Записав і опрацював Микола Черешнюк

ЗЛОЧИННІЙ ДЕРЖАВІ НЕМА ПРОЩЕННЯ

Мені вже дев’яносто років і на своєму довгому віку бачила немало всякого - доброго і злого. Народилася в Австро-Угорській імперії, молодість пройшла за Румунії, зрілість минула в совєтській імперії і вже тринадцять років живу у власній незалежній державі. При всіх окупантах жилося погано, але найгірше ставилися до українців совета. їх жорстокість не знала межі. Проголосили будівництво справедливого суспільства, без багатих і бідних, а збудували державу-тюрму. Справедливість і гуманність тієї влади відчула на собі і наша сім’я.

Все почалося у 1942 році, коли студент Чернівецького ліцею “Ортодокс” Томашевський Олег (його батько вчителював у нашій школі) створив у селі антирумунську організацію. Люди не любили румунів, тому найбільш свідомі з охотою до неї вступали, щоб боротися проти поневолювачів. Членом цієї організації став також мій чоловік Завацький Микола Васильович, 1910 року народження. Молоді патріоти розповсюджували в навколишніх селах листівки, бофони (повстанські гроші), вели розвідувальну діяльність, збирали зброю для майбутнього народного повстання. Бажання прислужитися Україні притупило відчуття небезпеки, яка незмінно крокувала поруч. У 1943 році через зраду сигуранца заарештувала всіх членів організації. Спочатку їх забрали на постерунок села Звенячин, а потім доправили в Чернівці. Там зазнали важких фізичних тортур. Однаково жорстоко били чоловіків і жінок - румуни вміли це робити.

Слабким місцем румунських чиновників виявилися гроші, великі гроші. За всіх належало заплатити один мільйон леїв, а за кожного арештанта - 80 тисяч. Для селянської родини це немалі

гроші. 50 тисяч позичила у свахи, а 30 з трудом зібрала сама, продавши поросята і деякі речі. Але на цьому біди чоловіка не закінчилися. У березні 1944 року румуни втекли, а на зміну їм прийшли москалі. Чоловік в цей час працював стрілочником на Кострижівській залізничній станції. В лютому 1945 року прямо на роботі його заарештували. Під час обшуку хати знайшли маленький металевий значок-тризуб, який залишився ще з часу існування антирумунської організації. їх передали хлопці з Заліщиків, а роздавав членам організації Децембер Прокіп. Про цей значок ми просто забули і не думали, що він стане вагомим доказом вини. Хоча основною виною стала діяльність в антирумунській організації, про яку якимсь чином дізналися в НКВД. Видно, доніс хтось із своїх, сільських. Про це довідалися через багато років.

Два тижні тримали у Заставні, де зазнав великих побоїв. Одягали чоловіка в гамівну сорочку (таку одягають на психів) і били нагайкою, ременем і навіть прикладом. Спина стала чорного від синців і перетворилася на одну велику рану. Слідчий мав уже багато інформації про “злочинну” діяльність чоловіка, але вимагав назвати прізвища тих людей, які здавали гроші на формування буковинського загону самооборони в місті Заліщики влітку 1941 року.

Ще два місяці тривало слідство в Чернівцях, де продовжували бити. Разом з Миколою терпіли муки його односельці, однодумці Баранецький Тодор і Бурдун Степан. Раз у тиждень возила чоловікові передачі і це найбільше, що могла для нього зробити. Дуже плакала, але сльозами горю не допоможеш. Без вини винного запроторили аж в Караганду на “перевоспитание трудом”. Хоч там пощастило, якщо неволю можна назвати щастям. Дали йому коні, воза і вісім років доставляв продукти для переселенців. Але по закінченні терміну ув’язнення ще на чотири роки вислали в Красноярськ. Там працював на будівництві аж до 1957 року.

Чоловіка весь час мучила думка з чиєї “доброї волі” він 12 років промучився в тюрмах і на засланні. Хто зруйнував його сім’ю, а дружину і малих дітей заставив скитатися по білому світу, не відчуваючи батьківської турботи і ласки. Повернувшись з Красноярська, подав заяву на пересуд. Заяву чомусь розглядали в селищній раді. Тоді вияснилося, що видала чоловіка односельчанка П.Марія. Микола запитав Марію, чому вона це зробила, чим завинив перед нею.

Відповідь була до смішного проста: “Я мусила щось робити, бо засудили б мене”. Так ціною нашого нещастя жінка купила волю для себе. Нехай цей гріх залишається на її совісті, Бог їй суддя. Сьогодні вона доводить всім, що любить Україну, прикидається великою патріоткою, а насправді була примітивною сексоткою.

На початку жовтня 1947 року настала і моя черга відповідати за політичну діяльність чоловіка. Ми з мамою якраз закінчували польові роботи: зносили до пивниці картоплю, буряк, моркву. За день важко наробилися і спали міцним сном. О 3-й годині ночі до хати прибула повна машина “ястребків” на чолі з міліціонером. Постукали і я відкрила двері. В хату ввійшли міліціонер і “ястребок” Токарчук Дмитро. “Собирайтесь!” - скомандував міліціонер. “Нікуди вночі не піду”, категорично заявляю. “Нет, пойдете, и детей одевайте!” вже з притиском прикрикнув міліціонер і став із скрині викидати на землю весь одяг. Від грюкоту і галасу проснулися діти. Чотирирічний Василько, який спав з мамою на печі, став плакати і промовляти: “Я не піду від бабусі”. Токарчук Дмитро непомітно наблизився до мене і стиха, щоб не почув міліціонер, сказав: “Бери все, що можеш, бо тебе з дітьми висилають”. Я взяла одяг, хлібину і два клунки кукурудзи. Все це поклали на машину і ще подушку, щоб діти не мерзли, бо якраз тоді випав перший сніг.

Цієї ж ночі забрали Николайчук Софію з сином, Галяревич Марію з трьома дітьми. Олійника Тодора з сім’єю (в тому числі п’ятеро дітей). Нас всіх привезли в Заставну на залізничну станцію. Тут прийшлося під охороною чекати цілий день, поки не звезли людей з усього району. Під вечір завантажили у товарні вагони і повезли у невідомість. У вагоні налічувалось до 80 осіб - чоловіки, жінки, діти. Спали на двоярусних нарах і підлозі. Обігрівали це тимчасове рухоме житло дві пічки-буржуйки, які розміщувалися у кінцях вагона. Посередині вагона стояла бочка-параша. Харчувалися своїми продуктами, а хто не мав, тому давали солоні оселедці без хліба і води. Всіх мучила спрага, особливо дітей і тих, хто вживав оселедець. Люди кричали, вимагаючи води, діти плакали, але ніхто нас не чув і слухати не хотів. Топили сніг із сажею і тим перебивалися. Так їхали три тижні.

Ми не знали куди їдемо і що з нами станеться в недалекому майбутньому. Переживали за себе, а ще більше за дітей. Одна жінка з нашого району хотіла будь-що врятувати свою маленьку дитину. На одній із станцій якось відкрили вікно, дитину поклали в сумку і передали комусь з людей. На диво, дитинча сиділо тихенько, немовби відчуваючи важливість маминого вчинку.

Нарешті ешелон зупинився на залізничній станції міста Половинка, що на Уралі. Там уже панували сніг і мороз. Спочатку всіх завели в міську баню. Потім цілий день чекали на вулиці, а “купці” приїжджали і вербували людей на різні роботи. Тих, що залишилися, знову завантажили на машини і цілу ніч кудись везли. Завезли в ліс і наказали селитися в бараках без вікон і дверей, де колись утримували зеків. Палити не мали чим, тому ламали інші бараки і використовували як паливо. Проте нагріти великі бараки, які продувалися вітрами через вікна і двері, було неможливо. Тут жили, в голоді і холоді, більше двох тижнів. Продовжували харчуватися своїми продуктами, а хто не мав - дуже страждав. Я розтирала зерна кукурудзи і варила в якійсь металевій коробці дітям кашу. Через тиждень стали давати людям хліб: дорослим по 800 г, а дітям по 300. Ми, вивезені з Кострижівки, трималися гурту і допомагали одне одному. Так легше було вижити.

Згодом барак утеплили, вставили вікна і двері, завезли для всіх ліжка. Барак нагадував солдатську казарму, бо в ньому по всій довжині, зліва і справа, стояли ліжка. Трудно сьогодні уявити, як ми, дорослі, жили в такому великому приміщенні разом з дітьми. Тут не існувало ніяких перегородок, занавісок.

Через рік мене з дітьми забрали в м. Половинка, де працювала на великому деревообробному комбінаті. Він виробляв вікна, двері й інші дерев’яні конструкції для житлового будівництва. Тут поселили у великому гуртожитку. Мені з дітьми дали одну кімнату. Кухню на одному поверсі мали спільну.

Василько ходив в дитсадок, Славка до школи. Обзивали нас бандерівцями, але я на те не звертала уваги. Думала про чоловіка, який томився в неволі, про свою нещасливу долю, про дітей, що не зазнали щасливого дитинства.

Восени 1957 року вибрала паспорт і разом з дітьми поїхала до чоловіка у Красноярськ. Звідти вже разом повернулися в Кострижівку, до своєї хати. Але тут жив міліціонер Ударцев, який і не думав звільняти наше помешкання. Ми звернулися у сільську раду, яка в той час знаходилася в селі Звенячин, і поговорили з головою Козарійчуком Миколою (родом з села Хрещатик). Найперше він порадив вступити мені в колгосп, щоб родину наділили землею, а потім вирішиться питання з хатою. Поки ходили по інстанціях і шукали правди та справедливості - настав 1959 рік - рік створення селищної ради в Кострижівці. Голова Ільчук Манолій порадив викупити нашу хату за 900 рублів. Сталося так, що нашу хату держава конфіскувала і продала Ударцеву. Того перевели по роботі у Заставну і вона йому стала непотрібна. Так ми і зробили.

Сьогодні я дивуюся людям, що сумують за совєтською державою. Невже треба зазнати стільки горя, як ми, щоб зненавидіти ту систему? Слава Богу, що біда багатьох обійшла стороною, але та злочинна держава могла поламати життя будь-якій людині як, наприклад, моїм дітям. Вони на Уралі перемерзли, придбали важкі хвороби і рано пішли з життя. Чим ми завинили перед державою, перед людьми, перед Богом, що так гірко бідували? Ні, злочинній державі прощення нема і не може бути.

За спогадами Завацької Марії Григорівни, 1914 р. н., смт Кострижівка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 253-257