Записав і опрацював Микола Черешнюк

ЗМАРНУВАВ МОЛОДІСТЬ, АЛЕ НЕ ЖАЛІЮ

Кожного патріота на шлях боротьби виводив здебільшого випадок і бажання хоч трохи допомогти повстанцям. У нашому селі вони бували часто, а окремих брідських, мусорівських, самушинських знали в обличчя. Нерідко надходили повстанці і з галицької сторони. Вночі стрілянина долинала з різних кінців села. Вдень і вночі жорстока боротьба не вщухала, але не торкалася мене самого.

Якось в березні 1947 року до мене завітав Москалюк Василь. Хоч він був старший на два роки, але мали з ним добрі, приятельські стосунки. На цей час він уже демобілізувався з армії. Говорили про різну всячину і поступово стали обговорювати ситуацію в нашому селі, про “нічних хлопців”. “Ти не хотів би зустрітися з повстанцями?” - між іншим запитує Василь. “А де їх знайти?” -    питанням на питання відповідаю. “Приходь сьогодні ввечері до мене і там знайдеш”, - загадково посміхнувся. Знав, що в такій справі Василь жартувати не стане.

Як тільки звечоріло - прибіг до Москалюків. Десь через пів-години надійшли" Котик Манолій - “Максим”, Руснак Василь “Білий”, Вакарюк Іван - “Пугач”. Василева мама виставила на стіл нехитру вечерю. Хлопці спочатку вгамували голод, а потім стали розповідати про свою боротьбу. Переконували, що кожна людина, яка вважає себе патріотом, любить свою землю і Україну, мусить боротися з окупантами. Бо москалі несуть на нашу землю біду у вигляді колгоспів і репресій. Говорили довго і переконливо. Нарешті запитали: “Ви згідні допомагати нам у боротьбі проти совєтів?”. Ми обидва дали ствердну відповідь.

Руснак Василь пояснив суть першого бойового завдання, яке мали виконати цієї ж ночі. Потрібно було роззброїти винищувальний загін, який складався з семи чоловік. Вийшли гуртом на вулицю. В мої обв’язки входило йти попереду основної групи і показувати, в яких хатах знаходяться “ястребки”. Ми обійшли всіх сімох. У хату заходили лише повстанці, забирали зброю і нікому ніякої шкоди не завдавали. Цю зброю ми несли з Москалюком Василем. Після всього повстанці забрали зброю і направилися в Самушин, а ми з Василем розійшлися по домівках. Хлопці залишили нам також листівки, які мали розклеїти по селу.

Через тиждень в село прибули вже 12 повстанців, які зупинилися знову ж таки в Москалюків. Вони мали намір зібрати трохи продуктів. “Білий” пішов по хатах і незабаром приніс у торбі хліб, сало, часник, бринзу та інше. Пішов знову, але натрапив на хату, яка перебувала під наглядом агентів НКВД.

Моя допомога повстанцям не знадобилася. Годинник показував близько одинадцятої години вечора, коли я попрощався з господарями і пішов додому. Лише став на поріг, як з того боку пролунав окрик: “Стой! Кто идет!” У відповідь пролунав постріл. Потрапивши на засідку, стріляв Руснак Василь. Тоді заторохкотіла зброя з обох сторін. Почалася шалена стрілянина. В небо злетіла світлова ракета, з боку Москалюкової хати почулися вибухи гранат. На вулиці знаходитися стало небезпечно і я сховався в хаті. Стрілянина тривала близько двох годин. Поступово все затихло, проте виходити на вулицю не наважився. Роздягнувся, ліг спати, але сон не приходив. Тривожила невідомість. З вулиці причувалися то кроки, то людські голоси. Ледве дочекався ранку.

Рано-вранці, ледь розвиднілося, пішов до Василя Москалюка. Хатні двері були чомусь розчинені, а вікна вибиті. Там знаходилися люди. З вікна лунав стогін жінки - на землі лежала поранена Василева мама. Енкаведисти гадали, що в хаті знаходяться повстанці, і вкинули туди дві гранати. Бідній жінці відірвало ногу. Її відвезли в Заставну, де в лікарні вона померла. Молодші Василеві брат і сестра, що сховалися на печі за комином, не постраждали. Майор Ведерніков ввійшов до хати, переступив через нещасну жінку, що стікала кров’ю, і з ненавистю сказав: “Что, бандеровка, еще жива!” - і вдарив ногою. Василя Москалюка зв’язали і забрали в Заставну ще вночі. Тепер солдати нишпорили по хаті, шукаючи ще якісь докази. Щоб не попастися їм на очі, непомітно повернувся до своєї хати.

Щодня чекав, що ось-ось прийдуть і по мою душу. На цей час я вже знав, які методи застосовують в тюрмі до арештантів. Там могли заставити говорити й мертвих. За Василя Москалюка не переживав, бо він мав твердий характер (таких називають “твердим горішком”) і мене не видасть. Але заарештували не тільки його одного, а люди істоти, здебільшого, слабкі - хтось колись зламається. І не помилився, бо десь через півтора тижня запроторили в тюрму і мене. Підстава для арешту була до простого смішна - мене бачили в компанії з Москалюком. Таке могло статися лише в совєтській державі, де закони нічого не вартували (як і людське життя). Арештовували при найменшій підозрі, а потрібні для суду докази вибивалися фізичними тортурами.

Одна справа знати про методи вибивання зізнань, інша - відчути їх на власній шкурі. Мене били, як хотіли і скільки могли: ребром долоні і поліном по шиї, чоботами в живіт, по голові і нирках. Били в ті частини тіла, де біль відчувався найсильніше. Прикладом гвинтівки поламали ребра. Мучили три доби так, що навіть не міг говорити. Кожна клітинка понівеченого тіла неймовірно боліла. Вимагали сказати, де знаходиться друкарська машинка. Листівки з Василем розклеювали, але про друкарську машинку нічого не знав і не чув. Трохи пізніше довідався, що забезпечував повстанців одягом і переховував друкарську машинку станичний Омахіль Юрій. Він працював у селі ковалем і часто їздив у Чернівці за товаром. Там скуповував одяг, таємно привозив у село і передавав повстанцям.

Слідчі мене питали за те, чого я справді не знав: хто з жителів села давав харчі, гроші, де переховуються повстанці, друкарська машинка. Але ні разу за цей час не обмовилися про роззброєння “ястребків”. Про єдиний факт моєї співпраці з повстанцями вони нічого не знали. Тому вся судова справа виявилася фактично сфабрикована. Для енкаведе аби була людина, а злочини пришиють “білими” нитками які завгодно. Саме цим свавіллям, неймовірним цинізмом страшна совєтська тоталітарна імперія. Докладалися великі зусилля для того, щоб людину оббрехати, фізично і морально принизити, запроторити на погибель в концтабір, але ні в якому разі не відпустити на волю.

1 червня 1947 року відбувся суд, де засудили мене на 7 років каторжних робіт. Порівняно з тим, як судили вояків УПА (20 - 25 років), це невеликий термін. Вина моя, навіть по совєтських мірках, не виглядала такою й значною. Хоча більший термін (10 років) отримували ті люди, що давали повстанцям лише поїсти.

Довгі кілометри етапу занесли мене в Івдель Свердловської області, в табір №21. Тут отримав персональний номер - Е-321 і розпочалося табірне життя. Трудно звикати до жорстокого тюремного режиму. В бараках спочатку жили з кримінальними злочинцями - зеками. Поводили вони себе зухвало, часто забирали у політичних добротні речі, посилки і навіть частину каторжанської пайки. Політичні в’язні спочатку відчували себе скованими і беззахисними. Реальність виявилася більш жорстокою, ніж вони її уявляли. Жити в таких страшних умовах довгі роки - роки голоду, холоду і приниження - не кожному під силу. Вже в перші місяці табірного перебування траплялися непоодинокі випадки самогубства.

Працювали по 11-12 годин на добу. Щодня на вахті робили “шмон” - ретельно обшукували, щоб у зону не занесли заборонені речі. Харчування препаршиве. Давали варену крупу, яку ми називали “магара” або “гам’ян”, гірку на смак гнилу хамсу, баланду і 650 грамів чорного, глевкого хліба. З яких компонентів, крім житньої муки, випікали цей “блокадний” хліб, ми так і не знали. За перевиконання норми належало ще 100 грамів хліба і гаряча добавка (приварок) - зайвий черпак баланди чи каші. Норма виробітку на одного працюючого складала 7 кубів лісу. Дерева належало повалити, обрізати гілки, стовбури розпиляти за вказаними розмірами і все скласти. Після такої роботи руки й ноги боліли до наступного ранку. Спали мертвим сном.

Зеки працювати не хотіли. Багато з них прилаштовувалися табірними придурками, тобто на легшу роботу. Але на всіх блатних таких посад не вистачало, тому разом з іншими політичними йшли на лісоповал. Їм аби перебути день: десь за купою хмизу грали в карти або лежали у ярку. Бригадири кожному записували норму виробітку, бо боялися їх. Їм нічого не вартувало людину вбити або покалічити.

Кожен в’язень своєю мізерною пайкою дорожив, бо в ній бачив своє спасіння. Відчуття голоду супроводжувало нас вдень і вночі. Навіть після обіду, коли пайка ставала найбільш вагомою (видавали першу і другу страви), ніхто не відчував себе ситим. Майже кожного дня блатні забирали у когось пайку і ділили між собою. Виспавшись у лісі, вони допізна грали в карти або розважалися над сонними в’язнями. Запалювали папір між пальцями, малювали вугликом вуса, прив’язували за ноги в’язнів, що лежали на нижніх і верхніх нарах.

Так тривало доти, поки в наш барак не попав з останнього етапу Рабишок Дмитро з Дрогобича. Це був справжній вояк УПА 38-40 років. Сам дисциплінований, серйозний, гордий, на все мав свою точку зору і в усьому любив порядок. Він володів якоюсь магічною силою впливу на людей. В нього просили поради, прислуховувалися до його слів. Не минуло й місяця, як він став визнаним лідером серед політичних в’язнів. Товаришував Дмитро з таким же в минулому повстанцем Порутою Тодором з Волині. Незабаром з ними зблизилися й інші в’язні, яким не подобалося верховенство блатних. Вирішили їх провчити.

Спочатку підбирали хлопців, на яких можна покластися у цій важливій справі. Потім готували зброю: загострені металеві прути і дерев’яні палиці, заточки, шматки труб та інше, що могли занести в зону. При бажанні в зону багато чого можна занести. Стали чекати слушного випадку.

Блатні для розваги завжди вибирали собі так званих доходяг, в’язнів, яких голод і робота виснажили неймовірно. Це були ходячі манекени, дистрофія “важкого” розливу. Таких на важкі роботи вже не брали, бо користі від них не було ніякої. Вони вічно порпалися на смітниках, вишукуючи якісь об’їдки, їли все, що можна було їсти, тому масово хворіли на дизентерію. Щодня вмирало в таборі 20-25 чоловік від дистрофії, туберкульозу або дизентерії. Дизентерія - це табірна чума. Напевно, 70% в’язнів пішли з життя через цю хворобу. За порадою одного лікаря я перестав вживати сиру воду. Обходився баландою і чаєм, які проходили термічну обробку, тому мене ця слабість обминула.

Одного вечора зек на кличку Рябий вибрав собі для розваги вже старого чоловіка. Від голоду в нього, видно, затуманився розум. Коли бачив в чиїхось руках їжу - його аж трусило. Свою поведінку контролювати не міг. Рябий відламував від хлібини маленькі шматочки і кидав голодному чоловіку. Той ловив їх обома руками, вкидав до рота і ковтав не розжовуючи. Рябий став кидати хліб на підлогу, а той повзав на колінах, визбирував шматочки і так же ковтав. Блатні задоволено реготали. На цю картину неприємно було дивитися. Система довела людину до тваринного стану, а ці покидьки збиткувалися над фактично хворою людиною. Нам терпець увірвався тоді, коли Рябий на останній, більший шматок хліба харкнув і кинув його на підлогу. Зголодніла істота схопила здобич майже на льоту і швидко з’їла. Нарешті Рябий щосили ногою вдарив чоловіка у груди. Від удару той залетів аж під нари. Тут Дмитро Рабинюк крикнув: “Хлопці, бий сволоту!” Всі посхоплювалися з нар і накинулися на блатних. Били всім, що попадало під руки або чим завчасно запаслися, навіть голіруч. Трьох забили на смерть, в тому числі Рябого, багатьох покалічили.

Через день політичних в’язнів стали переводити в спецтабір, що знаходився в місті Екібастуз. Тут шість тисяч в’язнів працювали на мідних рудниках. Умови життя і роботи були такими ж нестерпними, як і раніше. Ті ж смердючі бараки із загратованими вікнами, що закривалися на ніч. Таке ж нікудишнє харчування. Але тут вже не було кримінального елементу і в’язні відчували себе вільніше. Найголовніше, в їх очах зникли відчай і страх. В боротьбі з блатними відчули силу згуртованості. В’язнів з Івдельського табору розкидали по різних таборах і бараках, але організатори акції проти блатних залишилися вкупі. На новому місці поступово стала формуватися активна група, ядром якої знову стали Рабинюк Дмитро, Порута Тодор, Мігалескул Ілля з Добринівців і я. Незабаром група розрослася до 22 чоловік - литовців, естонців, українців.

Табірний режим був досить суворий і порушення його жорстоко каралося. Великою бідою для в’язнів стали сексоти, яких наплодилася сила-силенна. Табірна адміністрація формувала свою агентуру із завербованих в’язнів, обіцяючи їм дострокове звільнення, отримання позачергових посилок з дому, легшу роботу та інші блага. Змучені люди купувалися на такий примітивний обман. Як не прикро, але став сексотом і наш земляк Божик Аксентій з Чорного Потоку. Отримуючи незначні поблажки від табірної адміністрації, сексоти доносили на своїх побратимів. З таким станом справ ми не могли миритися. З ними стали вести нещадну боротьбу, а точніше, знищувати. Тільки в нашому таборі їх ліквідували до 80 чоловік. Засудили на смерть і Божика Аксентія, але з великим трудом мені вдалося його відстояти.

В березні 1952 року табірній адміністрації з допомогою тих же сексотів вдалося нашу групу розкрити. Всіх 22 чоловік заарештували і посадили в бур (барак усиленного режима). Розпочалося слідство. Нам інкримінувався табірний бандитизм, за який передбачався термін ув’язнення від 3 до 10 років. Проте з нами вчинили жорстокіше і засудили до вищої міри покарання - розстрілу.

Через два тижні о третій годині ночі мене викликають на вихід без речей. Сумніву не залишалося - в таких випадках ведуть на розстріл. Страх кудись зник. Думалося, що аж тепер мої муки закінчаться. Але, видно, Бог не хотів моєї смерті. Конвойний солдат завів у кабінет слідчого. Майор наказав: “Садись, лучше б тебя, сволочь бандеровскую, расстреляли. Дедушка Калинин продлил тебе жизнь”. Тут же зачитав мені Постанову Верховної Ради СРСР про відміну смертної кари. Вищу міру покарання замінили 25 роками закритої тюрми. На вирок відреагував байдуже. Відбути 25 років у тюрмі фізично і психологічно дуже складно. Людину ставили в умови, при яких з неї повільно висотували останні сили і вона незабаром помирала. Майбутнє видавалося незавидним. Чи вартувало далі жити?

Нас, 22 чоловік, після заміни вироку розкидали по різних тюрмах. Мене перевели в закриту тюрму міста Тобольська. По дорозі важко захворів. Помістили не в тюремну лікарню, а в камеру-одиночку. Боліли шлунок, голова, груди, але на це ніхто не реагував. З кожним днем ставало все гірше й гірше. Організм відмовлявся приймати навіть мізерну їжу - з трудом з’їдав половинку вареного яйця і випивав півстакана чаю. Нав’язлива думка про самогубство все частіше здавалася мені рятівною. Вирішив раз і назавжди покінчити з таким нікчемним життям. Почав до цього відповідального моменту готуватися.

Найімовірнішим способом позбавити себе життя в моїх умовах вважав повішання. Спочатку порвав підматрацник на смужки і сплів щось подібне на шнур, зробив петлю. Під стелею безустанно світила лампочка, закрита дротяною сіткою, до якої планував прив’язати шнур. Потрібно було також вибрати слушний момент, щоб не бачив наглядач. Він періодично заглядав у вічко дверей, оглядав камеру і в’язня. Проходив усі камери, оглядав їх, а потім починав спочатку. Мені часу вистачало, бо задумане потребувало не більше 2-3 хвилин.

Одного дня, як тільки наглядач відійшов від камери, став діяти. Поставив парашу посередині, став на неї і прив’язав до дротяної сітки шнур. Потім трохи відсунув парашу в бік, щоб, коли зависну, не зміг знову на неї стати. Намагався передбачити навіть дрібниці.

Без вагання ступив на край параші, накинув на шию петлю. До смерті залишився один крок, останній. Ніхто не знає, що думає людина перед тим, як зробити цей крок. Можливо, кожен думає про своє. Накинувши петлю на шию, я відчув якесь полегшення. Нарешті припиняться болі в моєму хворому тілі, припиняться тюремні муки. Думками полинув у своє село над Дністром, до свого дому, до родини - прощався назавжди. Але часу на роздуми вже не залишалося і я зіскочив з параші. В голові щось дзенькнуло і провалився в невідомість...

Отямився від нашатирного спирту і тупого болю в голові. Наді мною схилилися лікар, медсестра і ще хтось. В голові повільно прояснювалося. На підлозі валялися дротяна сітка і штукатурка. Шнур від сітки відв’язали і петлю з шиї зняли. Спроба самогубства виявилася невдалою. Дротяна сітка, слабо прикріплена до стелі, не витримала моїх 40 кг і зірвалася. Я впав на ліжко і вдарився головою до бильця. Падіння тіла почув наглядач, який вже повернувся до моєї камери. Побачив мене лежачого на підлозі, зірвану дротяну сітку і здійняв тривогу. Надійшли лікарі, які привели мене до тями.

Залишити одного в камері не наважилися. Спочатку перевели у подвійну камеру (на двох чоловік), потім у загальну (на п’ять чоловік). Організм навіть без ліків став повільно одужувати. Чим це пояснити - навіть не знаю. Або в організмі відбулися якісь позитивні зміни внаслідок падіння тіла, або хворобу здолала молодість.

Потягнулися сірі, тюремні будні. Не тільки мене одного гнітило майбутнє - в такому становищі опинилися сотні в’язнів. Найбільші відчайдухи пробували втікати з тюрми. Троє в’язнів взимку вентиляційними ходами добралися до зовнішньої стіни, до якої добудовувався новий корпус. Примітивними ножами, зубильцями зуміли вибрати цеглу і через отвір втекти на волю. По правді сказати, тікати не було куди. В люті морози без теплого одягу і запасу продуктів далеко не втекти. В’язні це добре усвідомлювали. Мета втечі була до смішного проста: вибратися за стіни в’язниці і померти вільною людиною. Не вдалося. Собаки швидко взяли слід і втікачів затримали. Кожному добавили ще по три роки.

Після цих подій потягнулися вервечкою довгі й сірі тюремні роки. Про самогубство більше не думав. Табори і тюрми забрали мої найкращі 20 років і шість місяців.

Звільнився 16 грудня 1967 року. В КГБ дали дозвіл на повернення в рідне село. Кожні десять днів обов’язково мав відмічатися у Заставні. Так тривало півтора року. З часом життя ввійшло в нормальну колію. Працював у колгоспі, створив сім’ю, побудувався. У 1991 році не стало вже тієї страшної, людиноненависницької держави. І на схилі літ не можу простити советам змарнованих молодих років. Змарнував молодість, але не жалію.

Проголошення незалежної України сприйняв як видатну історичну подію. Скільки українських патріотів віддали своє життя, щоб настала ця мить. Я в числі перших на Буковині гордо і з радістю піднімав над селом синьо-жовтий прапор. Український народ вистраждав свободу дорогою ціною і заслуговує на краще майбутнє. Вірю, що так і буде.

За спогадами Юрчука Івана Миколайовича, 1927 р.н., псевдо “Сивий”, с. Митків

   Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 202-210