Записав і опрацював Микола Черешнюк

МРІЇ ЗДІЙСНИЛИСЯ

Безперервні пошуки учасників визвольних змагань розширювали коло моїх знайомих. Добровільні помічники допомагали шукати фотографії, адреси і телефони людей, яких життя розкидало по містах і селах України. Більшість безпосередніх учасників бойових дій і підпілля загинули в концтаборах або померли. В живих залишилися одиниці. Для історії важливе свідчення кожного, хто пережив ті страшні і жорстокі часи.

Досить часто приходилося бувати в селі Товтри, де в свій час існував чисельний осередок ОУН і значна кількість жителів пов’язана з повстанським рухом. Але жодна людина не змогла мені дати повну інформацію. Це пояснюється тим, що підпільники, будучи глибоко законспірованими, мали право знати обмежену кількість людей. Саме по цій причині пошуки ведуться тривалий час і не завжди успішно. Інколи прізвища повстанців, зв’язкових, розвідників відшукуються випадково. Так сталося із Рудейчук Тетяною Тодорівною. Її прізвище вперше почув від ветерана УПА з Мусорівки Шевчука Дмитра Йосиповича. Він відмітив не тільки її вроду, а й бойовий дух, рішучість і твердість характеру.

Зустрілися за тиждень до Нового року, коли домашніх клопотів хоч відбавляй. Також треба доглянути за внуками, важкохворими сестрою з чоловіком. Здоров’я вже нема, ходити і робити важко, бо штучний стимулятор серця дає перебої. Але, як і в молодості, не падає духом. Покладається на саму себе, на власні сили, бо й чоловік вже покинув цей світ.

Тетяна Тодорівна зустріла мене привітно, як старого знайомого, хоча до цього лише один раз розмовляли по телефону. Спогади переповнювали її душу. Дав Бог бажаного, вдячного слухача і слова полилися рікою.

“За румунів люди жили важко. Румуни не любили нас, українців, і ми не любили їх. Над нами збиткувалися, не давали співати українські пісні, говорити рідною мовою. З цієї причини в селі найбільш свідомі і активні жителі створили аматорський гурток. Керівником гуртка (ми називали “голова гуртка”) став мій тато Рудейчук Тодор Іванович. Режисером, художником і суфлером - Домчук Олексій. Він їздив у Чернівці до Народного дому, привозив різні книжки. З татом відшукували п’єси, підбирали з сільської молоді акторів на ролі, проводили репетиції. Я була ще мала, але саме таким цікаво крутитися серед дорослих, спостерігати за тим, чим вони займаються. Репетиції проводили в стодолах, там же ставили для сільчан вистави. З великим подивом і зацікавленістю жителі дивилися “Тараса Бульбу”, “Богдана Хмельницького”, “Невольника”, “Безталанну” і багато комедій. По неділях возами їхали з виставами в навколишні села. Тоді це було непросто. Велику допомогу надавав брат Рудейчука Тодора, що повернувся з Аргентини. За гроші отримували у румунів дозвіл на своєрідні гастролі.

Майже всі аматори становили кістяк товтрівського осередку ОУН, який також очолював мій тато. До нього входили Рудейчук Тодор Іванович (голова осередку), Лазоряк Микола Тодорович (один з кращих активістів), Ставовий Георгій, Літовський Василь Петрович, Бачинський (був дяком, а потім 60 років священиком), Спіжавко Михайло (загинув на фронті), Халус Манолій (батьків репресували, після фронту рано помер), Літовський Тодор (засуджений на 25 років), Чернецький Іван (воював на фронті, помер вдома), Дідух Іван (емігрував у Румунію), Ящук Василь Онуфрійович (у 1940 р. перейшов кордон, засудили на 10 років), Новаковський Іван Васильович, Шкварчук Матей (загинув на фронті), Бойчук Василь Матвійович (вбили МГБісти по дорозі на фронт), Шкварчук Яким Миколайович (воював на фронті, поранений), Данищук Григорій (воював на фронті, помер вдома), Костюк Іван (загинув на фронті), Головатюк Василь (стрілець боївки “Микити”, загинув у 1945 р.), Дорош Георгій (воював на фронті, помер вдома), Вацек (коваль, після війни помер в Чернівцях). Всіх налічувалося 22 чоловіка. Одного, на жаль, не можу пригадати, - хай мені Бог простить. Товтрівський осередок ОУН вважався найбільш чисельним у районі.

Не менш чисельним був осередок молодіжної ОУН, який поділявся на 3 рої з сильною дисципліною і глибокою конспірацією. Керував “молодіжкою” Бойчук Василь Степанович, який особисто ретельно відбирав членів осередку. В молодіжну групу входили Бойчук Георгій Степанович, Чорнецький Степан і Чорнецький Деонізій (обидва брати загинули на фронті), Циганчук Василь і Циганчук Іван, Халус Манолій і Халус Іван, Даниіцук Михайло, Тарабас Іван, Бойчук Василь Степанович (останні троє розстріляні Куруляком Василем), Новаковський Георгій (застрелився в криївці через зраду сусіда Шкварчука Якова), Рудейчук Іван і Ящук Степан (вбиті провокатором Довганяком з с.Рідківці), Дідух Георгій Дмитрович (загинув у Карпатах), Дідух Іван Михайлович (загинув у бою біля села Добринівці), Бойчук Іван Михайлович (загинув під час евакуації), Шкварчук Василь Михайлович (повернувся з фронту, засудили на 25 років каторги за переховування літератури і зброї), Стецький Василь (воював на фронті, невдовзі помер), Бойчук Василь Михайлович. Останній воював на фронті, де отримав поранення, через що демобілізувався. Домчук Олексій призначив Бойчука станичним, але його видав Куруляк Василь. Того заарештували і засудили на 25 років каторги. Двох членів осередку, на жаль, згадати не можу.

Після смерті Звізди Дмитра в Дорошівцях румуни стали проводити арешти свідомих українців і, здебільшого, членів осередку ОУН. Ця обставина змусила багатьох виїхати з села або перейти в підпілля. В цей час Рудейчук Тодор, Домчук Олексій, Новаковський Іван, Шкварчук Іван, Літовський Тодор відправляються в Галичину. Зв’язки між членами осередку ОУН порушилися. Арешти, які проводили румуни в 1942-1943 роках, гальмували національний рух. Відновлюється і активізується він з приходом совєтів навесні 1944 року. Цьому процесу велику увагу приділяв Крайовий провід ОУН- УПА, який доручає Домчуку Олексію налагодити порушені зв’язки в районі. В цей час вже діяли боївки “Юрася”, “Микити” і “Кирила”, багато наших хлопців перебували саме в цих боївках. На перших порах сільських хлопців збирав Домчук, але вдалося зібрати в основному членів “Молодіжки”. На більше він не мав часу. Посада організаційного референта Проводу ОУН Буковини зобов’язувала бути в різних кінцях області. Тому районним провідником призначено члена військового штабу Буковини Кушнірика Георгія - “Кирила”, а допомагав йому кущовий “Микита”.

З приходом в село Домчука Олекси розпочалася і моя активна діяльність. Олекса мав прекрасні стосунки з моїм татом, добре знав мене, тому вільно приходив у нашу хату в будь-яку пору. Тато на цей час вже поневірявся по тюрмах. Спочатку в 1940 році його заарештували румуни, але совети в червні звільнили. Звільнили і знову заарештували за те, що в хаті знайшли книгу під назвою “Глум”, в якій розповідалося про голодомор в Україні 1932-1933 років. Мені доводилося її читати. В ній описувалися страшні події голоду, спричиненого політикою більшовиків. Так ось за правду батька посадили в тюрму. Згодом відпустили, бо серйозних підстав для судової справи не мали.

На початку 1944 р. румуни заарештували тата вдруге, бо знайшли в хаті нелегальну літературу і шапку-мазепинку. Саме від тата я почула, що в бою під Крутами брали участь два хлопці з Товтрів. Це студенти Бойчук Петро Степанович (загинув) і Шкварчук Василь Якимович, який чудом врятувався. Але Василя видала його перша дружина. У 1954 р. чекісти заарештували і він пропав у совєтських тюрмах. Звідки взялася в нашій хаті мазепинка, до цих пір не знаю.

У березні 1944 р. тата знову звільняють з Чернівецької тюрми. Здавалося, історія повторюється. Але москалі заарештовують тата і втретє. На цей раз його взяли міцно і надовго. 6 місяців сидів у підвалі, де його били і катували. Потім засудили на 10 років каторжних робіт. Важко працював на будівництві Волго-Донського каналу, а коли закінчився строк ув’язнення - відбував висилку. На Буковину повернувся у 1964 році.

Коли Домчук Олекса повернувся з Галичини в село, то тато вже сидів у тюрмі. Тому вийшло якось природно, що Олекса питання розвідки і зв’язку доручив мені. Інакше і бути не могло. Для мене і моїх ровесників Олекса був авторитетною людиною. За першої Румунії вчив нас української мови, історії України, разом вчили “Кобзар” Тараса Шевченка. Він багато часу приділяв дорослим і, зокрема, драмгуртку і нам, підліткам. При зустрічі ми здоровалися з ним: “Слава Україні!”, а Олекса відповідав: “Героям слава!”. Вмів грати на балалайці і цитрі. Він - людина грамотна, серйозна, відповідальна і справедлива, нетерпимий до зла.

Якось в селі сталася подія, яка значно зміцнила авторитет Олексія. Через цивільну мережу він дізнався, що житель села 3., який ховався від мобілізації, силою забрав у фронтовика Барабаша Георгія шинелю і чоботи. При цьому зауважив, що речі реквізував для потреб УПА. Через два дні на олійниці Домчук звів обох і привселюдно заставив віддати Барабашу його речі. 3. отримав двадцять буків, аби більше не смів грабувати мирних людей і не видавав себе за вояка УПА.

Олекса добре знав Ольгу Кобилянську і опікувався нею, старою і вже безпомічною.

Якось Олекса сказав мамі: “Катерино, треба Кобилянській зібрати трохи продуктів, бо вона вже опухла від голоду”. Мама не пішла збирати продукти по селу, бо не мала часу. Ми мали що дати Кобилянській, бо були не з бідних. Вирішили їхати в Чернівці наступного дня. Продукти і дрова поклали на дно фіри, а зверху наклали соломи. На солому постелили ряднину, поклали подушку, на якій мала лежати я. Говорили, що в Малому Кучурові подорожніх грабують. На цей випадок мала зображати хвору на апендицит і голосно кричати. Все обійшлося. Благополучно приїхали в Чернівці до будинку, де жила знаменитість. Мама в хаті говорила з Кобилянською, а я вартувала коней і воза. Коли заносили продукти - я вперше і єдиний раз побачила відому письменницю. Вона стояла біля дверей у сірій довгій спідниці, чорній кофті, з-під якої виглядав білий мереживний комірець, з паличкою в руках. Це була стара, вже квола жінка, яка мала дуже хворобливий вигляд. Всім порядкувала служниця, бо Ольга Кобилянська ледве ходила. Вона розчулилася тим, що про неї пам’ятають і дбають. Чемно подякувала за допомогу. Потім запитала: “А хто вам сказав за мою біду?”. Коли почула, що Домчук, то відповіла: “Він сам на курячих правах, а мене рятує!”. Олекса дуже шанував О.Кобилянську, цінував її літературний талант. Він говорив про неї: “Ольга Кобилянська - талановита письменниця, а політик слабкий”. Вона ж ніколи політичними справами не займалася, хоча в обстановці орієнтувалася непогано. Кобилянська не могла не бачити наростаючого національного руху і на це мала свою думку. Висловилася: “Нічого з того не буде, бо ніхто нам не допоможе!”. І в той час все так і сталося.

Як би там не було, а стара і хвора жінка потребувала допомоги. З того дня раз у місяць відправлялася до Кобилянської підвода з продуктами.

Під час першого мого завдання доручалося відвідати село Костільники, що знаходилося на другому березі Дністра. Домчук Олекса (пс. “Петренко”) звелів віднести листівки, де їх мали отримати “Одарка” і “Леся”.

Ходила і в Репужинці. Спочатку налагоджувала зв’язок. Пам’ятаю, що господарем хати був Мудрей, на другу ніч сюди ж привела хлопців - “Микиту”, “Петренка” і “Піка”. Йшли через Василів, Кулівці, а далі лісом понад крутим берегом на Репужинці. Ніч темна, хоч око виколи, і на кожному кроці могла чекати засада. Я крокувала стежкою вперед - хлопці за мною. В руках тримала довгу лозину, за яку, як за шнурок, трималися хлопці. Крок-два в сторону міг коштувати життя, бо йшли над прірвою в 35 - 40 метрів. Щоб краще відчувати стежку - роззулася, босі ноги чутливіші. Передала хлопців Мудрею, а сама до ранку по- вернулася в село. В ту ж ніч хлопці розгромили спиртзавод.

Район стоптала своїми ногами вздовж і впоперек. Ходила в ближні і в далекі села. Доручення мені давали виключно “Микита” і “Петренко”. Найтісніші стосунки мала з розвідницею села Дорошівці Григорович Марією. Інколи ми ходили вдвох. Намагалася завжди знати, що відбувалося в Товтрах і в навколишніх селах. Коли Домчук Олекса приходив у село, то найперше зустрічався зі мною і уважно вислуховував моє донесення про обстановку. Коли пізніше районним провідником призначили “Кирила”, то виконувала і його доручення.

Більшість повстанців, з якими мене звела доля, воювали дійсно за велику ідею, щоб Україна стала вільною і незалежною. І до них, беззаперечно, можна віднести Кушнірика Георгія (“Кирило”), Домчука Олексія (“Петренко”), Бузинського Миколу (“Микита”), Рудейчука Івана (“Гайворон”), Данищука Степана (“Гамалія”), Новаковського Георгія (“Соловей”) та багатьох інших. Вони вели нерівну боротьбу з окупантами і віддали своє життя, щоб наблизити день перемоги. Прикро говорити також те, що серед повстанців було немало зрадників, які перекинувшись на сторону ворога, завдали визвольному руху непо-1 правної шкоди. Таким був Куруляк Василь (“Бігун”), який немало постріляв наших особисто, а ще більше арештували по його наводці. Прагнення зберегти сім’ю і рідних від висилки в Сибір перевернули його совість з ніг на голову. Служив советам вірою і правдою. Через таких фальшивих людей найчистіші і найблагородніші мрії стали нездійсненними. Він особисто застрелив Бойчука Василя, Бойчука Георгія, Тарабаса Івана. Загибель Домчука Олекси - це справа його рук. Є свідок, який бачив, як Куруляк Василь поливав бензином хату Грималючки, де перебував Олекса. Потім вину звалив на сусідку Грималючки Кацанію, нібито вона видала Домчука. Повісив її за пусто-дурно.

Сьогодні фактично нікому не відома загибель братів Куруляків - Івана та Іллі. Говорять всякі небилиці. Правду розповіла мені чоловікова сестра Бойчук Петруня, а та дізналася від сестри Куруляків - Марії, яка перебувала разом з братами в підпіллі.

Це сталося у 1946 р. Група повстанців знаходилася на постої в Шупарської Ганьки, яка проживала на межі сіл Товтри і Дорошівці. Марія випадково побачила, як Василь Куруляк вийшов з хати, підійшов до верби, виліз на неї і щось поклав у дупло. Була ніч і Василь Марії не помітив. Вона намагалася дотягнутися до дупла, але не змогла. Тоді ввійшла в хату і пошепки попросила братів, Івана та Іллю, вийти з хати. Вони хлопці високі і легко дістали з дупла записку, яка там знаходилася. Прочитали. Там вказувалося куди і якою дорогою мають йти повстанці з Товтрів. Це приголомшило їх. Не могли повірити, що їх брат став на шлях зради. По гарячих слідах вивели Василя у двір і стали чинити допит. Іван підступив до Василя і зі злістю сказав: “Ти, сволото, кому передаєш записку?”. Той раптово дістав з кишені револьвер і двома пострілами забив братів, а третім прострелив собі полу кожуха. При пострілах хлопці з хати порозбігалися хто-куди. Пізніше “Бігун” розповідав, що стріляли “ястребки” і від їх куль загинули його брати. Ніхто, крім Марії, істинної правди не знав. У такі ситуації повстанці потрапляли не раз і розповідь “Бігуна” виглядала правдоподібною. Марію залякав, якщо не мовчатиме, то її чекає те саме. Марія дійсно довго мовчала, а потім розповіла Бойчук Петруні, сестрі мого чоловіка. Від Петруні дізналася і я.

Роком раніше, влітку 1945 року, я з Бойчук Ганасією несли продукти і випрану білизну в Погорілівський яр. Там знаходилася криївка, де на нас чекали повстанці. Коли підійшли до яру, то побачили, як “Бігун” пускає в небо ракету. В цей час в небі кружляв літак - “кукурузник”, який використовувався для розвідки. Побачивши нас, “Бігун” захвилювався і став пояснювати, що хотів налякати льотчика. Почав докоряти нам, бо ми не подали йому, як стійковому, ніякого знаку і він міг нас по- стріляти. Хлопці нас радо зустріли, забрали мішки з продуктами. Я відвела брата вбік і розповіла йому про дивну поведінку “Бігуна”. Тоді він зауважив: “Бігун” у начальства має велику довіру і ніхто не повірить у байки, розказані вами”. Дав дві хвилини на збори і вся група рушила на Вікно. Ми з Ганасією крадькома полями пішли на Дорошівці. Дорогою боялися йти, бо там нас могли перестріти енкаведисти.

Куруляк - хитрий і підступний ворог, який прикривався маскою довіри і вирішував свої чорні справи. Опісля багатьом відкрилися очі і вони зрозуміли, яка гадина кусала на кожному кроці. Але було вже пізно. Одних “Бігун” з такими ж помічниками ліквідував, інших заарештували і відправили в Сибір на каторжні роботи.

В совєтські часи він не приховував своїх подвигів. Хвалився, як у Добринівцях знищив більше 20 повстанців. Там, на окраїні села, була облаштована добротна і надійна криївка, де знаходилася зброя і переховувалася значна кількість повстанців.

Куруляка підстраховував ще один совєтський агент. Дочекавшись, коли всі поснули, вони удвох перестріляли повстанців з автоматів.

На його совісті і дівчина, яку простромив вилами. І дорошівський чоловік, якого задушив шворкою, та багато інших. “Бігун” хвалився, що особисто застрелив більше як півтори сотні людей. Це безжальний і холоднокровний вбивця, вбивця свого народу. Про такого, здавалося, і не варто писати в книзі, бо цього не заслужив. Але люди мають знати і своїх героїв, які віддали життя за рідну землю, і тих, через кого визвольні змагання зазнали поразки.

Мене заарештували 6 лютого 1946 року. В цей час я знаходилася в Кінащук Катерини, де вишивали сорочки. Звична робота сільських жінок. Взимку, коли нема польових робіт, кожна жінка мала справу до душі: ткацтво, прядіння ниток, в’язання і вишивання. Був пізній час і я стала одягатися. Тетяна Домчук через мою маму переказала, що має проводитися облава. Але Катерина Кінащук попросила трохи затриматися, щоб її дочка навчилася вишивати мої візерунки. Тоді я ще не знала, що Щербак Ганна, агентка НКВД, просила Катерину затримати мене під будь-яким приводом. О 9-й годині вечора хату оточили 30 солдатів - така сила озброєних людей прийшла забирати одну слабку жінку. Як видно, і у моєму випадку не обійшлося без підлої зради. На порозі сільської ради нас зустрічав тодішній голова Слободян, який іронічно сказав: “Нашу молоду привела почесна охорона”.

Мені веселитися не було підстави. Слідство розпочалося в застінках Заставнівського НКВД, де кожний допит супроводжувався страшними побоями. На руки слідчі одягали рукавиці, щоб удари виходили міцнішими і не пошкодити кулаки. Ногами били в груди, в живіт. Вимагали, щоб прийшла моя мама, яка перебувала в підпіллі. Не знаю хто і як передав мамі про моє становище, але на другий день вона з’явилася з повинною добровільно. Це вберегло маму від побоїв, знущань і сталінського пекла - концтаборів. Обійшлося висилкою на Урал.

Вчинок мами мої муки не полегшив. Побої продовжувалися. Тепер вимагали видати місця перебування повстанців, які переховувалися в селі, місце знаходження криївок. Не припинилися муки і вночі. Від побоїв спати лежачи стало неможливо, до того ж щури тягнули за волосся. Мусила спати стоячи, інакше б загризли. Так тривало тиждень.

Пекло почалося в Чернівцях. Як витримала шість місяців неймовірних мук, навіть трудно сьогодні уявити. Били шомполом, руками, ногами і всім, що попадало під руки. До смерті не забуду слідчих, які вели мою справу: Іванова, Іващина і Кузнецова. Це були звірі у людській подобі. Не минало дня без побоїв. Деколи здавалося, що тіло перетворилося на колоду. Б’ють, а я вже болю не відчувала. Від цього мої кати ставали ще злішими. Не могли змиритися і з тим, що ніяк не вдалося вибити з мене зізнання. Посадили на 6 діб у карцер. Своєрідна тюрма в тюрмі, де висотуються останні сили. У ролі ката виступав холод, яким дихала зима через оштукатурені стіни і бетонну підлогу. На добу давали горнятко води. Ні присісти, ні прилягти. Холод пронизував все тіло, кожну клітинку. Тут придбала ангіну і запалення легенів.

Після карцеру знову допити і побої. З відчаю кричала на них „собаки”, „фашисти”. Обурювалися, чого це ти нас фашистами обзиваєш? Ми ж руські. „Ні, - кажу, - ви не руські, руські і коня не вдарять. Ви - фашисти”. Добряче отримала і за фашистів. Били так, що розірвався жовчний міхур. Ув’язнені жінки бачили, як мене непритомну, криваву і мокру (відливали водою) за руки притягли і кинули в камеру №10, чули і мої стогони.

Одну жінку (прізвище Бзова) амністували і відпустили на волю. Вона й передала моїй мамі, що після таких побоїв я довго не протягну. Треба їхати у Львів до окружного прокурора, який не терпить насильства над ув’язненими.

Поїздом вже на другий день мама добралася до Львова. Довго чекала в прийомній, але в кабінет до прокурора її не пускали. Стала плакати, кричати. На крик і шум вийшов сам прокурор, завів її в кабінет. Вона впала на коліна, плакала і просила: „Врятуйте дочку!” Він уважно вислухав маму і по прямому телефону зв’язався з Чернівецькою тюрмою. „Рудейчук Тетяна у вас знаходиться?” - запитав. „Так”, - відповіли з того боку. „Прошу поводитися з нею акуратніше”, - сказав наприкінці. А маму заспокоїв словами: „їдьте, жіночко, додому. Все буде добре”.

З того моменту ніхто мене не бив. Вранці прийшов лікар. Оглянув, дав ліки, перев’язав рани. З камери-одиночки перевели в камеру, де нас було троє. Ставова Софія і Литовська Марія мене доглядали, самі робили перев’язки, годували.

Як тільки прийшла до тями - стали знову водити на допити, але вже не били. І цим завдячувала своїй мамі і невідомому прокурору, що виявляв почуття людяності навіть до ув’язнених. Робили очну ставку з Кушніриком Георгієм (псевдо „Кирило”). Він уважно подивився на мене і сказав, що не знає. Я прикинулася дурочкою і стала кричати: “О, та тут і командир „ястребків!” Слідчі на ці слова лиш заусміхалися. „Ти пам’ятаєш, - продовжую говорити до Георгія, - як забрав мого коня, щоб я принесла хліба? І коли принесла тобі хліб - ти віддав коня”. Тут і слідчі питають Георгія: „Впізнаєш, це сестра „Гайворона”? Кушнірик вже зрозумів мою гру і відповів: „Ні, сестра „Гайворона” не така. То була красива і струнка жінка, а це не розбереш хто переді мною”. “Так, ми трохи перестаралися”, - промимрив Іванов. Хоч я трохи підлікувалася, але зовнішній вигляд мала непривабливий. Аж ніяк не міг милувати око чоловіка.

Серйозних доказів моєї вини не мали. Не зуміли вибити з мене ні однієї компрометуючої інформації і жорстокими тортурами. Не могли також просто так відпустити на волю. На основі дріб’язкових звинувачень засудили на п’ять років виправно- трудових таборів і три роки поразки у політичних правах (ми казали “по рогах”).

Спочатку - львівська пересильна тюрма, далі Донбас і Естонія. Будували цегельний завод у м. Азирі. Потім в Таллінні працювала на будівництві штукатуром, арматурником. Тут за перевиконання норм давали заліки. Я стабільно виконувала свою норму На 140-150%, тому в листопаді 1949 року звільнилася. Поїхала на Урал, де у висилці перебувала мама. В м. Олександрійську працювала токарем, фрезерувальником, свердлильником, кранівником на місцевому машинобудівному заводі.

І коли в 1966 році повернулася на Буковину, то проблем з працевлаштуванням на Чернівецькому машзаводі не мала. Звідси пішла на пенсію.

Тепер на схилі літ, коли незабаром прийдеться звітувати перед Всевишнім, я не раз думала про ті страшні часи. Багато українців і моїх земляків загинули в нерівній боротьбі з окупантами і в сталінських таборах. Мені вдалося вижити, прожити довге життя і цим я щаслива. Щаслива й тим, що ідея, за яку боролися і віддавали життя свідомі українці, нарешті перемогла: Україна стала вільною і незалежною. Мрії здійснилися. Тому не жаліла і не жалію за тим, що так склалася моя доля. Не кожному випало бути причетним до великих історичних подій.

За спогадами Бойчук (з дому Рудейчук) Тетяни Тодорівни, 1926р.н., псевдо ‘Тенька", с. Товтри

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 258-270