Інформаційна довідка Миколи Гнепа
ВОНИ ЖИТТЯ НЕ ШКОДУВАЛИ...
Як відомо, падіння Української Народної Республіки тяжко переживало усе українське населення. Адже після злуки Буковини (3 листопада 1918 р.) із Західно-Українською Народною Республікою Легіон Січових Стрільців під проводом Василя Вишиваного вирушив на допомогу ЗУНР. Третім корпусом Української Галицької Армії командував Антін Кравс, родом з Берегомета, що на Вижниччині.
В загонах Січових Стрільців та Української Галицької Армії були вікнянці: Бабух Василь, Голик Георгій, Джуран Дмитро, Нагірний Іван і Семенчук Дмитро. Ці поважні газди при кожній нагоді, особливо у неділі, свята, на пасовиську розказували молоді про важкі кровопролитні бої в Галичині та на Східній Україні. Вони хоч і селяни, але загартовані в боях за волю України, по-філософськи говорили, що така велика держава Україна недовго буде стогнати в неволі, пошматована чужинцями. Прийде час і ви, молоді, здобудете незалежну Українську Соборну Державу.
1931 рік. У Чернівцях група молоді - С.Никорович, В.Мамаївський, Я.Канюк засновують журнал “Самостійна думка”. Денис Квітковський спеціалізувався в ідеологічно-пропагандистській ділянці і був відповідальним за видавничо-інформаційний сектор згаданого журналу. Журнал став першим соціалістичним виданням на Буковині. На сторінках журналу наголошувалось, що лише власними силами в нелегкій боротьбі можна буде здобути Самостійну Соборну Україну. Саме 1918 року український народ Буковини і Галичини перед усім світом заявив про свої вимоги і ствердив це в акті 22 січня 1919 року.
В 1934 році пресовим органом українських патріотів став часопис “Самостійність”, який на своїх сторінках друкував програмні завдання організації, яка теж виникла в цьому році. Очолив Організацію українських націоналістів О.Зибачинський. Велику допомогу організації і пресі надавали Олег Ольжич (Кандиба) та М.Сціборський. Журнал і газета швидко розповсюджувались на Буковині, в Бессарабії та Мараморощині.
Організації українських націоналістів швидко поширювались в усіх районах Буковини. Організацію Заставнівщини очолює молодий студент з Дорошівців Дмитро Звізда. За час літніх канікул Звізда відвідав майже всі села району, де завів знайомства з молодими сільськими хлопцями.
Сприятливі умови для створення організації у Вікні були ще від часів Австрії, коли тут добрі зерна свідомості сіяв Іван Бажанський, працюючи надучителем 24 роки. В 30-х роках національно-просвітницьку діяльність проводили тут родини священика Андрія Міського та Василя Баланецького з Шипинців. Так, у Вікні 1935 року виник осередок ОУН. Зразу було організовано драматичний гурток, який у стодолі Блошки поставив вистави “Невільник”, “Дай серцю волю, заведе в неволю” та інші. Згодом було засновано церковний хор.
Цікаву акцію членами ОУН було проведено на свято Вознесіння Господнє 1937 року. Румуни в цей час відзначали день героїв. На могилі полеглих у першій світовій, де покояться австрійські і російські солдати, стоїть високий хрест. Румуни на цій могилі завжди говорили про героїзм румунів в усіх війнах, а в першій світовій особливо (про те, що Румунія була захоплена німецькою армією в 1916 році, ані слова).
На цей раз був гарний сонячний день. Тихий вітерець ледь колихав гілками зелених дерев. Священик Андрій Міський почав відправляти службу Божу, а на високому хресті могили замайоріли два синьо-жовті прапори. Завмерла тиша, всі уважно слухають відправу і радісно спостерігають, як вітерець грається полотнищем синьо-жовтого прапора. Всі чекають, що то буде далі: скаженіють румунські посіпаки, які прийшли з учнями школи, прийшли і жандарми, та виявляється, що священик мав чин капітана запасу, а шеф жандармів - тільки унтерофіцера і по закону не має права підходити до священика і зупиняти відправу. Десь через добру годину підійшов до панотця шовініст-румун Григорович і показав пальцем на хрест, чим перервав відправу служби Божої. Румуни почали заставляти сільських школярів, щоб хтось виліз на хрест і зняв українські прапори. Та всі мої краяни відмовились, мотивуючи це тим, що великий гріх лізти на хрест. Нарешті знайшли Шміля Майдельмана, який належав до жидівської конфесії. Його жандарми підсадили (бо хрест досить високий), і той зняв прапори, а священик Андрій продовжив відправу. Після відправи отця Андрія виступав учитель Барбу і зразу поставив запитання: “Ви хочете України? Як вам могло таке прийти в голову, та ж ви корінні румуни, лише забули румунську мову”. У натовпі почувся іронічний сміх. “Не смійтеся, я вам правду кажу. А як так дуже хочете України, то йдіть туди на Україну, там кожен день більшовики у лісах та пивницях розстрілюють тисячі офіцерів і вчених та морять голодом селян і робітників”.
Багато вікнянців знали про ці злочини більшовизму з газет “Самостійність” і “Час”. Після такого святкування дітей завели до школи, в кожний клас заходили вчителі з жандармами і питали, може , хтось бачив, хто розвішував українські прапори на хрест. Але нічого від дітей окупанти не довідались. Хлопців допризовного віку взяли на постерунок, але й там від них вже нічого не домоглися.
Дещо пізніше за справу “українських прапорів” були затримані і заарештовані Нагірний Степан і Попадюк Микола. Навіть під жорстоким побиттям вони не признались, але справу все таки передали до суду. Степан і Микола звернулися до адвоката Залозецького, який завжди добре захищав своїх земляків-українців. Суд присудив сплатити штраф у сумі 5000 леїв. Незважаючи на штрафи і різні залякування, сільські дівчата в неділі і на свята одягали горботки з синьо-жовтими прикрасами. Хлопці синьо-жовтою стрічкою прикрашали капелюхи, груди - синьо-жовтими китицями або прикріпляли до капелюха живі синьо-жовті квіти. В школі зобов’язували носити пояси із зображенням румунського прапора, від чого батьки категорично відмовлялися, а деякі заявляли: “Краще впережу дитину мотузком, ніж цим румунським поясом”.
Восени 1937 року румуни спромоглися відбудувати залізничну колію до станції Вікно, яка тут існувала з 1911 до 1918 року. Деякі крамарі, як Шамер, Брумберг, Шпицер започаткували копальні чистого піску для виробництва скла у місті Путна (Південна Буковина). Після польових робіт сільські хлопці мали можливість дещо заробляти на цих копальнях. Частим гостем тут бував Дмитро Звізда зі своїми побратимами, проводячи патріотично-виховну роботу серед молоді.
Весною 1938 року в Румунії проголошено королівську диктатуру, введено стан облоги, почались ще більші переслідування.
Румунія готується до війни. Хлопців, яким виповнилось 19-20 років, кожної неділі муштрують з дерев’яними крісами офіцери запасу. Чоловіків, які вже відслужили армію, мобілізують на перепідготовку і для військових робіт, у Глибоцькому районі на Черемоші почали будувати окопи, укріплення. В селах точаться розмови про те, що буде війна.
Після таємної змови Гітлера і Сталіна було підписано 23 серпня 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа щодо поділу сфер впливу в Європі. Першого вересня почалась друга світова війна. Забігали перелякані румуни. Щоб уникнути мобілізації до румунської армії з Буковини і Бессарабії молоді люди втікають за Дністер. На Радянську Україну з Вікна перейшли кордон 5 чоловік (всі вони були засуджені за перехід кордону), а після війни повернулися тільки Тодор Бабух та Василь Лакуста - решта загинули в таборах.
В першій половині вересня у Вікні з’явилась якась уціліла військова частина і багато цивільних громадян панської Польщі. Нам, підліткам, дуже цікаво було бачити польське військо, одягнуте в конфедератки. Коли група польських офіцерів навідалась у вікнянські крамниці за покупками продуктів, крамарі відмовились брати польські гроші. Якийсь офіцер сердито заявив: “Ми йдемо у Францію із своїми союзниками і відвоюємо польську державу. Наші гроші ще будуть в обігу”.
В цей час у Вікні з’явились декілька полків румунської піхоти, які окопалися на брідоцьких, вікнянських і митківських полях в бік кордону до Дністра. Якщо порівняти польських солдатів з румунськими, то було небо і земля по одягу, настрою і поведінці. А коли настала п’ятниця 28 червня 1940 року, це “героїчне” військо як віником змело. Втекли і румунські урядовці. У Вікні з’явилися якісь політруки і міліціонери, перед натовпом селян весь час хвалили СРСР, що сильна держава, де немає експлуататорів, а є лише робітники і колгоспне селянство. Першим заходом нової влади був арешт двірника, старости, поштаря і сторожі крамниць, які не здали новій владі зброю, що вони мали.
Безземельним селянам, які служили в поміщика, наділили землі, а через деякий час вже почалася агітація за створення колгоспу, якого так і не створили до початку війни. Раділи тільки діти шкільного віку за навчання в школі рідною українською мовою.
Навесні 1941 року заарештували вікнянських членів ОУН Бурдигу Василя, Блошку Григорія, Головацького Якова, Нагірного Семена, Нуцуляка Григорія. Ніхто про цих розумних, авторитетних і працьови- тих господарів нічого не знав і не знає до сьогоднішнього дня, що з ними зробили радянські “визволителі”.
Громада села Вікно 1992 року на власні кошти спорудила на майдані в центрі села великий пам’ятний хрест, на якому висічено прізвища та імена не тільки людей, забраних у 1941 році, а й у 50-х роках. І ця цифра сягнула 48 осіб. Вічна їм пам’ять!
Микола Гнеп
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 197-201