Я, Купчанко-Гасяк Олександра Сильвестрівна народилася 1940 року в мальовничому селі Нові Драчинці на Кіцманщині в родині Купчанків, заможних і працьовитих господарів. Мій дідусь Нестор Купчанко разом з бабусею Саветою Михайлівною виховали чотирьох синів Сильвестра, Євгена, Івана, Олександра та дочку Сільвію. Дідусь мріяв дати дітям належну освіту, але селянину-українцю в роки румунської окупації зробити це було дуже важко. Тільки син Євген, після закінчення сільської школи зміг продовжити навчання в гімназії та здобути вищу освіту в університеті.
Євген, 1914 року народження, наприкінці 1930-х років вступає до лав ОУН, отримавши псевдо «Максим». В 1940 році, коли в селі Нові Драчинці школа перейшла на викладання предметів українською мовою, його назначають директором. З липня 1941 року працював вчителем на Галичині, в Городенківському районі, Івано-Франківської області. Там він глибше пізнав боротьбу ОУН, вивчив тактику підпільної боротьби.
На Буковину Євген Купчанко – «Максим» повернувся у квітні 1944 року. З приходом на Буковину радянської окупаційної влади, він включається в збройну боротьбу за Самостійну Україну. Він мріє про приєднання Буковини до України, про розвиток культури та освіти в краї, про утвердження української рідної мови в суспільстві. Через деякий час Євген очолює боївку, бійці якої постійно вели бої з каральними групами НКВД. І вже у червні обласний військовий референт Мирослав Гайдук – «Федір» призначив його районовим провідником ОУН Вашковеччини. У жовтні 1944 року Є. Купчанка призначають повітовим провідником ОУН Вашковеччини (Сторожинеччини) під псевдонімом «Аскольд».
Зв’язкова ОУН-УПА Марія Зелінська в своїх спогадах згадує про підступні дії кагебистів щодо спіймання «Аскольда». Вони переодягалися в національний одяг і ходили селами, шукаючи «Аскольдову» боївку.
Довго чекісти не могли знайти його слід, але 28 квітня 1945 року їм вдалося віднайти постій командира. Він загинув натрапивши на засідку, влаштовану військовими НКВД та бійцями (ястрибками) винищувального батальйону під командуванням лейтенанта НКВС Погрівова.
Тіло «Аскольда» енкаведисти возили фірою по селу на пострах людям. Та привезли його до воріт батьківської хати на впізнання. Побачивши скривавлений труп сина, мати немов скам’яніла. З очей її не викотилося жодної сльозинки. Матір знала, що, як тільки вона скаже правду, енкаведистська куля проб’є їй серце, а потім і всім іншим членам родини. Тому Савета Михайлівна, зібрала всі свої сили і твердо мовила: «Ні, це не мій син, я його не знаю!». Вороги тіло командира, як тварину, кинули в яму і поспіхом загорнули землею. Пізно ввечері мати з односельчанами відкопали тіло «Аскольда» та поховали його за християнським звичаєм на сільському цвинтарі.
Ще не висохли материнські сльози, як прийшла до неї ще одна страшна звістка про смерть другого сина Івана.
Іван – другий син, 1919 року народження, продовжуючи справу, старшого брата, мужньо воював в УПА. Він знаходився в підпіллі разом з «Аскольдом». Мав псевдо «Сокіл». Його мертве тіло чекісти кинули на фіру і повезли в ліс. Солдати червонопагонники ще довго знущались над ним, копали мертве тіло своїми керзаками, топтались на грудях, зганяючи свою ненависть і злість до українського повстанця. Цей ганебний вчинок припинив їхній командир лейтенант, казучи: «Ребята, хватіт баловатся». Потім, недалеко дороги, чекісти викопали яму і схоронили його понівечене тіло по шию так, що голова знаходилася над землею, щоб люди бачили, як радянська нечисть розправляється зі своїми ворогами. Неподалік поставили охорону і нещасна мати не могла його поховати. Згодом дикі звірі відгризли йому вуха та ніс. Однієї темної ночі, щоб не бачило зле вороже око ЧК, його тіло друзі відкопали і поховали на сільському цвинтарі за звичаєм української християнської віри. Цю жахливу картину бачив лісник, сховавшись за дерева, і через багато років розповів родині.
Скільки гірких сліз виплакала Савета Михайлівна, знала лише вона й Бог. Тепер їх у неї в очах вже не було. Тому, коли їй повідомили, що й донька Сільвія загинула, вона лише витерла враз змокріле чоло і тихо промовила: «Господи, забери й мене до моїх дітей!».
Сільвія, 1928 року народження, була у сім’ї наймолодшою. Вродлива, слухняна, роботяща вона була для матері найбільшою надією. Мати думала, що донька, на відміну від синів, ніколи її не покине. Але Сільвія, захоплена національно-визвольними ідеями, як і її старші брати, також пішла в УПА. Під псевдонімом «Ластівка» дівчина виконувала надзвичайно ризиковані доручення. Вона була зв’язковою та розвідницею, і часто боса, без їжі й води, без відпочинку долала величезні відстані, щоб вчасно доставити важливі повідомлення чи накази потрібним людям в потрібне місце. Останнім її бойовим завданням була доставка пошти в далекі Карпати. Звідтіля «Ластівка» так і не прилетіла. На Яблуницькому перевалі вона потрапила в засідку військ НКВС, і, щоб не здатись живою, підірвала себе гранатою. Де доньчина могила, мати не знала, а шукати не було можливості.
Старший син Олександр, 1908 року народження, воював на фронті з німцями і пропав безвісти.
Після загибелі Євгена та Івана енкаведисти двічі палили господарство Купчанків. Безпорадні батьки, втративши житло, перебралися до свого сина – Сильвестра, 1911 року народження. Сильвестр був одружений, мав гарне господарство. Разом з дружиною виховував доньку і сина. Членом УПА він ніколи не був, але покарання за участь в ній братів і сестри не обминуло і його з сім’єю.
Пізно вночі 21 жовтня 1947 року до оселі Сильвестра Купчанка навідались енкаведисти. Тут вони провели ретельний обшук і наказали всім членам сім’ї негайно збиратися в дорогу – на спецпоселення в далекий уральський край. Невдовзі Сильвестра, його дружину, яка була на останньому місяці вагітності, півторарічного сина та семирічну доньку Олександру, а також батька Нестора повели до вантажної автомашини. А мужній Саветі Михайлівні і цього разу вдалося втекти.
Була холодна пізня осінь. Родину Сильвестра Купчанка везли у товарному вагоні, який не опалювався, аж за Урал. їхали більше місяця. Потім знесилених людей ще довго гнали пішки. Купчанка Нестора, який під кінець поїздки зовсім занеміг і не в силах був йти вже своїми ногами, конвоїри били прикладами на очах у дітей та внуків.
На новому місці проживання, куди привезли переселенців, їх чекали бетонні неопалювані бараки. Коли люди зайшли всередину, стіни й стеля їх житла покрилися інеєм. В один барак вселяли 16 сімей, і саме в такому помешканні відразу по приїзду почалися пологи у дружини Сильвестра. Але двоє їхніх діток народилися мертвими. Сама жінка перенесла важкі післяродові ускладнення і ще довго хворіла. Олександру, старшу дочку, в місцеву школу не прийняли, бо вона не вміла розмовляти російською. Це стало можливим тільки тоді, коли дівчинці виповнилося 9 років.
Через два роки, в квітні 1949-го, помер глава родини Купчанків - Нестор Іванович, не витримавши нелюдських умов життя і праці та суворого клімату Уралу. Поховали Нестора Івановича в холодну уральську землю. Зараз його могила, очевидно, ніким не доглянута, але в Драчинцях він не забутий. Внуки пам’ятають свого дідуся, часто його згадують, а от поїхати в Росію до нього на могилу не мають можливості.
Савета Михайлівна ще довго переховувалась: вдень – у дзвіниці сільської церкви і на цвинтарі, а коли темніло, йшла на свій город і висапувала його при місячному світлі, щоб хоч якось прогодуватись і вижити. Та це її не врятувало. Енкаведисти схопили знедолену, знеможену жінку і на схилі літ відправили її на Далекий Схід. В засланні Савета Михайлівна перебувала аж до настання «хрущовської відлиги».
У 1961 році залишки великої, всіма знаної і шанованої в Драчинцях родини Купчанків повернулися у рідне село.
Радянська влада жорстоко покарала їх за те, що вони були українцями – мужніми, гордими, нескореними.
Олександра Гасяк.
голова Драчинецького осередку політв’язнів та репресованих
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 395-398