Записав і опрацював Микола Черешнюк
ЗА ЩО НАС КАРАЛИ?
Важко мені сьогодні без сліз згадувати часи, коли совєтські нелюди глумилися над нашою сім’єю і принижували людську гідність. В одну мить перетворили нас і сотні тисяч українців на злидарів, бездомних і безправних істот. Часто задумуюсь над тим, що вчинила з нашою сім’єю совєтська влада і не можу знайти розумні пояснення. Політикою ніхто в нашій сім’ї не займався, зв’язків з ОУН-УПА не мали, нікого не ображали, нічого не крали. Єдиним великим злочином, по совєтських мірках, стала заможність нашої родини. В усіх державах заможний селянин є мірилом успішного розвитку суспільства, добробуту народу. Чим більше заможних селянських господарств, тим благополучніша держава. Основою, коренем держави є її люди, прості люди. Чим краще живуть люди, тим сильніша держава. Примітивна логіка підказує, що заможні господарства треба підтримувати і намагатися кількість їх збільшити.
Совєтська влада робила все навпаки. Заможників знищувала і вперто заганяла людей у колгоспи, які ніяк на Буковині не приживалися. Добровільно люди в колгоспи вступати не хотіли. Тоді стали застосовувати насильницькі методи. Селянам залишили два варіанти: подати заяву в колгосп або бути виселеним у Сибір. Звичайно, вибирали колгосп. Так, наприклад, сталося з моєю заміжньою сестрою. Наступного дня, після виселення нашої сім’ї, вона відразу подала заяву в колгосп. Тактика совєтів залишилася старою, яку породив і впроваджував у практику тиран Сталін. Суть полягала в тому, щоб заставити людей жити в постійному страху, тоді ними легше управляти. Виходить, що ми, масово репресовані і виселені з України, стали своєрідним ідеологічним стимулом, який змушував селян вступати в колгоспи. Стали жертвами совєтської ідеологічної авантюри.
Сім’я наша була велика і роботяща. Крім батька і матері, Голянича Семена Федоровича і Марії Федорівни, в сім’ї було четверо дітей: Олена, Настя, Володимир і Петруня. Своє добро придбали не за чужі гроші, а власними мозолями. Мали 4 га поля, пару коней, дві корови, 30 овець, свині, кури, гуси. Тато справно платив податки, виконував доведені норми хлібоздачі. А того трагічного року здав державі подвійну норму, бо в голодному 1947 році урожай був добрий. У вересені 1947 року селом вже ходили чутки, що мають виселяти людей заможних, освічених, зв’язаних з політикою, діти яких засуджені за політичні переконання і тих, хто не виконав план хлібоздачі. Одні не вірили в ці чутки, інші вірили і хвилювалися, треті сумнівалися. Але щоденні осінні клопоти по господарству і в полі на деякий час витіснили сумніви і переживання.
На початку жовтня мама послала мене до сільради, щоб розвідати обстановку, узнати, що чути про виселення. В сільраді знаходилася лише чергова Лучик Петруня Іванівна (згодом також репресована), яка розвіяла наші сумніви словами:”Не бійтесь, начальства немає і нікого не будуть вивозити”. Почуте переповіла мамі. Наступного дня голова сільради Козарійчук Микола дає татові листа, який мав відвезти в Заставнівський райком партії. У Заставні тато зустрів уповноваженого райкому партії Сидоренка, людину доброї душі і частого гостя нашої родини. Він прочитав листа і порадив татові: “їдьте додому, беріть хлібину і тікайте з сім’єю на п’яту область”. Тато повернувся додому і став радитися з мамою. Вирішили, що не треба панікувати, бо вивозити родину з села немає підстав. За собою ніякої вини не відчували, хлібоздачу виконали у подвійному розмірі. Вони не могли навіть припустити, щоб так просто можна було кинути напризволяще роками нажите добро. І ми залишилися, надіючись на чудо. Чуда не сталося.
Наступного дня погода була гарна, сонячна і ми завершували польові роботи. Працювали не покладаючи рук, щоб встигнути впоратися до дощів. Після важкого дня повечеряли і заснули міцним сном. Я спала на печі. Опівночі почула стук і розбудила тата. “Хто там?” - запитав він. Із-за дверей почувся голос односельця Сірого Петра: “Вуйку, відкрийте. Дайте коней і воза, бо маю їхати у прошпан (із завданням сільської ради)”. Тато відкрив двері і тут раптом у хату ввірвалося багато людей: “ястребки” і енкаведисти на чолі з міліціонером Івановим. Вони відштовхнули батька і кинулися до кімнати, де жив директор школи, вже старий чоловік родом з Чернівців. Що вони сподівалися там знайти - невідомо. Стали зганяти всіх хатніх до однієї кімнати і робити обшук на горищі, в стодолі, коморі та інших місцях. Іванов зайшов у сусідню кімнату, а через п’ять хвилин вийшов у кептарику, шапці і з кишеньковим годинником мого брата Володимира.
Брата заарештували ще навесні 1947 року і він у цей час вже відбував покарання в Магадані на золотодобувних шахтах. До сьогоднішнього дня не знаю, за що Володю засудили і прирекли на важкі муки. Пізніше розповідав страшні речі. Щодня робочий день розпочинався з жорстокої церемонії. Начальник табору вранці підбивав підсумки роботи бригад за попередній день. Він командував: “Строиться побригадно. Бригада №1, на сколько процентов выполнен план?” “На 105!” - відповідав бригадир. “Бригада №2, на сколько процентов выполнен план?” “На 98!” - вигукував бригадир. “Расстрелять!” - наказував начальник. Після такої переклички одну-дві бригади розстрілювали, аби заставити інтенсивніше працювати решту каторжників. “Социалистическому государству” потрібне було золото, а яким способом воно виробляється, нікого не обходило. Дармової сили в СРСР хоч відбавляй, а за смерть каторжників ніхто не звітував і не відповідав. Жорстока система - жорстокі порядки.
Іванов поводив себе в хаті, як окупант, і вважав своїм правом брати будь-які речі. На це тато сказав: “Якщо ви питаєте за хлібоздачу, то ось документи, але хто дав право грабувати?”. Ці слова розлютили Іванова і всі разом накинулися бити тата. Стали всіх лише у нижній білизні виштовхувати на вулицю. Тато встиг ще з плити вхопити кулешу, бо карателі прикладами боляче били у спини.
В нашій сім’ї виховувався малолітній каліка-син сестри Олени. Дитина залишилася сиротою, бо обоє батьків померли. Голова сільради Козарійчук Микола взяв його за ногу і так ніс аж до воза, де вкинув напівроздягненого прямо в сніг. Напередодні був сонячний день, а вночі випав перший сніг. Видно, віз довго стояв, бо снігу нападало багато. Привезли нас до сільради, де вже знаходилися Карамбович Зоня з чотирма дітьми, стара Барабашиха, стара Карамбовичка з дочкою Ольгою, на верені принесли дев’яносторічну бабку Солонинко. Другого дня по приїзду на Урал померла. Чи варто було таку стару і немічну жінку везти за тридев’ять земель, щоб там поховати?..
Сестра Настя, військова вдова, ще встигла нам принести верхній одяг, клунок кукурудзяної муки, банку олії і хлібину домашньої випічки. Десь о п’ятій годині ранку нас доправили до траси Заліщики-Чєрнівці, завантажили на полуторки і повезли на залізничну станцію у Лужани. Там формувався ешелон. Чекати довго не довелося. З дев’ятої години звезених звідусюди людей стали заганяти у вагони. У нашому вмістилося до ста чоловік. Розташувалися там, де встигли зайняти місце. Нам випало спати на другому ярусі нар. У протилежних кінцях вагона знаходилися дві пічки-буржуйки для обігріву. У підлозі вагона вирубали сокирою отвір для туалету і обгородили тканиною. Для мене стало загадкою те, як і хто приловчився пронести у вагон сокиру. Вона у дорозі нам дуже пригодилася.
Харчувалися тим, що встигли взяти з дому. Приходилося ділитися і з тими, хто не мав що їсти. Один раз за всю дорогу нам давали оселедець і пшоняну кашу. В країні існувала карткова система, тому продукти коштували дорого. Думаю, що солдати (або офіцери) охорони продавали належні нам продукти. З нами їхала Анака Марія з Дорошівців. Її забрали з маленькою дитиною, якій виповнилося всього два тижні. Не дивно, що такі жахливі умови дитинча не витримало і померло. Тіло викинули десь по дорозі. Не мали совєти людяності і співчуття ні до старих, ні до малих.
Дорога тривала 22 доби. Привезли на станцію Всеволодо-Вільва Александровського району Пермської області, але змучені люди не спішили виходити з вагонів. “Выходите, не бойтесь, вы прибыли на место жительства”, - гукав представник місцевого радгоспу кримчанин Степанов Петро. Біля вагонів стояли сани, запряжені биками. Люди повільно покидали вагон, сідали на сани і їхали до радгоспу. З інших вагонів людей розвезли в різних напрямках.
Всіх поселили у великий барак. Наступного дня організували баню, бо в окремих завелися воші, короста. Клімат на Уралі суворий, непривичний для українців. Мороз досягав інколи 40-45 градусів, тому майже відразу видали ватні штани, куфайку і валянки. Потім за них довго вираховували гроші з нашої зарплати. За умови нашого життя ніхто не дбав. Панувала неймовірна тіснота, бо в одній кімнаті проживали 3-4 сім’ї з дітьми. З нами (четверо душ) жили Барабашиха, Карамбовичка з дочкою і Мороз з дитиною - всього 9 чоловік. Так ми жили комуною сім років. Спали на саморобних нарах у два поверхи, замість матраців клали солому, подушки набиті пилинням, довгий час вкривалися власним верхнім одягом. Я написала до сестри і вона вислала у 1948 році одну велику подушку, проте належним чином не скористалися нею. Дуже вже дошкуляло напівголодне існування і ми вирішили її обміняти у місцевих людей на відро картопляного лушпиння. І прорахувалися, бо воно збиралося протягом кількох днів і знизу у відрі встигло заплісніти. Пізно помітили. Голод змушував українців обмінювати інколи добротні речі на продукти у місцевих людей, які жили краще.
Дошкуляли блощиці, яких розвелася сила-силенна. Вони ховалися у щілинах, які утворилися при з’єднанні колод дерев’яного будинку. Для утеплення між колодами клали мох, в якому вони зручно себе почували. Знищити їх було неможливо. Українці - люди розумні і роботящі - зуміли побороти цю заразу. Дерев’яні стіни стали обмазувати глиною або штукатурити, а потім білити. Росіяни дивувалися нашій винахідливості. У 1954 році збудували гуртожиток і тоді кожній сім’ї виділили окрему кімнату.
Обкрадали нас і конторщики радгоспу. Щомісячно за роботу платили кожному по 50 рублів і цей мізер не міг забезпечити нам навіть нормальне харчування. А за що мали купляти одяг, білизну, посуд та інші хатні речі? Бухгалтер приносив нам відомість на зарплату і заставляв розписуватися за 50 рублів. На справедливе зауваження “чому так мало” відповідав, що вираховують за раніше видані штани, куфайку і валянки. Потім у цій же відомості дописували нуль чи спереду цифру 7, а гроші привласнювали. Аферу конторщиків розкрив Степанов Петро і поставив до відома начальника облсільгоспуправління. Той прислав ревізію, яка виявила багато зловживань. Проти деяких прокуратура відкрила судові справи.
На виселенні вийшла заміж за Марусика Івана Дмитровича, родом з села Кадубівці. Родину Марусиків репресували по тій причині, що в їх стодолі переховувалися повстанці. На той час це вважалось злочином, бо вояки УПА для москалів становили велику небезпеку. У 1952 році в нас народився син Миколка і життя стало щасливішим, бо немає нічого святішого на землі, як ростити дитину. В матеріальному плані життя залишалося важким.
Не можу забути своїх земляків, які підтримували мене (і не тільки мене) морально й матеріально, зокрема, Шевчук Марію, Стрілецьку Ірину, Тирона Івана, Поклітар Катерину. Остання під час роботи в лісі підбадьорювала нас: “Давайте, дівчата, співати українських пісень. Нехай москалі чують, як ми співаємо і не схиляємось перед труднощами”. Переселенці навіть створили хор, яким керував Степанов Петро, бо знався трохи на музиці і гарно співав.
З часом життя покращувалося, бо й за роботу стали платити більше. Перепробувала різні роботи: свинаркою, обліковцем у полі, на фермі. Дуже хотілося працювати в конторі. Там робота чистіша і краще оплачувалася. Директор радгоспу сказав: “Если соберешь без потерь картошку (а вона тоді вродила дуже добре) - станешь бухгалтером по материалах”. Картоплю в основному збирали люди з міста, а я вела облік і слідкувала за сортуванням. Справилася з роботою добре і з осені стала працювати у конторі.
Дуже тужила за Буковиною. Здавалося, кращої землі для мене не існувало. Ночами снилося рідне село Хрещатик, його скали, монастир, річка Дністер. Мала би крила, то б полетіла.
Настав 1960 рік. День, коли видали на руки паспорт і дозволили їхати додому, був найщасливішим днем у моєму житті. Але вдома порядкувала така сама влада і зустріли нас не хлібом-сіллю. Конфісковані майно і хату віддавати й не думали. Не обходило владу і те, де маємо жити. Спочатку трохи жили біля сестри. Біля неї тато з мамою доживали свого віку.
Ми з чоловіком знайшли роботу у Кострижівці, у місцевій автоколоні. Чоловік працював водієм, а я диспетчером. Від підприємства виділили двокімнатну квартиру, а згодом збудували власне житло. Кажуть в народі: “Життя прожити - не поле перейти”. Воно справді так, бо за ці роки ми немало побачили і пережили, зазнали великого горя і радості.
При нагоді згадується випадок, який зайвий раз переконує, що світ не без добрих людей. Одного разу, обідньої пори, в диспетчерську надійшов директор радгоспу Ільчук Манолій Іванович. Він запитав: “А ти чому не обідаєш?”. “Нема що їсти”, - відповідаю. “Через два дні прийди до мене в контору, щось придумаємо”, - промовив обнадійливо. Виписав 4 ц кукурудзи в качанах, що стало великою підмогою нашій сім’ї у важкі часи. Про цю послугу із вдячністю пам’ятаю все життя.
Щасливі, що маємо змогу жити у власній державі. Україна поступово змінюється в кращий бік, перетворюється на цивілізовану європейську країну. Змінюється на краще і життя простих людей. Ми повинні пам’ятати, що чужинська влада ніколи не буде дбати про українців і не треба сьогодні жаліти за жорстоким “комуністичним монстром”. Наше майбутнє у наших руках. Слава Україні!
За спогадами Голянич-Марусик П. С., 1930 р.н.,
с. Хрещатик – Кострижівка
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 191-196