Напередодні німецько-радянської війни, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на початок червня 1941 року в тюрмах, що розраховані на 30753 осіб, утримували 72 768 людей. Тюрми Західної України також були сильно переповнені. Ці люди були заарештовані більшовицькими каральними органами в ході радянізації та приєднання до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини після «визвольних походів» Червоної армії в 1939-1940 роках.
23 червня 1941 року нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який приказав евакуювати в’язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області передбачалося вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак блискавичний наступ німецьких військ, нестача транспорту та безлад поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану.
Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення.
4-5 липня з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер. З обох боків мосту пригнали два ешелони з вагонами із в’язнями (14 вагонів – кожен із 50-70 людьми). Очевидець Василь Юрійчук, який на той час був підлітком і приносив обід своякові, котрий працював на залізниці, нарахував з одного берега – 8, з другого – 6 вагонів. Один з цих ешелонів містив арештантів Чортківської в’язниці, інший – Коломийської. Це були переважно хлопці та дівчата з Буковини, Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини. Було й чимало дітей.
НКВД-есівці облили вагони пальним, підпалили (за іншими даними підірвали) та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі - майже ніхто не вижив. У молдовському містечку Вадул-луй- Воде у братській могилі поховано людей, тіла яких принесла стрімка течія Дністра. їхні руки були зв’язані колючим дротом.
Тернопільський краєзнавець і дослідник людських доль Гасай Єфрем Олександрович виявив, що декільком студенткам з цих вагонів вдалося врятуватися.
З поїзда, який віз в’язнів через Заліщики і який енкаведисти висадили в повітря, вискочили і врятувалися: студентка Пастівнич Марія, родом з с. Лиса Підгаєцького району, Тернопільської області, Ярема Ірина, Копил Люба, Оля (прізвище невідоме) з с. Ішкова біля Бережан, Добровольська Ірина і Середа (ім’я невідоме) з Саранчуків.
Радянська пропаганда, як і в інших подібних випадках «повісила» цей злочин на нацистів. Та залишилося багато свідків, які бачили, що це скоїли більшовики.
Після проголошення незалежності України спеціальна комісія з розслідування цієї трагедії при Заліщицькій міській раді і організація «Меморіал» встановили: «На початку війни енкаведисти висадили в повітря залізничний міст і скинули у ріку Дністер вагони з людьми».
Зараз по обох берегах Дністра на місці трагедії стоять жертовні хрести, які нагадують про ті трагічні дні. Кожного року на початку липня люди вшановують біля цих хрестів пам’ять загиблих панахидою і поминальним словом.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 483-485