- Перегляди: 178
ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 43 РОКИ
На Путильщині, в дуже гарному селі Розтоки, шо розкинулось на берегах гірської річки Черемош, народилася майбутня патріотка, підпільниця, борець за звільнення України від окупантів ГРИГОРЯК МАРІЯ СЕМЕНІВНА.
На світ Божий прийшла 22 січня 1924 року, коли Україна святкувала Йорданці свята. Як згадували батьки, день був морозний зі сніговієм. Та й доля була в Марічки не дуже ласкава, були свої «сніговії», що забрали все найдорожче в її житті.
Початкову школу закінчила в рідному селі, вчилася добре, була допитливою дитиною, батьки виховали її в релігійному дусі. Росла Марічка в гарній дружній сім’ї Семена і Євдокії Джуряків. Мала гарний голос і співала в шкільному і церковному хорі. Подальшу освіту осягала самотужки.
- Перегляди: 177
МІЙ НАРОД БУДЕ ВІЧНО ЖИТИ
Здається немає такої українки, яка б не зазнала ударів долі.
ІРИНІ ЯКОВІЙЧУК, 1908 року народження, родом з села Усть- Путила Путильського району йшов 42 рік, як неждано нагрянула біда. В один момент її життя перетворилося на суцільні муки і страждання. Ось що довелося пережити п. Ірині:
«Ми вже всі спали, згадує п. Ірина, коли серед темної ночі почувся сильний стукіт у двері і вікна одночасно. Чоловік відчинив двері, до хати увірвалася група військових з автоматами в руках і спитали: «Хто тут Ірина Яковійчук?». Так я була заарештована НКВД.
- Перегляди: 169
Ця дата 13-го червня 1941 року запам’яталася мені на все життя. Пам’ятаю, коли до нас пізно вночі постукали чужі люди. Мама думала, що то приїхав тато з роботи, який працював в Чернівцях, відкрила двері, зайшла в кімнату і почала засвічувати лампу. Побачивши чужих людей, які ввалилися в хату, з переляку опустила лампу на землю. Один з них допоміг мамі засвітити лампу. Потім мама хотіла прилягти коло маленького братика, але незнайомець сказав: «Вставай, хазяйка, тут тебе нельзя жить».
Мама почала дуже плакати, просила: «Не беріть мене нікуди з малими дітьми, прийде мій чоловік тоді підемо разом!». На мамин плач я прокинулася, мені тоді було 6 рочків, а мої молодші сестричка та братик, яким було 11 місяців, спали міцним сном. Вони і не думали, що така біда звалилася на нашу хату. А москалі – червоні чекісти – кричали: «Бистрєй собірайся, хазяйка, тебе нельзя здесь більше жить. Поєдєш к мужу в Черновци». Розбудили малих дітей, які почали плакати – верещати, мама собі голосить. Страшно згадувати, що то було.
- Перегляди: 155
«КАТЮЗІ ПО ЗАСЛУЗІ »
В селі Нові Бросківці Сторожинецького району орудував чекіст Іван Авакумов, якого напевно родила не мама – жінка, а жадна крові тигриця. Настільки це був жорстокий чоловік.
Майже кожну суботу він викликав до сільської ради когось із сільських чоловіків і бив до смерті, що кров’ю були заплямовані всі стіни, і підлога була вся в крові. Потім хтось із жінок пів дня відмивав сліди крові після тих катувань. Побиті чоловіки ще довго хворіли, а дехто ставав інвалідом, бо мав відбиті легені, пошкоджені нутрощі, поламані кості. Він наводив великий страх на людей, коли йшов сільською дорогою, люди втікали, щоб не попасти цьому звірові на очі.
- Перегляди: 166
За листівку молодість мою забрали
Дарія Михайлівна Слівінська (з дому Барановська), народилася 12 березня 1931 року в м. Заболотові Івано-Франківської області. В 1948 році закінчила середню школу і поступила в Чернівецький учительський інститут на фізико-математичний факультет. В той час молодь України гуртувалася відповідно до поглядів та закликів членів ОУН ставати в ряди борців за визволення з поконвічного поневолення. Почали з’являтися листівки, які приносили студенти і нелегально розповсюджували серед молоді. В основному листівки роздавав Кучерко, студент Чернівецького університету, який не був заарештований, спокійно закінчив університет і виїхав на Далекий Схід. Особисто мені листівку дала Клебанович. Вона була знайома з Кучерком, вони мешкали по сусідству і мали між собою зв’язок. Мене заарештували 03.01.1949 року. Також були заарештовані дві товаришки Клебанович і Пасічник. Цих дівчат сильно били на слідстві, особливо Клебанович. Пасічник не повернулася в Україну, померла в таборі.
- Перегляди: 168
«За тих, що наверху»
Козуб Євдокія родом із села Топорівці Новоселицького району не була репресована, але проводила активну національно-політичну діяльність в рідному селі. Розповідаючи про участь односельчан в боротьбі з окупаційною владою, згадала про досить цікавий випадок, який стався в 1946 році в їхньому селі.
Під вечір, коли сонце котилося на захід, прийшла до них чота «Кривоноса» на тимчасовий постій, бо в ночі мали намір перейти на Галичину. Гостили повстанці у секретаря сільської ради Гуцуляка Степана.
- Перегляди: 331
дочка Миколая, народилася в 1926 році в селі Топорівці Новоселицького району, в національно свідомій селянській родині. Освіту отримала в рідному селі.
В 1946 році вступає в організацію ОУН і отримує псевдо «Зірка». Виконує обов’язок зв’язкової у боївці «Грома» – Івана (Івонця) Кравчука, що родом з села Топорівці.
Не один кілометр пройшла стежками зв’язку, доставляючи необхідну пошту і літературу в назначені місця.
Їй вдалося уникнути арешту і залишитися живою. В даний час проживає в рідному селі Топорівці.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 457
- Перегляди: 157
Пройшовши пекло гулагів.
Моя Голгофа почалася 1949 року 14 жовтня на свято Покрови, згадує колишня студентка Чернівецького педінституту МАРІЯ ГОГОЛЬ. Я тоді була другокурсницею і проживала з двома дівчатами. Одна з них дружила із студентом медичного інституту. Саме він дав мені книжку Б. Грінченка «Сонячний промінь», в яку була вкладена листівка. З тієї агітки нічого не можна було прочитати, виразним був тільки заголовок «Хто ми і за що боремося» та приписка від руки «Прочитай і передай іншому». Книжку я не читала, а листівку переслала товаришці поштою.
- Перегляди: 161
син Никифора, народився 02 грудня 1925 року в с. Шишківці Кіцманського району в національно свідомій родині. Освіту здобув в рідному селі, де навчання провадилося румунською мовою. Рідну українську мову вивчив самотужки вдома. Мій батько закінчив гімназію при австрійській окупації, був освіченою людиною. У нас вдома було багато книжок українською мовою, які я читав із задоволенням.
У нас була велика господарка, ми мали 6 га поля. Коли перший раз прийшла радянська влада до нас у село, то моїх батьків заставляли йти в колгосп. Батько відмовлявся, тоді його викликали до сільради та й сказали: «Маєш дві дороги – або в колгосп, або в Сибір». Щоб нас не вивезли батько дав згоду і вступив до колгоспу. Мама дуже плакала, бо не хотіла працювати в колгоспі, але виходу не було.
- Перегляди: 177
«ВИ МЕНЕ НАЗДОГАНЯЙТЕ, ЛИШ МОГО НЕ ЗАЗНАВАЙТЕ» -
сказала в свій 95-тий рік народження п. МАРІЯ ТУРЕЦЬКА, жителька м.Заставни, член Заставнівського районного товариства політв’язнів та репресованих.
Пам’ятає, як на другий Святий вечір 18 січня 1945 року вивозили їх до Сибіру. Марії Степанівни доля усміхнулася – її в списку на вивіз не було, бо в той час вийшла заміж і прізвище змінила на Палагнюк. До Святої вечері сідала одна, обмиваючись сльозами. На другий день раненько побігла шукати рідних. Знайшла аж у Чернівцях. Два тижні носила батькам їсти. Потім батьків повезли в Архангельську область, де протягом двох місяців не стало ні батька, ні матінки.