ІНФОРМАЦІЙНА ДОВІДКА “У ГАРЯЧИХ СТЕПАХ КАЗАХСТАНУ...”

У травні-червні 2004 року минуло 50 років від того часу, коли у совєтських концтаборах Казахстану спалахнуло зіркою свободи Кенгірське повстання політв’язнів. Ці 42 дні унікальної свободи й неймовірна мужність і героїзм політичних в’язнів наближали незалежність України.

Кенгірське повстання відбулося поблизу районного центру Джезказган Карагандинської області Казахської РСР у селищі Кенгір. Повстання спалахнуло у третій зоні особливого концтабору “Степлаг”, що об’єднував дві чоловічі і одну жіночу зони.

Українців тут було 46.3% (9596 осіб), прибалтів - 22.4% (4637 осіб), росіян - лише 12.8% (2661осіб). Це переважно націоналісти - члени ОУН, прибалтійські партизани, колишні солдати і офіцери Червоної армії, що мали тривалі терміни ув’язнення.

“СКОЛИХНУЛИСЯ СПЕЦТАБОРИ...” 

Вибухонебезпечна ситуація у 1954 році в Кенгірі наростала як наслідок повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 року. Умови перебування в’язнів були нестерпні. Взимку 1953 року охорона тричі стріляла в ув’язнених і вбила кілька чоловік. Щоб стримати повстанчий дух, що зароджувався, 22 квітня 1954 року з Новосибірського ВТТ і Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців, яких помістили у третю зону. Кримінальники мали допомогти табірній адміністрації розправлятися з політичними в’язнями. 17 травня 1954 року у Кенгірі вартові випустили автоматну чергу по ув’язнених. Було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 поранено. Вночі 18 травня політв’язні на чолі з Віталієм Скіруком розгромили штрафний і слідчий ізолятори третьої зони, звільнили в’язнів, зруйнували огорожу між табірними пунктами, щоб об’єднати табір у боротьбі проти свавілля адміністрації. Влада ввела війська і придушила цей спротив.

Із службовим розслідуванням конфлікту 19 травня у “Степлаг” на зустріч із в’язнями прибули заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника управління прокуратури СРСР Самсонов. Вони зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР і наказ міністра МВС, прокуратури і юстиції “Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. А після трьох днів переговорів чиновники пообіцяли розслідувати розстріли 17-18 травня. В’язні знову вийшли на роботу, але працювали погано - готувалися до повстання.

Політв’язні переконали кримінальників спільно діяти проти адміністрації. Запідозривши змову, влада 23 травня вивезла із табору 421 кримінальника в інше місце ув’язнення, огорожу між зонами відновила. Це було пряме порушення домовленостей і дало привід розпочати повстання. Офіційно ж початком Кенгірського повстання вважають 16 травня - перший опір в’язнів сваволі адміністрації. Документи свідчать: “3 16 травня весь контингент ув’язнених у Кенгірі, у кількості 6500 осіб, відмовився виходи на роботу”. До них приєдналися 12 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках за 20 км від Кенгіра.

“РОЗІГНУЛИСЬ УТОМЛЕНІ СПИНИ...”

У ніч на 24 травня з ініціативи політв’язнів кримінальники вивалили колодою отвір в огорожі до жіночої зони. Щоб їх вгамувати, у жіночу зону ввійшли політв’язні. Оголосили про невихід на роботу, вигнали адміністрацію за межі табору, розібрали мури між зонами і з’єднали їх воєдино, забарикадувалися, виставили охорону, озброїлися.

Для розслідування застосування зброї 17-18 травня в’язні утворили свою комісію - по двоє з кожного пункту третього табірного відділення: Капітон Кузнецов, Вагаршак Батоян, Чинчиладзе, Олексій Макєєв, Бершадська і Марія Шиманська. Українські націоналісти не довіряли Кузнецову, який симпатизував комуністам, і вирішили переобрати комісію. 25 травня на зборах у переобрану комісію увійшли члени ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Від другої зони в комісію обрали Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне - Гліб). Українець Омелян Суничук - греко-католицький священик і капелан УПА. Від третьої зони у комісію увійшов вірменин Артавадз Авакян. Отже, реорганізована комісія в’язнів складалася з 10 осіб: К.Кузнецов, Е.Слученков, Ю.Кнопмус, М.Шиманська, Л.Супрун, Г. Михайлевич, О.Макєєв, А.Авакян, О.Суничук, Семкін.

Українські націоналісти зумисне залишили К.Кузнецова, щоб зберегти від репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання. Під приводом безпеки Кузнецову виділили особисту охорону, щоб перешкодити йому втекти з табору. Насправді керівництво повстання взяв на себе Конспіративний центр із українських і прибалтійських націоналістів. Повсталі навмисно оберігали справжніх своїх лідерів від ризику. Колишні члени ОУН не дозволили ввійти в керівництво Михайлові Сороці - провідному членові ОУН, людині, яку вважали ідейним патріархом політв’язнів у совєтських концтаборах. Основна робота і відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито.

“НЕ ХОЧЕМО НОСИТИ ЯРМА...”

25 травня понад чотири тисячі ув’язнених третього табірного відділення “Степлагу” відмовилися вийти на роботу. Міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р.Руденко у доповідній записці у Раду Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначили, що “масовою непокорою керують засуджені оунівці”. 27 травня переговори із повстанцями Кенгіра розпочали начальник табору, начальник політвідділу, начальник парткому, начальник Управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР Вавілов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР С.Єгоров, начальник ГУЛАГу МВС І.Долгіх.

В’язні поставили перед владою вимоги: притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти застосування зброї, що були у 1954 році; не застосовувати репресії до членів комісії ув’язнених і не проводити відправку етапів до кінця розслідування, ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак; зменшити термін ув’язнення засудженим на 25 років, а також змінити ставлення до сімей в’язнів, засуджених за статтею 58; скасувати заслання для осіб, звільнених із спецтаборів; встановити оплату праці ув’язнених на рівні із вільнонайманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і ввести восьмигодинний робочий день для всіх в’язнів; скасувати урядові вироки табірних судів за статтею 58; дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок; обмежити право адміністрації у питаннях робочої дисципліни, стягнень із в’язнів, запроторення в штрафний ізолятор лише з санкції прокурора; встановити пільгові умови для заліків жінок. В’язні заявили, що до приїзду члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК на роботу не вийдуть.

“ПЕРШИЙ ПОДИХ СВОБОДИ...”

Знаючи жорстокість радянської каральної системи, в’язні готувалися до оборони. Воєнний відділ очолив Михайло Пендрик - “Келлер”. Цьому відділу підпорядковувалися: лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Лобастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керівництвом Релена. У кожному табірному пункті було призначено командира пункту опору і керівника штабу. Усі вони мали у своєму підпорядкуванні командирів корпусів, бараків, секцій, бригад, контрольних постів, ударних бригад із чеченців.

Відділ безпеки, який очолив Е.Слученков, був створений для виявлення і захисту від агентів табірної адміністрації серед в’язнів. У документах слідства в назві відділу безпеки слово “безпека” скрізь українською мовою. Очевидно, це збережено для доказу того, що цей відділ був створений на зразок Служби Безпеки У ПА. Він мав три підрозділи: комендатура і поліцейська дільниця (очолив В.Іващенко), розшукове бюро (входили Віктор Скірук “Ус”, Мельников, Хартанович), тюрма (очолив Рябов). Литовський націоналіст Іозас Кондратас керував усіма прибалтійськими націоналістами і, будучи юристом за фахом, організував Бюро збору скарг в’язнів про злочини в “Степлазі”, яке підпорядковувалося комісії в’язнів. Йому допомагав Геннадій Литвинов.

Спорудження барикад, виготовлення зброї тривало цілодобово. В’язні розуміли, що розправи не минути, але наважилися бути вільними хоч перед смертю. Вночі по радіо зверталися до солдатів, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги. Під керівництвом пропагандивного відділу на чолі з Ю.Кнопмусом політв’язні запускали повітряних зміїв з листівками російською і казахською мовами. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Під керівництвом Віктора Скірука за вказівкою “Келлера” і Слученкова з матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям “Степлагу” було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА. Охоронцями були прибалтійці, вояки УПА і чеченці. Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував “Гімн Кенгірського повстання” на його слова і мелодію, “Любіть Україну” на слова В.Сосюри, “Соколи, соколи, ставайте в ряди” та пісні інших національностей.

Надзвичайний талант виявив українець Анатолій Кострицький. Він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов. Коли зона була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він також встановив телефонний зв’язок між приміщеннями членів комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань, намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

“У ТРИВОГАХ І НА БАРИКАДАХ...”

26 червня від 3-ї години 25 хвилин до 4-ї години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих із вимогою здатися. Після цього в зону було введено 1600 осіб, солдатів з 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах. Почалася кривава розправа. В’язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. У страшній кривавій борні у хід пішли танки, згори, стріляючи, допомагали їм літаки, солдати-піхотинці кидали у в’язнів шашки і стріляли. Побачивши, що танки рушили до чоловічих бараків, де повстанці тримали оборону, жінки вийшли назустріч карателям. Близько двох сотень жінок рушили проти танків, але танки не зупинилися...

Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське повстання із найменшими втратами. Одні вказують, що з повсталих загинуло лише 35 чоловік, інші - 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 дістали тілесні ушкодження і контузію. Водночас у документах сказано, що “у масовій непокорі 3-го табірного відділення “Степлагу” брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок”. У середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб. Загиблих поховали у степу.

Трагедія і героїзм повстанців у Кенгірі - яскравий приклад незламності, прагнення до волі. О.Солженіцин стверджує, що “якщо Кенгірському страйку можна приписати у чомусь силу, то сила була - в єдності”. Об’єднавчу роль відіграли українські націоналісти. Українці гуртувалися між собою і ставали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у боротьбі за права людини і нації, у боротьбі за незалежність своїх національних держав. Результатом Кєнгірського повстання стала низка заходів, що привели до змін системи: ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилася роль концтаборів в економіці СРСР.

Леся Бондарук

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 247-252