Спогади Василя Шкрети записав Василь Мустеца

ДОЛЯ МОЄЇ РОДИНИ НА ТЛІ РЕПРЕСІЙ

Я народився 16 квітня 1926 року. Практично вся родина репресована і знищена. У 1947 році я із сім’єю був виселений у “віддалені краї СРСР”. Нині проживаю у Чернівцях, голова громади Храму св. Параскеви.

Мій батько - Шкрета Микола Васильович, 1900 р.н., мама - Шкрета (Радиш) Марія Іларіонівна, 1903 р.н. У сім’ї було четверо дітей - Орися, 1924-го, я, Домка, 1928-го, та Іван 1933 років народження.

Сім’я була із заможних, мала близько 10 гектарів землі. Але земля не здобувалась так легко. Коли пани почали розпродувати землі за Румунії, тоді тато взяв у банку позику і купив наділ. Щоб відробити ту позику, доводилося тяжко працювати. У 1936 р. тата паралізувало. Мені було лише 10 років. З батьком їздили до різних лікарів аж у Румунію, але вони нічого не могли зробити. Я ходив у школу і мусив одночасно вести господарство, оскільки був у сім’ї найстаршим із чоловіків. Обробити 10 гектарів поля - то справа далеко не проста.

Тато планував дати кожній дитині по 2-3 гектари приданого. Про наше господарство найкраще свідчить опис майна під час арешту матері: дім, конюшня, дві корови, теля 5 місяців, порося 6 місяців, овець 10, кінь червоної масті 6 років, картоплі 100 пудів, кукурудзи 50 пудів, муки білої 10 пудів, критий сарай, швейна машинка. Ще у нас було два плуги, чотири борони, плужок для підгортання картоплі, віялка для зерна, трієр для калібрування насіння, дробарка для зерна, два вози, дві пари саней, упряж для коней та дрібний ручний інвентар.

Пам’ятаю, що осередок ОУН був у селі ще перед війною і під час румунської окупації. Молоді хлопці збиралися в стодолі у сусідки, котру називали Бурачихою, закривали вікна і співали українські пісні. На будь-які свята ходили колядувати. їм доводилося з цим ховатися, бо румунські жандарми категорично забороняли все українське. Лідером серед них був Василь Мустеца, 1920 року народження. Його мама і моя мама - рідні сестри. Жили вони по сусідству, трохи далі від нас. Ми разом орали поле. Спочатку в нього виоремо, а потім у мене. Розказували, що членом ОУН Василь став майже випадково. Працював влітку в полі за селом. До нього підійшли якісь невідомі люди, завели розмову. Запитали, як він ставиться до ідеї побудови незалежної української держави і зав’язали співпрацю.

Найбільшою просвітницькою акцією організації була постановка української вистави. Знайшли велику стодолу, організували там сцену, розучили п’єсу. Дуже багато находилися, поки здобули усі необхідні дозволи від влади. І досі пам’ятаю: людей у стодолу набилося так багато, що не було де стати. Вистава пройшла з грандіозним успіхом. То, може, була в селі найуспішніша пропагандистська акція за Україну. І після того ще організовували різноманітні концерти. Головним натхненником і активним учасником завжди був Василь Мустеца.

Але справа не обходилася лише концертами. Василь сам неодноразово їхав у Станіслащину. А то була друга держава, доводилося нелегально переходити кордон. Привозив звідти українську літературу - газети, листівки, книжки. Поступово і я став активним членом гуртка. Бувало йду увечері до дівчат на вечорниці і лиш дивлюся, чи ніхто мене не бачить. Якщо ніхто, то застромлю листівку за двері та й іду собі далі. Доводилося розносити і в сусідні села. Мені завжди доручали віднести листівки у Валяву та Малий Кучурів. Завдання давав Василь Мустеца, і я їх виконував. Під час війни за румунської влади його засудили. При обшуку у нього знайшли мішок українських книжок. Після нелюдських катувань його засудили на 25-річне ув’язнення. Всього в селі тоді заарештували десь 12 чоловік. У 1943 році разом із братом його дружини поїхали в Румунію і відвідали Василя в тюрмі, відвезли передачу. Його жінка дала мені Василеву шкіряну куртку. Він як побачив мене в ній, одразу каже:
- Ти взяв мою куртку?
- Взяв, - кажу.
- Ану давай її сюди! Там є щось секретне.

Бере, розпорює підкладку, а там вироблені тризуби. Взяли, тут же порозвішували по тюрмі. Вони збереглися ще з того часу, як він переходив кордон та нелегально йшов у Станіславську область. Коли радянська армія увійшла в Румунію, його з тюрми забрали на роботу в шахти Донбасу. Там він захворів на дизентерію - тоді казали “на червінку” - і 11 червня 1947 р. помер у Сталінській області.

У 18 років я пішов в армію. 10 травня 1944 р. забрали всіх хлопців з нашого села Шубранця. Пам’ятаю одну ніч у Васловівцях. Не міг заснути, все думав, йти до армії чи втікати. Хлопцям саме надійшов із Станіслава наказ проводу УПА уникати мобілізації, переховуватись і переходити на нелегальне становище. Цілу ніч я думав, як вчинити. Згадав хворого батька, натруджену матір. Як зараз втечу, думаю, будуть їх мучити, допитувати, судити. Чому вони мають страждати через мене? І я таки пішов у військо. Але мої рідні все одно долі репресованих не уникли.

На фронті я був тяжко поранений. Перемогу зустрів у госпіталі, в Оренбурзькій області. Після госпіталю додому не пустили. Військова комісія визнала мене ще здатним працювати і відправила на роботу в Ленінград на авіазавод. Я там тиждень чи два був на чергуванні, а потім нас направили на демонтаж оборонної лінії Ленінграда. Працював на складі, вів облік машин, що розбирали бліндажі, вивозили снаряди. Там дізнався, що маму засудили, паралізований батько залишився сам без догляду. І я почав просити начальство, щоб мене пустило додому. Що не робив, як не догоджав, щоб лиш відпустили. І в кінці 1945-го 20 чи 25 грудня повернувся додому. Тут же дізнався про події, що відбувалися в селі, поки я був в армії. В області і в селі розгорталася національно-визвольна боротьба за незалежну Україну. Все частіше можна було зустріти вояків УПА. Все жорсткішими ставали дії органів радянської влади в боротьбі з ОУН та УПА.

Я вияснив, що у нашій стодолі влітку 1944 року переховувалося 8 поранених вояків УПА. Думаю, це тому, що у сусіда Остафійчука жила фельдшерка, яка доглядала їх, надавала їм потрібну медичну допомогу. Періодично навідувались боївки, по 20-30 вояків, і всіх треба було непомітно розмістити, нагодувати.

Відомо, що впродовж літа-осені 1944 р. в стодолі Миколи Шкрети в Шубранці проживали і перебували тимчасово керівники ОУН Буковини: “Мотря” - Артемізія Галицька із Садгори, “Федір” - Мирослав Гайдук із Вижниці, “Оксана” - Стефанія Понич із Зеленева. Серед поранених був рідний брат “Оксани” Василь, який тоді мав псевдо “Літун”.

В середині літа того року моя сестра Домка стає активною учасницею визвольної боротьби. А наприкінці жовтня 1944-го боївка УПА в селі знищила голову сільради Петра Петрюка, а також Леонтія Тумака, котрий займався вивезенням сільських людей на роботи в Донбас. Боївка спалила сільраду, усі документи та колгоспний двір.

Після такої акції упівців радянська репресивна машина запрацювала на повну силу. 26 жовтня селом прокотилася перша велика хвиля арештів: заарештовують мою матір, її рідну сестру та сина її брата. У моєї мами, Шкрети Марії Іларіонівни, під час обшуку знайшли чистий папір та друкарську машинку, заховані моєю сестрою Домкою, а мати й не знала про це. Серед висунутих матері звинувачень було й переховування більше місяця керівників ОУН “Федора” та “Мотрі”, а також поранених бандерівців, яких вона годувала своїми продуктами, надавала безплатно коней та підводу для перевезення їх і керівника проводу ОУН “Мотрі” в її організаційних справах. Хоча мати звинувачення не визнавала, спростовувала, що членом ОУН не була, бандерівців не переховувала, підводи не надавала, їсти не готувала... 21-22 грудня 1944 року військовий трибунал внутрішніх військ НКВС Чернівецької області виніс матері вирок: вища міра покарання - розстріл. Не подивилися на те, що вдома залишався паралізований батько, за яким треба було доглядати. Добре, що Військова колегія Верховного суду СРСР 7.02.1945 р. вищу міру покарання замінила 20-ма роками каторжних робіт з поразкою в правах на 5 років. Та вироку не судилося збутися, тому що невдовзі, ще в Чернівцях, мати померла. За свідченнями людей, які були з нею в трибуналі, на засідання її вже несли, вона не могла самостійно ходити. Причина смерті, точна її дата, місце поховання мені й досі невідомі. Засуджений одночасно з нею, покійний уже Дмитро Радиш згадував, що мама померла через три дні після суду, і заміна терміну покарання відбулася після її смерті.

Ще раніше, 27 вересня 1944 року, заарештовують її рідну сестру - Мустецу Вероню Іларіонівну. Обидва її сини загинули в боротьбі за українську волю. Мустеца Василь, про котрого вже йшлося, - її старший син. Інший, Йосип (як йому казали - Юзько), 1930 р.н., вже з 14-річного віку став активним вояком УПА, відзначався надзвичайною бойовитістю, рішучістю й сміливістю. Заявляв друзям: “Живим москалі мене не візьмуть, я одну кулю для себе тримаю”. Мав псевдо “Тиміш”. Він загинув у бою в Добринівцях 19 березня 1945 року. Звинувачення Вероні майже дослівно таке ж, як і звинувачення моєї матері. Тоді ж заарештували і сина рідного брата матері, вже згаданого нами Дмитра Радиша, 1928 р.н., який мав на момент арешту та засудження 16 років. Вероню трибунал внутрішніх військ НКВС Чернівецької області 22 грудня 1944 року засудив до заслання на каторжні роботи терміном на 15 років з конфіскацією майна, з яких вона відбула 11 років, 8 місяців та 10 днів. 7 червня 1956 року постановою комісії Президії Верховної Ради СРСР міра покарання була “знижена до відбутого”. Дмитрові Радишу присудили 10 років. Покарання відбував з малолітніми в’язнями у місті Кемерово - 6 років і в Караганді - 4 роки. Звільнений згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 року, який передбачав амністію особам, що скоїли злочин у малолітньому віці. Фактично відсидів усі 10 років. Дожив до наших днів, був активним борцем за незалежність наприкінці 90-х років, але нещодавно помер.

На основі статті 1 Закону Української СРСР від 17 квітня 1991 року “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” усі вони реабілітовані. Влада визнала, що всі були засуджені безпідставно.

Моя сестра, Шкрета Домніка Миколаївна, 1928 р.н., на час арешту матері перебувала на нелегальному становищі, як активний член ОУН. Її оунівське псевдо - “Черешня”, пізніше - “Люба”. Залучив її до роботи на користь України Мирослав Гайдук - “Федір”, один із керівників ОУН на Буковині. Він разом із “Мотрею” деякий час проживав у нас вдома. Впродовж літа - початку осені 1944 року Домніка була фактично особистою зв’язковою провідниці ОУН Буковини “Мотрі”, постійно була біля неї, виконувала найбільш важливі її доручення. Одне з найважливіших тоді завдань - пошук та доставка медикаментів для поранених упівців. Розказували, що вона була зв’язковою від “Мотрі” до села Драчинці, потім станичною у Шубранці, а після арешту “Мотрі” і погрому проводу ОУН у Васловівцях 29 грудня 1945 року стала членом боївки “Юрася” - Костянтина Майданського. 19 березня 1945 року був великий бій між боївкою “Юрася” та військами НКВС у Добринівцях, де полягло немало повстанців, серед них, як вже згадувалось, і “Тиміш”. Сестра Домка, тоді вже “Люба”, так само брала участь у тому бою, проте їй вдалося вийти живою з оточення. Але час перебування її на волі стрімко скорочувався. Через зраду однієї шубранецької зв’язкової, котра також була з боївкою “Юрася” у Добринівцях, мою сестру Домку заарештували в квітні 1945 року, і не тільки її одну. Про зраду швидко дізналися повстанці, оскільки слідчі НКВС використовували її під час очних ставок заарештованих. “Юрась” сказав, що знайде зрадницю навіть під землею і знищить. Увечері 11 жовтня 1945 року троє повстанців перестріли її біля хати і забрали з собою. Після допиту службою безпеки ОУН за вироком повстанського суду зв’язкову було страчено. Тіло зрадниці знайшли лише через три дні недалеко від Малого Кучурова.

А Домка так і не скорилася. Перебуваючи під слідством у Садгорі, одного разу вона попросилася в туалет. Поки конвойний про щось думав, виламала в туалеті дошки і втекла. Випадок, яких небагато було в той час. Але невдовзі її знову заарештували, бо вона не мала куди подітися, та й батько вдома лежав хворий, прийшла, щоб допомогти йому. Упіймали вдруге - і знову вона втікає із Садгори. Так власне й обірвалося її життя, як мені переповідали, після вироку суду у Вінниці, на пересильному пункті, при спробі втечі, Домка була застрелена конвойними. Чи зразу насмерть, чи тоді лише поранили - вже мені невідомо. Думаю, якби була жива, то написала б листа, а то немає. Напевне, що тоді одразу насмерть. Знову ж таки, ні дати смерті, ні місця, ні могили - нічого невідомо й донині. Я не раз собі вже думаю: ну чого тоді, жінко, вже було тікати? Але життя не повернеш.

Так само активно допомагав оунівцям і мій менший брат Іван, 1933 р.н. Часто супроводжував “Мотрю”, возив її на фірі по її справах і зв’язкових. Заарештований разом із матір’ю у віці 11 років. Коли слідчі заклали йому пальці між дверима та пригрозили, що поламають їх, розповів усе, що знав. Його змусили свідчити навіть проти рідної матері. За його свідченнями арештовано і Дмитра Радиша. Напевно лише малий вік дозволив йому уникнути покарання, адже і сам особисто допомагав повстанцям. Доля його також сумна. Про неї згодом.

Таке сталося з моєю сім’єю, поки я воював на фронті та відбудовував Ленінград.

Наприкінці грудня 1945 року, як вже згадувалось, прибув додому. Одразу до мене з’явився голова сільради: “Василю, маєш поле - треба його обов’язково засіяти, роби що хочеш”. Я вже ходив по всіх сусідах, просив їх брати і обробляти мою землю, хто скільки хоче. Це поле, що недалеко від хати, 2 гектари, люди ще так-сяк порозбирали, а інше мусив обробляти самостійно, нізвідки допомоги не міг чекати.

Сільське начальство зробило з мене, вчорашнього солдата, куркуля і призначило максимальну хлібоздачу. А то був 1946-й рік, коли почався голод. У 1946 році я здав державі чотири тонни зерна. Навіть важко собі уявити - треба зорати, засіяти, зібрати, викосити, змолотити, і все практично самому. Хоча я усе зробив - і засіяв, і зібрав, проте здати ті чотири тонни було ой як важко. Кожен день приходили з сільради - давай квитанцію, що виконав хлібоздачу. Не раз, побачивши, що йдуть, ховався в малину, в сад. Питають: де? Сусіди кажуть - повіз хлібоздачу. Або щось інше. Викручувався, як тільки міг, і потроху виконав хлібоздачу. Довелося йти позичати грошей у тата жінки та її сестер. Так і залишився у них в боргах, але нічого - і вони живуть, і я. Всі інші побори теж виконав - здав свиню.

Голод пережив, бо сховав трохи зерна, та й мав худобу - лишилося 15 овець, корова, кінь. Трохи снопів лишив необмолоченими, прикрив соломою. Як треба буде, думаю, і взимку змолочу та змелю, аби було що молотити. В голод до мене часто приходили люди і просили хліба. Коли я бачив, що дуже скрутно людині, то давав скільки міг - по 10, по 20 кілограмів зерна. Особливо надокучали комуністи. Приходять і “дай” та й “дай”. Самі все позабирали, і далі не давали спокою.

11 червня 1946 року я одружився з Шойман Минодорою Йосипівною, 1928 року народження. Разом з нею ми проживали в господарстві моїх батьків. Пам’ятаю, що у день мого весілля в селі була боївка ОУН. Сказали хлопці, щоб я дав бочку пива. І я ту бочку на 25 літрів несу в мішку, ще й закуски різної взяв. І вони, можна так сказати, побували в мене на весіллі.

Кілька разів, коли я вже був у селі, до мене приходив Василь Кантемір, його псевдо було “Остап”, а також “Денис”. Пам’ятаю – вночі хтось стукає. Відчиняю - стоїть Кантемір. Дай, каже, кожуха, хочу йти в село. Я дав. Ну, думаю, вже не поверне кожуха, пішов кожух. Нараз під ранок, годині у п’ятій, знову хтось стукає. Приніс Кантемір кожуха. Ще кілька разів приходив до мене, але не часто. Я вже хотів спокійного життя. Кажу йому: “Хлопці, вважайте! Я помогти можу, але якось так, щоб сусіди менше знали”. І він старався обережно, щоб ніхто не дізнався. Приходив лише Кантемір і досить рідко. Часто просив їсти, але не зерна, вже готового хліба. І я не відказував.

У цілому життя почало налагоджуватися. У 1947 році врожай був уже кращий. Я мав жінку за помічницю. В серпні в нас народився син. Голова сільради запропонував роботу - стати страховим агентом у селі. Життя ще було дуже тяжким. Знову важко довелося виконувати хлібоздачу. Восени помирає батько. Не пройшло і двох тижнів після його смерті, як раптово вранці, о 4-й годині, постукали у вікно. Я подивився - подвір’я оточене, кажуть: “Даем 15 минут, собирайся!”. Я виношу документи і показую, що я воював. “Товаришу капітане, - кажу, - що я заробив лишень на 15 хвилин?” Він каже: “А вы что были на фронте?” Я кажу: “Так, ось воєнний білет”. Він подивився, головою помахав та й каже: “Не понимаю, что творится”. Але нічого не допомогло. Так, мене з жінкою, двомісячним сином, а також із 13-річним братом Іваном вислали в Пермську область, на Урал. Цікаво, що списки складали раніше, бо мали виселити і мого батька, паралізованого, який не ходив. І виселили б, лише смерть врятувала його. Разом зі мною забрали сім’ю рідного брата мого тата Петра Шкрети - жінку з дитиною, котрій було 5 днів від народження.

Ну як назвати цих комуністів? Звірюки.

Це не люди були, а кати. Татів брат був добрий з дільничним міліціонером, частенько наливав йому сто грамів. І тоді дільничний каже: “Тікай в кукурудзу, щоб я тебе не видів”.

І вуйко прийшов спати до мене на під стайні, ще не розуміючи чого. А як побачив, що “істрибки” оточують і мою хату - стрибнув з поду і полем втік у Мамаївці. А його дружину із 5-денною дитиною забрали, і я мусив в дорозі за ними також доглядати. А те, що він втік, нічого йому не дало. Він влаштувався в Чернівцях на роботу. Ну хоч би паспорт взяв на інше ім’я чи що. Та ж міліція шукає. Його швидко знайшли і вже не направили до жінки, а засудили до 10 років таборів. Відсидів свій термін і лише тоді з’єднався з дружиною, вже на Уралі, де побудували свою хату.

Старша сестра Орися у 1940 році вийшла заміж, пішла жити окремо, і тато дав їй 2 гектари поля. Власне, це її й врятувало: як така, що проживала окремо від батьків та вела власне господарство, вона не підлягала виселенню, а оскільки її чоловік був прихильним до комуністів, то уникла й інших переслідувань. Вона єдина з нашої родини не потрапила під тоталітарний прес.

Як вже тепер відомо, на прикладі Василя Шкрети влада намагалася виховувати незгідних з її політикою людей. Як писав секретар Чернівецького обкому КП(б)У В. Вовк секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: “Серед населення сіл, з яких проведено виселення сімей членів ОУН, спостерігається поява здорових настроїв, а також підвищення його активності в політичних і господарських заходах, які проводяться владою. Так, ... відмічається масовий вступ до колгоспів... Зокрема, в селі Шубранець подали заяву про вступ до колгоспу більше 60сімей” [2, с. 261]. Загалом, як відомо, того дня по області було виселено 616 сімей у складі 1635 осіб, у т.ч. із Садгірського району - 21 сім’я у складі 46 осіб [2, с. 260].

Отож, вночі нас забрали, відвезли в Садгору, звідти на машини і в Лужани. Там стояв товарняк. Вагони набиті повнісінько. На дверях солдати. Я потребував, і нам дали у вагон “буржуйку”, бо вже було холодно, випав великий сніг. Потім і в кожен вагон видали. їхали ми більше як два тижні.

Дорога була дуже тяжкою. П’ятиденна дитина мого дядька Петра в дорозі померла. Начальник ешелону сказав: “Приготуйте ту дитину, а я скажу на якій станції є підвали і можна буде її поховати”. Прибрали дитину, я взяв її на руки, відніс в ту пивницю. Солдат з автоматом мене супроводжував. Начальник ешелону добре знав, на яких станціях є потрібні підвали. Саме в них складали мертвих із вагонів - і старих, і молодих. Так і поховали ту дитину. А померла вона від холоду. “Буржуйка” була лише одна, такій маленькій дитині в таких жахливих умовах неможливо було вижити. Ми сиділи не дуже далеко від пічки, і то три роки після того, як приїхали, моя дитина лежала в лікарні, так ослабла. Трагічною була і доля рідного брата Івана. їхали разом в одному вагоні, жили в одному бараці. Згодом він захворів на туберкульоз, довго лежав в лікарні. Але лікування нічого не дало. Там він і помер. Я так само захворів на туберкульоз легенів, але Бог дав так, що я вилікувався.

Приїхали ми в Пермську область (тоді Молотовську), в місто Углеуральськ. Полонених німців з бараків виселили, а нас туди поселили. 100 сімей в один барак. Замість ліжка - ялинове гілля. Воно ж замість одіяла. Банда. Якби по-людськи ставилися, то соломи там чи якісь матраци б дали, а то... Спочатку було дуже тісно в бараках, а потім людей порозсовували, стало трохи вільніше.

Усім видали карточки на хліб - по 600 грамів хліба на добу. Отримав і я з дружиною. Часом іду з роботи, несу хліб та й потрошки щипаю. Поки додому прийду, майже весь і з’їм.

Формально ми були вільними, але не мали права нікуди з того міста піти. Перший місяць дільничний щодня перевіряв списки вранці і ввечері, чи всі живі, чи ніхто не втік. Якось ми з жінкою все-таки пішли в інше місто, назву не пригадую, де знаходився пересильний пункт для засуджених і був базар. Ми йдемо. Чую: “Гражданин, остановитесь!” Я кажу жінці: “Не озирайся”. І не тікаю, але пришвидшую ходьбу. Йдемо далі. А він таки підійшов та й мене за руку.
- Вы откуда?
- Ми з міста йдемо на базар.
- Ваши документы.
- А я без документів.

Записав прізвище, передав у міліцію. Мене заарештували на 2 тижні. Дали коня, “каламашка” називався, розвозити вугілля по відділах міліції.

Нам одразу повідомили, що нас вивезли “пожиттєво”, щоб ніхто не сподівався на повернення і облаштовував життя вже тут. Усі ми розписалися, що ознайомлені з цим розпорядженням. Жінки плачуть...А я їх розраджую: “Не плачте, все ще може змінитися, Сталін не вічний, умре, треба чекати. Не можна так близько брати все до серця”.

Жінка на роботу не йшла, бо син лежав у лікарні, потребував догляду, а мене записали в будівельне управління. Почали будувати будинки. Керівництво управління сказало, що побудуємо дім і там нам дадуть квартири. Побудували, як гуртожиток, з двохповерховими нарами. Добре хоч так. Вже трохи легше. Не холодний барак. Але пічка стоїть - вагонетка. Лиш труба. Щоб тепло було, треба палити цілу ніч, не зупиняючись. Стіни із замерзлого дерева, холодні.

Я вже й там почав господарювати, не можу без роботи і без живності. Купив козу. Згодом почав будувати власний дім. Весною розпочав, восени вже оселився в ньому з сім’єю. Держава дала дозвіл на будівництво, обіцяла грошову допомогу (кредит), але отримав її вже, коли стояли крокви, пам’ятаю - 5 тисяч рублів. А починав, не маючи ні копійки в кишені.

На допомогу прийшов чоловік, що був висланий на Урал у 1932-1933 роках. Сказав, щоб я будував хату! Я відповів йому, що не маю ні рубля за пазухою. А каже, що й не треба. Роби бочівку на 3-4 відра браги. Клич лісника. Він поведе тебе в ліс і скаже, що робити. Там треба прибрати, тому що вітри дерева з корінням повиривали та порозкидали кругом.

Я зібрав чоловіків, які були виселені з сусідніх сіл, з Драчинців, з Глиниці, кажу їм: “Ходімо подивимося, що в лісі робиться”. Пішли, а там дерев навалено! Треба робити порядок! Лісник каже: “Хочете, котре добре дерево, кладіть на купу, звозьте, стругайте, а потім ідіть на кінний двір до начальника, він дасть вам коня, але йдіть в неділю, лишень в неділю може дати, в будні дні - ні”. Ми добрий ліс постягали. Я закликав лісника до хати. Розговорилися. Він і говорить: “Виписуйте собі ліс на дрова, а беріть його на будівлю, сухостій”. Так я заплатив за той ліс 12 рублів 80 копійок і мав на хату. Ніколи не думав, що так може бути. Я працював бригадиром, і мені дали хлопців, фезеушників, які були на практиці. Вони мені й кажуть: “Дядя Вася, ми вам поможемо!” І дійсно приходили кожної суботи чи неділі, як був вільний час, і допомагали.

Жити стало трохи легше лише у 50-х роках.

Якось у 1955 році мене викликає комендант і каже:
- Тобі прийшло з Москви, що можеш поїхати у відпустку. Ідеш? - питає.
- Обов’язково! - кажу.

Синові було вже 7 років. Ми приїхали додому, в Шубранець, місяць побули, та й треба вертатися назад. А через декілька місяців знову комендант мене викликає:
- З Москви прийшов папір, що тебе можна відпустити. Маєш право виїхати. Хочеш? 

Я йому відповідаю, що одного дня не хочу тут бути. Я вже знаю, яке тут життя, у відпустці побачив, як на батьківщині. Хоч я вже мав хату, город, якийсь авторитет на роботі, мені вже давали коня, коли треба. Але як почув, що можна поїхати додому, то не вагався. Це ще не всіх було відпущено, лише мене як учасника війни.

Хату продав за добру ціну одному шахтарю. Він ходив, дивився і каже мені: “Такої хати, як у вас, ніде не бачив”. Тому що там у Росії хат не штукатурили всередині, лише мохом чи клоччям позабивають щілини і все. А я поштукатурив, дранку набив. Поряд була кочегарка, то я той шлак сіяв на решеті і ним штукатурив. Там піску немає, його привозять. Шлаком поштукатурив, а зверху лише трошки пісочком. Жінка побілила - і дійсно вийшло дуже гарно, такої хати, як у нас, там не було.

Повернувся я в Шубранець у 1956 році. Прописатися не зміг, так як повертатися можна було не на батьківщину, не в Чернівецьку, а в іншу область. Я півтора року працював на фабриці головних уборів, не маючи прописки. Мене підтримав головний інженер, який був із військовополонених. Казав мені: “Шкрета, нічого, робіть”.

З допомогою зв’язків родичів у домоуправлінні я прописався в гуртожитку по вул. Бережанській, в самому її кінці. Згодом якось зустрів односельчанина, він був засуджений за те, що був покаяний, і мав хату в районі вулиці Нововінницької. Біля нього була ділянка, я купив її і знову за неповний рік побудував хату. Ще трохи мав грошей із тих, що продав хату на Уралі, одразу купив на хату матеріал - на крокви, на дошки. Сам штукатурив і мурував. На цеглу не було грошей, то лише вугли вимурував, а стіни - шлаком бетонували. Тесть і вуйко Радиш Йосип помагали, і так своїми силами за літо ми накрили хату. Так що за своє життя я побудував три хати - одну в Шубранці, іншу на Уралі. І ще в Чернівцях.

В село я не міг повернутися, а ще трохи й боявся, бо ситуація ще була нестабільною. До того ж моє старе господарство Шубранецька сільська рада продала стороннім особам, а в новому господарстві жили спочатку вчителі школи, а потім заднім числом, як дізналися, що я повертаюсь з Уралу, продали директору школи за 2 тисячі 400 карбованців.

З того часу впродовж 19-ти років я працював у Чернівцях на фабриці головних уборів.

Так, 21 жовтня 1947 року за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР моя сім’я була вислана із села Шубранець Заставнівського району Чернівецької області в Пермську область, де ми знаходились на спецпоселенні до 15 березня 1956 року. На підставі ст. 3 Закону України від 17.04.1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” нас реабілітували. Проте ні вибачень, ні матеріальної допомоги, ні відшкодувань не було надано.

Одного разу, наприкінці 80-х років, їхали ми з жінкою по Руській вулиці. Бачимо - йде процесія, співають по-українськи. Ми вийшли з автобуса послухати і пішли з ними. То когось ховали. Я дізнався, що то співали священики УПЦ КП. Тоді ще не було владики, лишень був священик. Так я пристав до руху за українську церкву.

Нашій громаді дали спочатку церкву по вул. Сагайдачного. Частина наших людей ходила в Храм св. Параскеви, де священик хоч і підкорявся Москві, але служив українською мовою. Але він більше дбав про гроші. Якось громада у цьому запідозрила скарбника, і вибрали мене, хоч я був заступником у церкві на Сагайдачного. Так я став лідером громади. І жінка моя там допомагала прибирати в церкві. Я став активним борцем за українську церкву. Ми добивалися церкви у Рогізні, двічі невдало, але на третій раз церква стала українською. Далі в Мамаївцях, Лужанах, Ленківцях, Шипинцях, Кіцмані. А в рідному селі Шубранці так і не змогли вибороти нашу церкву, досі вона підкоряється Москві. Це не добре. Не патріотично. Треба, щоб і Шубранецька церква стала українською.

Джерела та література
1. Черешнюк М.М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - 446 с.
2. Доповідна секретаря Чернівецького обкому КП(б)У В. Вовка секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагановичу про виселення сімей членів ОУН. 31 жовтня 1947 р. // Реабілітовані історією. Чернівецька область. - Чернівці: Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України”, 2007. - Кн.1. - С. 259-261.

м. Чернівці
12.02.2009 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 277-286