Записав і опрацював Микола Черешнюк

НАС БИЛИ, АЛЕ МИ НЕ МОВЧАЛИ

Ніколи не думала не гадала, що за доброту і співчуття можна так гірко страждати. Адже споконвіку між українцями ці риси були у великій пошані, а в моїй ситуації виявилися фатальними. В той момент світ перевернувся вверх ногами і моє життя круто змінилося. Не раз думала над тим, що сталося. Шукала першопричину своєї біди. Що я зробила не так? За що можна собі дорікати чи відчувати людський осуд?

За біблійними і людськими міркуваннями ми маємо право надавати допомогу тим, хто її потребує. Нагодувати, якщо людина голодна, обігріти, якщо змерзла, дати притулок на ніч. Ці прості істини мали місце лише в тих випадках, коли це були не повстанці. Останніх совєтська влада оголосила поза законом.

Наша хата знаходилася на краю села і повстанці часто навідувалися, щоб відпочити чи поїсти. Це були справжні патріоти своєї землі, які бажали кращої долі Україні і українському народу. Вони боролися і вірили, що Україна стане вільною і самостійною. До зустрічі з ними я не дуже вникала в “політику”. А потім в мені щось змінилося і стала дивитися на їхню боротьбу іншими очима. Ні, стати вояком і зі зброєю в руках протистояти совєтським окупантам не була готова. Жінці зважитися на такий крок непросто. Але зрозуміти і повірити, що ця боротьба є справедливою і необхідною, змогла. Як ще можна було не співчувати людям, які заради України жертвували своїм життям?! Тому допомагала їм чим могла і не задумувалася, як це може закінчитися для мене. В селі вже були випадки арештів вояків УПА і тих, хто їм допомагав. Кожна людина думає, що може перехитрити свою долю. Так думала і я. Гадала, що біда обмине мене стороною. Не обминула.

Прикро було не від того, що мене арештували. Десь підсвідомо до цього себе готувала. Біль пік душу від того, що зрадила людина, якій вірила і допомагала. Для мене повстанці “Тарас” - Федірчик Олександр, “Вишня” - Бойчук Володимир, “Кирило” - Кушнірик Юрій, “Скорий” - Дмитрюк Микола та інші були людьми особливими, не здатними на підлість чи зраду. Але помилилася. Коли на вагу було поставлено свободу батька і мою - “Скорий”, звичайно, вибрав батька. Він врятував його від Сибіру ціною не одної зради. Чому він зрадив, адже нагальної потреби говорити про мене він не мав? Зрада врятувала і самого “Скорого” від сталінських таборів.

Заарештували мене вдома влітку 1949 р. Знала, що в тюрмі в’язнів б’ють. Але знати і відчути на собі - це різні речі. Напевно, над тваринами так ніхто ніколи не збиткувався, як над нами. Били руками, ногами, прикладами, ременем, нагайкою - все тіло почорніло від побоїв. Найважчими були перші дні, бо на страшні удари болем відгувалась кожна клітина. Потім організм на побої майже не реагував, бо тіло, здавалося, задерев’яніло. Шкіра зробилася шкарубкою, рани кровоточили. Слідчого інтересувало, де переховуються повстанці, хто їм допомагає. Прізвища всіх хлопців, що бували в моїй хаті, слідчий сам назвав. Не могла здогадатися, хто його так поінформував, поки не відбулася очна ставка із “Скорим”. Якось слідчий вигукнув: “Мовчи, бандеровка!”. А я йому відповідала: “Я не вартую того, щоб мене називали бандеровкою!”.

Я не заперечувала проти того, що дійсно деколи повстанці заходили до нашої хати, давала їм їсти. Але де вони бувають і хто надає їм притулок - не знаю. Говорила правду, бо хлопці в хаті ніколи не затримувалися надовго. Хіба взимку, коли наставали сильні морози і падали сніги. Такі відповіді не приймалися. Слідчому потрібні були нові прізвища, нова інформація, якої я не мала і не знала. Тому били майже щодня, поки йшло слідство. І коли, здавалося, терпіння вичерпалося і я готова була підписати все, що хотів слідчий, про мене мовби забули. Матеріали готувалися для передачі в суд, який невдовзі виніс свій вирок - 10 років каторжних робіт.

Через кілька днів етап і довга дорога в моє перше пристанище під назвою “Кенгір”, що біля Караганди. Цей табір входив у систему таборів так званого “Степлагу”. П’ять років працювала на штампувальному заводі. Від голоду, холоду і важкої роботи ледве ноги волочила. На роботу і з роботи ходили колонами у супроводі конвою. Дуже скоро більшість жінок перетворилися на ходячі скелети. До арешту я важила 84 кг, а через рік перебування в таборі 25. Важко уявити, як я вижила в тих неймовірних умовах. Але найгірші часи наступили пізніше.

На початку 1954 р. мене переводять в табір, який обслуговував цегельний завод і кар’єр. Тут були такі ж нестерпні умови проживання, як і в попередньому. Відчуття голоду переслідувало вдень і вночі. Пригодилася мамина наука. Вона терпеливо вчила мене вишивати і в’язати. Рушники, салфетки, кофти, жилетки виходили гарними, а основні клієнти - вільнонаймані. Вони охоче брали мої вироби взамін на хліб, крупу, цукор, масло. Підтримувала себе і своїх подруг Бзову Марію, Юрчук Марту та інших.

Табірна адміністрація всіляко ускладнювала і так нелегке життя в’язнів. Одного разу ми закінчили свою зміну, повечеряли і надіялися на відпочинок. Але тут бригада отримує наряд на роботу. В мокрих валянках шикуємося в колону і крокуємо в кар’єр, який віддалений від табору на 4 км. Сніг випав великий і працювати було неможливо. Нас опустили в кар’єр, але ніхто не цікавився, що ми там робимо. Ми не могли зрозуміти, яку мету переслідувала табірна адміністрація. Чому так жорстоко і не по-людськи з нами чинили? Ясно було одне, якщо не рухатися, то замерзнемо. Ми намагалися співати, танцювати, кричати, щоб якось перебути зміну, а разом з нею і лютий холод. Через 3-4 години змучилися, стали затихати. Але замерзнути нам не дали. Охорона опустилася у кар’єр, скидала усіх на вагонки, підняла наверх. Там вже чекали машини, які відвезли напівживих жінок у табір, прямо в лікарню. Валянки з ніг зняти не могли - прийшлося розрізати. Майже в усіх пальці виявилися обмороженими.

Безмежні простори Росії вкрили концтабори, в яких знемагали сотні тисяч (а може й мільйони) людей. Більшість становили українці. Я не раз думала про свій народ. Українці - люди працьовиті. Важка, підневільна праця найшвидше косила прибалтів, які нерідко накладали на себе руки, бо не витримували щоденних мук. А українці терпіли, працювали і навіть перевиконували норми, щоб тільки вижити. Українці - добрі люди. Можна назвати немало фактів, коли українці ділилися останнім шматочком хліба в тюрмі, на етапі і в таборі. Українці - люди широкої душі, співучі. Скільки разів ми йшли на вахту чи з вахти і співали українських пісень, не реагуючи на крики конвою. Правда, здебільшого співали сумних пісень, бо саме життя веселим не назвеш. Українці - люди богомільні. На мою думку, хто ревно молився Богу, той і вижив. На каторзі ми свят не мали. Навіть у великодній день, в найбільше християнське свято, працювали. Великдень 1954 року ми зустріли на робочому місці, в кар’єрі. Взяли з собою маленькі образки, свічечки, дещо з їжі. Тут же, в кар’єрі, в’язні-монахині відправили службу. Це відбувалося так щиро і хвилююче, що вартовий, спостерігаючи за нашими молитвами, просльозився. Плакав і промовляв: “Не можу спокійно дивитися, як ви страждаєте. Чим ви перед Богом провинилися?”. А й справді, чому при таких моральних чеснотах українці століттями перебувають в неволі? Сотні тисяч українців стали рабами совєтської імперії. Мій чоловік, також каторжанин, розповідав, що дуже багато українців гинуло при будівництві залізниці. На роботу виводили багато людей, а з роботи верталося 5-6 чоловік. Підрахунки показали, що під кожною шпалою навіки залишилися по 5 каторжників. Північні і сибірські залізничні магістралі збудовані фактично на кістках політичних в’язнів.

У 1955 році, коли я вже звільнилася, в придорожній канаві знайшла алюмінієву миску. На ній невідомий в’язень видряпав слова: “Нас били - ми мовчали”. Але так було не завжди. Не тільки не мовчали, а й активно боролися проти табірних порядків, адміністрації за полегшення умов життя.

Йшов травень 1954 року. Наша бригада працювала в третю зміну. Коли поверталися у зону, то вільнонаймані повідомили, що в чоловічих зонах чути стрільбу і крик. В Кенгірі знаходилися три зони: дві чоловічі і жіноча, яка від чоловічих відокремлювалася господарським двором і високими парканами. Конвой привів нас до зони і скомандував: “Садись!” Відраджували заходити в зону, бо там бешкетують бандери. Ми були голодні, немиті і вирішили йти у свої бараки. Там нас вже зустріли хлопці з чоловічої зони. Вони якимось чином зробили підкоп і в’язні всіх зон перемішалися. На зборах в’язні утворили комітет, який мав керувати всіма справами в таборі. Табірну адміністрацію змусили покинути табір. Комітет виробив вимоги до адміністрації: дозволити частішим листування і отримування посилок з дому, скасувати номери, зробити доступними зустрічі між чоловічими і жіночою зонами, звільнити неповнолітніх. Там ще були якісь вимоги, але я вже не пам’ятаю. Адміністрація всіляко змушувала нас вийти на роботу, навіть зробили проходи в дротяній огорожі. Проте бажаючих виходити на роботу не виявилося. Навпаки, чоловіки стали будувати барикади, копати глибокі рови, щоб при потребі чинити опір конвоїрам. Незабаром дізналися, що на станцію прибули танки і регулярні війська. Спочатку нас вмовляли, потім поливали водою, стріляли вверх, кидали запалювальні гранати. А 26 червня спрямували на нас танки. Вони з’явилися раптово вранці, коли ще частина людей спала. Сонні люди вибігали з бараків і потрапляли під гусениці танків, які давили всіх без розбору.

На шляху броньованих машин стали жінки. Надіялися, що жінок не чіпатимуть, але ніхто нікого не жалів, навіть жінок, всі полягли. На це видовище страшно було дивитися. Одні голіруч кидалися з прокльонами на танки, інші намагалися десь заховатися. Танки без особливих зусиль ламали стіни бараків і рятунку від них не мали ніде. При бажанні танки могли перечавити всіх 6 тисяч в’язнів.

По закінченні цієї бойні в’язнів з піднятими руками стали виводити в степ. Під паркан скидали гори трупів. Казали, що загинуло того страшного дня більше півтисячі в’язнів. Земля просочилася людською кров’ю, місцями вона лежала темними згустками. За кущиками віниччя лежала людська чоловіча голова. Я впізнала її і поклала на доріжку, щоб захоронили разом з тілами загиблих. Навряд чи загиблих поховали по-людському. Напевно, машинами звезли в якийсь кар’єр і бульдозерами загорнули.

Совєтська влада повстання потопила в крові, але звістка про події в Кенгірі полинула до інших таборів. Кров загиблих волала до спротиву. Повстання, які виникали в таборах, були приречені на поразку. Боротися з тоталітарним режимом голіруч не те що складно, а неможливо. Сила духу, відвага, самопожертва проти танків і кулеметів встояти не могли. Проте тисячні жертви не пропали марно. По-перше, для політичних в’язнів були зроблені певні полегшення. По-друге, прискорився перегляд судових справ і дострокове звільнення в’язнів з таборів.

Після придушення повстання всіх в’язнів кенгірського табору посортували і відправили в різних напрямках. Я попала в Іркутськ, де ще рік щипала слюду. Звільнилася у травні 1955 року. Довгий час проживала з сім’єю у Молдавії. Коли Україна стала незалежною - перебралися в Чернівці. Нелегко живеться моїй сім’ї і всім українцям, але сьогодні я готова пожертвувати власним життям, тільки б той жорстокий совєтський режим не повернувся.

За спогадами Бойко (Ончул) Настасії Георгіївни,
1925 р.н., с. Веренчанка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 241-246