Ірина Войцехівська (з дому Зарицька) - відома громадська діячка, велика патріотка України, невтомний борець за українську державність, багатолітня голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів і репресованих. 

Народилася 12 грудня 1930 року на Івано-Франківщині (м. Коломия) в національно-свідомій українській родині. В 1947 році стає членом ОУН, мала псевдо «Зірка», «Говерла». За участь у національно-визвольній боротьбі арештована в квітні 1949 року, засуджена за ст. 54-1 «а» та 54-11 терміном на 25 років радянських концтаборів і 5 років позбавлення прав. Термін присуду відбувала в Тайшеті та на Колимі. Звільнена 12 квітня 1956 року. Реабілітована.

В Україну повернулася з родиною в 1977 році, оселилась в Чернівцях. З дня проголошення Незалежності України в 1991 році починається новий відлік її праці в суспільному житті Буковини. Вона є одним із засновників Чернівецького обласного товариства політв'язнів та репресованих в 1991 році, яке очолювала з 1997 по 2014 роки. В 1994 році створює Чернівецьке обласне товариство дітей політв'язнів «Спадкоємці». В 1995 році створює на Буковині організацію «Ліга українських жінок» та 2 роки очолює її. В 1999 році за дорученням Теренового проводу ОУН відновлює діяльність ОУН на Буковині. За її ініціативи в Чернівецькому Краєзнавчому музеї відкрито кімнату репресій, де висвітлюється життя і діяльність колишніх політв’язнів, вояків УПА і ОУН.

3 1997 року постійний член Проводу Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. У 2005 році була делегатом Всесвітнього Великого Збору ОУН, який проходив в Угорщині, де її обрано членом Всесвітньої Координаційної Ради ОУН.

Займалась просвітницькою діяльністю та видавничою справою. Член редакційної колегії книги «Реабілітовані історією», автор декількох буклетів присвячених 100-річчю Є. Коновальця, 100-річчю Р. Шухевича та 100-річчя С. Бандери.

Займалась правовою діяльністю - надавала допомогу в оформленні документів та отриманні реабілітацій дітям колишніх політв’язнів та репресованих, які народилися в Росії під час перебування їхніх батьків на спецпоселенні або ув'язненні. За весь час реабілітаційні документи отримало 105 осіб.

Указом Президента України нагороджена орденом «Княгині Ольги» III ступеня, ювілейною медаллю «Двадцять років Незалежності України».

За свою працю в Товаристві та суспільному житті Буковинського краю нагороджена ювілейними медалями: «50-річчя УГВР», «90-річчя С. Бандери», «60 років УПА», «За заслуги», «Хрест Слави», від Всесвітньої Організації Українських Націоналістів отримала «Почесний організаційний знак».

Ірина Франківна Войцехівська - взірець непідробного патріотизму, глибинної любові до України - до останнього подиху серця служила вірою і правдою рідній землі і нації. Померла 09 липня 2014 року. Похована в Чернівцях.

Автобіографія. 

Я, Ірина Зарицька, в одруженні Войцеховська, народилася в Галичині у невеличкому місті Коломия, що розкинулось над рікою Прут. В цьому місті пройшло моє дитинство, шо бачило страшні воєнні руїни, які залишили свій слід на все життя. Тут батьки віддали мене на навчання до «Рідної школи», а потім навчання продовжила у Народному Домі, що було продовженням гімназії, де директором був професор Ковбуз. Справа в тому, що нашу гімназію німці, при відході, спалили. Тут ми навчалися разом з хлопцями, а з приходом російської окупації нас розділили. Після розподілу школи на чоловічу і жіночу продовжила навчання в жіночій школі ім. Лесі Українки до 10-го класу.

Я виховувалася в національно свідомій родині. У нас вдома була невелика бібліотечка, де були українські книжки, що приносили мої двоюрідні брати по лінії батька Григорій Грицак та Ромко Домчук, які були в УПА. «Кобзар» був у нашій родині як Біблія. Окрім того, на Галичині священики до обіду були духовними особами, а після обіду – просвітянами, розгортали багатогранну громадську діяльність. Коли радянська окупаційна влада заборонила учням ходити до церкви, то ми все одно збиралися у захристії і там отримували духовне виховання. Найбільший вплив на моє націоналістичне освідомлення мали твори А. Чайковського «За сестрою», «Жаль ваги немає», «За віхоть сіна», «Олюнька», «Козацька помста», «На уходах» та інші його історичні оповідання і повісті, в котрих висвітлював історію рідного народу. Ці твори я пам’ятаю і сьогодні. Уже з ранніх літ я почала усвідомлювати всю трагедію нашого народу, та всієї України. Моя мама була членом Союзу Українок і виписувала журнал «Жіноча доля», який виходив в Коломиї. Один із цих журналів зберігся в мене до сьогодні. Була також «Історія України» М. Грушевського, видана в Празі, всі томи якої були конфісковані під час мого арешту.

Завжди прикладом для мене були жінки – січові стрільці Софія Галечко, Олена Степанів. Завжди схиляю голову перед мужністю українського жіноцтва, які брали участь у визвольних змаганнях ОУН-УПА, героїчно вмирали за волю України не зрадивши національної ідеї. В окремих випадках проявляли більше мужності, кмітливості і витримки ніж чоловіки.

В 1945 році товаришка Ганнуся Лепкалюк познайомила мене зі своєю сестрою Іриною, яка працювала в Коломийському проводі ОУН референтом пропаганди під псевдонімом «Леся». Ми часто зустрічалися в помешканні професора Ореста Кузьми, де в той час проживала Ганнуся. Я виконувала всі доручення «Лесі» і «Крука», а на Різдвяні свята в 1947 році склала присягу на вірність України і стала членом ОУН, отримала псевдо «Зірка», а потім «Говерла» (в архівній справі значиться псевдо «Горлиця»),

Внаслідок зради, я була арештована в ніч з 17 на 18 квітня 1949 року на Вербну неділю. Слідство проходило в Коломиї, допити вели лейтенанти Раззарьонов і Булочкін. Одного разу Роззарьонов після чергового допиту наказав кинути мене в підвал. Я впала на солому, яка кишіла блощицями і вошами. На мене накинулися щурі, які почули свіжу кров. Я кричала, просила витягнути мене з цієї ями, а наглядач лише сміявся. Ніколи не думала, що прийде такий час в моєму житті, що буду просити Бога, щоб не наступала ніч. Немає нічого страшнішого, як допити в нічну пору. Ніколи не зможу ні забути, ні простити ті побиття, які наносив чекіст Раззарьонов. Коли приводили мене на допит, то в кімнаті, де він сидів було напівтемно, щоб не бачити його перекривленого від злоби обличчя. Приказував сідати на табурет, який був прикутий до підлоги. Мав звичку ходити кругом і оглядав мене з усіх сторін, а я чекала, коли він нанесе перший удар. Кров застигала в жилах від страху. І так кожну ніч. Задавав одне і теж питання: «С кем из бандитов была связана? Кому давала медикаменты, деньги? Говори!»

Слідство продовжувалося три місяці. Нічого не добившись від мене, дали мені спокій. Засуджена за ст. 54-1а і 54-11 на 25 років радянських концтаборів і 5 років позбавлення в правах.

Після суду нас перевели в загальну тюрму, що знаходилася на вул. Лесі Українки в Коломиї. Одного разу я дивилася через так званий «намордник», що закривав вигляд з вікна тюрми на вулицю, але хтось ще раніше відламав кусок дошки і через ту маленьку щілинку проглядався тротуар. І раптом я побачила маму, мою матусю, яка була одягнута в усьому чорному. Я з усієї розпуки крикнула «Мамочка!», а вона тільки перехрестилася, даючи знак, що почула мене. В цей час з грохотом відкрилися двері камери і надзиратель «рябий Семен» (так звали його в’язні), стягнув мене за ноги з нар і повів до карцера, де я пробула 10 діб. Підлога в карцері була вкрита водою до самих щиколоток, а по середині невеличкий стовпчик, що можна було б сісти, якби він не був вогкий.

У вересні 27 числа 1949 року, на самого Чесного Хреста, нас вивели з тюрми і колоною повели на залізничний вокзал. Під тюремною брамою нас уже чекали родичі, знайомі, друзі. Попрощатись з рідними нам не дали, стояв сильний крик, плач, собаки гавкали – це було щось страшне, серце розривалося від болю, жалю і розпуки. Той день, прощання з родиною і рідним містом я запам’ятала на завжди. Сльози батьків, рідних мені найдорожчих людей, простягнуті мамині руки до вагонних грат, крик конвою все злилось у розпач довгої розлуки.

Це було підсвідоме прощання з рідним містом і найдорожчими для мене рідними людьми, яких побачу через 10 років, але не в Коломиї, а в Сибірі, в поселенні Тинда Амурської області, куди мої батьки були силою вивезені на спецпоселення, отримавши довічний термін перебування. Більше до Коломиї – міста моєї любові і смутку, мені не судилося повернутись.

Термін відбувала в Тайшеті Іркутської області, в 106 колонії, де працювала на лісоповалі, а потім нас перевезли в 103 каторжну зону на будівництво залізничної дороги Тайшет – Братськ. Це була дуже важка робота, доводилося шпали носити на плечах, які з часом були зранені до крові, а як сильно нас заїдала комашня, не помагали ні накомарники ні вінки з тирси. Очі заливав солоний піт змішаний з кров’ю.

Мої батьки (з дому Сенидчук) Стефанія та Франек Зарицькі – прекрасні, порядні, працьовиті люди, Греко-Католицької віри сповідання. Старший брат мати Мар’ян Сенидчук був священиком і помер від тифу під час першої світової війни, а також двоюрідний мамин брат Іван Калиняк також був священником. Батьки були національно свідомі, патріоти і нас дітей виховували на цих моральних засадах. Батько працював в рем.конторі, мати не працювала, всю увагу віддавала вихованню дітей, а було нас троє: я, старший брат Володимир та молодша сестра Євгенія. З нами також мешкала бабуся Розалія мати мого батька.

Після мого арешту через 9 місяців, у 1950 році на Йордан вся моя родина була вивезена на спецпоселення до Сибіру, де вони пробули до 1961 року. Конфісковано все майно, забрали хату, яку так і не віддали.

Отримавши дозвіл на виїзд в Україну, батьки повернулися до Коломиї, де їх вороже зустріли представники НКВД. не давали дозволу приписатися, аж до 1963 року. До того часу поневірялися, ночували то на вокзалі, то допізна сиділи в парку і там на лавці спали до світанку. Мій тато звернувся до свого рідного брата Миколи з проханням дозволити їм тимчасово пожити у нього, але він сказав: «Франю, ти цього хотів, ти це маєш, а мені цього не треба». Більше батьки до нього не заходили. Часто накладали на батьків штраф, як на бездомників. Серце моє кров’ю обливалося, коли читала їхні листи про поневіряння.

Та є добрі люди на світі. Одного дня їх зустріла знайома єврейка (вихристка) пані Анна Прокопчук, дізнавшись про горе, яке їм доводиться переносити, взяла їх до себе, приголубила, накормила, а ранком взяла у батьків паспорти і поїхала до Івано-Франківська. Ввечері повернулася з доброю новиною. «Пани» сказали чекати, що прийдуть за ними, припишуть і дадуть кімнату. І так сталося. Я до кінця свого життя вдячна цій чужій, добрій людині за таку щедру допомогу. Мабуть вона це зробила тому, що її вуйка Макса мій батько спас від німецької облави і довший час переховував у нас у підвалі.

А моє життя котилося іншою дорогою. У 1951 році нас більшесрочників перевезли на Далекій Схід. Спочатку в поселення Тишкіно, це була зона побутових (битовики) в’язнів, серед яких було багато «блатних». Пам’ятаю випадок, який міг закінчитися трагічно. Ранком блатні увірвалися в наш в барак і стали вимагати від нас їжу, одяг. Почали стягати з дівчат взуття. Але наша бригадир Ольга Магола, родом з Львівщини, відірвала від нарів дошку з цвяхами і почала їх бити. Ми всі також вступили в бійку і почали цю погань бити, хто як міг, поки вони не втекли з бараку. А на ранок наступного дня, ми ще всі спали, як блатні оточили наш барак, обнесли його сіном, яким були набиті їхні матраци, і підпалили наш барак. Ми прокинулися від пострілів конвоя, які стріляли з вишок. Тут почалося пекло. Наш барак на ніч закривали надзирателі і вийти відразу ми не могли, задихались димом. На наше щастя пішов сильний дощ і пожежа була погашена. Надзирателі нічого не могли самі зробити, на допомогу покликали з гарнізону військових і нас всіх вивели за межі зони. Строєм пішки повели нас в поселення Уй, який знаходився на відстані 20 км від Тишкіно. Дощ не переставав падати, всі ми намокли до нитки, під ногами болото, вітер пронизував до костей, та ще й голодні, у мене розболівся сильно зуб. Нас всіх трясло від сильного холоду, зуб на зуб не попадав. Ми ледве дійшли до того поселення, влаштувалися в бараках. Хоч трохи зігрілися, потім нас накормили і ми всі лягли спати на голі дошки. Накритися не було чим – весь одяг був мокрий.

На поселенні Уй ми пробули два місяці. Сюди пригнали ще жінок-політв’язнів, де ми проходили карантин перед виїздом на Колиму. Першого листопада нас жінок в кількості 850 осіб завантажили на пароплав «Міклухо-Маклай» і поплили Охотським морем, де нас чекала Колима – «чудная планета, гдє 9-ть месяцев зима, остальное лето».

В цей час море дуже не спокійне, сильно штормило, була сильна «качка», всі ми її переносили дуже важко, покотом лежали, щоб не так тошнило. В бухту Нагаєво наш пароплав прибув 8 листопада, де вже все було покрите снігом.

З пароплава сходили на берег напівживі, так сильно нас вимотало восьмиденне плавання на вздиблених хвилях Охотського моря.

В Магадані нам всім поміняли прізвища на табірні номери. Мій номер «Д2 – 42».

Наші дівчата працювали на різних важких роботах: кам’яний кар’єр, цегельний завод, на будівництві м. Магадана. Не раз ми чули, як начальство нам казало: «Нам не нужен ваш труд, нам нужни ваши мученія».

Я з дівчатами працювала на будівництві, копали траншеї під фундамент будівель. Добре запам’ятався день, який міг бути останнім в нашому житті. Нас семеро дівчат копали траншею і вже дійшли до глибини два з половиною метра, але твердого грунту ще не натрапили, як роздався удар в рельсу, що сповістив кінець робочого дня. Ми повилазили з траншеї і готовились відносити інструмент, як раптом роздався невеличкий гул, ми обернулися і побачили, що траншеї повністю засипано землею – стався обвал ґрунту. Яке щастя, що Бог врятував нас від неминучої смерті.

Потім перевели нас на цегельний завод, де я пропрацювала до весни 1953 року. Після смерті Сталіна нас, більшесрочників вивезли в глибину тайги, там організувався новий лагпункт агробаза. Праця не була такою важкою, як на цегельному заводі, і працювали ми в одну зміну. Мені трохи пощастило. Мене взяли в КВЧ (культурно виховна часть) художником, я трохи вміла малювати і там працювала цілу зиму, «придурювалася», так називали тих, хто працював в зоні на легкій роботі.

Одного разу начальник лагера відправив мене і Любу Лисенко, нашу медсестру, в посьолок Стєкольний на пошту забрати листи і газети, а Люба, наша медсестра, мала отримати ліки і сказав, що черговий на вахті попереджений і вас пропустить. Коли ми вийшли за зону і направились в напрямку посьолка Стєкольний, почули якийсь свист. Люба каже: «Це що, пташки вже співають?» – і тут раптом щось мене зачепило за правий рукав бушлата. Я глянула і побачила, що рукав розірваний. Ми зупинились, обернулися і бачимо, що черговий залишив вахту біжить за нами і стріляє в нас. Ми з переляку не могли зрушити з місця, він підбіг до нас з наганом в руці, розлючений до безтями. Страшною лайкою накинувся на нас і наказав повертатися в зону. Так що мій рукав був розірваний кулею. Дякую Богові, що спас нас від такої смерті, яку нам готував навіжений солдат.

Після смерті Сталіна, мою справу переглянули та зменшили термін ув’язнення до 7 років концтаборів та 2-х років заслання. Звільнили мене з табору 12 квітня 1956 року.

Після звільнення я майже тиждень немала де жити. В день ходила по місту шукала роботу, але не брали, бо немала документів. Ще два роки ходила в комендатуру НКВД на відмітку. І тільки потім мені видали паспорт і я змогла влаштуватись на швейну фабрику швачкою.

Одного разу в 1969 році приїхала в Магадан комісія по набору учнів до технікуму легкої промисловості, в м Куйбишеві. Я набралася сміливості й пішла до них. Мене не питали про знання, а лише хто я, звідки, як опинилася в Магадані. Я все чесно сказала і була впевнена, що даремно прийшла. Через декілька днів прийшло повідомлення, що мене зараховано на 3-ій курс технікуму заочного відділення. Так я поступила на навчання в Куйбишевський технікум легкої промисловості, який закінчила з відзнакою. Отримала кваліфікацію закрійника жіночого одягу і все своє життя пропрацювала в ательє.

Вийшла заміж за Василя Войцеховського, родом з села Рашків Городенківського району Івано-Франківської області. Він був засуджений у 1944 році на 15 років каторги як член УПА. У неволі пробув 11 років, працював на уранових рудниках, отримав силікоз, який обірвав його життя на 52-му році життя. Похований в Чернівцях.

Виховали двох дочок, старша Марина отримала вищу музичну освіту, працювала вчителем музики. Виховала двох донечок Ірину і Наталку. На превеликий жаль вік нашої Іриночки був недовгий. Важка хвороба зупинила її молодий вік на 33-му році життя. Її чоловік Юрій дуже важко пережив втрату коханої дружини. Але не пориває зв’язків з нами, кажучи: «Ви моя дорога родина». Наталочка вийшла заміж. Разом з чоловіком Миколою (родом з села Кострижівка) виховують двох милих синочків Владика і Артемка. Коли вони приходять до нас в гості, то Владик не вітається «добрий день», а каже: «Слава Україні, банду геть!», а йому лише три з половиною рочки. Почув це гасло по телевізору й повторює.

Галина, молодша дочка, закінчила Чернівецький Національний університет, факультет прикладної математики. Працювала в інституті автоматики, а потім в обласній державній адміністрації. Виховала дочку Олю, яка закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом (МАУП) в Чернівцях. Працює підприємцем. Олечка вийшла заміж, разом з чоловіком Олексієм виховують сина Андрійка та донечку Ніку.

Дуже часто всією сім’єю збираємося за родинним столом. Відзначаємо дні народження ювілеї, релігійні та національні свята.

Від дня проголошення Незалежності України в 1991 році почався новий відлік праці в суспільному житті Буковини. Разом з друзями Микитою Салом і Сідонією Смеречинською створила Чернівецьке обласне Товариство політв’язнів та репресованих. Збирали спогади, світлини, речі, що дало змогу відкрити в Чернівецькому Краєзнавчому музеї кімнату, де висвітлюється життя і діяльність колишніх політв’язнів, вояків УПА і ОУН Буковини.

У 1994 році я створила Чернівецьке обласне Товариство дітей політв’язнів «Спадкоємці», головою обрано Григорія Самойленка. Під час головування Григорія в товаристві робота проводилася дуже активно. Після його смерті робота на жаль пішла на спад.

У 1995 році за дорученням пані Дарії Гусяк я створила на Буковині організацію «Ліга українських жінок» і два роки очолювала її. У 1997 році на черговій звітно-виборчій обласній конференції мене обрано головою Чернівецького обласного Товариства політв’язнів. Займаюся видавничою справою, організовувала виступи на радіо, телебаченні, в ЗМІ. Часто пані Людмила Черняк, журналіст Буковини, висвітлює діяльність нашого Товариства в обласній газеті «Буковина».

Постійно організовую святкові та ювілейні заходи, присвячені видатним діячам визвольних змагань. Регулярно висвітлюю в своїх статтях про злочини комуністичної каральної системи, хоч не завжди їх бажають друкувати. Багато було мною організовано поїздок на посвяту могил, пам’ятних знаків в інших областях.

За свою працю в Товаристві та суспільному житті Буковинського краю я нагороджена ювілейними медалями від Всеукраїнського Товариства політв’язнів «50-річчя УГВР», «90-річчя С.Бандери», «60 років УПА», Спілкою офіцерів нагороджена медаллю «За заслуги».

В 2005 році Президентом України В. Ющенко нагороджена орденом «Княгині Ольги» 3-го ступеня. В 2010 році головою Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих нагороджена «Хрестом Слави» та цього ж року від Всесвітньої Організації Українських Націоналістів отримала «Почесний організаційний знак», Подяку ОУН за внесок у відзначення 100-річчя від дня народення та 50-річчя загибелі С.Бандери. Від Львівської організації отримала медаль «За заслуги», яку вручив мені голова Всеукраїнського Товариства політв’язнів п. Петро Франко.

В 2010 р. нагороджена грамотою Митрополита Данила за співпрацю з УПЦ КП.

У 2011 році Президентом України нагороджена ювілейною медаллю «Двадцять років Незалежності України».

Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 673-695