Квіти на порозі тюрми
Сільвія Козак (з дому Шевчук) народилася 28 вересня 1943 року в м. Чернівці в родині Євгенії та Володимира Шевчуків. Її батько, провадив свою підприємницьку діяльність, а мати працювала в пекарні. В 1944 році батька заарештували. Згодом був розстріляний в Лук’янівській тюрмі в Києві.
Маму, бабусю і маленьку Сільвію органи НКВД вивезли на спецпоселення в пос. Візяй Пермської області. Бабуся захворіла і за короткий час померла. Пам’ятаю розповідь мами, як нас погнали на лісоповал, мама пиляла дерева, а я сиділа на пеньку весь час плакала та просила їсти. Коли мені виповнилося 10 років, я разом з іншими дітьми, ходила до лісу збирати гілки для опалення класів, бо було дуже холодно.
В 1958 році нам дозволили повернутися в Україну. Думали, що нашим бідам прийшов кінець, та склалося не так. За нами продовжували слідкувати. Розпитували сусідів, хто до нас приходить, про що ведуться розмови і т. д. Моя мама не витримала морального тиску і померла ще зовсім молодою. Я в 16 років влаштувалась на Чернівецький гумо-взуттєвий завод простою робітницею, бо змушена заробляти на прожиток.
Все своє життя розшукувала свого батька. Про його загибель дізналася на початку 1992-го року, коли Україна стала Незалежною державою. Батько був розстріляний в 1944 році у Лук’янівській тюрмі. Тому я, перебуваючи у Києві, пішла до Лук’янівської тюрми, щоб дізнатися, де його могила. Сторож тюрми розповів, що всі трупи бульдозером згортали в каналізаційний відвід. Ось таке «щасливе життя» принесли нам в Україну комуністи. Єдине, що я змогла зробити, так це покласти квіти у воріт тюрми.
Вийшла заміж за Миколу Козака, разом виховали двох синів Миколу та Юрія. Сини подарували нам чотирьох любимих внуків: Романа, Дмитра, Вероніку та Євгенію.
Спогади надала Наталія Козак, невістка, дружина Юрія.
Сільва Володимирівна Козак була членом Товариства з перших днів його заснування, активно працювала, організувала осередок в Садгорі й очолювала його, брала участь в перезахороненні повстанців «Грома» – Деонізія Кравчука і «Скригуна» – Івана Северина.
В 1994 році обрана головою Чернівецького міського Товариства політв’язнів та репресованих. Член ОУН з 2000 року, отримала псевдо «Леся», вела фінансові операції організації. Після важкої хвороби, померла 01.11.2006 року. Похована на цвинтарі в Садгорі біля могили її матері Євгенії. Сільва Володимирівна мріяла побачити своїх внуків дорослими, щасливими в житті. Та доля розпорядилася інакше. Її внуки виросли уже без коханої бабусі.
Спокій Тобі вічний, дорога наша Подруго. Твій світлий образ буде завжди в серцях Твоїх однодумців, тих що любили і шанували Тебе.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 435-438