку. Викладачі до мене претензій не мали, навіть ставили в приклад іншим. Ровесники часто просили допомогти при виконанні домашніх завдань. З дитинства навчений до порядку і дисципліни (заслуга мамина - була вимоглива в школі і вдома), ніколи не порушував правила внутрішнього розпорядку в ліцеї, не конфліктував з ліцеїстами. За вдачею спокійний і врівноважений, намагався старанно вчитися, не тяжів до першості. Робив усе акуратно, за звичкою. І коли, здавалося, стосунки з ліцеїстами і викладачами стали складатися якнайкраще - ліцей у червні 1938 року закрили. Причину придумали банальну - відсутність достатньої кількості учнів. Це не відповідало дійсності. Охочих навчатися в ліцеї не бракувало, що добре видно було в час складання вступних іспитів. Відсіювалося у 2-3 рази більше, ніж вступало до навчального закладу. Насправді румунська влада штучно гальмувала ріст освіченості українців. Батькам прийшлося вирішувати: або переводити своїх дітей у Чернівці, або, якщо бракує коштів, вертати додому. В багатьох ліцеїстів на цьому освіта завершилася, бо навчання в Чернівцях коштувало дорожче та й дорога значно подовжувалася.

Така ж проблема постала перед моїми батьками. Коштів не вистачало, але моє добре навчання і старанність схиляли батьків до переводу у Чернівці. З 1 вересня 1938 року став навчатися в Чернівецькому ліцеї “Ортодокс” (тепер СШ №2). На відміну від Кіцманського ліцею тут давалися грунтовніші знання. Предмети майже ті самі, але підбір викладачів сильніший. При майже тотальній румунізації краю в ліцеї ще збереглося викладання української мови (5 годин на Тиждень), вивчалась навіть російська мова.

Наука, як і раніше, давалася мені відносно легко. Але саме життя в Чернівцях виявилося цікавішим. Зокрема, вишкіл ліцеїстів, яким керував пан Б.Стрілецький (він відродив на. Буковині пластові організації). Ми вчилися орієнтуватися на місцевості, ставити намети, надавати першу медичну допомогу, розпалювати вогонь при будь-якій-погоді,--готували собі їжу в польових умовах. Чи міг Я тоді думати, що мине 6-7 років і ця наука мені пригодиться. Хлопці-ліцеїсти з великим-задоволенням займалися незвичною справою - вмінням вишивати. Бігали лісом з компасом у руках, перев’язували рани і накладали шини на переломи, заготовляли дрова, вибирали місце під намет і ставили його. Дехто облаштовував собі шалаш, який добре тримав тепло і не промокав. Для нас це була розвага на місцевості, але набуті знання і вміння з часом стали не менш важливими за зброю. Спільна справа зближувала нас. Конфлікти, сварки були рідкісним явищем. Тут зав’язалися мої дружні стосунки з Шемчуком Степаном і Козубом Миколою. Микола не бігав, не стрибав, не займався фізичною роботою, бо мав серйозну ваду. Він кульгав, бо одну ногу мав коротшу. Постійно знаходився біля ватри, підкидав дрова, готував їжу, наводив порядок у наметі. Мені імпонувала його розсудливість, вдумливість, серйозність. Говорив чітко, виважено, завжди давав слушні поради. Дуже часто обговорювали з ним становище українців під румунською владою. А воно не було втішним. Румунізація буковинців поширювалася. Українська мова повністю вилучалася в школах, а навчання велося румунською мовою. Українцям заборонялося співати народні пісні. Пам’ятаю, як в моєму селі хлопців і дівчат жандарми розганяли, коли ті співали. Бували випадки, що молодь збиткувалася над жандармами. Починали співати у Лузі, щоб заманити туди жандармів. Коли вони діставалися Лугу - починали співати на іншому куті села - Горбасівці. Жандарми спішкували на Горбасівку, а в цей час пісні лунали на Гулеївці. Буковинці розуміли, в тому числі і студенти, і ліцеїсти, і учні старших класів, що румуни душать все українське. Цьому процесу треба чинити спротив. Перші слова про необхідність боротьби з румунами я почув саме від Козуба. Але це звучало тоді трохи невпевнено і невиразно. Пізніше не раз ми поверталися до цієї теми і відчуття незадоволення румунськими порядками стало переростати у почуття ненависті.

Можна з певністю сказати, що осередком розвитку української культури, місцем, де гуртувалися національно свідомі українці, був Народний дім. Тут знаходилася багата і велика українська бібліотека. Її читачами ставали переважно студенти та інтелігенція. Тут ставили українські п’єси “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм” та інші. Кожного дня в Народному домі перебувало повно людей. На таких зібраннях бесіди на політичні теми не припинялися. Політичні розмови були ризикованими, бо агенти сигуранци нишпорили всюди.

Молодь швидко сприймала ідеї національно-визвольного руху і готова була включитися в активну боротьбу з першим покликом. Так сталося навесні 1939 року. Посилення національно-визвольного руху на Закарпатті привело до утворення Карпатської України. Це справило великий вплив на західних українців, які вважали її першим кроком на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захистити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих націоналістів Галичини і Буковини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Ми з Шемчуком Степаном просили пана Сірецького відпустити нас на Закарпаття, але він не дозволив. Знаю, що готовність захищати Карпатську Україну виявив і Мирослав Кінзірський з Чорного Потоку, але йому не дало дозволу керівництво ОУН. Мирослав на той час був уже активним її членом, багато займався з гімназійною молоддю.

Восени 1939 року з’являються біженці з Галичини. Вони переправляються через Дністер від с. Печорна до Бабина і Прилипчого. Жандарми спочатку їх затримували, але потім без перешкод пропускали втікачів углиб краю. Мені дивно було все це бачити і розуміти, чому із звільненої з-під польського панування землі українці тікають під крило нашого окупанта - румунського. Що змусило їх покинути рідні домівки? 

Навесні 1940 року мій батько їде в Румунію, куди його запросив колега і добрий приятель Савчук Іван, що перебрався туди роком раніше. Мене не дуже посвячували в істинні причини цієї поїздки, але бесіда йшла про вигідну, високооплачувану роботу. Мама продає хату в Прилипчому за 40 тис. леїв і перебирається до сестри в Іванківці. На початку червня мама також виїхала до тата в Румунію. Я тим часом здаю екзамени, а на вихідні приїжджаю до діда Василя і баби Катерини в Іванківці. Іспити складаю успішно і з чистою совістю йду на канікули.

28 червня 1940 року я спав довше, ніж звичайно. Свої речі склав звечора, бо вранці мав їхати в Іванківці на канікули. День виявився гарний, сонячний, теплий. Подумалось, поки доберуся в Іванківці, то стане жарко. А ще треба добратися до базару, звідки відправляються після базарювання дідові сусіди. Виходжу з клунками на вулицю і помічаю, що поведінка людей не така, як завжди. Одні кудись спішать, інші стоять купками і про щось впівголоса розмовляють, ніби їх щось сполошило. А воно так і було. Чим ближче підходив до центру, тим більше помічав машин, здебільшого вантажних, із солдатами. Це були совєтські вояки. Одні сиділи на машинах, інші групами стояли на тротуарах, розминалися (видно, довго їхали), курили. Аж тепер зауважив, що ніде не видно жандармів - десь за ніч пропали. Дивно і швидко якось помінялася влада. Так ніби після ночі настав раптом день, тихий і спокійний, теплий і сонячний. Ніхто тоді ще не усвідомлював, що після ночі настала ще чорніша ніч, коротка і страшна.

По обіді приїжджаю в Іванківці, де також точаться бесіди про нову владу. Більш начитані і знаючі лякають сільчан, що незабаром землю, коні, майно в них заберуть і організують колгосп. Лякалися навіть самого слова “колгосп”, бо не розуміли його значення. Споконвіку селяни жили і працювали одноосібно, а нова влада пропонує по-іншому. А чи це інше буде краще?

Я переживаю за батьків. Дід з бабою ніяких звісток про них не мають. Вибратися з Румунії не зможуть, бо кордони закриті. Мені ще не виповнилося і 15-ти років, тому тривала відсутність батьків боляче ранить. Найбільше бентежила невідомість.

У щоденних клопотах (допомога дідові по господарству і в полі, риболовля, футбол, читання книг) швидко пролетіло літо. Продовжував навчатися в тому ж приміщенні, що й раніше, але це була вже середня школа.

За радянськими мірками став навчатися у восьмому класі. Всі предмети вивчаються рідною мовою, вивчається також російська мова і література. Румунська і в школі, і в спілкуванні зникла. Більшість вчителів нові, які прибули з Наддніпрянщини. Як і раніше навчання мені дається без особливих зусиль. За характером я людина не конфліктна, тому з усіма маю рівні і дружні стосунки.

Місто на очах мінялося. З крамниць чомусь зникли товари і продукти, виникали черги, чого раніше не помічалося. З’явилося більше людей у шкіряних куртках, які вишукують ворогів на підприємствах і в державних установах. Так звані “чорні ворони” наганяють жах на жителів міст і сіл. Щоночі вони вивозять осіб, запідозрених в нелояльному ставленні до влади. В селах підлягають арешту селяни, яких зарахували до куркулів, або особи, що співпрацювали з румунською владою. Інколи для арешту достатньо було передплачувати в минулому газету націоналістичного спрямування „Час”. Доля арештованих в основному закінчувалася трагічно. Ніхто не почував себе спокійно. Лягали спати і просили Бога проснутися в своєму помеш- канні. Важко було за румунів, але такого страху не знали, як за совєтів. Виразно проявлялося віроломство щодо законності, бо доля арештованого визначалася не судом і слідством, а від волі кількох людей. Страшно жити в державі, де ігноруються закони, а люди не можуть знайти захист від зловживань. А в совєтській імперії зловживання мали державний характер.

Війна застала мене в Іванківцях. ...Я спав у кімнаті один. Любив перед сном дивитися у вікно, в яке заглядали біло-рожеві квітучі віти вишень, кімната наповнювалася ніжним ароматом цвітіння теплої весняної ночі. А в дощову погоду у шибки настирно барабанили краплини дощу, посвистував вітер і все це приємно заколисувало, навівало і без того міцний сон. Взимку вікно покривалося чудернацькими візерунками неперевершеного митця природи - морозу, і я зачудовано розглядав вигадливе ажурне мереживо, ніяк не міг збагнути, звідки береться така безмежна фантазія і ювелірна майстерність цього великого чарівного і невидимого художника.

Все згадане було відсутнє в ту ніч. То була трохи парка червнева ніч перед неділею, яка обіцяла всім людям відпочинок, втіху і насолоду всіма благами літнього вихідного дня. Як завжди суботнього вечора хлопці довше звичайного бавилися. Того вечора я, втомлений і все ще збуджений іграми, ліг спати досить пізно. Але сон швидко скорив мене. Здавалося, він тривав зовсім недовго. Вранці 22 червня 1941 року я ще спав, але крізь сон чулися звуки грому. Подумав, що збирається на дощ. Була неділя і значить можна довше поспати. А за народною прикметою ранішній дощ віщує ясний день. Промені сонця вже досягли мого обличчя, відчував їх ніжне тепло, а звуки грому продовжували лунати. Грім і похмура погода - це закономірно, але грім і ясний день зранку - такого не може бути. Усвідомлення цього змушує мене піднятися і вийти з хати. Дід Василь і баба Катерина стояли в гурті людей на вулиці, щось обговорюючи. Небо, ясне і безхмарне, усміхалося мені. Не було сумніву, що день народжується по-справжньому літній, теплий і сонячний. День різко контрастував з людьми на вулиці - вони, збуджені і схвильовані, стояли зажурені. Звуки грому продовжували лунати, хоч натяку на дощ не було зовсім. Нарешті підійшла баба і з сумом сказала: “Насувається біда, синку, почалася війна”. Виявилося, що то не грім гримів, а вибухи німецьких бомб, які падали на Чернівці і Лужанське летовище. Люди переполошені, бо війна ніколи не приносила добра. Можна сподіватися лише на горе і біду. Чоловіки міркують, що Буковина знову може стати румунською, бо є союзницею Німеччини.

Наступного дня сусідський хлопець, роком старший від мене, кличе на Оршівську станцію. Вона розташована десь в семи кілометрах від Іванківців. Через Оршівці також проходить основна дорога на Коломию і Станіслав. До нас приєдналася ще група хлопчаків, і через півтори години ми опинилися вже на станції. Тут панувало пожвавлення. Через станцію проходили один за одним ешелони, в основному товарні. На відкритих платформах транспортувалася всяка техніка, верстати. Інші вагони були закриті і супроводжувалися військовою охороною. Привертали увагу вагони, в яких невеликі віконця чомусь виявилися загратовані і переплетені колючим дротом. У віконцях проглядалися обличчя людей, кожен вагон охороняли два солдати. Що то за люди виглядали і куди їх везли, ми не догадувалися.

На Коломию безкінечним потоком рухалися колони солдатів та автомобілів. І ті, що їхали, і ті, що йшли, виглядали стомленими і похмурими. Совєтські війська, адміністрація відступали на Схід. Важко сказати, що творилося в душах простих людей. Ніхто, звичайно, не жалкував за советами, бо зло завжди викликає відразу і ненависть. Навряд чи румунська (або німецька) влада буде кращою. Буковинці вже відчули на собі румунські порядки, треба було готуватися до найгіршого.

На початку липня приїхали з Румунії тато з мамою. Вони добре знали, що твориться на Буковині, але дати звістку про себе боялися. Цим могли накликати біду на мене, на діда і бабу. Про їх перебування в Румунії мало хто знав. В Іванківцях вважали, що вони проживють в Прилиплому, а в Прилиплому були впевнені, що наша сім’я проживає в Іванківцях. Кожен мав достатньо своїх проблем, тому батьками ніхто не цікавився. Не знайшли вони очікуваного благополуччя у вимушеній еміграції. Раптова окупація Буковини совєтськими військами затримала їх у Румунії на цілий рік. Працювали в одній з сільських шкіл Сучавського повіту, наймали кімнату. Переживали за родину, бо звістка про страшні порядки совєтів доходила і в Румунію. Рік чекання, рік болісного переживання.

Як люди передбачали, так і сталося. Буковину знову окупувала Румунія. Настав період “другої Румунії”, за якої порядки стали більш жорсткі, ніж до 1940 року. Батьки стали шукати собі роботи, бо жити за щось треба було. Тато вирішив відвідати село Прилипле, де працював майже 20 років. Крім того, жінка, яка купила нашу хату, недоплатила 5 тис. леїв. У попутники напросився і я. Цікаво побувати в місці, де народився і пройшло дитинство. В сусідів позичили бричку, коня і направці через Шишківці, Киселів дісталися Прилиплого. Зупинилися у Збіглеїв, бо жили з нами по сусідству і добре заходилися. Мій товариш Василь підріс, підтягнувся. Минуло 5 років, як ми виїхали з села, а здавалося, 25.

Багато змін сталося в наших родинах і в краї. Через недбалість хата наша згоріла і тато не насмілився вимагати у погорільців гроші. Говорили і не могли наговоритися. Дядько Омелян, Василів тато, розповів історію, від якої стало моторошно на душі. Відступаючи, совєтські яничари на початку липня підірвали вагон з політичними в’язнями Чернівецької тюрми на залізничному мості Кострижівка - Заліщики. До цієї теми я повернувся аж у 1992 році, коли вільно можна було говорити на будь-які теми і не боятися за наслідки.

Ця страшна подія сталася 7 липня 1941 року. Вже більше 10 днів тривала війна. Прикордонники героїчно стримували просування ворожих військ вглиб краю. Обстановку ускладнювали проблеми з тюрмами, де налічувалося більше трьох тисяч в’язнів. НКВД не міг за короткий проміжок часу вивезти на схід велику кількість в’язнів, як того вимагав начальник тюремного управління НКВД УРСР капітан держбезпеки Філіпов: “На основании распоряжения Народного Комиссара внутренних дел УССР старшого майора безопасности тов. Сергиенко, из западных областей необходимо эвакуировать заключенных в тыловые области. При этом направляю план эвакуации заключенных. Прошу отконвоировать таковых по назначению”.

У зв’язку із закінченням подачі вагонів і виникненням на цій підставі вкрай напруженої обстановки, в силу вступав, як і було заздалегідь передбачено НКВД, закон про ліквідацію в’язнів. Зміст його зводився до наступного: “Согласно поступивших указаний от УНКГБ о том, чтобы по списку, утвержденному прокурором, всех следственных и осужденных за контрреволюционные преступления по ст. 170 Уголовного кодекса и лиц, совершивших растраты, расстрелять, а следственных и осужденных, не проходящих по этим статьям Уголовного кодекса, - освобождать”.

В першу чергу відправлялися вагони з устаткуванням і цінним товаром, тому частину в’язнів етапували пішки (877 осіб). Колони змучених тюремним режимом людей потягнулися на схід, з яких до місця призначення дісталася четверта частина (214 осіб). Решта по дорозі були розстріляні (так сталося в Молдавії), загинули або втекли під час бомбардувань ворожої авіації (їх плутали з відступаючими регулярними військами), в рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію відпускав в’язнів на всі чотири сторони (так було на Хмельниччині).

Воєнна обстановка на фронті ускладнювалася, часу на евакуацію залишалося все менше. Останніх в’язнів завантажили у товарняки і відправили на Заліщики. Пізніше виявилося, що в одному з вагонів знаходився житель Кострижівки Вигнан Тодор.

Сам Вигнан уродженець села Дорошівці. На початку 1919 року він переходить Дністер і воює в лавах Української Галицької Армії. Був поранений. Опиняється в польському таборі для інтернованих міста Каліш. З табору втікає, по дорозі відкривається рана і його на галицькій землі лікують зовсім чужі люди. У цій сім’ї йому приглянулася дівчина Оксана, з якою одружується і в 1921 році повертається з нею у рідне село. Деякий час проживав у Дорошівцях, потім у Юрківцях. З 1930 року - у Кострижівці. У 1940 році органи НКВД заарештовують Тодора. Сидів у тюрмі до весни 1941 року. Чому його випустили - невідомо. Але 8 червня заарештовують повторно. Житель Кострижівки Баранецький Т.І. згадує: “В цей день у селі Звенячин я приїхав у тамтешній млин. Саме тоді побачив Вигнана на бричці між двома воєнними. Тодор махнув мені рукою і бричка покотила на Заставну. Більше його не бачив”.

Невістка Тодора Фрозина розповідає про той трагічний день: ”На початку липня 1941 року, коли злощасні вагони прямували до своєї загибелі, на Кострижівській залізничній станції випадково опинився син Тодора - мій чоловік Іван. Через загратоване вікно батько востаннє помахав синові рукою, немовби прощаючись навічно. Встиг сказати лише одну фразу: “Передай мамі, що я тут!”. Вагони уже викочувалися на залізничний міст.

Більш детально розповідає про цю трагедію очевидець Ф.С. Бабалюк: “Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці, 7 липня 1941 року, з’явився на своє робоче місце в цукрозавод. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На за- лізничній вітці, що веде від станції до цукрозаводу, стояли чотири товарні вагони із загратованими вікнами. В одне із них виглянула молода, красива жінка і запитала: “Що це за річ- ка?”. “Дністер, - відповідаю, - колишній кордон між Румунією і Польщею”. Вона, напевно, зорієнтувалася, бо вигукнула: “Ах так, пригадую!” Я зробив висновок, що в цьому вагоні знаходилися жінки. Хто перебував в інших з’ясувати не вдалося, бо підскочив вартовий і, погрожуючи зброєю, прогнав мене.

На станції панувало пожвавлення. Через міст пропускали один за одним ешелони, а вагони з людьми продовжували стояти на тому ж місці. Коли піднявся вже на горб, то станція і міст лежали переді мною, як на долоні. Я зупинився і став спостерігати за тим, що відбувалося внизу. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на всю довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в сторону Заліщицької станції. Машиніст, напевно, чимось обурювався, бо офіцер штовхав його у груди і розмахував револьвером. Десь через десять хвилин по цьому страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони полетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. В цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли воду до високої температури. Ті, що перебували у верхній товщі води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 року десь о 15-й годині.

Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад на Кострижівську станцію. У них виявилися крупа, цукор, чай, рис, навіть бойові гранати. Взимку німці заставили зігнаних євреїв паровоз і вагони порізати. Людські останки швидше всього вода знесла вниз по Дністру, бо повінь тоді була така велика, що один з вагонів занесла аж в село Добровляни (2 км вниз по Дністру)”.

В пам’ять про цю подію жителі селища Кострижівка встановили біля залізничного моста залізний хрест, увінчаний терновим вінком.

Подальші дослідження цієї події показали, що на цьому мосту загинули не тільки політв’язні Чернівецької тюрми, а й Коломийської. Цю трагедію також висвітлює у своїй статті “Злочин НКВД на Дністрі. Без терміну давності” житель міста Заліщики Роман Мулярчик.

“Про страшну трагедію, що сталася 7 липня 1941 року біля Заліщиків на Тернопільщині, пам’ятають і з сумом згадують до сьогодні. Того дня органи НКВД скоїли небувалий за своєю жорстокістю злочин - з високого моста на Дністрі скинули вагони з політв’язнями. Загинули страшною смертю всі до одного. За радянської влади говорити про це було заборонено. А населенню вбивали в голову, що міст підірвали німці. І тільки тепер на високому березі Дністра постав пам’ятний хрест з написом, що нагадує про страшний злочин червоних катів. Кожного року 7 липня вшановують пам’ять загиблих наших братів і сестер панахидою та поминальним словом. Усі факти і подробиці про ту страшну подію зібрані й записані з уст очевидців.

М.Т.Тугаєвич, який працював на залізничній станції у Городенці: “7 липня, близько 10-ї години ранку, на станцію Городенка прибув товарний поїзд з Коломиї. Мою увагу привернули два вагони із задротованими вікнами. Скоро збагнув у чому річ. Піднявся на розвантажувальну платформу і крадькома почав спостерігати за вікнами вагонів. Побачив там людей. Більше того, навіть впізнав односельця Василя Бабія. Він був заарештований з чотирма своїми товаришами із Серафинців у грудні 1940 року. Бабій також упізнав мене і беззвучно, жестикулюючи устами, запитував: “Що є? Що сталося?”. Я також жестами відповів: “Війна! Війна!”. Було видно, що Бабія на висоті вікна підтримують на руках. “Куди ми їдемо?” - знову запитав Бабій. “На схід”, - махнув я рукою у бік сонця, що якраз піднялося. Через кілька хвилин поїзд відійшов на Заліщики через станції Ясенів Пільний, Штефанівку, Кострижівку.

Зі слів М.В. Завацького, що працював стрілочником на станції Кострижівка: “7 липня, близько 11-ї години, до станції Кострижівка під’їхала військова крита вантажівка. З неї вийшли офіцер і кілька солдатів. Він скликав усіх залізничників, котрі були на зміні, й повідомив, що зараз вони пропустять останній поїзд на Заліщики. Після цього стрілки будуть підірвані і всі можуть йти додому. Підривники відразу приступили до монтування вибухівки. Незабаром підійшов і вантажний поїзд. Після коротенької зупинки він рушив через міст до Заліщиків. Однак в’їхати з моста на станцію не зміг - колія далі йде під гору і перевантажений поїзд мусив дати назад на Кострижівку. Там відчепили чотири вагони з усяким промисловим крамом. За словами Завацького, у складі поїзда були вагони з авіаційними бомбами. На запитання, чи були там вагони із задротованими вікнами, він сказав, що були. Однак про в’язнів не повідомив нічого, просто промовчав. Його можна зрозуміти: це був 1975 рік, а до того часу Завацький вже відсидів десять років у таборі. Як тільки поїзд переїхав міст і зупинився у Заліщиках, підривники зірвали всі стрілки. Опісля сіли на машину і шосейним мостом переїхали до Заліщиків. Вони під’їхали до залізничного моста з боку станції і взялися монтувати вибухівку біля ферм”.

Зі слів М.І.Голованця, що працював у райспоживспілці міста Заліщики: “7 липня, в полудень, я сидів на пероні станції Заліщики, очікуючи вагона. На протилежному боці від станції, у тупику, стояв одинокий вагон. Раптом у вагоні зчинився людський галас і почулася гримотня об його стінки. Із другого боку вийшла жінка у військовому з гвинтівкою в руках. “Чаво арьоте!” - сварилася сердито і тут же привідчинила двері. “Води, води, бо гинемо!” - волали жіночі голоси.

День був спекотним і солдатка пожаліла нещасних. Вона взяла від жінок якусь бляшанку, набрала з крану води і піднесла до вагона. До бляшанки потягнулося багато рук. Жінки жадібно зволожували спраглі уста мокрими пальцями. А коли води не стало, то знову почулися благальні крики: “Води! Води!”. Однак солдатка по воду більше не ходила.

Десь близько 15-ї години пролунав потужний вибух на мості й середня ферма рухнула у Дністер. Невдовзі на станцію Заліщики пройшов потяг з боку Чорткова. Це був той самий потяг, що прямував з Коломиї через Городенку, Заліщики на Чортків. Напевно, він мав йти на Тернопіль. Однак дійшов тільки до станції Товсте, що за 18 км від Заліщиків. Дорога на Чортків уже була зірвана. Перед енкаведистами постала проблема: що робити з політв’язнями? Відпустити? Такого фанатики-вбивці з НКВД допустити не могли. Вони залишили вагони з бомбами у Товстому. Наступної ночі вони були підірвані й наробили багато шкоди. А вагони з політв’язнями повернули до Заліщиків, щоб з ними покінчити у страшний спосіб. Паровоз витягнув вагон з жінками з тупика і підігнав його у голову потяга. Після маневрів підійшов до хвоста потяга і почав штовхати його на зірваний міст. Вагон з людьми полетів у прірву з висоти 40 метрів. До всього вода у Дністрі у ті дні була велика.

І досі не дають спокою запитання: Скільки їх було? Чиї це були сини і дочки - патріоти українського народу? Ми лише знаємо, що виконавцями страшного злочину були звірі з людським обличчям, убивці з НКВД. “І скупиться невинна кров, пролита вами з потомків ваших”. Нехай звершиться одвічний закон людського буття!

Звістка про трагедію на Дністрі облетіла придністрянські райони швидко. Однак до місця трагедії ніхто не наближався. Люди затаїлися від страху. В Заліщиках у ті дні гасало повно злих енкаведистів і прикордонників. Горіли підірвані казарми і залізничний вокзал. Відступали у безладді й паніці червоноармійці. Як тільки був підірваний шосейний міст, усі військові покинули місто. І лише тоді люди кинулися до місця трагедії.

Зі слів П.М. Миронка із Заліщиків: “Звідусіль сходилися люди з надією віднайти своїх рідних і близьких. Товпи людей стояли на березі. Кілька човнярів раз у раз підпливали до напіврозвалених вагонів, гаками зачіпляли трупи, підтягали їх до берега і віддавали людям на огляд. Заліщани впізнали одного молодого чоловіка - Китика. Він був не з місцевих і працював продавцем у книгарні. Був заарештований навесні 1941 року. Хоронили небіжчиків на місцевому кладовищі у спільній могилі. Довершили підбирання трупів німці”.

Зі слів С.Ф. Чокана із Заліщиків: “Трупний сморід, що висів у повітрі, не давав німцям спокою. Вони пригнали групу жидів і наказали лізти у воду. Останні відмовилися з огляду на глибину. Однак під дулами автоматів, взявшись за руки, таки полізли у воду і гачками виловлювали розбухлі тіла. Їх було вже небагато. Вода випередила людей і більшість жертв понесла з собою. Так завершилася страшна людська трагедія. Одна із тисяч, скоєних комуністичним режимом в ім’я будівництва “раю на землі”.

Несе свої води сивий Дністер. Буяють у зелені його круті береги. Мчаться відбудованим мостом пасажирські потяги. І тільки хрести, що стоять на обох берегах Дністра, біля залізничного мосту, нагадують, що тут, у далекому 1941 році, сталася велика людська трагедія. Що тут, на своїй рідній землі, страшною смертю загинули безвинні українці від рук найлютіших ворогів українського народу. Пам’ятаймо про це!”

З вересня 1941 року тато з мамою стали працювати в початковій школі сіл Лука і Кострижівка. Я знову повернувся продовжувати навчання в Чернівецькому ліцеї “Ортодокс”. З минулих моїх однокласників повернулися в ліцей тільки половина. Більшість хлопців за рік, що минув, не лише подорослішали, а й стали серйозніше ставитися до навчання і до самого життя. В очі кидалося більш загострене почуття національної свідомості. Кожен усвідомлював себе українцем і на тому стояв. Чим більше посилювалися румунські порядки, тим сильніше зростав внутрішній спротив. Спочатку це проявлялося у приватних розмовах, а згодом найбільш надійним давалися окремі доручення: щось віднести у визначене місце, дістати якусь річ чи кошти та інше. Неодноразово такі доручення виконував і я. Мені підкидав їх Козуб Микола. В деталі не посвячував, але завжди підкреслював, що це має важливе значення. Спочатку для мене це була забавка, своєрідна гра в конспірацію. Микола завжди нагадував про необхідність точного дотримання інструкції. Постійно заставляв повторювати де, коли, кому і при яких обставинах треба передати книгу, пакет чи записку. Догадувався, що за Миколою криється таємна, добре законспірована організація українських націоналістів, бо її листівки часто наклеювали на стінах будинків, поверх афіш. На мої запитання Микола відповідав: “Потерпи трохи, узнаєш”.

Якось при виконанні чергового завдання зі мною трапилася пригода. Воно полягало в тому, щоб з будинку (біля Народного дому) забрати пакунок і віднести на базар. Там віддати дядькові, який торгуватиме з воза картоплею. Коні мають бути чорної масті і покриті білими попонами. Мені належало підійти і сказати: “Вуйку Митре, передайте пакунок для панотця”. Відповідь: “Мене звати не Митро, а Петро”. Після цих слів віддати пакунок. На базар пішов з Шемчуком Степаном, що було порушенням інструкції. Степана залишив стерегти пакунок, а сам став шукати дядька. Картоплею торгували з шести возів, але чорні коні, покриті білими попонами, були лише одні. Забрав від Степана пакунок і направився до дядька, коли біля воза не було покупців. Обмінялися паролями. Після останніх слів хотів поставити пакунок на воза, але нижня частина розм’якла і книжки посипалися на землю у сніг. Дядько швидко зняв з воза старий сардак, зібрав на нього книжки і сховав під сухою люцерною. Я остовпіло стояв і раптом відчув, що спина стала мокрою, а в колінах тремтіння. Із стану заціпеніння вивів дядько Петро: “Не переживай, синку, висушу і віддам панотцю. Всяко буває”. На щастя, на цю оказію ніхто не звернув уваги. А міг же десь крутитися агент сигуранци чи надійти жандарм. Тоді нам було б непереливки. Все думав, чому так сталося, чи нитка попалася гнила або, ймовірніше, Степан поклав пакунок на сніг і нижня частина розмокла - не знаю. Нічого не розповів ні Степану, ні Миколі. Обійшлося, то й добре.

У лютому 1942 року за рекомендацією Козуба вступив до юнацької мережі ОУН. Згодом долучився Шемчук Степан, з яким попередньо провів підготовчу роботу. Через тижнів 2-3 загітували однокашника Рущака Василя, що родом з Мамаївців, і Глушківського Михайла з Кадубівців. Займалися здебільшого розповсюдженням літератури. Через наші руки пройшло немало брошур про ОУН, листівок.

В квітні мене призначили провідником юнацької мережі ОУН на села Звенячин, Прилипче, Лука, Кострижівка. Таке важливе самостійне завдання змусило мене їхати безпосередньо в села. Юнацькі та молодіжні спілки ОУН мали стати своєрідними групами опору румунам на місцях.

Найперше завітав у гості до Маркевичів у Кострижівку. Наші сім’ї багато років мали дружні стосунки, оскільки Маркевич Йосип колись також вчителював у Прилипченській школі. Закінчив Заліщицьку вчительську гімназію, якою керував Осип Маковей. Потім закінчив Віденську військову академію і воював у роки Першої світової війни в Італії, де мав посаду перекладача. Вільно розмовляв кількома мовами, освічений, великий патріот України. Деякий час служив у війську Петлюри. Він мав великий вплив на свого пасинка Олексія (на прізвище Безменов), якому сповнилося 16 років. У 1941 році вступив в ОУН. В 1943 - 1944 роках викладав у старшинській школі УПА, що дислокувалася в селі Антонівка на Тернопільщині. Емігрував у Румунію.

Олексія застав у той момент, коли він закінчував складати з допомогою конструктора бойовий корабель, розмістив на ньому синьо-жовтий прапор (тризуб вишила тьотя Віра). Відразу подумалося, що навіть за такі речі румуни могли серйозно покарати. Завітав у гості до Маркевичів як до добрих і близьких людей. Планів на Олексія не мав, але думка про друга дитинства відразу змінилася. Напевно, обставини життя прискорюють розвиток національної свідомості, особливо молоді. Знав його, як всюдисущого і збитошного хлопця, а тепер переді мною стояв дорослий і серйозний юнак. Всім серцем ненавидів румунів і чудово сприймав назрілу національну ідею - ідею боротьби за визволення України.

Того дня ми з Олексієм говорили довго. Найперше я вчив його суворої конспірації і дисципліни. Просив підібрати надійних хлопців, обережно переговорити з ними за вступ до організації, вибрати для себе псевдоніми (клички). Олексію запропонував псевдо “Стрибунець”, на яке він одразу погодився. Домовилися зустрітися через два-три тижні.

В цей же день на залізничному переїзді зустрів Баранецького Філя, з яким не товаришував, але добре його знав. Він мав прогресивні погляди і міг стати корисним нашій справі. Постояли, поговорили. Фільо обурювався порядками, які встановили румуни, образно висловившись: “Цих циганів треба гнати з нашої землі поганою мітлою”. Потенційно він був нашою людиною і без зайвих умовностей запропонував йому співпрацю, на що попередньо Фільо дав свою згоду. їхав у село і сумнівався, чи вдасться організувати молодь в групу опору. Щоб активно протистояти ворогу - треба мати особисту мужність. Такі люди знайшлися і справа зрушила.

Наступний мій візит у Кострижівку відбувся у першій декаді травня. Новини приємно здивували. Олексій і Фільо представили півтора десятка молодих людей, що виявили бажання вступити в новостворену організацію. Сьогодні можна назвати ці прізвища: Децембер Прокіп, Безменов Олексій, Баранецький Теофіл, Баранецький Тодор, Завацький Микола, Решетник Дмитро, Олійник Петро, Холодюк Ярослав, Попович Павло, Галяревич Манолій, Богонська Ганна, Біго Кароль, Біго Віра, Іванчук Георгій, Бурдун Степан.

Кожен, хто вступав в Організацію, давав присягу вояка УПА. Організацію можна було назвати юнацькою тільки умовно, бо в неї вступили люди навіть зрілого віку, що мали більше 30 років. Організація складалася з так званих „трійок” і кожен міг знати в обличчя не більше двох чоловік. Цього вимагав закон конспірації.

Псевдоніми вибирали собі самі.

Організація мала синьо-жовтий прапор (зберігався в таємному місці), тризуб, “Кобзар” Т.Шевченка. Збирали зброю (карабіни,револьвери, рушниці), що дісталася в спадщину ще від часів Першої світової війни. Мали багато гранат, які хлопці взяли з підірваного ешелону в липні 1941 року і зберігали в криївці. Завдання для юнацьких організацій визначалися Крайовим Проводом ОУН. Члени цих груп розповсюджували в своєму і навколишніх селах листівки, де викладалася програма ОУН, цілі, заклики до боротьби проти румунських окупантів. Серед населення також поширювалася газета “Борець”, що видавалася таємно Крайовим Проводом ОУН. Займалися розвідувальною діяльністю: які ешелони прибували в Кострижівку, які особи, цивільні і військові, відвідували завод, Кострижівку та інше. Майже всі члени групи розповсюджували своєрідні облігації (“бефони”) серед тих, хто прихильно ставився до національного руху. Облігації були різного номіналу - 50, 100, 200 леїв. Особливо багато брав „бефонів” завідуючий складом цукрозаводу “Хрещатик” Орелецький. Додатково просив в Олексія: “Дай мені ще на 100 леїв, аби хлопці били тих циганів (румунів)”. Кошти, виручені від реалізації “бефонів”, йшли на розвиток національного руху в краї. Виходило, що сам народ надавав фінансову допомогу руху, який ставив за мету визволення краю від румунської окупації.

Про “бефони” - гроші або облігації Української Повстанської Армії віднедавна стали писати не тільки обласні, західноукраїнські газети, а й столичні, такі поважні, як “Голос України”. Однак більшість публікацій у них - констатуючі, а не аналітичні, позаяк ще й досі документів про “емісію” цих невеличких клаптиків паперу, мистецьки прикрашених ліноритом або дереворитом, не виявлено, як не виявлено імен митців, що над ними працювали, терену обігу і інших, вкрай важливих для колекціонерів та істориків повстанського руху даних. Більш ширше роз’яснення про ці гроші дає Пантелеймон Василевський у своїй статті:

“БОФОНИ”, “БЕФОНИ”, “РЕФОНИ”? ЦЕ - ТЕЖ ЗАСОБИ БОРОТЬБИ! Світлій пам’яті Друга і Патріота Онуфрія Перуна”.

У тривожних, радше жорстоких 40-50 роках селами, ба й містами Західної України і Буковини можна було почути говорені обережно вислови: “Офірував’єм хлопцям з лісу сотку карбованців на “бофони”. Або й передавалося пошепки від хати до хати: “Станичний збирає датки на “бефони”. Чи школяр-старшокласник казав батькові притишено і водночас гордовито: “Наш клас ниньки зібрав півєотки повстанцям, а ось який файний “бофон” взамін, гляньте, тату!”. І батько мовчки схвально гладить непокірні кучері сина...

Чулося деколи і таке, коли швець казав вірному другові: “Вибач, але пошиті чоботи я віддав учора до лісу за “бофони”, бо ж босий повстанець - не воїн”. І той мусив чекати на другі.

І справді, хто під тамту пору не чув, не відав, що означали слова: “бофон”, “бефон”, чи “біфон”? Траплялися, хоч і рідше, “рефони”.

Невблаганний час за безмаль років затуманив у пам’яті народу і значення тих слів, і вигляд таємничих “бофонів”, “бефонів”, “рефонів”, які для молодого покоління звучать, начеб іншомовні слова. Вони ж - ці слова - наші, рідні, але скорочені і сьогодні потребують свого роду розшифрування сучасниками подій. Цих паперових квадратиків - чи більших трохи, чи менших - у численному розмаїтті рисунків і кольорів виготовлялося тисячі й тисячі примірників у підпіллі ОУН-УПА, в усіх без винятку районах Західної України, Буковини, на Лемківщині. Проникали вони і на схід від Збруча. Що ж означали малозрозумілі слова? Повні їх назви означають: “бойовий фонд” в одних випадках, або “революційний фонд” ОУН чи УПА, залежно від місця, часу і потреби випусків.

Дехто, переважно з селян, називав їх то лісовими, то партизанськими, то повстанськими грошима. Насправді вони не слугували в якості грошей, оскільки не могли зі зрозумілих причин виконувати п’ятьох економічних функцій грошей, за винятком хіба що умовного, суто локального засобу обігу.

Найвірніше буде називати за фактичною функцією (і знову ж умовно) - облігаціями всенародної позики на потреби УПА, при тім - суто добровільної. Не дивно, що в людей у 40-50-х роках було досить стійке переконання: мовляв, якщо постане незалежна Україна, то вона взамін “бофонів”, “рефонів” поверне гроші, позичені на національно-визвольну боротьбу. Та ба! Історія звела сподівання нанівець!

У червні-липні 1947 року на клопотання мого давнього друга і зверхника з підпілля, члена обласного проводу ОУН(б) Станіславщини і Буковини “Сходу”-“Яреми” - Матійчука Дмитра Онуфрійовича (1918-1974 рр.) Лиманський (Єйський) окружний провід з Кубані перевіз мене - “Вірного” - з легальним статусом на Буковину до Чернівців, як наказувалося “для виконання спецзавдань”, зваживши на певний мій стаж і досвід.

Невдовзі мене вивели через зв’язок на тодішнього провідника ОУН Буковини з псевдом “Сталь” (Савчак Василь, 1922- 1950 рр.) і референта пропаганди на Чернівцях “Сяна” - Перуна Онуфрія (1922-1991 рр.), родом із Закерзонщини, студента університету, де і я офіційно прихистився. “Сталь” із “Сяном” заприсягли мене вдруге, незважаючи на складену мною присягу ще в 1942 році на Кубані. Поручителем моєї надійності став “Схід”-”Ярема”, нагадавши друзям мою участь у рятуванні його з напарником “Зоряном” від арешту гестапо у жовтні 1942 року на Кубані, переправу їх через Азовське море назад в Україну, звідки вони прибули з рештками Похідної групи.

На мою користь промовляв також відомий “Сходові”-“Яремі” мій зухвалий рейд удвох з “Данилом” (шофером) у квітні 1946 року на вантажному “Студебеккері” від Полонного-Шепетівки на Буковину в трикутник Стефанешти-Веренчанка-Кадубівці. Проривалися ж ми через КПП військ МВД не з порожнім кузовом, а з припасами, потрібними ОУН-УПА на Буковині, спустошеній облавами і “мітлами”.

Із жалем я дізнався, що вже немає в живих попередника “Ста- ля”, провідника “Михайла” - Арсенича Миколи. Щойно я надійно легалізувався студентом англійської філології ЧДУ, як “Сян”-”Перун” зазнайомив мене з підпільною друкарнею і її персоналом, а я допоміг змонтувати два друкарських “Ремінгтони” з широкими каретками. Це був дарунок від кубанців, що я його надіслав багажем на фіктивну адресу видавництва “Радянська Буковина”, нібито із заводу поліграфічних машин “Молот” міста Єйська.

Отож я вперше опинився в одній із “святая святих” Буковинського проводу, яка містилася на коротенькій вуличці Краснодарській, збоку Руської у бік колії. Непривабливий, непоказний будиночок із цокольним поверхом зберігся досі вже під №9... Буваючи там двічі на місяць за характером своїх обов’язків, я мав нагоди переконатися, яким фахівцем для підпілля був саме Перун Онуфрій - “Сян”: знав кілька мов, дуже швидко друкував на машинках, як і “цьоця Дана” - машиністка, підпільні листівки, “метелики”, малював карикатури на “славну радянську дійсність”, був кращим за мене каліграфом, добре знався на тайнописі, фотосправі...

Друкарська продукція йшла майже виключно на південь-схід України. А раз він мене подивував іще одним своїм фахом: на грубій листовій гумі чи лінолеумі він майстерно різьбив кліше для різних “бофонів”-“рефонів”.

Зроблений рисунок він переводив на кальку, а з неї - на основу. Відтак починалося ретельне різьблення. Для цього він мав арсенал розмаїтого інструменту: штихелі, скальпелі, ножики і ножички, шила і свердлики тощо. Все необхідне добро купувалося на фурнітурному заводі. Чаклував над своїми гумочи ліноритами милий “Фу-фу” (так жартома прозивав його “Сталь”) мистецьки.

Наскільки я пам’ятаю, виготовлялися кліше-штампи двох серій з номіналами по 10, 30, 50, 100 крб. Подаю зараз пояснення написів на зразках чернівецьких “бофонів”-“рефонів”. Зверху аркушика газетного паперу йде дугою напис - ЗА УССД, тобто “За Українську Самостійну Соборну Державу”. Значення символіки посередині, гадаю, зрозуміле без пояснень: тризуб і схрещені автомат із шаблею. А літери “Р” і “Ф” у нижніх куточках аркушиків якраз і є абревіатурою, що означає “революційний фонд” ОУН, звідки йшла народна скорочена назва “рефони”. Друга серія була із літерами “Б” і “Ф” - “бефони”. “Рефони” розповсюджувалися переважно на терені мережею прихильників ОУН, а “бефони” - УПА і СБ. Наштамповані облігації - “бефони”, “рефони” через зв’язки підпілля розсилалися по всіх районах з реєстрацією кількості та їх номіналів.

Мені невідомі випадки хоч якихось зловживань, привласнень грошей тощо. Панувала скрізь бездоганна чесність і звітність. Наглядала за цим “СБ”. Система функціонування “бофонів”, “бефонів”, “рефонів” була для ОУН-УПА в 40-50-х роках своєрідними рухомими банками, через які підпілля отримувало від населення добровільні грошові позики на всі потреби. Які це потреби? З особистої практики мені знані такі: медикаменти і вакцини з аптечних складів з-поза Збруча, письмові та друкарські знадіб’я звідти ж, оплата поїздок підпільників, дача “хабарів” у певних обставинах та інші. Доречно нагадати молодому поколінню ще одне неписане правило колишніх підпільників: крайні необхідності створюють крайні можливості, тобто мусиш думати і думати, як здолати перешкоду. Цікаво знати, як ще один живий приклад, хто і яким способом виготовляв “бефони” на інших теренах, зокрема на Гуцульщині. Ось з такого приводу пише мій давній друг, колишній сотенний УПА, провідник “Кривоніс” - Симчич Мирослав Васильович з Косівщини, який мучився в ГУЛАГу понад 32 роки, від грудня 1948 року. Цитую листа від 21 квітня 1993 року: “Про існування “бофонів” знаю добре. Вони були у нашому підпіллі подібно як у більшовиків - облігаціями. Штампували їх в осередку Окружного проводу ОУН побіля села Космача Косівського району. Купюри були різні, від 3-х до 100 карбованців. Вироблялися вони дереворитами, тобто різьбяр вирізував рисунок на дерев’яній дошці м’якої породи за попереднім зразком, а відтак штампувалися ті облігації.

Дереворити робив станичний села Космача на псевдо “Хмара”, прізвище якого я забув. Можливо, “Хмара” живий досі? Чи зберіг хто “бофони” досі, не знаю”.

З предмету нашої розмови останнім часом подибуємо куці повідомлення в пресі, де стверджується, начебто “бофони”-“бефони” (про “рефони” нема згадок) з’явилися у підпіллі ОУН-УПА лише з 1944 року. Насправді, як мені відомо з розповідей довоєнних підпільників, вони були вже з часу постання мережі ОУН в Галичині на самому початку 30-х років. Хотілось би довідатися, хто був першим ініціатором випуску їх у небезпечний обіг.

Сучасні закордонні публікації щодо “бофонів” подають дещо незвичну як для України назву їх “жетони”. Відомо ж бо, що слово “жетон” - французьке, в сенсі - знаки чи значки, роблені із міцних матеріалів і призначені до багаторазового користування чи в ролі емблеми, або як приз за щось від товариств, ігор, з’їздів тощо, чи слугують замінниками грошей до автоматів, наприклад, у метро чи до телефонів. “Бофони”-“рефони” були завжди з паперу для разового використання і з міркувань безпеки часто нищилися, виконавши свої функції, власниками. Тому-то вони стали раритетами у наш час.

Своєю публікацією-спомином я аж ніяк не ставлю останньої крапки, а навпаки, маю надію на продовження теми кожним, хто мав свого часу дотик до виготовлення чи розповсюдження підпільних облігацій - “бофонів”. Тема воістину заслуговує тривалої уваги і ретельних пошуків-досліджень. Адже вони були також видом зброї, доказом свідомої жертовності народу в боротьбі за волю України.

За доби національно-визвольних змагань у 40-50-х роках виготовлення, розповсюдження чи навіть зберігання “бофонів” каралися комуністами нещадно: катуваннями і засудами на 25 років неволі.

Дозволю ще раз згадати про незабутнього “Сяна” - Перуна Онуфрія. Помимо праці в підпільному проводі ОУН, навчаючись в університеті, він створив націоналістичну мережу серед студентів університету і медичного інституту, маючи для них псевдо “Грім”. І не зумів оберегтися від клятого (знаємо його) “стукача” - зрадника свого народу.

На початку січня 1948 року Перуна - “Сяна” - “Грома” і ще кількох студентів заарештувало Чернівецьке УМГБ, а військовий трибунал засудив на 25 років.

“Сян” витримав усі знущання, катування, але таємниці “дру- карні” чекісти не виявили, і вона діяла навіть після мого арешту 5 липня 1948 року аж до смерті невловимого для ворогів провідника “Сталя” наприкінці листопада 1950 року. Після повернення з колимського “Берлага” Перун Онуфрій з дружиною мешкав у селі Онуті на Буковині під постійним наглядом і цькуванням КГБ. Помер талановитий борець за волю України у жовтні 1991 року.

Вічна і славна пам’ять Другові нашому і моєму, милому “Фу-фуфіку!”

Діяльність групи опору була пов’язана з ризиком. Один необачний крок міг призвести до важких наслідків. Якось Богонська Ганна, смілива і розумна жінка 34-35 років, разом з Безменівим Олексієм несли листівки на села Киселів і Борівці. На середині дороги Кострижівка - Штефанівка їх перестріла польова жандармерія. Найперші слова: “Стійте! Куди йдете?”. Довелося викручуватися із складної ситуації і Богонська відповіла: “Та ось веду сина на Штефанівку збирати воронячі яйця”. Особисто ніколи не пробував на смак воронячі яйця, але Олексій запевнював, що їсти їх можна. Якби жандарми догадалися зробити обшук в подорожніх, то, звичайно, ця брехня їм би не допомогла.

Навесні 1943 року сигуранца стала проводити арешти. Розпочалися в Киселеві і Борівцях, потім перекинулися на села Прилипче, Кострижівка. Всі члени Кострижівської групи опору були у травні заарештовані і кинуті у в’язницю. Під час обшуку у Безменіва знайшли значки-тризуби, “бефони” на 950 леїв, “Кобзар” Шевченка. У Децембера знайшли відомість на видачу “бефонів” (“бефони” я доставляв одному Децемберу, а він розподіляв між членами групи) і скільки хто грошей йому віддавав за реалізовані “бефони”. За непідтвердженими даними причиною провалу був прилипченець Г-кий. Добре було б ознайомитися'з матеріалами слідства, які, напевно, зберігаються десь в архівах, тоді таємне стало би явним. Гадаю, що після відкриття доступу в архів СБУ розкриється багато загадок. Арешт - це велика трагедія для тих, хто попав у застінки сигуранци. Мені вдалося уникнути арешту через те, що ніколи не бував довго на одному місці. Коли дізнався про арешти, то відразу перейшов у підпілля, часто змінюючи місце проживання.

Спочатку заарештованих зосередили в селі Звенячин, де всіх піддали тортурам, а потім пішки переправили в Чернівці. Учасник цих подій Галяревич Манолій згадував: “В селі Звенячин прив’язали нас до возів, а коней поганяли взаскоч. І якщо б хто впав, то так би й тягнули по землі. А коли вели вулицями Чернівців, то люди дивилися і плакали”.

Всім було вчинено допит із застосуванням жорстоких тілес- них побоїв. Били буками, закладали пальці рук у двері, били по ступнях ніг (ця жорстока тортура називалася “морішка”). Від неймовірного болю жертви втрачали свідомість, їх відливали водою і катували знову. З усіх сил старався відомий кат на прізвище Чернівчан. Вимагали сказати, хто входив в організацію, куди носили листівки, кому вручали “бефони” та інше. Безменіву і Децемберу зробили очну ставку. Питають Олексія: “Ти знаєш його?”. “Не знаю”, - ледве ворушив розпухлими губами. “А ти його знаєш?” - показують на Безменіва. Прокіп уже говорити не міг - не мав сили поворухнути язиком - тільки заперечно хитав головою. Децембер Прокіп був головною фігурою в групі опору, тому йому найбільше дісталося. Закатували майже до смерті. Довгі роки я був впевнений, що Прокіп, мужня людина і великий патріот, помер після нелюдських тортур. Але він вижив і мешкав десь на Галичині. Більше я ніколи його не зустрічав.

У серпні почалися судові слухання і на всіх чекало ув’язнення. Я змушений був переховуватися на нелегальних квартирах, бо всюди нишпорили агенти сигуранци. В червні деякий час проживав на квартирі разом з Юрієм Горбашевським. Колись ми вчилися разом в Кіцманській гімназії “Дмитро Кантимір”. Хлопець мав почуття гордості і власної гідності, завжди міг за себе постояти. З допомогою провідників біля Бабина переправляюсь через Дністер в Галичину, щоб збити зі сліду агентів сигуранци.

Я щиро переживав за долю хлопців і дівчат, яких катували румуни, але допомогти нічим не міг. Усвідомлював свою вину, бо сам втягнув їх в небезпечну діяльність. Гладко буває лише в літературних романах і в кіно, а реальність виявляється завжди жорстокіша. Чи уявляли худорляві і тендітні Олексій Безменів і Фільо Баранецький, розумниця Ганна Богонська, “міцний горішок” Прокіп Децембер, чого коштуватиме для них прагнення прислужитися українській Вітчизні? Чи готові були вони морально до тортур і тривалого ув’язнення? Такі варіанти обговорювалися, але кожен вважав, що трагічна доля його обмине. Пройшло багато років, але я так і не знаю, хто провалив нашу організацію. В радянські часи не було сенсу ворушити старе, бо міг за це поплатитися. Агенти КГБ не дрімали. Пізніше бракувало часу зайнятися детальнішим розслідуванням.

Румунська цивільна, військова і судова адміністрації були наскрізь корумповані. За гроші вирішувалися будь-які питання, діставалися найдефіцитніші речі. Цією слабкістю системи вирішили скористатися. На просьбу зацікавлених родин, підсудних захищав відомий румунський адвокат Винтул, заправивши за свої послуги один мільйон леїв. Для простих селян це були великі гроші, але їх із значними труднощами зібрали. Довелося продати частину землі, худобу, цінні речі. В кінці серпня всіх випустили. Децембера Прокопа і Решетника Дмитра несли на веренях, бо самостійно рухатися не могли. Мене військовий трибунал заочно засудив до вищої міри покарання - розстрілу.

В цей час я знаходився на нелегальному становищі в околицях Борщева. Тоді в Галичину тікало багато буковинців, щоб уникнути румунського переслідування. На втікачів німецька адміністрація не звертала уваги. Одні вступали до лав української поліції, що діяла по галицьких селах. Інші наймалися на роботу у поле до заможних господарів чи біля худоби. Моя поява в Борщеві також нікого не здивувала. Перебивався тимчасовими заробітками, намагався не попадати на очі представникам німецької влади. Серед чужих людей почував себе не дуже комфортно, хотілося додому.

На початку жовтня перебираюсь на Буковину. З Бабина через Киселів і Шишківці пішки добираюся в Іванківці, до діда й баби. Старенькі дуже зраділи, бо давно про мене нічого не чули, не знали що й гадати. Розповідали, що влітку до них часто приходили з сигуранци, питали за мною. Затримуватися в селі надовго стало небезпечно, тому наступного дня вирушив на Чернівці. Ситуація в місті залишалася складною - доводилося часто міняти місця помешкання. Залишатися в місті - значить наражати себе на небезпеку. Сигуранца продовжувала лютувати. Тому в кінці 1943 року керівництво прийняло рішення направити мене в підстаршинську школу, яка базувалася недалеко від Космача.

В цей час на теренах Галичини й Буковини формувалися відділи УПА, в яких відчувався брак старшин. Народна армія поповнювалася новими людьми, здебільшого молодими хлопцями, яких треба було навчати військової справи. Старі кадри, попри свій досвід і вміння, вже не могли справлятися з великим обсягом роботи. їм потрібна була допомога. В підстаршинську школу набирали хлопців з відповідною освітою, щоб змогли опанувати складну військову науку.

Таємними стежками провідники доправили мене і трьох хлопців недалеко від Космача, до якоїсь гуцульської хати, де вже розмістилося багато молодих стрільців. Наступного дня нас прийняв сотенний “Скуба”, який після співбесіди оприділив мене в чоту “Маніва”, якою командував високий і кремезний старшина. Він у свою чергу звів з ройовим “Ложкою”, який також походив з Буковини. Тут присвоїли мені псевдо “Левко”.

Розмістилися в колибах, накритих смерековими гілками. Цілу ніч біля колиби горів вогонь. Військова муштра на перших порах мені давалася важко, бо до фізичних перевантажень був незвичний. Що стосувалося теоретичних занять, зокрема “Сторожової служби”, “Внутрішньої служби”, “Польової служби”, то тут проблем не мав. Ці заняття з нами проводив сотенний “Скуба”, якого стрільці шанували і любили. Можливо тому, що сам шанував і цінував стрільців. Як педагог - суворий і вимогливий, як людина - добра й щира. Військову справу знав чудово, тому вимогливо ставився до стрільців і до старшин.

Чота, якою командував “Манів”, налічувала півсотні стрільців. Це була чудова, енергійна людина і прекрасний командир. Наша чота квартирувала на Буківці, що розташована між Космачем і Брустурами. Була зима і з харчами ставало сутужно. Інколи цілу добу нічого не їли. “Манів” вимагав беззаперечного виконання команд і дотримання суворої дисципліни. Чота була добре згуртованою і вишколеною командою, яка завжди знаходилася в бойовій готовності. Мої дні в цій чоті були раховані, бо окружний провід ОУН прийняв рішення про заснування старшинської школи. Разом зі мною в старшинську школу направлялися “Шугай” і “Кривоніс”.

“Шугай” - Василь Баб’як, родом з Космача. Худорлявий, енергійний, десь мого зросту, невгамовний і всюдисущий, добрий і надійний товариш. Після старшинської школи разом зі мною на Буковині командував чотою в сотні “Криги”, а потім в сотні “Хмари”. Після мого арешту повернувся назад в Галичину, де 1949 року загинув в одному з боїв.

“Кривоніс” - Мирослав Симчич, родом з Верхнього Березова, що на Косівщині. Від- чайдушний, сміливий, великий патріот, мав добрі організаційні здібності. Був одним з кращих курсантів у старшинській школі. З цієї причини його разом зі мною направили на Буковину для організації вишколу нечисленних відділів УПА. Згодом повернувся в Галичину, де був заарештований і довгі роки перебував у сталінських таборах.

Через деякий час нас переправили до місця розташування старшинської школи, якою керував полковник “Кропива”. Це був старий вояк, який користувався беззаперечним авторитетом і любов’ю серед курсантів школи. Він навчав нас кавалерійської справи, яка для багатьох стала чимось новим і невідомим: На війні дрібниць не буває, тому новою справою оволодівали ґрунтовно. Вчилися годувати коня, чистити, кувати, сідлати, управляти ним у бою.

Через місяць-півтора старшинську школу “Грегіт” із Буківця перевели на Снідавку, де розміщувався штаб. Нас, стрільців, розселили по хатах, але харчувалися зі спільного котла.

Військову науку тактику викладав Омельченко, польову службу Лісовий, географію Степовий, артилерійську справу - серб капітан Гачіч. Цікаво те, що Лісовий і Степовий виявилися агентами КДБ. Після того, як вони в цьому призналися і розкаялися, їм було запропоновано служити в УПА. Вони згодилися і ні разу не дали підстав сумніватися в правильності їх вибору. Вихідці з Наддніпрянщини, колишні офіцери, добре зналися на військовій справі. Надалі навіть командували куренями і зложили свої голови в нерівних боях з ворогом в Українських Карпатах.

Заняття в старшинській школі проходили інтенсивно. Цього вимагала воєнна обстановка. Нерідко теоретичні знання доводилося перевіряти в бою з німцями і угорцями. Моє перше бойове хрещення відбулося на дорозі, що веде з Косова на Жаб’є. Курсанти в повному складі влаштували засідку на велику угорську частину, що відступала під натиском Червоної Армії. Очолював і керував операцією Степовий.

Стрільців розставлено було вздовж високого узбіччя звивистої дороги. Угорські вояки, нічого не підозрюючи, повільно тягнулися дорогою. Коні тягнули вісім возів з награбованим добром та військовою амуніцією. Як тільки угорці втягнулися на ділянку дороги, яку ми контролювали, пролунала команда Степового: “Вогонь!”. Враз оглушливо пролунало багато пострілів з гвинтівок і автоматів, застрекотіли кулемети. Били впритул і несподівано. Захоплені зненацька угорці, втративши багато вбитими і пораненими, змушені були здатися. Наляканих солдатів роззброїли і відпустили на всі чотири сторони, а трофеї переправили до школи.

Чотири місяці навчання пролетіли швидко й непомітно. В серпні 1944 р. з предметів (топографія, артилерія, кавалерія, зв’язок, тактика, пропаганда, сторожова, польова, внутрішня служби, зброєзнавство та інші) складали іспити, які приймала комісія зі старшин-інструкторів.

Після складання іспитів, у неділю, відбулося випускне свято, на якому кожен курсант-випускник складав присягу на вірність Україні. Звучала вона так:

“Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянуся своєю честю і совістю перед Святою Землею Українською, Великим Народом Українським, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України та перед найвищим політичним Проводом Народу Українського.
Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього від диху й останньої перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів Землі Української.
Буду чемним, дисциплінованим і революційно пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігати військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою і в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу”.

Після присяги всім вручили дипломи про закінчення старшинської школи, де вказувалася посада, яку міг обіймати його власник. Був також накритий великий святковий стіл, за який востаннє сіли старшини на чолі з полковником “Кропивою” і випускники школи. Тут же ми отримали направлення на подальшу службу.

Мене, як вихідця з Буковини, направили на рідні терени. Тут повстанський рух був розвинутий ще слабо, відділи УПА нечисленні. П’ять випускників школи направлялися в сотню “Криги”. Серед них політвиховники “Говерла”, родом із Закарпаття, і “Ярошенко”, родом з Городенщини. “Сокіл”, “Кривоніс” і я, “Левко”, мали займатися військовою справою.

Влітку 1944 року на Буковині успішно діяв курінь “Лугового” – Василя Шумка, який раніше працював учителем. Сам курінь дислокувався в Долішньому Шепоті Вижницького району і вів запеклі бої до кінця літа, ж з відступаючими німцями, так і з частинами Червоної Армії, що підходили. В кінці серпня дві сотні куреня емігрували в Словаччину, що різко знизило його боєздатність.

З осені розпочинається переформування Буковинського куреня, а кількість охочих вступити в УПА значно зросла. В організації Буковинського куреня брали участь кращі провідники ОУН. Я добре знав надрайонного провідника “Черемшину” - Миколу Кричуна, обласного військовика “Федора” - Мирослава Гайдука, господарського провідника “Весну” - Михайла Тодорюка. Основою куреня стала сотня “Криги” - Олекси Додяка, до якої направили і нас, випускників старшинської школи. Нам належало займатися вишколом новобранців, яких було 200 чол. Кращим серед нас ми не без підстав вважали “Кривоноса”, тому за нашою порадою і згодою старшиною вишколу “Крига” призначив саме його. Ми стали помічниками “Кривоноса” в цій нелегкій справі.

Охочих вступити в УПА було дуже багато. Кожен день прибували хлопці з навколишніх сіл Буковини і Галичини, але прийняти змогли не всіх. По-перше, відібрати належало найздоровіших і найдостойніших (відбором займався “Кривоніс”). По-друге, з поповненням могли проникнути агенти НКВД і тому при співбесіді треба було бути уважним. Нам катастрофічно не вистачало зброї і саме з цієї причини доводилося тактовно відмовляти. Зброя і боєприпаси були трофейними і в малій кількості. Доволі часто стрільцям доводилося добувати собі зброю в бою. Якщо під час вдалих боїв захоплювали численні трофеї, то частину зброї ховали в надійних місцях. Проте довго вона там не затримувалася.

Не мали ми також одностроїв. Наша армія за одягом була різношерста, бо ходили здебільшого у домашньому. Згодом з’являлися німецькі, угорські, совєтські або й мішані. Нерідко зброєю і одягом забезпечувала господарча служба, яку очолював “Весна”. Це був справжній буковинський газда, ретельний і відповідальний. За короткий час він зумів збудувати для вишколу тимчасові колиби. Забезпечував нас провіантом і на харчування ніхто не нарікав.

У горах поки що панував відносний спокій. Сталінські наїзники нас майже не турбували, тому весь день приділяли різним військовим наукам. Вчорашні хлібороби і лісоруби освоювали топографію, зв’язок, сторожу і польову службу та інше, що потрібно знати воїну. Найбільше часу приділялося вивченню зброї і її практичному використанню. Руки, які ще вчора тримали плуга і косу, сьогодні вивчали смертельне знаряддя, щоб захистити себе, свою родину і свою землю від посягань ворога. Вивчали всяку зброю, яка була в нашому розпорядженні.

Теоретичні знання застосовувалися і на практиці. Самі стрільці несли цілодобову варту в таборі, супроводжували вантажі в ліс, орієнтувалися на місцевості в нічний час, стріляли по мішенях, робили тривалі піші переходи. При необхідності вели вимушені бої з ворогом.

Одного разу сталося так, що з-за Черемошу, з галицької сторони, прийшла звістка про десантованих парашутистів, а зліквідувати їх не було кому. На місці не виявилося жодної сотні, бо виконували бойові завдання. На знешкодження ворожого десанту “Крига” розпорядився направити вишкільну групу. “Кривоніс” відібрав до півсотні стрільців, вишикував, роз’яснив ситуацію. Зв’язковий таємними стежками швидко і непомітно привів групу до села Голови, в околиці якого приземлилися парашутисти. Виявили їх під самим селом, оточили. На пропозицію здатися - відповіли автоматним і кулеметним вогнем. Зав’язався запеклий бій, що тривав до двох годин. Коли закінчилися набої - диверсанти здалися. В живих залишилося до 20 чоловік. Двоє з них згодилися залишитися з нами, а решту передали службі безпеки. В нашій групі одного стрільця поранило в шию.

В бою придбали автомати, пістолети, ручні кулемети, але набоїв до них майже не мали. Нас це не лякало, бо дістати їх можна було в наступних боях. В доброму настрої повернулися в табір. Бойове хрещення курсанти витримали гідно. Але на цьому їхні випробування не скінчилися.

Через кілька днів (серпень 1944 р.) довелося зіткнутися з великим загоном німців, які, відступаючи, грабували села.

“Крига” вирішив влаштувати на них засідку, що й було ретельно виконано. Гітлерівці, нічого не підозрюючи, повільно наближалися до наших позицій. Повстанські залпи пролунали, як грім серед ясного неба. Налякані і дезорієнтовані вороги покидали зброю на землю і, піднявши руки, здалися на милість сильнішого. Того дня здобули великі трофеї у вигляді зброї, набоїв, мін, одягу і харчів. Роззброєних німців відпустили, як кажуть, на всі чотири сторони.

Не встигли влягтися пристрасті після вдалого бою, як зчинилася нова напасть. На наш табір посунули регулярні частини Червоної Армії. Відносний спокій, видно, закінчився. Більшовицьке командування мало намір очистити гори від повстанських загонів і для цього направили сюди бувалих солдат, що добре знали військову справу. Численне більшовицьке військо оточило чотири сотні на полонині Плев’є.

Запеклий бій тривав три доби. Переживав за курсантів, бо воєнного досвіду їм бракувало, а прояв слабкості міг нам дорого коштувати. Марно сумнівався, бо стрільці билися хоробро, завзято і чинили гідний спротив обстріляним більшовицьким солдатам.

Уміло керував боєм курінний “Крига”, обачливий і розсудливий. Він вибрав вигідну позицію для повстанців, що дало можливість вести тяжкий бій з переважаючими силами противника. Так тривати довго не могло, бо набої закінчувалися. Курінний прийняв рішення прориватися з боєм крізь кільце ворога.

Зосередилися в одному місці, чекали команди. Нерви і м’язи напружені. Шквал вогню і відчайдушній кидок розірвали кільце оточення. Падали вбиті, стогнали поранені. Повстанці, як потужна бурхлива повінь, знесли на своєму шляху всі перепони, залишивши позаду більшовицькі позиції. В результаті блискавичного і несподіваного концентрованого удару вдалося не тільки прорватися через ворожі перепони, а й відірватися від нього. Втратили в тому бою 12 стрільців. За мірками і характером бою втрати невеликі, але чому буковинці мали гинути на своїй рідній землі? Чому на власній землі нам не вільно бути господарями? Чому за це право треба платити такою дорогою ціною?

Ми ще кілька днів мандрували Карпатськими горами і долинами, поки розвідка не повідомила, що більшовицькі війська відступили. Повернулися до табору, але вишкіл не відновлювали. 

Мінімум знань і безцінний бойовий досвід курсанти отримали. Вони на ділі довели своє право називатися вояками УПА. З них сформували дві сотні, які стали повноцінними бойовими одиницями.

З припиненням вишколу розпочалася реорганізація старих і новостворених повстанських формувань. Це було зумовлене і тим, що з Галичини прибули досвідчені командири сотень “Перебийніс” - Данилюк Назарій, родом з села Суховерхів Кіцманського району, і “Боєвір” - Дубик Роман, який до війни вчителював у Чернівцях. Мою курсантську чоту розформували і розкидали по різних сотнях. Мене перевели в сотню “Боєвіра”, де отримав у своє підпорядкування другу чоту. Хлопці підібралися вже обстріляні, бувалі, здебільшого з сіл Путильщини і Вижниччини. Окремі входили в склад моєї чоти під час вишколу. Тепер нам належало разом ділити всі труднощі партизанського життя.

А тим часом Крайовий Провід ОУН прийняв рішення про організацію рейдового походу населеними пунктами Буковини, тому що назріла потреба. Буковинцям належало показати, що в краї діє повстанська армія і чинить окупантам серйозний спротив. Крім того, число повстанців належало постійно поповнювати, бо майже щодня втрачали стрільців. Маршрут рейду пролягав у напрямку Чернівців і назад, тому мав у першу чергу пропагандистський характер. В ньому брав участь курінь “Перебийноса” в повному складі.

Сотні куреня рухалися в напрямку Чернівців селами Вижницького і Сторожинецького районів. Проходили села Мигове, Комарівці, Стара Жадова, Бросківці, Бобівці, Кам’яна, Стрілецький Кут. Це був час, коли повстанці ще почувалися господарями в краї і населення зустрічало нас привітно. Нову совєтську владу боялися і в той же час шукали від неї захисту. Таким захистом стала повстанська армія, яка карала большевицьких прихвостнів і вселяла впевненість в усіх, хто хотів змін на краще. Ніде ми не відчували браку людського тепла, харчів, фуражу. Люди з доброї волі ділилися останнім, що мали, а мали небагато. Більшість населення жило бідно, але кусок хліба (кулеші), сиру чи молока ніколи не шкодували для повстанців. Моя чота під час рейду готувала провіант про запас, але не було жодного випадку, щоб щодо населення чинилося насильство. Такий проступок розцінювався як важкий злочин і заслуговував смертної кари за мародерство. Подібний випадок напередодні рейду мав місце в одному з сіл Сторожинецького району. Двоє повстанців, які бандитським методом забрали у господаря мішок муки і телицю, Служба безпеки розстріляла. Ми добре усвідомлювали, що без підтримки народу наша боротьба приречена на провал і настроювати населення проти себе не було резону. Тому сьогоднішні наклепи на бандитські методи повстанців не мають під собою ніякого підгрунтя. Харчі збирали переважно в заможних господарів або большевицьких посіпак.

Рейдовий похід куреня “Перебийноса” досягнув околиць Чернівців, що викликало переполох у стані ворога. Брати місто приступом ніхто не збирався, бо це не входило в наші плани, та й не було достатньо сил і зброї. Із Стрілецького Кута завернули назад в Карпати. Ворог не дрімав. Спішно стягнули в район села Драчинці багаточисельний загін, сформований з військ НКВД і “ястребків”, які перегородили нам дорогу до відступу. Ворожі загони прибули з Сторожинця, Вижниці, Вашківців, Кіцманя і Чернівців. Задум ворога був простий - переважаючими силами оточити курінь і знищити.

Обходили село з південного боку. Це робилося з двох причин. По-перше, не робити ареною бою саме село, бо це завдало б йому і людям великої шкоди. По-друге, не дати можливості ворогу притиснути курінь до Пруту і тим самим звузити його маневреність. Зав’язався трьохгодинний бій. Сотні повільно рухалися на відстані видимості, ведучи прицільний вогонь і водночас тримаючи кругову оборону. Нам зіграло на руку і те, що між наспіх стягнутими загонами НКВД не було нормального зв’язку. Вони діяли на свій розсуд, не знаючи про точне місце перебування сусідів. Оглушлива стрілянина закладала вуха, кулі виспівували над головами, заставляли пригинатися аж до землі. В окремих місцях рухалися на колінах, а то й повзком. Курінний вміло керував боєм, бо невдовзі кільце оточення прорвали і благополучно з нього стали виходити. Сотня “Боєвіра” прикривала відступ основних сил, але на переслідування енкаведисти не зважилися. Бажання переслідувати їм відбив кулеметник “Листок”, який вміло прикривав відступ повстанців. Як не дивно, при такій інтенсивності бою ми втрат не мали. Четверо стрільців отримали поранення, але ми забрали їх з собою. Щоправда, від важкої рани в живіт пізніше помер стрілець “Журавель”.

Цей рейд можна вважати успішним. Він показав, що Буковина не змирилася із своїм становищем, не склала зброї, а самовіддано боролася за вільну і незалежну Українську Державу. Немало нових бійців влилося в повстанські лави, а сотні запаслися продуктами, одягом, взуттям та зброєю.

За короткий проміжок часу сили повстанців зміцніли, чоти і сотні мали повний комплект стрільців, добре-озброєних і одягнутих. Гірські райони були під повним контролем УПА, з чим не хотіла миритися нова влада. Майже .в, кожному другому селі голови сільських рад чи секретарі, співпрацювали з нами. Вся важлива інформація з різних теренів Вижницького, Путильського, Сторожинецького районів направлялася курінному. Ми знали де, що і як діється, наміри-НКВД.

Проте з осені ситуація починає мінятися. Ворог нарощує свою присутність в горах, намагається перехопити ініціативу. Органи НКВД стали активніше вербувати сільських людей для ведення агентурної роботи, що завдавало нам великої шкоди. Дрібні сутички з невеликими групами енкаведистів і “ястребків” ставали все частішими. З кожним днем тиск ворога посилювався. Мета була очевидна - знищити повстанців або витіснити з гірської місцевості. Нам нав’язували бій при першій ліпшій нагоді. Так сталося недалеко від хутора Околена, розташованого поблизу села Розтоки Путильського району. Наша сотня перебувала в постійному русі. Маршрут руху знав лише сотенний, тому захопити нас зненацька було складно. Але сотня ставала вразливою на постої в нічний час, бо агенти НКВД не дрімали.

В середині жовтня ми мали бій з “ястребками” в селі Черешенька Вижницького району, яких розігнали. Взяли одяг, деякі продукти з місцевого магазину і відправилися на хутір Околена. Вечоріло, тому на постій зупинилися у двох хатах. Спали на підлозі, постеливши пахуче сіно. Стомлені дорогою, швидко заснули, не поставивши охорону. Вважали, що про місце перебування сотні ніхто не знає, бо стали на постій вже коли стемніло. Якби совіти проявили оперативність, то цієї ночі могли взяти всіх нас голими руками. Грубе порушення простих правил безпеки могло нам коштувати дуже дорого.

Проснулися, як тільки стало розвиднятися. Лише сіли снідати, як у хату вбіг переляканий син господаря з криком: “Москалі йдуть!.” Враз бійці схопилися за зброю і вискочили у двір. На перших порах зчинилася паніка, бо окремі бійці не могли знайти свою зброю. В цей важливий момент сотенний “Боєвір” добре зорієнтувався. Він наказав швидко піднятися на полонину і зайняти оборону. Розгубленість поволі розсіювалася, а бійці шукали придатне місце для оборони. Тут виявилося, що в хаті забули кулемет “дегтяр”, а окремі бійці залишилися без зброї.

Совіти рухалися з двох боків, щоб взяти сотню в кільце. Одна група прибула на вантажних машинах до хутора Верхня Товарниця. Звідти пішки вийшли на Околену і зайняли позицію біля підніжжя полонини, на якій вже розмістилася наша сотня. На конях совіти притягнули і два міномети. Друга група совітів підійшла з боку Протятого Каміння. Звідти пролягала зручна гірська дорога до місця, де наша сотня вела останні приготування до бою. Стали нам в пригоді також зручні окопи часів Першої світової війни, які оточували цю гору і звідки добре проглядалися позиції ворога і сам хутір. Совіти біля підніжжя гори розмістили міномети і стали нас обстрілювати. Довелося змінити позицію. Моя чота прикривала правий фланг, чота “Марка” - лівий, решта зосередилися в центрі.

Енкаведисти вели невпинний вогонь з мінометів, кулеметів та автоматів. Опісля розповідали, як в розпал бою інструктор-зброяр “Коля” вихопив від свого сусіда-бійця кулемет, зірвався на весь зріст і з криком “Руські, здавайтесь!” вистріляв наосліп усі патрони з диска. В очі кинулось те, що “Коля” спеціально вів не прицільний вогонь, а лише щоб вистріляти патрони. “Боєвір” відразу збагнув, що це зрада. Наказав негайно відводити бійців з передньої лінії оборони. Шквальний вогонь з боку противника не припинявся. Вибираючись з окопу, я впав, бо стінка його була крута, а вхопитися не мав за що. Тут почув: “Тримайся кріса!”. Це стрілець “Мороз” (Дяконюк Георгій) вистрибнув з окопу і протягнув мені карабіна. Я схопився обома руками за приклад, сильно відштовхнувся і знову впав на дно окопу. Зверху повалився і “Мороз”, але вже мертвий, бо куля вцілила йому просто в голову. В цей день загинули також чотовий “Марко”, ройовий “Аксентій” та ще четверо стрільців.

У нас залишалося обмаль патронів і тримати довго оборону не змогли б. Чисельна перевага була на боці ворога, який ні на хвилину не переставав поливати нас свинцем. “Боєвір” наказав відходити. Чоловік 10-15 на чолі з ройовим “Вороном” (Семакою Дмитром) залишалися прикривати відступ сотні, яка тим часом відходила на Сірук. З настанням темноти бій на Околені вщух. Совіти відступили на Берегомет, а група “Ворона” незабаром наздогнала сотню. Відбувся цей бій 15 жовтня 1944 року.

Наступного дня відбулася серйозна бесіда “Боєвіра” з чотовими і ройовими. Він намагався вияснити, як сталося, що совіти так швидко виявили місце розташування сотні біля Околени. На випадковість це не виглядало, бо у великій кількості війська НКВД не рухалися. Вони швидко стягували значні сили в те місце, де виявляли великі загони повстанців. Совіти отримали оперативну інформацію від своїх агентів. Аналізуючи розвиток подій, вияснили, що інформація від зрадника поступила десь опівночі. Протягом ночі з різних боків стягувалися війська до Околени. Бій розпочався тільки вранці. Залишилося дізнатися, хто цей зрадник. Цим займалася Служба безпеки, але докопатися до правди так і не змогла. Недавно стало відомо, що цим іудою був Дмитрюк, господар хати, де ночували повстанці. Йа його совісті смерть наших побратимів.

Поховання загиблих повстанців за розпорядженням “Боєвіра” організував “Ворон”, який після смерті “Марка” перебрав його чоту. Недалеко від місця бою викопали велику яму, в якій і захоронили полеглих стрільців. На могилі встановили березовий хрест.

В Карпатах таких могил, великих і малих, де знайшли вічний спочинок вояки УПА, не злічити. Ховали поодинці, по 2-3, групами в одній братській могилі. Здебільшого це робилося поспіхом, без спеціальних трунв, руками стрільців або місцевих жителів. Бували випадки, коли тіла загиблих бійців захоплювали совіти. Вони везли їх в найближчі села і в район для впізнання. За півстоліття ці могили розмило дощами, позаростали травами і кущами, бо ніхто за ними не доглядав. Більшість з них, вважаю, втрачені для нас назавжди. Така доля спіткала велику братську могилу поблизу села Киселиці, де поховано не менше 28 бійців “Боєвіра”.

Керівництво НКВД почало виробляти свою тактику боротьби з повстанцями. Від окремих наскоків і терористичних акцій перейшли до спланованих рейдів і облав. При цьому послуговувалися інформацією своїх агентів. Підхід великого загону НКВД з села Плоска на Киселиці не був для “Боєвіра” несподіванкою. Розвідка і зв’язківці повідомили його завчасно. Вирішили підготувати на підступах до села Киселиці засідку, в яку і потрапили енкаведисти. Запеклий бій тривав майже цілий день, в результаті якого ворог відступив. Обидві сторони мали значні втрати. В цьому бою загинуло не менше 18 повстанців, яких поховали в братській могилі десь в лісі. На сьогоднішній день місце могили невідоме.

Весь карпатський край Буковини охопило полум’я боротьби. Рідко яка родина не була причетна до цієї святої справи. Одні воювали в лавах УПА, інші (значно більше) в цивільній мережі. Повстанські загони - це активний спротив окупантам, цивільна мережа - це розвідка, зв’язок, забезпечення продуктами і медикаментами. Одне без іншого існувати не могло. Народна підтримка стала визначальним фактором у тривалій боротьбі УПА. НКВД різними способами намагався розірвати цей зв’язок і позбавити повстанський рух живильної сили. Якщо бійці зі зброєю в руках могли захистити себе і в лісах були майже невловимі, то їхні сім’ї залишалися без найменшого захисту. Відповідно до існуючих совєтських законів родини повстанців підлягали переселенню в північні та сибірські краї Росії.

Якось в листопаді 1944 року зв’язковий повідомив, що голова сільради села Багна разом з частиною НКВД, яка тут перебувала, склали списки і мають вивозити в Сибір родичів тих патріотів, які перебували в УПА. Сотенний “Боєвір” вирішив знешкодити їх. Ми перебували тоді у Виженці. Час не чекав і “Боєвір” наказав готуватися до походу. Через дві години в супроводі провідника вирушили в неблизьку дорогу. Зупинилися на близьких підступах до села, де “Боєвір” визначив подальші наші дії. Мене з чотою послав блокувати дорогу на Берегомет, на випадок підходу звідти допомоги НКВД, а сам з другою нотою пішов у Багну. Та ворога там вже не було. Попереджені своєю агентурою про пересування сотні “Боєвіра”, відступили у Вижницю. Того дня їм не вдалося вивезти людей із села.

Повстанський рух - це, насамперед, партизанська тактика ведення бойових дій і самозабезпечення. Все, що необхідне для армії - зброя, боєприпаси, одяг, продукти - доводилося відвойовувати у ворога. Дуже часто харчами допомагало місцеве населення. Крім цього, населення давало сховок на випадок негоди, облав, хвороб і лікування. В зимову пору обійтися без нормального людського житла взагалі складно.

Агентура цивільної мережі ретельно відслідковувала, що завозиться на склади, в магазини, на залізничні станції. В кінці грудня надійшла звістка від станичного села Берегомет “Довбуша” (Гавалешко Микола Степанович) про те, що на залізничну станцію прибув вагон зі зброєю, одягом та харчами. Здавалося, сам Бог послав нам цю бажану здобич. Зима вима- гала мати добротний, теплий одяг, нормальні харчі, найкращу і надійну зброю. Таку нагоду не можна було упустити. Берегометський гарнізон НКВД чисельно поступався нам, щоб міг стати серйозною перешкодою для задуманого.

Курінний “Перебийніс” (Данилюк Назарій) зібрав на нараду сотенних, які одностайно висловили готовність захопити трофеї. Курінний дав наказ сотням і боївкам зосередитися на горі Сірук, поблизу села Розтоки, де всі командири отримали конкретні завдання. Важливо було, щоб всі сотні і боївки пі- дійшли до Берегомета в один і той же час.

На Берегомет рухалися двома напрямками. Перший вів до підніжжя горба, на якому знаходився хутір Віпчина. Другий - на гору Стіжок. Тут мали заблокувати дорогу з Берегомета на Мигове і Лукавець. Перекрили також дороги на Шепіт і Вижницю. Всі лінії зв’язку з Берегометом перерізали. Моя чота мала завдання прикривати сотні і вантажити трофеї на коней, які спеціально для цього привели в село.

Біля Віпчини отримали наказ: “Вперед, на гарнізон!”. Моя чота йшла в передній лінії і залягла недалеко від будинків, не відкриваючи вогню. Незабаром підтягнулися й інші чоти. Як тільки зайняли свої позиції - відкрили рушнично-кулеметний вогонь. Здавалося, чекісти лише й чекали цього сигналу, бо у відповідь зататакали кулемети й автомати. Ми сподівалися захопити ворога зненацька, але так не сталося. Трасуючі кулі притиснули нас до землі так, що боялися голову підвести. Тепер доводилося думати не про трофеї, а як цілим вийти з-під ураганного вогню. В нічне небо злетіли білі ракети, якими курінний дав наказ до відступу. Швидко, організовано і без втрат вийшли з села. Невдалий наліт можна пояснити високою боєготовністю чекістів або вже банальною зрадою.

Зима ускладнила наше становище. Майже щодня чекісти проводили облави в місцях ймовірного перебування повстанців. Ці акції можна порівняти з рибалками, які закидають невід з надією на добрий улов. Як не прикро говорити, але в руки ворога часто-густо попадалися наші люди. Голод і холод змушували бійців шукати десь притулку. Вони облаштовували криївки вдома, в родичів, у добрих знайомих або просто в надійних місцях. Виявляли їх за доносом сусідів, агентів НКВД або криївки недостатньо маскувалися.

Основні сили було вирішено, відвести на зимування вглиб Карпатських гір, де місцевість ще не контролювалася чекістами. Бійці потребували відпочинку, а це можна зробити лише у відносно спокійних умовах.    

Дорога до села Довгопілля, місця нашої дислокації, була неблизькою. Ходити взимку засніженими гірськими стежками досить складно. Великі населені пункти і дороги передбачалося обминати, бо там чекала небезпека.

Перед походом на Довгопілля розташувалися на околиці села Розтоки, біля Околени. Бійці на ніч розмістилися по різних хатах, обігрівалися, ремонтували одяг, взуття. Потріскували дрова в пічці, блимала, ледь освітлюючи хату, свічка, розморене теплом тіло поринало у сон. Раптом надворі загавкав пес, почувся тупіт людських ніг. Всі насторожилися, не знаючи чого чекати від пізніх відвідувачів, руки інстинктивно потягнулися до зброї. Рипнули двері і в хату один за одним ввійшли троє чоловіків. Курінного впізнав відразу, другим був військовий провідник. Третього не впізнав - заважало погане освітлення. Курінний привітався і мовив: “Шановне товариство, приймайте поповнення. Знайомтесь, випускник старшинської школи друг “Микита”. Нагадування про старшинську школу змусило мене піднятися назустріч незнайомцю. Командирські кадри для Буковинської УПА готувала старшинська школа імені Коновальця, випускником якої був і я. Хотілося знати, як у школі ведуться справи, хто залишився з командирів. Підійшов до новачка і очам не повірив - переді мною стояв давній знайомий по Кіцманській і Чернівецькій гімназіях Мельничук Святослав. Майже одночасно вигукнули: “Славку! Олек!” - і обнялися. Ми не бачилися більше чотирьох років, тому зустріч виявилася для мене приємною. Говорили до пізньої ночі. Згадували своє навчання, друзів, учителів. Розповів Славко і про себе, як попав до нас.

Батьки хотіли емігрувати в Німеччину і забрали з собою Славка. Але з території Польщі повернувся на Львівщину, де старший брат займався організацією УПА. Звідси Славка направили у старшинську школу, що розташувалася у Космачі. По закінченні сам напросився на Буковину. “Микиту” призначили командиром першої, новоствореної чоти у сотні “Боєвіра”, другою командував я, а третьою - “Борисенко”. Вже разом вирушили на Довгопілля, де перебували цілий місяць.

Жили у гуцульських колибах, які утеплили і привели в порядок. Ні, ми не сиділи склавши руки. Кожен день боївки розходилися в навколишні села Буковини і Галичини, виконуючи конкретні завдання: карали совітських прислужників, громили склади і магазини, заготовляли продукти, вели роз’яснювальну роботу серед населення. Тут ми відчували себе у відносній безпеці, бо для ведення наступальних дій чекісти не мали достатньо сил. Вряди-годи відбувалися і серйозні зіткнення. До них можна віднести сутички з енкаведистами під Селятином і Путилою.

В лютому місяці діяльність УПА активізується. Частина куреня відправляється на вижницькі і сторожинецькі терени, інша продовжувала діяти в гірській місцевості. Відправився із своєю чотою в передгір’я і друг “Микита” - Мельничук Святослав. Наступного разу ми зустрінемося так само несподівано і при незвичних обставинах.

Совєтсько-німецька війна йшла до завершення, бої точилися на підступах до Берліна. Частина військ, які направлялися з Німеччини на переформування, використовувалися для боротьби з повстанцями. У березні 1945 року на курінь “Перебийноса” совіти кинули великі сили НКВД, чекістів і “ястребків”. Вступати в бій із значно переважаючими і добре озброєними ворожими силами було небезпечно. Стали маневрувати, відступаючи на галицькі терени. Пересувалися важко, бо випав великий сніг. Так тривало кілька днів. Зрештою, наша сотня потрапила в оточення біля села Гринява. Бій став неминучим. Зайняли кругову оборону і приготувалися дорого віддати своє життя. Кожен стрілець усвідомлював, що цей бій може бути останнім. Окопатися у твердому кам’янистому ґрунті не могли. Ховалися у виямках, за каменями, за пнями. Лежали просто на снігу.

Бій розпочався 22 березня. В запалі бою забули про холод і голод. Ворог не зміг просунутися вперед, але й ми залишилися лежати на місці. Наступила ніч. Подужчав мороз і вітер. Якщо відчуття голоду ще можна терпіти, то холод став просто нестерпним. Стати на повний зріст і побігати не могли, тому що цілу ніч нас обстрілювали всліпу. Розуміли, що мороз, сніг і ві- тер проти нас. Мої руки заклякли, а ніг вже не відчував, оніміли. Руки ще якось зігрівав у пазусі, а ноги не знав куди подіти.

З настанням ранку знову розгорівся бій. “Боєвір” наказував економити патрони. Совіти не припиняли шаленої стрілянини, а ми берегли патрони і точними пострілами намагалися противника тримати на відстані. До мене підповз сотенний. Вигляд мав втомлений: заріс густою щетиною, на чолі синяк, очі почервоніли. “Друже “Левко”, треба проривати оточення”, - сходу сказав, - яка твоя пропозиція?”. “Треба це робити якнайскоріше, бо ще однієї ночі не переживемо”, - відповідаю, бо не сумнівався, що сотенний вже прийняв рішення. Зі мною радився чисто формально. “Виступаємо, як стемніє, удар наносимо в напрямку села Яблуниця”, - коротко проінструктував він мене. Подібне завдання вирішували на полонині Плев’є, де також виходили з оточення навальним штурмом.

До вечора всі бійці знали місце зосередження і напрямок прориву, а з настанням темноти почали повзком стягуватися в одне місце. Останній ривок назустріч смерті чи надії на життя. Близько 80 метрів подолали на одному диханні. Наше щастя, що бігти довелося три чверті шляху вниз. Тільки в кінці незначний підйом, на який вибігли вже за інерцією. За ним нас сховав ліс. Під час атаки отримав дві кулі сотенний “Боєвір” - у груди і живіт. Останні метри хлопці вже підтримували його під руки, а лісом несли на шинелі. Ворог не переслідував, тому зупинилися на перепочинок. Попередні підрахунки показали, що в бою сотня втратила до 18 чоловік, важко поранений командир. Розуміли, що без операції “Боєвіру” не вижити. Але де його, лікаря, знайдеш у цій глушині? Знав про це і сотенний. Йому зробили перев’язку, але це не дуже допомогло, бо важкі рани продовжували завдавати сотенному невимовного болю. Жити залишилося недовго. Пересилюючи біль, “Боєвір” мовив до мене: “Надія на тебе, “Левко”. Перебирай командування сотнею і веди хлопців на з’єднання з куренем”. Я намагався запевнити його, що все обійдеться, він одужає і ми ще повоюємо. Він змучено усміхнувся і нічого на це не сказав. Десь через півгодини, поки я відлучався у справах, раптом пролунав пістолетний постріл. “Боєвір” з останніх сил відійшов убік і пустив собі кулю в скроню. Не кожний здатний на такий мужній вчинок. Щоб не страждати від болю, не бути баластом для сотні і відчуваючи свою близьку кончину, пішов з життя, як справжній солдат. Сотенний “Боєвір” - Дубик Роман - був чудовим командиром і великої душі людиною. Сам рішучий, мужній, - такими хотів бачити і своїх бійців. Швидко звикав до людей, любив їх і боляче переживав втрату своїх бійців. Немало сам поховав відданих друзів на своєму бойовому шляху. Ми “Боєвіра” любили, безмежно шанували, тому боляче переживали його втрату.

Смерть сотенного в першу чергу спантеличила мене, бо на плечі лягав тягар відповідальності за життя цілої сотні. Найперше, поховали сотенного по-людськи. Викопали могилу на цвинтарі села Гринява і віддали йому належні почесті. Мав також виконати останній наказ “Боєвіра” - знайти і з’єднатися з куренем. Це було зробити не так складно, бо наші агенти в селах знали місцеперебування повстанських загонів.

Проблема виникла зі станом мого здоров’я. Пальці ніг почорніли і боліли так, що ходити не міг. Тривале лежання на снігу далося взнаки. Пройшли може з 5 км, а мені хотілося вити від болю. Витримати важкі переходи у горах мені було вже не під силу. Ноги негайно треба лікувати під наглядом хорошого лікаря. Найближчі лікарні знаходилися у Косові і Вижниці, але там запросто можна попасти в руки чекістів. Хлопці порадили залишитися в горах і лікувати ноги народними методами. Іншого виходу в мене не було. Незабаром і житло знайшли. Притулок дав мені колишній січовий стрілець, старий уже чоловік, вдівець дід Танасій. Він став мені і за няньку, і за лікаря. Варив трави, робив мазі і всім цим обробляв мої ноги. Кожен день вранці і ввечері приймав теплі ванночки для ніг. Потім змащував рани саморобною маззю і замотував чистими ганчірками. Пальці лівої ноги вдалося зберегти, а на правій відвалилися усі п’ять. Приємного мало, але могло бути й гірше. Якби наступила гангрена, то ніхто б мене вже не міг врятувати. Рани ще боліли, але вже затягувалися. Через днів десять можна було вирушати в дорогу і шукати своїх, але не судилося.

Одного дня (5 травня 1945 року) несподівано на хуторі з’явилися червоноармійці. В хату, в якій я перебував, ввійшли три солдати. Я підняв автомат, щоб стріляти, але коли побачив, що вони зовсім молоді (десь мої однолітки), опустив зброю. Мене роззброїли і під конвоєм повели до воза. Йшов повільно, бо рани ще не загоїлися, але хлопці мене не підганяли. Як дізнався потім, для облави використали солдатів фронтової частини, яка поверталася додому. Хлопці були українцями, бо говорили українською мовою. Вони зі мною обходилися добре.

Заарештували і мого рятівника діда Танасія, але як склалася його доля, мені невідомо. Коли відвідав цю місцевість в 70-х роках, то хата в тому місці вже зникла, все поросло бур’янами. З того дня дід на хуторі більше не з’являвся. Загубилися його сліди серед десятків і сотень тисяч жертв сталінське!' каральної машини. Возом мене привезли до села Конятин, а звідти вантажною машиною до Вижниці. Через три дні, коли тюрма заповнилася, групу в кількості 12 чоловік переправили в Чернівці. Цю тюрму збудували ще за австрійських часів. Усе зроблено на совість і, здавалося, на віки. Товсті стіни, масивні двері, які зачинялися на три замки і засув. У людини, що потрапляє сюди, виникає почуття безнадії і приреченості. Двері відчинялися настільки, щоб крізь них могла протиснутися лише одна людина. Фіксував цю ширину проходу масивний ланцюг. Усі клітки на сходах були оббиті міцними сітками. Всі внутрішні кути на стінах виявилися заокругленими.

Нелегкі випробування розпочалися для мене саме з цієї тюрми. В камері розміром 2 на 3 метри нас сиділо шестеро. Сама по собі камера була розрахована на те, щоб морально і психічно зламати в’язня, бо в ній вільно себе почувала маса блощиць. Спати в таких умовах неможливо, бо ці маленькі створіння перебиралися на стелю, а звідти падали на свою жертву і пили кров. Ми давили скільки могли, але кількість їх не зменшувалася.

Через три доби перевели в “чисту”, але більшу камеру. Ще з порога відчув специфічний тюремний запах - запах людського поту, змішаний зі смородом параші і гнилизною. Високо під стелею ледь блимала лампочка. Маленьке віконечко закрите так званим “намордником”. У камері, розрахованій на два ліжка, на бетонній підлозі сидять у два ряди 12 чоловік. Лежати до “відбою” не можна.

Почалися важкі ночі допитів. Коли нормальні люди відпочивають - тут розпочинається робота. Сталінська звичка працювати ночами докотилася і до місцевих каральних служб. Тільки заснеш, як піднімають і змореного, безсилого від безсоння і недоїдання ведуть до слідчого на допит. В очі спрямовується світло електричної лампи і розпочинаються безкінечні “де?, коли?, з ким?” і так до ранку. Окремі питання взагалі мене не стосувалися, тому відповідав: “Не знаю!”. Але така відповідь не влаштовувала слідчих. Щоби прояснити пам’ять - били, і били безперестанно. На спині вже живого місця не було, а сорочка інколи так присихала до тіла, що доводилося відмочувати її водою. Тут дізнався, що мого друга Миколу Козуба заарештували і весною 1945 року в цій же тюрмі розстріляли. Не стало людини, патріота, яка до кінця себе віддала справі служіння своєму народу. Вічна йому пам’ять!

До основної судової справи добавилися дані про мою підпільну діяльність у селах Кострижівка, Звенячин, Прилипче. Із Прилипчого надійшла характеристика, яку написав на мене голова сільради Гороховський Василь. В ній значилося, що Томашевський Олег Дмитрович в селі антирадянською діяльністю не займався. Це була чиста правда, бо практично займався антирумунською діяльністю. Але слідчий не дуже в ці деталі вникав, бо спересердя кинув характеристику на стіл, викрикнувши: “Він такий самий, як ти. Вас треба судити разом!”.

Виснажливі допити висотували останні сили. Щоб отримати хоч якийсь перепочинок, став називати прізвища людей, яких в тих селах взагалі не існувало. Міркував, поки будуть шукати неіснуючих людей, то на деякий час залишуть у спокої. Чи не повірили, чи було достатньо матеріалів у моїй справі для суду, але на цьому допити закінчилися. Муки тривали цілих три місяці. 

2 серпня 1945 року Військовий трибунал військ НКВД Чернівецької області за статтею 54-1-а, 54-11 КК УРСР засудив мене до вищої міри покарання - розстрілу. Після оголошення вироку мені довелося відсидіти в тюрмі, в камері смертників, ще 40 днів, бо чекав затвердження вироку вищими інстанціями. Військова колегія Верховного Суду СРСР 13 вересня 1945 року вищу міру покарання замінила на 20 років каторжних робіт з поразкою в політичних правах на п’ять років і конфіскацією належного мені майна. Напевно, Верховний Суд зробив скидку на мою молодість, бо іншого пояснення пом’якшення вироку немає.

Наступного дня нас вивели з тюрми і відправили на залізничний вокзал. Тут посортували у “столипінські” вагони і почався важкий, довгий і невідомий шлях до пекла, яке називали виправно-трудовою колонією. Виснажливі, безсонні ночі дикого слідства залишилися в гірких споминах. Тісна, волога, брудна, з в’їдливими блощицями камера Чернівецької в’язниці також канула в минуле. Її змінила вже камера Львівської пересильної тюрми. Зі мною знаходилися також Костя Іванюк, Коля Друк, Іларій Том’юк. Намагалися триматися вкупі, допомагали одне одному. П’ятдесят дев’яту камеру, до якої нас помістили, ніколи не забуду. Заповнена людьми була по саму зав’язку. На двоповерхових нарах спали в три поверхи: на першому, другому і на бетонній підлозі. Під час сну поверталися по команді. Панувала така задуха, що люди не висихали від поту. Господарями тут себе почували кримінальні елементи, які забирали у в’язнів продукти і добротні речі. Щоб протистояти їм - групувалися, таких зеки не чіпали. Місячне перебування у Львівській пересильній тюрмі здавалося вічністю. І коли одного дня назвали наші прізвища і звичне ”С вещами на выход!” - навіть зраділи.

Тепер нас помістили в малі товарні “вагони-телятники”, спеціально обмотані колючим дротом, із зовнішнім освітленням та кулеметними гніздами на площадках першого та останнього вагонів. У кожному вагоні по обидва боки двоповерхові нари, у стіні - параша. Через тісноту спали по черзі. На великих станціях нас перераховували ударами дерев’яних молотків з довгими ручками. Щоб зайвий раз потішитися - спеціально збивалися з рахунку і тоді молотки гуляли по наших спинах знову. І так декілька разів. Після такого переліку у нас не переставала боліти спина. Так тривало доти, поки не завезли в місто Костянтинівку тодішньої Сталінської області. Дармова робоча сила потрібна була всюди, в тому числі і на місцевому склозаводі. Ми виконували найчорнішу, найважчу роботу і раділи з того, що наше ув’язнення обмежилося територією України. Все-таки додому ближче, ніж з Сибіру, і при можливості можуть навідатися рідні. Рано раділи, бо на початку грудня відправили на новий етап.

Звичний інтер’єр товарного вагона, тепер посередині ще стояла бочка-піч “буржуйка”. За дерев’яною стіною вагона гуляли грудневі морози, які стали нашим ворогом номер два. “Буржуйка” обігріти весь вагон не могла і в’язні, одягнуті ще по-літньому, дуже мерзли. Особливо страждали ті, що лежали в дальніх кінцях вагонів.

Приємною несподіванкою зустрів Харків. Тут була остання на моєму шляху українська пересильна тюрма. Як здивувався, коли при відправці з Харкова у моєму вагоні зустрів друга «Микиту» - Мельничука Святослава. Зустріч відбувається тоді, коли найменше на неї сподіваєшся. Славко дуже зовнішньо змінився: худий, щоки запалі, обірваний. Не краще виглядав і я, бо пройшли за останні місяці однаковими тернистими дорогами, зазнали однакового лиха. Проте впізнали один одного відразу і безмежно раділи нашій зустрічі. Йому так само, як і мені, дали 20 років каторжних робіт і 5 років поразки у правах, у Харків попав з Одеської пересильної тюрми.

Ми їхали, як оселедці в бочці. Якимсь чудом у вагон вмістилося 100 чоловік, в основному оунівці (бійці УПА). Славко тримався нашого гурту, бо зі своїми завжди легше. Три доби їхали голодні. Добрий господар над худобою так не збиткувався, як це робили совіти. Запасів своїх ми також не мали. Через три доби стали давати солону рибу, та не давали води. Лизали лід, який утворювався від пари в щілинах, а то й холодні дошки. Дехто від риби отримав заворот кишок і помер. Таких просто викидали з вагона, як непотрібну річ. Чи підбирав хтось цих покійників - невідомо.

Зголоднілий шлунок просив їсти, але окрім риби, нічого не мали. Ми з Славком запропонували не їсти всю рибу відразу, а вживати по шматочку через кожну годину. Хто не мав сили волі або нехтував нашими порадами - помирав. Двоє угорців свідомо об’їлися рибою, щоб більше не мучитися. їхні тіла, як і попередні, так само покотилися з насипу. Але більшість хотіли жити і ретельно виконували наші вказівки. Надалі смертельних випадків не траплялося.

До Воркута добиралися майже місяць. Кінець січня 1946 року, полярна ніч. Нас вигнали з вагонів на холод, який пронизував до кісток. Навіть чаруюче полярне сяйво не радувало. Перелічили і відвели спочатку у пересильну тюрму, де “купці” відбирали собі робочу силу. Тут ми розлучаємося з другом “Микитою”, якого забрали на шахту №6. Прощаємося, ніби назавжди, бо надії на повернення майже не мали. Чи може нормальна людина відбути у таких пекельних умовах свій термін у 20 років?

Іларій Том’юк (Плоска), Коля Друк і Костя Іванюк (Берегомет) разом зі мною під конвоєм крокують до шахти №9. Ведуть нас промерзлих, голодних, з приреченістю в очах, на заміну померлих та засипаних обвалами в шахтах. Кругом, скільки сягає око, сніг. Під завивання пурги та при сорокаградусному морозі безмовно рухаються в одному напрямі задубілі постаті приречених. Здається, що від морозу в тілі крижаніє кров, нестерпно болять пальці рук та ніг. Я переживаю за свої вже зранені ноги. Ці морози не зрівняти з карпатськими. Ноги важкі, ніби з олова, майже не слухаються. Обличчя нестерпно болить, а ніс і вуха вже втратили якісь відчуття. Завірюха безжалісно б’є в обличчя мерзлим снігом, і тільки вівчарки своїм гарчанням та оскалом зубів постійно нагадують, хто ми і куди крокуємо.

Постаті сунуть білим маревом, немов привиди. Ноги ковзають, заплітаються, готові викинути втомлене тіло з колони, але мозок пам’ятає: “Шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой стреляет без предупреждения!” - і зусиллям волі вирівнює ходу. Конвоїри - в білих і теплих кожухах, валянках, хутряних рукавицях з автоматами в руках, ситі і здорові, відбірним російським матом підганяють знеможених в’язнів.

Нарешті - море світла й колючого дроту, зупиняємося біля воріт - починається перекличка. Поступово напівзастигла, перемерзла людська маса переміщується з одного боку колючих дротів на другий, вже до зони.

Режим в цьому таборі був посилений, як і в усіх Річлагівських концтаборах. Заґратовані вікна, в бараках параша, двері на ніч закривалися охороною ззовні, листи дозволялося висилати рідним тільки два рази на рік, неякісне і низькокалорійне харчування, виснажлива праця в шахті. В таборі людина втрачала своє прізвище та ім’я - їй присвоювався номер. Мені належав №973, який пришивався на шапці, на грудях і на нозі. Коли хтось помирав, то номер виписували на дерев’яній бірці й прикріплювали до ноги покійного. Постійні щоденні перевірки зобов’язували нас повторювати свій номер та букву тисячу разів. Худобі в стаді ставлять тавро, в’язню в концтаборі - номер.

Якщо можна знайти пекло на землі, то ним сповна можна назвати більшовицький винахід - концентраційний табір. За совітськими законами він мав би перевиховувати злочинців, але насправді це була добре продумана машина для знищення людей. Але перш ніж людину знищити, з неї висотували крапля за краплею життя, змушуючи працювати важко і безоплатно. Людське життя в совєтській імперії ціни не мало, бо в багатомільйонній державі дармової робочої сили вистачало. На зміну загиблим безупинно прибували нові партії жертв. Людині, яка зуміла вижити в цьому страшному пеклі, треба ставити пам’ятник. Якщо не конкретно якійсь людині, то всім, хто постраждав від комуністичної тоталітарної системи.

Для мене роки перебування в концтаборі стали роками постійного фізичного і морального приниження. Кожен прожитий день вважав перемогою, бо за завтрашній був невпевнений. Хвороба, обвал у шахті, кримінальний злочинець могли обірвати твоє життя в будь-який момент.

Найважчими були перші два роки. Робота в шахті - це важкий труд, а для політичних в’язнів - справжнє пекло. Основне завдання політв’язня - “давать Родине угля” і за зміну шахтар зобов’язаний виконувати покладену на нього норму. Точніше, норма доводилася бригаді, а кожен член бригади повинен докладати свої зусилля для виконання цієї норми. Виконав норму - маєш тверду пайку, не виконав - пайку зменшують, перевиконав - маєш право на “приварок”.

Я не мав богатирського здоров’я і робота в шахті давалася мені важко. Давалася взнаки і покалічена нога. Бригадою керував росіянин Іван Зверев - високий і широкоплечий здоровань. Він уважно слідкував за тим, щоб ніхто не “сачкував”, а бригада обов’язково виконувала норму. Іван не був людиною злою, але не любив тих, хто працював абияк. Якщо один член бригади працює погано, то більш напружено повинна працювати вся бригада. Він мав свої принципи, які втокмачував нам у голови: “Хочешь выжить - хорошо питайся, хочешь хорошо питаться - хорошо работай!”. “Хорошо работать” не завжди виходило, бо важка робота поступово підточувала сили. З кожним днем кирка і лом ставали все важчими. Одне добре було в шахті - після 40-градусного морозу тут панувало тепло. Але в шахту спускали не для сидіння чи ніжитися в теплі.

Кожного дня в таборі вмирало 15-20 чоловік, в основному від дистрофії і дизентерії. Для захоронения покійників існувала створена спеціальна похоронна команда, яка щодня копала у вічній мерзлоті великі ями. В неї скидали голі трупи, а коли заповнювалася - загортали.

Тоскно було дивитися на процедури, яким піддавалося уже мертве тіло. Голого покійника клали на сани, до великого пальця ноги прив’язували бірку з номером, на виході з воріт зони охоронець бив дерев’яним молотом у голову, двічі устромляв у груди гострий залізний прут. Так робилося завжди, хоч у 40-градусний мороз ці процедури були зайві. Далі яма і вічна мерзлота. Не раз думав, що колись і моя черга настане.

Восени 1946 року з діагнозом дизентерія мене відправили в оздоровчий пункт, де санітаром працював доброї душі чоловік Воловик Дмитро. Прихильним до мене був тому, що зовнішньо нагадував йому його молодшого брата. Завжди давав зайвий шматок хліба і черпак каші. Виміняв за той же хліб таблетки для мене. За два тижні я відіспався і вилікувався, але бажання повертатися в шахту не мав. Дмитро знову з кимось домовився, що буду допомагати на кухні. Чи міг ще недавно мріяти про щось краще?! Мити підлогу, чистити котли порівняно з шахтою - ніщо, а додаткова солідна пайка швидко повертала мені сили і здоров’я. Періодично на кухню навідувалася комісія, від якої мусив ховатися. Так тривало ще два тижні. Почував себе, як вареник у сметані або близько до цього. Сите життя притупило мою увагу і я попався комісії на очі. Наступного дня разом з бригадою крокував на шахту.

Знову ненависні лом і кирка. Починалося все спочатку. Поки були сили - ще якось справлявся, але через чотири місяці ледве волочив ноги. Відчував, що так довго не протримаюся.

Треба було шукати вихід із критичної ситуації. Допоміг той же Воловик Дмитро. Він зв’язався з лікарем табірної лікарні, який порадив лягти на операцію апендициту. Хоч цей орган ніколи мене не турбував - довелося ним пожертвувати. Сама по собі операція нескладна, але дає перепочинок від важкої і виснажливої праці, а далі направляють на легкі роботи. У нас були непоодинокі випадки, коли в’язні спеціально ламали собі руки, ноги чи наносили інші травми, щоб позбутися важкої роботи. Мій варіант був нічим не гірший.

Операція пройшла успішно і дала близько місяця відпочинку. Потім виконував легкі роботи в лікарні, в бараку, на подвір’ї. Так пролетіло ще 4-5 місяців. У бригаду і, зокрема, в лаву мене більше не направили. В шахті є немало і легших робіт. Доводилося чистити водостічні канави, заряджати акумулятори, ремонтувати штреки та інше.

Влітку 1948 року знову трапилася приємна несподіванка. Через табірну пошту надійшла звістка, що мене розшукує земляк Мельничук Святослав. У цей час він уже працював на шахті Капітальній і не переставав розпитувати вільнонайманих про мене. Знайти потрібну тобі людину серед сотень тисяч в’язнів і десятків шахт не так просто. За два роки мене могли перекинути етапом в Сибір чи на Далекий Схід, могло на цьому світі і не бути. Славко пам’ятав про мене, шукав і знайшов - за це йому дуже вдячний. Підтримка доброго друга у скрутні часи важила багато. Надалі ми обмінювалися записками, які передавали один одному через вільнонайманих. Зустріч відбудеться аж через сім років, коли обидва звільнимося і житимемо на поселенні.

Не можна обминути стосунки політичних в’язнів із кримінальними злочинцями. Зазвичай у кожному таборі їх було не так багато, але більш згуртовані і зухвалі, вони встановлювали свої порядки. Крали чи просто забирали у в’язнів хліб, кращі речі, знущалися з людей, заставляли працювати на себе. Багато з них працювали на легких роботах (кухні, складі, хліборізці) або призначалися бригадирами. Вони зробилися спільниками табірної адміністрації і допомагали їй тримати в покорі політичних в’язнів. Блатні не страждали від голоду і непосильної праці. Мали добрі пайки, привільне, як для табору, життя, а вечорами забавлялися грою у карти. Табірна адміністрація в усьому їм потурала. Не раз в’язні скаржилися на безчинства блатних, але адміністрація на це не реагувала. Терпець цьому свавіллю ввірвався тоді, коли блатні прирізали одного доходягу. Хтось програв його у карти.

Ініціатором розправи над кримінальниками були хлопці-бандерівці, тверді духом і з розвинутим почуттям людської гідності. Не личило бійцям, які не раз дивилися смерті у вічі на полі бою, пасувати перед соціальними покидьками. Хто, коли і як готував цю розправу, мені невідомо, бо це відбувалося на шахті номер 10, в яку щойно мене перевели.

Напад на блатних розпочався відразу після сніданку, по виході людей з їдальні. Виловлювали блатних по бараках, в кочегарці, на кухні, на складах і били не жаліючи нікого. Блатні з переляку кинулися під захист табірної охорони, яка заховала їх у бурі. Тривала ця акція не більше години. Розправа була короткою і безжальною. Блатні по кутках зализували свої рани, бо хлопці немало їх покалічили. Постраждали і нападники. Одним добавили терміни ув’язнення, других етапом перекинули в інші місця ув’язнення. Але в таборі запанував спокій. Більшу частину блатних кудись вивезли, а решта, як кажуть, стали тихіше води, нижче трави.

Зрідка отримував листи з дому. Тато з мамою працювали в Іванківцях, в місцевій школі. Співчували мені, просили терпіти, може з часом щось зміниться. Але в жодному листі не докоряли за вибраний шлях, який привів мене в концтабір. При першій можливості відправляли продуктові посилки, що були не зайвими при казенних харчах. Мамі хотілося вислати більше, але існував ліміт. Добрим словом хочеться згадати начальника Кіцманського відділення зв’язку Курилюка Василя, родом з села Ставчани. Він сам запропонував мамі: “Я чув, що маєте труднощі з посилками до сина. Несіть мені і я буду їх сам відправляти”. З того моменту посилки приходили частіше. Мама присилала галіфе, тканину, добротний костюм та інші цінні речі, які обмінював на продукти або дарував потрібним начальникам.

А між тим час летів, термін ув’язнення скорочувався, але до ймовірного звільнення (1965 р.) було ще дуже і дуже далеко. Від цієї думки ставало сумно. В одному мав впевненість, що тепер від голоду, дистрофії не помру, бо найгірші, найстрашніші часи залишилися позаду. Табірні порядки нітрохи не змінилися на краще, але змінилися самі в’язні. Стали більш стійкі, загартовані, в якійсь мірі хитріші. Зуміли пристосуватися до нелюдських умов. Поступово зникав страх і просиналося почуття людської гідності, в очах з’явилася надія на краще.

Першою такою обнадійливою подією став день смерті Сталіна, 5 березня 1953 року. Напевне, мільйони невільників ГУЛАГу з полегкістю і радісно вигукнули “Ура!”. Раділи не життю, а смерті людини. Людини - ката, людини - тирана, люципера в людській подобі. Йшли дні за днями, але в становищі в’язнів нічого не змінилося.

Управління таборів МВД вважало, що постійне перемішування людей не дасть їм зблизитися. Тому в’язні, як туристи, мандрували від одного табору до іншого. Довго на одному місці не затримувалися. При цьому мінусі був і плюс. З етапами в’язнів потрапляли до нас вісті з найвіддаленіших окраїн, а по Воркуті перевозили різні повідомлення машиністи паровозів, котрі переважно були чесними людьми та постійно перебували в контакті з невільниками таборів. На Воркуту вже долетіла звістка про виступи в’язнів деяких таборів.

Організаторами виступу у Воркуті були переважно українці, а точніше бійці ОУН-УПА, які створили свої організації майже в кожному таборі. Страйк почався 3 липня 1953 року. Спочатку охопив шахти 12, 14, 16, що в районі Пач-Яги. Згодом їх підтримали інші. Майже одночасно по всій Воркуті зупинилися шахти. Люди сиділи в спецодязі, але під землю ніхто не спускався. Пояснень не давали - тільки вимагали Державної комісії з Москви. П’ятого числа начальник режиму Басалигін з кулемета стріляв у людей з-поза меж зони і 3-х вбив, 10-х поранив. Страйкуючих це не зламало, вони стояли на своєму.

Через кілька днів приїхала комісія з Москви, яку очолював заступник міністра МВС генерал Маслянников та начальник Річлагу генерал Дерев’янко. Багато обіцяли і погрожували, щоб тільки розпочали роботу. Страйк тривав два тижні. Але коли пролилася кров на 2-й шахті, загинуло і було поранено кількасот чоловік, роботи відновилися.

Після цих подій режим дещо пом’якшили. З бараків зняли замки і на ніч двері не закривалися. В’язням дозволили відпорювати з одягу номери. Кожного місяця стали виплачувати частину заробітку, відкрили внутрішні продуктові магазини.

У серпні 1954 року відбувся повторний страйк, що тривав три дні. Начальство Воркут-табору з дозволу Москви зробило нові поступки. Зокрема, в’язні, що відбули дві третини строку, можуть бути відпущені за зону на вільне поселення. Ці невеликі перемоги незабаром спричинили масові звільнення політичних в’язнів.

27 серпня 1956 року за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 р. зі зняттям судимості був звільнений із місць ув’язнення і я. Поки що повертатися на Батьківщину, до рідного дому, не дозволялося. Мав жити на поселенні під контролем комендатури. Це була лише напівсвобода, але на роботу і з роботи ходив без конвою. Ніхто не робив мені “шмон”, у вільний час займався чим хотів. Пройшов ще майже рік, поки отримав право їхати в Україну. Хвилювання бентежили душу. Більше десяти років не бачив батьків, зеленокосу Буковину. Здається, кращого куточка на землі немає, ніж мій рідний край. За нього я воював, за нього гірко страждав у неволі. Розбирала цікавість: чи змінилися батьки, якими стали села, як мене сприйматимуть люди?

Мій товариш по неволі Том’юк Іларій оженився на землячці і залишився поки що на поселенні. Перш ніж повертатися додому, хотіли заробити трохи грошей. Працювали на тій же шахті, але вже як вільнонаймані. Парадокс життя. Спочатку заганяли в шахту силоміць - тепер люди йшли туди добровільно.

Крім батьків на мене чекала дівчина Лариса, з якою познайомився через листування. Сталося це за порадою моєї мами, яка дала адресу і просила написати листа хорошій дівчині. Сама Лариса родом з села Давидівці Кіцманського району. Батько, Цурканович Олександр Георгійович, сільський дяк, мама, Степанія Андріївна, родом з села Іванківці, працювала в полі. У 1945 році совіти забрали в них всю землю і майно. Бабка Лариси жила по сусідству з Томашевськими і добре заходилася з моїми батьками. Ларисина мама була навіть в нашому домі на Великдень 1955 року, бо пам’ятає журливі слова моєї мами: “Ось ми святкуємо, а чи живий ще мій Олек?! Як йому, бідному, там живеться?”.

Написав їй першим, навіть фотографію вислав. Думав, злякається вчорашнього тюремника. Але Лариса поставилася до мого становища з розумінням, бо її батьки були також в якійсь мірі ущемлені совєтською владою. Переписувалися два роки. За цей час пізнали одне одного краще. Надіялися на зустріч, але не сподівалися, що настане вона так швидко.

Лариса закінчила 8 класів у селі Ставчани, а в 1949 році курси машиністок і стенографістів при Будинку офіцерів. Спочатку працювала в інституті заочників, а з 1952 року машиністкою у відділі юстиції. Після його реорганізації перевелася секретарем судових засідань в обласний суд. Приїхав у Чернівці в квітні 1957 року прямо до Лариси на роботу. Зайшов у кабінет і питаю: “Ти мене впізнаєш?”. Вона здивовано й уважно поглянула, ніби порівнюючи фотографію з оригіналом, і вигукнула: “Ой, Олек приїхав!” - і кинулася до мене. Побралися 3 серпня 1957 року. І на волі стали виникати проблеми. Спочатку з пропискою, бо без неї не брали на роботу. Ми тоді жили на Роші, в квартирі Кошуба Антона, який працював художником-декоратором в театрі.

Лариса звернулася по допомогу до голови обласного суду Чубаря Івана Степановича. Він подзвонив у міліцію і тоді на заяві написали: “Приписать, как мужа к жене”. Це дало мені можливість влаштуватися електриком на заводі “Емальпосуд”. Здавалося, все складається на краще, сімейне життя налагоджується.

Але про мою персону не забули в КГБ. Одного дня двоє в чорних шкіряних плащах прямо з роботи мене забрали на “співбесіду”. Тримали до 12-ї години ночі і випитували, чи зустрічався з колишніми друзями, з ким листуюся та інше. Нарешті, нічого не добившись, заявили: “У вас є два варіанти. Перший - співпрацювати з КГБ, другий - за 24 години виїхати з Чернівців”. Відразу, без роздумів, відповів - виїду. Не міг я служити системі, яка покалічила моє життя, знищила сотні тисяч українців, занапастила мою Батьківщину. Лариса мені не перечила.

Виїхали в Углеуральськ до Том’юка Іларія, що проживав на ст. Половинка, і влаштувався в трикляту шахту, де 10 років ковтав пилюку і мріяв якнайшвидше забути про її існування. Незвідані шляхи Господні... Чому доля до мене така несправедлива? Чому мене женуть з моєї рідної землі? Чому кращі роки мого життя я маю віддати цій ненависній шахті? Питань багато, а відповіді - жодної.

Лариса працювала у військкоматі і до неї ставилися добре. Поступово я втягнувся в уже звичну роботу. Тривожило те, що на шахті стали часто траплятися аварії, гинули люди. Лариса чекала дитину і переживала, що в якийсь день може залишитися вдовою, а дитина сиротою. Стали думати, чи варто повертатися додому і що ми там робитимемо.

В серпні 1958 року повернулися, але не в Чернівці, а в село Іванківці, де тимчасово жили біля моєї мами. Наступного року знайшли роботу в селі Ошихліби на консервному заводі. Я електриком, а Лариса секретарем-машиністкою у директора заводу Летюха Миколи Кононовича. Це була добра людина, яка цінувала професійні і людські якості своїх працівників. Якщо поважав людину, то стояв за неї горою до кінця. В цьому ми пізніше переконалися.

На роботу щодня ходили пішки, а це 4-5 км. Згодом від за- воду дали квартиру і ми стали обживатися на новому місці.

У 1962 році вступаю в Дніпропетровський технікум електрифікації сільського господарства, який закінчую в 1965 році. Лариса також закінчує Кам’янець-Подільський технікум і працює інспектором по кадрах. Робота нам до душі, заслужили в людей повагу, прижилися в селі. За минуле навіть не згадували, ніби травою поросло. Доводилося вирішувати багато виробничих і сімейних проблем, а решта було другорядним. 

Проте недремне око КГБ про мене не забувало. Десь в 1965 році викликали в Кіцмань і знову пропонували співпрацю, що для мене було принизливо. Не міг я зрадити ідею, яку відстоював зі зброєю в руках. Від мене нічого не добилися. Тоді взялися за дружину. Зобов’язали директора звільнити Ларису і замінити комуністом. Вона дуже нервувала, але Микола Кононович заспокоїв її: “Ти не переживай, все буде добре”. А кагебістам відповів: “Свою роботу інспектор знає добре, сумлінна. По якій статті я буду її звільняти?”. Надалі нас не тривожили, але ми знали, що занесені в розряд неблагонадійних.

З 1967 по 1982 рік працював інженером по експлуатації і ремонту районної електричної мережі. Майже 20 років підряд колектив РЕСу незмінно обирав мене головою профспілкового комітету. Значить, вірили в мене і поважали, адже працював безплатно, на громадських засадах.

Йшов 1987 рік. Тривав період так званої перебудови. Позиції КПРС похитнулися, але вона ще впливала (намагалася впливати) на всі процеси. В колективі районної електричної мережі відбуваються звітно-виборні профспілкові збори. Традиційно на таких зборах присутній представник райкому партії. У своєму виступі він рекомендував колективу звільнити мене з посади голови профкому і обрати комуніста. Люди його уважно вислухали і знову обрали мене. Тоді я дуже розчулився, бо про таку велику довіру і повагу навіть не мріяв. Це був достойний фінал мого життя - служив не системі, а людям.

Пролетіло, відшуміло життя, незабаром звіт перед Богом треба давати. Чи соромно мені перед людьми за прожиті роки? Звичайно, ні. Ні перед людьми, ні перед Батьківщиною. Робив усе, що було в моїх силах, щоб Україна стала вільною, незалежною державою. Задля цього проливав свою кров у жорстокій боротьбі з окупантами, задля цього переніс нелюдські тортури в застінках КГБ та муки в сталінських концтаборах. На державних роботах працював на совість, допомагав людям, нікого не кривдив. У любові й злагоді прожив з дружиною, виростив і виховав двох дочок, маю внучок, збудував хату. Не пристарав великих скарбів, але не це головне в житті.

Не маю права гнівити Бога. Перебуваючи на Воркуті, не раз звертався до Всевишнього: “Боже, дай сили витерпіти і пережити це пекло!”. Не думав, не гадав тоді, що повернуся на рідну землю, буду мати нормальне життя, сім’ю. Словами не передати мій настрій, коли Україна стала вільною і незалежною державою. Жертви моїх побратимів, жертви сотень тисяч українських патріотів не пропали даремно. Але воював я не за таку Україну, де панують злидні, злодійство, корупція. Не хотів би вмирати, не побачивши в державі належного порядку і достойного людського життя.

За спогадами Томашевського Олега Дмитровича,
1925 р.н., псевдо “Левко”, с. Прилипне - Ошихліби

Післяслово

У 2002 році Україна відзначала 60-річчя утворення УПА. 29 травня цього року у крайовій газеті “Буковина” з’явилася стаття головного редактора серії науково-документальних книг “Реабілітовані історією” Івана Фостія “Совість у пострілі, який не пролунав”. Автор коротко висвітлює життєвий шлях Олега Дмитровича Томашевського, справедливо обурюється правовим і соціальним статусом ветеранів ОУН-УПА. Він вказує на юридичні і політичні суперечності, породжені байдужим ставленням вищих органів влади до долі колишніх повстанців. Роздуми Івана Фостія про безуспішну спробу реабілітації Томашевського переконують, що у нашому суспільстві рівень національної свідомості залишається ще низьким. За більше як десять років Українська держава нічого не зробила для по- шанування вояків УПА, найвідданіших своїх захисників і оборонців. Не оцінила належним чином їх самовіддану боротьбу у найкритичніший відтинок історії нації.

“Минув десятий рік незалежності, а ті, хто зі зброєю в руках боровся за те, щоб Україна стала незалежною, терпів голод і холод, гіркоту втрат, болі і каліцтва, хто згорав у тифозних температурах, чиїх батьків, братів і сестер енкаведисти і кадебісти ешелонами відправляли на Урал і в Сибір, в Казахстан і Хабаровський край на спецпоселення, а батьків - у сталінсько- беріївські виправно-трудові табори (де вони вмирали сотнями і тисячами), ці люди сьогодні відкинуті на узбіччя історії, до них ще й нині ставляться як до парій. З них не знято облудне, фальшиве, злочинне клеймо, накинуте комуністичними пропагандистами і перетворене в заскорузлий, струхнявілий стереотип, з якого сипеться порох брехні. Але його творці не відмовляються від цього страховиська, продовжують лякати ним наших високих урядовців.

Народні депутати, яких ми обирали до Верховної Ради, за десять років незалежності в справі утвердження високих прав вояків УПА не зробили нічого. Якщо колишні службовці радянських каральних органів і офіцери Червоної армії сьогодні одержують високі пенсії, користуються пільгами, щороку мають путівки в санаторії і будинки відпочинку, їм навіть у відставці підвищують військові звання, то вояки УПА ледь животіють, не знають, за що завтра купити буханець хліба чи пачку солі. Вони не взяті військовими комісаріатами на облік, як пенсіонери. Про них ніхто належно не піклується.

Державні посадовці - колишні вихованці КПРС-КПУ - і досі розколюють націю, як моноліт, на дві частини, поступаються національною гідністю і національною суверенністю. Замість того, щоб очищати славу Української Повстанської Армії від багаторічних брехливих комуністичних нашарувань, показати справжній героїзм воїнів УПА, підняти їх авторитет у народі, вони продовжують дотримуватися старих комуністичних догм, не ставлять питання руба про визнання Української Повстанської Армії не якоюсь там воюючою стороною, а захисницею народу і держави перед іноземним окупантом будь-якого кольору, а їхній статус був би в матеріальному забезпеченні не нижчим від того, що одержують учасники бойових дій Великої Вітчизняної війни і працівники МВС, КДБ, судів та прокуратури.

І досі не можу забути телепередачу “Табу”, яка була в прямому ефірі 25 квітня 2001 року. Вона показала тих, що осіли в Україні у післявоєнний час і не хочуть примирення і злагоди, вони не хочуть бачити Україну незалежною, суверенною, економічно міцною, ідейно монолітною державою. Вони з надзвичайною зухвалістю демонстрували свої сталінсько-беріївські ідеологічні стереотипи в оцінці Української Повстанської Армії. Дехто із них вимагав, щоб вояки УПА покаялись перед народом України, бо, мовляв, вони воювали проти свого народу. Опоненти УПА забувають, що українські повстанці були оборонцями свого народу і своєї землі від поневолювачів, вони були борцями за честь і свободу українського народу, що держава визнала свою провину перед бійцями УПА, багатьох із них реабілітувала. Але чимало мужніх і відважних залишилося нереабілітованими.

Олег Томашевський, як і переважна більшість вояків УПА, був людиною, гідною високого звання громадянина вільної незалежної Української держави. Це нашим юристам треба, нарешті, зрозуміти і спрямувати своє судочинство на захист і повну реабілітацію вояків УПА, незалежно від того, були вони схоплені зі зброєю чи без зброї. Тих, хто не кидав зброї до останнього подиху, народ і держава мали б удостоїти найвищої честі і шани, бо вони є зразком для наслідування усім тим, хто готується до професії захисника Вітчизни, хто вважає себе сином свого народу, хто дбає про те, щоб Україну вже ніхто не міг поневолити.

Перебуваючи у смертній камері, обдумуючи своє безвихідне становище, аналізуючи минуле, Олег Дмитрович написав кілька поетичних рядків, у яких виклав свою трагедію, свій душевний біль, свою безнадію й надію:

Я в темниці чекаю У безоднях терпінь.
Хоч німіє розмова,
Чую гомін і бій,
Потім допит і біль...
З молодих ранніх літ,
Наче зірваний цвіт.
Хто ж нас вирве з біди Назавжди?

Кожного дня протягом багатьох років чекав реабілітації. Не дочекався. 10 жовтня 1999 року перестало битися серце патріота. Та сумна і трагічна осінь, те упокорене золотаве листя, яке м’яким килимом застилало схолоднілу землю, і нині нагадують дружині і дітям небіжчика ту велику втрату, якої вони зазнали і якої ніякими силами не повернути. Єдине прагнення рідних - повернути чоловікові, батькові, а тепер уже й дідові добре ім’я борця за волю України, ім’я вірного сина України і її народу.

Його діти - дочка Ярослава, внучки Марина і Тетяна, дружина Лариса Олександрівна стукають у двері судових інстанцій, просять реабілітувати борця за волю України. Але марні старання. 2 лютого 2001 року дружина Олега Дмитровича Томашевського - Лариса Олександрівна - звернулася із заявою до Верховного Суду України з проханням реабілітувати її чоловіка. В кінці травня вона одержала відповідь за підписом заступника голови Верховного Суду України В.В. Денисенка, в якій сказано, що її заява задоволенню не підлягає. Далі наводяться підстави, які не дали можливості Верховному Суду України реабілітувати чотового УПА. Ця відповідь написана не з позицій сьогоднішнього дня, а з позицій радянського судочинства сорокових років минулого століття.

Верховний Суд України досі не позбувся комуністичних іделогічних шор. У справі є “вибиті” слідчими свідчення переляканих і застрашених свідків, які, рятуючи себе, могли засвідчити будь-що. Так само і Олег Томашевський міг після знущань і тортур згодитись на будь-які зізнання. Але в судовій справі немає жодної скарги жителів сіл Багна чи Берегомета на дії Томашевського, чи позову за вилучене або конфісковане ним майно. Підстави, які додали Верховному Суду України сміливості не реабілітувати О.Д.Томашевського, дуже хисткі. Він за них “відтрубив” на воркутинських шахтах 10 літ каторжних робіт. Але верховним суддям незалежної України цього мало. Були б вони такими жорстокими і до тих, хто спонукав, змушував молодих українських юнаків і дівчат братись за зброю, щоб захистити себе і свій народ від тиранів і деспотів, від асиміляції і винищення, щоб вибороти Україні незалежність, а її народу свободу! На жаль, українське правосуддя було і лишається однобоким, прокомуністичним. І в цьому наше велике нещастя.

Наша незалежна держава досі гідно не оцінила діяльності УПА. А мала б оцінити вже десять років тому. Мала б сказати усім повстанцям велике спасибі за їх самовіддану боротьбу, за жертви, які вони принесли на вівтар Вітчизни, борючись за її свободу і незалежність.

І цим поклала б край всіляким спекуляціям українофобів щодо діяльності Української Повстанської Армії, поставила б її на постамент честі, слави і глибокої всенародної шани, як борців за волю України, її захисників і оборонців. Цього вимагає історична і чисто людська справедливість. Цього чекає весь український народ”.

Микола Черешнюк.

Із книги: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 271-336