Спогади про пережите
Молодість мого покоління тісно пов’язана із визвольними змаганнями на теренах нашого краю. Спробую відновити в пам’яті події тих років, але перед цим коротко про себе.
Я народився в 1929 році в с. Микулинці Снятинського району Івано-Франківської області в незаможній селянській родині. Батько був вояком УПА, патріотом – українцем, членом «Просвіти». Мати була активною членкинею «Союзу Українок», скарбником її організації. Батьки і мене виховували у тих же традиціях українського націоналізму Греко- Католицької церкви. У 1948 році я закінчив Снятинську середню школу і вступив до Чернівецького державного університету на українську філологію. Та недовгим було моє студентування.
Темної травневої ночі 1949 року мене заарештували кагебісти. Разом зі мною були арештовані також колишні однокласники, студенти різних факультетів університету: Ігор Салій, Василь Попович, Онуфрій Аронець, Мирослав Нижник, Марійка Малюк, Ольга Григорчук. Одночасно відбулися арешти моїх друзів у Львівському університеті.
Посадили в одиночну камеру і почалися нічні виснажливі допити. Били вишколено, немилосердно, але так, щоб слідів не залишати. Вів слідство слідчий КДБ, садист капітан Путінцев. Звинувачували мене в членстві ОУН, у зв’язках з УПА, в антирадянській агітації. Та доказів про моє членство у них не було і з часом це звинувачення відпало само собою. Стосовно зв’язку з підпіллям чекістам було дещо відомо через зраду. Ще навчаючись у Снятинській школі ми, старшокласники, включилися в посильну допомогу підпіллю. Збирали медикаменти, бинти, вату, гроші. Все це згодом передавали через зв’язок до підпільних шпиталів. Зв’язковою була Марійка Микуляк на псевдо «Слава», яка потрапила в засідку, підірвала себе гранатою, щоб не попасти живою в руки червоним катам. Мене звинувачували в розповсюдженні забороненої літератури, у співанні стрілецьких пісень та в агітації не вступати в ряди комсомолу.
В 1947 році з сестрою Одаркою ми поїхали до Києва провідати нашого вуйка, маминого брата Василя Касіяна, відомого графіка, народного художника, професора, депутата ВР України. Там зазнали великих прикрощів.Ми поїхали в домашніх гуцульських строях. Нас обзивали «запаленнями, націоналістами, бандерівцами». Замість української мови скрізь чути лише якийсь суржик. На березі Дніпра пам’ятник Володимиру недоглянутий. Дерев’яний хрест зламаний висить на дротах. А неподалік, біля заводу «Арсенал» відкривають пам’ятник «великому вождю» в бронзі, в мармурі та граніті. І це все у столиці України!
Своїми враженнями я поділився з друзями, хтось доніс про це. На слідстві мені це навели і я мусів признатися.
14 жовтня 1949 року військовим трибуналом Прикарпатського округу було винесено мені вирок: 25/5 років таборів з конфіскацією майна. Після винесення вироку нас перевезли до Львова на пересильний пункт, а потім загрузили в телятники і повезли на північ. Голодні, перемерзлі в’язні вмирали. Їхні тіла скидали на полустанках, серед поля.
Так ми опинилися в Інті, Комі АРСР. Почалося каторжне життя, робота на шахтах, лісоповалах. Довелося терпіти подвійні жорстокі й немилосердні знущання від табірного начальства і від кримінальних злочинців. Все це призвело в’язнів до непокори. В другому лагпункті почався переворот, знищили «верхівку» блатних і поклали край кримінальним злочинцям.
В жовтні 1955 року я був звільнений з табору, повернувся в Україну і з великими труднощами поновився на навчання на другий курс Чернівецького університету. Тут я зустрів колишніх політв’язнів Ярослава Микитюка, Василя Фащука і Зеновія Попадюка. Біля нас почала гуртуватись студентська молодь, що не дуже подобалось парткому і «спецвідділу». Нам загрожувало виключення з університету, про що нас повідомив наш куратор, покійний нині Степан Дігтяр. Угорські події 1956 року прискорили наше звільнення з університету як «неблагонадійних». Почалася життєва епопея в пошуках роботи, прописки. Вдалося знайти роботу в Снятинській друкарні, але згодом і звідти звільнили за «недовіру». Доля закинула на Буковину. Закінчив заочно поліграфічний технікум. Працював у Вижниці, постійно перебуваючи під наглядом КДБ.
У 1989 році вийшов на пенсію. Слава Богу, що дожив до світлих днів незалежності.
Марія Огородюк написала нарис про Ярослава Кіцула «Тоді якраз весна буяла», про мрію його нездійсненну. Він мріяв, що в один прекрасний день зайде до класу як учитель і скаже учням словами Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх Дітьми безпам’ятно забутий...
Ярослав Кіцул, член Чернівецького обласного Товариства політв’язнів та репресованих.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 430-431