Записав і опрацював Микола Гнеп.
ЗЛОЧИННА ВЛАДА
Настали часи, коли ми вшановуємо пам’ять полеглих вояків УПА і віддаємо честь ветеранам. Як відомо, за підтримку бійців ОУН-УПА український народ заплатив високу ціну: розстріли, примусове виселення до Сибіру, важка каторжна і примусова виснажлива праця, зневажливе тавро “злочинець” - такою була політика окупантів України щодо права українців бути господарями у своїй державі.
Та народ не корився. Навесні 1944 року на Буковині стали утворюватися перші відділи, за якими в історичній науці закріпилася назва - Буковинська Українська Самооборонна Армія (БУСА). На її основі утворилася Українська Повстанська Армія, яка розгорнула активну боротьбу в гірській місцевості і передгір’ї, а згодом на всій Буковині.
Перші боївки УПА на території Заставнівського району сформувалися вже у квітні 1944 року. До них входили, здебільшого, жителі придністровських сіл як Буковини, так і Галичини. До літа кількість боївок значно зросла і нова влада змушена була з ними рахуватися. Збройні сутички точилися безустанно, але повстанці в 1944 році почувалися в районі ще господарями. Війна не давала можливості совєтському уряду використати всі сили для вирішення внутрішніх проблем, які створювали вояки УПА.
Про події давно минулих днів згадують сьогодні ще живі учасники боїв на теренах нашого району. Розповідає повстанець Дмитро Котик, 1920 року народження, житель села Онут:
“Я з братом Іваном і швагром Сердюком повернулися восени 1944 року з Румунії, куди нас мобілізували на “кончентраре” (примусову працю). В листопаді цього року в Онуті квартирував великий загін повстанців. Енкаведисти вирішили його знищити і великими силами напали на село. Наші хлопці організовано дали відсіч ворогу і отримали блискучу перемогу, знищивши немало енкаведистів. Цей наочний героїчний бій нам дуже сподобався і ми всі троє вступили в УПА. Нашим бойовим керівником був “Юрась” - Костянтин Майданський.
Доводилося бувати в різних селах нашого району, а також в Колінківцях і Топорівцях. Всюди народ нам допомагав і підтримував, люди вчасно повідомляли про будь-яку небезпеку. Ми по можливості брали під захист села і їх жителів, не допускали свавілля з боку большевицьких опричників.
Перед Великодними святами ми зупинилися на постій у селі Добринівці, що на північному заході від Пашкана. З нами був священик Мойсюк із двома дочками. Одну звали Ліля, другу - Маланка. На третій день постою на нас напали війська НКВД і солдати з військової частини. Бій був дуже важкий. Наші хлопці відбили напад, але в цьому бою ми мали також втрати. Загинув мій менший брат Іван, Манолій Настюк, Василина Гудима з Брідка. Її чоловіка Бурика Григорія забрали у 1944 році і Василина з того часу перейшла у підпілля. Це була наша героїня, дуже вправно стріляла з автомата Калашнікова і ніколи з ним не розлучалася. Ще одну жінку, Думенко Єлизавету Іванівну з Самушина, енкаведисти схопили після бою у Добринівському лісі і запроторили в сталінські концтабори.
Добре, що вже у роки незалежності за сприяння директора Добринівської школи Михайла Балабушенка на могилі повстанців встановлено дубовий хрест.
Після бою ми з швагром Сердюком повернулися в Онут, порадилися з своїми дружинами і вирішили явитися з повинною (ходили розмови, що хто здасться, того не будуть судити). Обманули совєти. У Заставні нас заарештували і засудили на 20 років каторжних робіт. Покарання відбували у Воркуті і Норильську, добивалися реабілітації, але марно. Хоч Україна і незалежна, але донині послуговується старим, ще берієвським законом. Для своєї держави і народу ми продовжуємо залишатися ворогами. Сумно і смішно, бо без вини винуваті.
Немало злочинів вчинили большевики на нашій землі і про них треба говорити, щоб наступні покоління знали і пам’ятали, як утверджувався “соціалістичний рай”.
Одного разу енкаведисти потрапили на весілля Миколи Шастала, вбили молодого господаря Миколу Куницького, який перед новою владою ще нічим не завинив. У селі Вікно Гафію Нагірну так допитували, що від побоїв 58-річна жінка на третій день померла. Костянтина Руснака з Самушина закатували у Заставні на смерть. У селі Миткові енкаведисти в хатнє вікно Настасії Фіщук помилково вкинули гранату - думали, що там перебувають повстанці. Та хлопці знали про облаву і хату завчасно покинули. Настасія Фіщук від вибуху гранати втратила ногу і по дорозі в Заставну померла. Хто відповість за ці злочини?
Ми, українці, повинні дякувати Богу, що така злочинна влада канула в минуле, і просити Всевишнього, щоб подібне на нашій землі більше ніколи не повторилося.
Микола Гнеп
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 185-187