Записав і опрацював Микола Черешнюк

ДОРОГА ДО ПЕКЛА

Боротьба за вільну Україну розпочалася ще за так званої першої Румунії, коли 1938 року в селі був створений осередок ОУН. Заснували його Кінзірський Мирослав Васильович і Запаранюк Володимир Миколайович. Членами цієї організації стали також Паліброда Василь Манолійович, Запаранюк Манолій Миколайович, Запаранюк Василь Миколайович, Безручак Микола Васильович. Сходилися таємноф говорили про минуле України, про окупаційний гніт. Деколи з нами проводив бесіди Звізда Дмитро з села Дорошівці, який представляв Крайовий Провід ОУН. Завжди сходилися на думці, що за Україну треба боротися. Залучати до організації побільше людей, особливо молодих, збирати зброю і готуватися до повстання проти румунів.

Наші антирумунські (націоналістичні) настрої не сподобалися також москалям, які прийшли до нас у 1940 році. Були заарештовані совітами Паліброда Іван Онуфрійович, Паліброда Василь Манолійович, Запаранюк Василь Миколайович і Запаранюк Манолій Миколайович.

Паліброду Василя і Запаранюка Василя як в 1940 році забрали, так невідомо про них до сьогоднішнього дня. Зникли безвісти. Паліброду Івана вбили у Заставні. Про його загибель розповів заставнівчанин, який в той час працював їздовим в НКВД. Він повідав наступне: “В 1940 році органами НКВД ще не практикувалися розстріли ув’язнених за містом. Не робили цього і в самій тюрмі. Робилося це так, щоб не знало населення. Заарештованих ліквідовували безшумно.

Івана Паліброду поклали в дерев’яний ящик у ріст людини. Подібний на труну, але всі грані плоскі. Ящик поставили сторчма, просвердлили на рівні серця дірку і через неї закололи Паліброду ножем. Мертве тіло закопали, як і багато інших, в глинищі”.

Запаранюка Манолія заарештували дещо пізніше і утримувався він у Чернівецькій тюрмі. З початком війни зник безвісти і донедавна про нього ніхто нічого не знав. Деякі брідоцькі люди розповідають, що його розстріляли у Львівській пересильній тюрмі. Але чи варто було везти людину у Львів, ящо вбити її можна і в Чернівцях. Житель села Добринівці Маціборський Іван стверджує, що Манолія розстріляли совєти в липні 1941 року на території Молдавії при етапуванні політичних в’язнів на схід. Про це йому розповів у 1945 році очевидець розстрілу Кизима, житель села Лужани.

У 1940 році совіти репресували також сім’ї Волошина Івана, Стойка Василя і Василинчука Василя, як куркулів, хоча це були порядні, працьовиті люди.

У 1941 - 1944 роках працював на батьківській землі. В цей час румуни поводили себе гірше, ніж раніше.

Навесні 1944 року, коли знову повернулися москалі, попав під першу мобілізацію. Це сталося 10 травня. При штурмі Кенігсберга мене поранило в коліно. Довго лікувався у Вільнюському військовому госпіталі, а в липні 1945 року демобілізувався. Приїхав у Заліщики, звідси через Дністер перебрався у Дорошівці, потім пішки дійшов додому.

Через кілька днів по цьому до мене завітали повстанці “Вітер”, “Хмара” і “Вихор”. З того часу розпочалася моя активна бойова діяльність. Командував боївкою “Остап” - Кантимір Василь. Мені присвоїли псевдо “Якір”. Боївка налічувала 8 чоловік, хоча пізніше збільшувалась і до 15 вояків. Моїм постійним напарником в походах був Вівчар Микола Партемович. В березні 1947 року обох в один день заарештували. Видав нас секретар комсомольської організації Максимчук Георгій. Провалу сприяла і наша безпечність, бо приходили в село не криючись. Наївно вважали, що свої люди не видадуть.

Забрали в Заставну. Спочатку допит робив Олійник Василь з Онута, який служив в НКВД. Він порадив: “Скажи, де бандерівці, і тебе відпустять”. Мовчав, бо за зраду могли помститися на сім’ї повстанці. Потім надійшов оперуповноважений майор Ведерніков, взяв з-за пічки поліно і вдарив ним по шиї. Від гострого болю звалився на підлогу. Далі стали бити обидва: руками, ногами, тим же поліном. До тіла неможливо було доторкнутися, боліла кожна клітина. Побитого і закривавленого кинули в камеру, а там вже сидів мій брат Іван. Наш зв’язковий і розвідник лежав під стіною, тримаючись за розбите чоло. Його засудили на 10 років каторги. Відбував покарання в шахтах Караганди, де заробив силікоз легенів.

Мене через три тижні відправили в Чернівецьку тюрму №1. Продовжували бити і вимагали сказати з ким ходив, де переховувався, хто зв’язаний з повстанцями. Через місяць відбувся суд і мені присудили 25 років каторжних робіт і 5 років поразки в правах.

Дорога в північні табори була довгою і важкою, їхали в товарняках, по 3-4 дні нічого не їли. До нас гірше ставилися, як до худоби. Під час тривалих стоянок в тупиках знемагали від жари і спраги, але ніхто не подав і грама води. Майже на кожній зупинці з вагонів виносили мертвих, але де їх ховали, один Бог знає. Не думав, що це буде дорога до пекла. Інакше табір №1, де відбував покарання, не назвеш. Нестерпні умови життя, препаршиво харчування і каторжна робота. Мій особистий номер 2054-1 А. Робота в шахті через деякий час перетворювала в’язнів у доходяг, дистрофіків, ходячі скелети. Десятки і сотні людей помирали від дизентерії. Помер від цієї хвороби і мій товариш Вівчар Микола. Але вижили Гудима Дмитро з Брідка, Балан Дмитро і Сторож Ілля з Миткова, Лучик Дмитро з Самушина та інші.

Звільнився у липні 1955 року.

За спогадами Безручака Миколи Васильовича, 1925р.н., псевдо "Якір”, с. Чорний Потік

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 188-190