Голод довелося мені пережити в с. Малинцях.

Причини цього голоду були в тому, що 1946 рік виявився надзвичайно посушливим, не було дощу. Але й голоду не було б, якби не високі “поставки”, які довелося виконувати людям, адже був забраний державою увесь хліб.

Голод у нашому селі тривав протягом року. Точних даних про кількість померлих немає, але вважаю, що загинуло близько 300–400 чоловік, а, може, й більше.

Хлібозаготівлі проводилися насильницькими методами: приходили представники влади до хати і, якщо селяни не хотіли добровільно здавати хліб, то починали скрізь робити обшук: у стайні, коморі, навіть у сіні, забирали все насильно, могли навіть заарештувати хазяїна хати. Хлібозаготівлі проводилися так, що людям не лишали зерна не те що на їжу, а навіть на насіння.

У мене було двоє малих дітей: хлопчик і дівчинка. З 60 соток зібрали ми тільки 150 кг пшениці. 100 кг забрали у держпоставку, а 50 кг залишили на прожиття. Спочатку ще можна було миритися, ще були старі запаси. Але з початком зими у селі почалося щось страшне. У кожній хаті був труп. Люди пухли від голоду. Молодшого сина врятувала коза. Наша сім’я голод переживала не так важко, як інші, тому що була й корова. Але доводилося довго збирати сметану, ховаючи від дітей, сир, щоб винести на базар, продати і купити зерно на посів. Але коли я прийшла на базар і розклала продукти, щоб продавати, з усіх боків налетіли змучені голодом люди, хапаючи руками все, що там було. Коли вони зникли, я побачила, що на стійці нічого не залишилося. На початку зими ще була картопля, яку чистили, а лушпиння викидали. Люди, які вже відчули голод, приходили і те лушпиння підбирали. Потім, як і всі інші, ми почали ходити по продукти у Снятии, Славутич. Під час голоду я винесла з хати усі килими, вишиті сорочки, рушники, все, що можна було поміняти на харчі. Речі в Славутичі міняли на жом, інколи на пшеницю. До Славутича добиралася довго, йшла пішки, а додому принесла маленький шматочок жому. Жом мочили, потім варили і пекли коржі, від яких опухали ноги. Одного разу пішов у Славутич мій чоловік, додому ж повернувся без нічого, у нього вкрали усі продукти, до того ж ще шапку і кожух.

Наприкінці зими було щось страшне: вже не було нічого їсти, нічого міняти. Коли зійшов сніг, почали розкопувати гнилий жом дво- і трирічної давності. Його варили і їли. Від такої їжі в людей пухли животи і ноги, вони не могли ходити.

Коли в полі та на городах почало зеленіти, почали збирати і варити лободу, кропиву, молоде жито. Щоб заробити на насіння, селяни йшли в Івано- Франківську область, де копали людям городи, допомагали сіяти, доглядати худобу. За це їм давали трохи зерна. Моя сусідка довго нічого не їла. Коли я прийшла до неї і принесла трохи їжі, то вона уже не могла їсти, а лежала пухла як колода; до обіду вона померла.

Багато людей не повернулося додому, одні померли по дорозі, інші залишилися в чужих краях. Багато людей померло від того, що довго не їли, а коли приносили їжу, наїдалися і теж помирали. Тоді було все дуже дороге. 50 крб. на той час були великі гроші і 50 крб. коштував 1 кг бандолів. Коли з’явилися молоденькі яблучка, то люди з голоду не могли себе стримати, їли і від того багато померло. Мій маленький син наївся падалого зеленцю і ледве вижив, кілька днів лежав із роздутим животом. У одній хаті мені дали на обід коржі з жому, від них потім тиждень не могла ходити. По городах викопували щойно посаджену картоплю. Коли з’явилися колоски жита, то опухлі люди ходили по полю і їли з них молоде зерно. До збирання мало що й залишилося. Потім вже почалася молода картопля, у лісі гриби, ягоди, людям стало легше переживати голод. Помалу він відходив. На осінь зібрали гарний урожай, так голод і минувся.

Травень 1994 

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 324-325