Омелян Масикевич

СЛОВО ПРО БРАТА

Вироки гестапо та НКВС проти поета Ореста Масикевича

МАБУТЬ, немає в світі держави і народу, який би переніс стільки агресій, знущань, геноциду в найжахливіших формах, масових розстрілів у мирний час, голодомору та нищення культури, природних і духовних багатств - як Україна та її народ.

Не будемо розшифровувати сказане вище, про це вже написано чимало. Ми зупинимося тільки на тому, що ворожі дії проти нашого етносу тривають і нині, після п’яти років проголошення незалежності Української держави [Стаття написана в 1996 році.]. На території України іде озвіріла кампанія проти української мови, літератури, мистецтва, видавничої справи і, взагалі, проти всіх атрибутів української державності. Активно діє в цьому напрямку сильна п’ята колона, підсилена яничарами, вирощеними в період марксистської епохи.

Ваш покірний слуга уже в заголовку обіцяв написати про нечуване переслідування в незалежній Україні нині покійного талановитого буковинського поета Ореста Масикевича, який все своє життя віддав боротьбі за волю України та її народу.

1. Перший вирок. Гестапо проти Ореста Масикевича

Мій рідний брат Орест Сидорович Масикевич залишив по собі добру пам’ять як журналіст, поет, перекладач, хоровий диригент, громадський діяч. На жаль, його ім’я мало відоме навіть у літературних колах, бо Україна, вірніше Радянська Україна, відцуралася від нього як від “ворога народу” (невідомо якого), незважаючи на те, що своє життя він цілком посвятив боротьбі за кращу долю українського народу, за що зазнав чимало знущань, які прискорили його смерть.

Народився Орест 9 серпня 1911 р. в селі Неполоківцях Чернівецької області. 16-річним хлопцем організував чотириголосий чоловічий хор із селян у буковинському селі Шипинці (колишній столиці відомої в історії Шипинської землі в XIV-XVI ст.), який уже при радянській владі отримав звання народного хору. Хор цей виступав з концертами в різних буковинських селах і в Чернівцях у роки жорстокої окупації боярської Румунії.

У 1935 р. 24-річний Орест призначається головним редактором щоденника “Час” у Чернівцях. Через якийсь час він мусив покинути цю посаду із-за опортуністичних настроїв керівників видавництва. В тому ж році він видає і редагує сатиричний журнал “Чортополох”, який з причини матеріальних нестатків перестав виходити через кілька місяців.

22 червня 1941 р. гітлерівські орди напали на Радянський Союз, в першу чергу на Україну, загарбання якої було головною метою німецьких нацистів: оволодіти Україною, зробити з неї колонію, а населення перетворити в рабів, які обслуговували б німецьку “панівну расу” (“герренфольк”).

Говорити і писати, що напад на Союз був несподіваним - просто дитяча наївність. Уже в 1940 р. до Румунії почали прибувати німецькі військові місії, на вулицях Бухареста появилися німецькі офіцери, яких з кожним днем ставало все більше, а в наступному році прибули різні військові частини.

Західна преса, а вслід за нею й румунська взахлин писали про підготовку фашистського вермахту до нападу на Союз та про плани Гітлера створити в Україні свій “лебенсраум” (“життєвий простір”). Весь світ читав і знав про цю страхітливу дійсність, тільки московські дипломати з посольства СРСР нічого не бачили і не чули.

Тим часом фашистські орди пішим і механізованим строєм наближалися до річки Прут, яка незабаром мала стати Рубіконом Гітлера.

Але серед ординців двадцятого сторіччя у ворожій уніформі були й українці-емігранти, які вичікували свій час, коли можна буде включитися в боротьбу за визволення поневоленої Батьківщини.

Якимось чином молодий буковинський поет Орест Масикевич познайомився із земляками-патріотами, які йшли із Західної Європи, щоб захистити народ України від звірств німецьких фашистів.

Залишиться назавжди таємницею, які дії планували при своїх зустрічах молоді люди, які збиралися захистити Україну неозброєними грудьми, в яких билися гарячі серця.

Не будемо називати прізвищ людей, які рекомендували німцям молодого буковинця на посаду бургомістра обласного міста Миколаєва. Можна тільки сказати, що вони через деякий час поплатилися життям за те, що чинили спротив новоявленим окупантам.

“Працюючи головою міської управи Миколаєва, Орест Масикевич робив усе, щоб відбудувати зруйноване місто, хоч якось захистити людей, котрі потрапили під німецьку окупацію, - пише Мирослав Лазарук у статті “Пісні холодні розстеляю в небі”. - Своїм авторитетом він порятував багатьох людей від смерті, допомагав військовополоненим і водночас, на відміну від тих українців, які сліпо вірили, що фашисти прийшли визволяти їх, Масикевич зумів довести до інтелігенції істину. На зборах у театрі він виступив зі сміливою промовою, що закінчувалася словами: - “Німці не прийшли визволяти Україну, вони прийшли завойовувати її для себе, щоб зробити з неї свою колонію. Але це їм не вдасться! Вони програють війну”.

Врешті-решт він сам потрапляє до катівської в’язниці, з дня на день чекає страти. Врятувавшись дивом, поспіхом переїжджає на Буковину” [1].

Тут необхідно зробити відступ і вияснити, яким “чудом” поет-бургомістр уникнув розстрілу. Після його смерті (1980 р.) у багатьох публікаціях було написано про трагедію буковинського поета, але ніхто, за відсутністю відомостей, не написав, яким способом він був врятований.

Задовго до виступу поета в театрі Миколаєва був такий епізод, який згодом відіграв велику роль у його житті. Крім німецького гарнізону, у місті перебував і гарнізон румунських військ, якими командував румунський генерал Дрегеліне, син генерала, який у Першу світову війну прославився на фронтах, і в усіх повітових містах Румунії, в тому числі і в окупованих Чернівцях, були вулиці, названі його ім’ям.

Сталося так, що румунський солдат украв хлібину в булочній. Його впіймали. Час був голодний і ганебний вчинок солдата викликав обурення жителів Миколаєва.

Генерал Дрегеліне направився до міської управи, щоб попросити пробачення у бургомістра за такий негарний вчинок румунського солдата. Увійшовши зі свитою до кабінету бургомістра, генерал був здивований, побачивши за службовим столом юнака, якого важко було собі представити на такій відповідальній посаді. Але справжнє здивування генерала було попереду. Він звернувся до свого перекладача і велів передати бургомістру привіт і коротку заяву про ціль свого приходу. Не давши перекладачеві виконати наказ генерала, бургомістр вийшов із-за стола і звернувся до генерала чистою румунською мовою, мовляв, нам не потрібний перекладач і т.д.

Коли здивування генерала уляглося, він сказав, що солдат, який украв хлібину, буде суворо покараний, на що румунський громадянин, він же український поет і голова міської ради, звернувся до генерала з проханням не карати солдата за його вчинок, а випустити з гауптвахти і звільнити від будь-якого переслідування. Бургомістр наполіг, щоб генерал пообіцяв так вчинити.

В короткій бесіді поет-бургомістр зауважив, що між українським і румунським народами та між українською та румунською державами в майбутньому повинні розвиватися дружні, добросусідські взаємини.

Прощаючись, як друзі, генерал і поет не знали, що їм ще доведеться зустрітися...

Довідавшись, що вчорашній миколаївський бургомістр опинився у камері смертників, румунський генерал звернувся до німецького командування з вимогою звільнити в’язня, якого він бере на поруки. Так сталося те “чудо”, про яке згадують деякі автори, пишучи про те, що, побувавши в застінках гестапо, поет Масикевич вийшов на волю, де йому довелося ще багато чого зробити для свого народу і багато чого пережити.

Напередодні від’їзду на Буковину від генерала до Масикевича прибув ад’ютант і передав, що з наказу головнокомандувача він супроводжуватиме колишнього бургомістра аж до його батьківської хати.

По дорозі додому, в Яссах, Орест відпустив офіцера, щоб той хоч на пару днів заїхав до своєї родини, де його чекали дружина і двоє дітей.

Але долю годі передбачити. Генерала Дрегеліне було призначено губернатором Буковини в той час, коли вона знову опинилася під окупацію Румунії. Прибувши до Чернівців, новий губернатор згадав, що в цьому місті проживає врятований ним від фашистської кулі Орест Масикевич. Після зустрічі та цікавих розмов губернатор призначає поета референтом в українських справах на території Північної Буковини. В основу діяльності референта входила боротьба за відкриття українських шкіл, де наші діти в умовах окупації не чули рідної мови.

Як свого часу в Миколаєві, так і в час перебування на буковинській землі, Орест попереджав українських патріотів про облави та інші заходи проти них.

Авторитет Ореста в той час виріс настільки, що в 1943 р., коли радянські війська почали контрнаступ і згодом підійшли до кордонів Румунії, румуни хотіли здобути підтримку українського населення в боротьбі проти совітів. З цією метою прибув до Чернівців король Мігай разом з президентом міністрів Мігаєм Антонеску (небожем диктатора Иона Антонеску). Але переговори з українськими представниками, очолюваними Орестом Масикевичем не дали результатів, бо румуни вже проявили себе під час окупації, як вороги українського населення.

“Більшість військовоздібних домучувались до українських повстанчих відділів, які від початку 1944р. перебували в Буковинських Карпатах” [2].

У Миколаєві в 1941 р. німецькі фашисти розстріляли буковинців: Б. Сірецького, В. Антонюка, В. Баранецького, І. Дідіва, В. Малярчука, Т. Панчука, а на початку 1942 р. в Києві - Одарку Гузар-Чемеринську, сестер Євгенію і Тоську Суховерських, А. Кибіча, С. Демидюка та інших [2]. Вічна їм пам’ять!

2. Другий вирок. НКВС проти Ореста Масикевича

Перед повторним зайняттям Буковини радянськими військами Орест емігрує до Румунії. Та вже 6 жовтня 1945 р. його арештовує “Смерш” і переправляє до Москви.

Найтяжчим злочином його перед радянською владою, з чим солідаризувалися і літературні кола в Україні, було те, що в перші місяці гітлерівської агресії проти СРСР Орест був головою управи міста Миколаєва. В 1969 р. обставини склалися так, що в мене була “розмова” зі слідчим КДБ, який, щоб мене принизити, заявив, що мій брат “вислужувався перед фашистськими окупантами”, але це була чергова брехня, бо на відомій усьому світові Луб’янці добре знали, що за “вислужування перед окупантами”, мого 29-річного брата, який без “парторга, комсорга і профорга” в оточенні шпигунів, сексотів та іншої нечисті вів боротьбу з озвірілими окупантами, щоб утримати порядок у місті, налагодити всі міські служби і захистити населення від репресій, фашисти засудили його до страти. Над будинком міської управи було піднято єдиний на той час на всій українській землі наш національний прапор.

Але того разу доля не дала Орестові загинути від фашистської кулі. Із камери смертників, як уже згадувалося, його врятував румунський генерал Дрегеліне.

Але, якщо Оресту вдалося врятуватися від гітлерівців, то “свої” вже його не пощадили. Після суворих допитів йому влаштовують у Москві традиційний суд і за “великі злочини” визначають йому 15 років концтаборів. Цікаво, що генерал НКВС у розмові з Орестом висловив здивування, що буковинський юнак один вів нелегку боротьбу з окупантами, що підпільний обком ВКП(б) у Миколаєві слідкував за його діями і збирався зав’язати з ним контакт для спільної боротьби, що він захищав навіть комуністів, на що колишній голова міста відповів йому, що комуністи теж свої люди і їх треба було захищати перед спільним ворогом.

Можливо, що ця бесіда з генералом, або просто елементарний сором спонукали наших “братів” скоротити строк з 15 до 10 років концтаборів під Братськом (Озерлаг), де Орест спочатку працює молотобійцем (з хворим серцем), а останні роки - як лікар. 10 років знущань сильно підірвали здоров’я “небезпечного буковинця” і його доставляють на санітарному літаку до румунського міста Тімішоари, де його чекала дружина Орися.

Уже в 1956 р. у ювілейні дні І. Франка в тімішоарській газеті “Драпелул рошу” (“Червоний прапор”) за 19 серпня під заголовком “Декада української літератури і мистецтва” була надрукована стаття Ореста Масикевича, як редакційна, а всередині статті, у заверстаній рамці два вірші І. Франка: “Україна - моя любов” у перекладі В. Кернбаха та “Місяцю-князю” в перекладі Ореста Масикевича.

28 серпня там же появилася і його стаття “Українська література”.

В газеті “В’як ноу” (“Новий вік”) у Бухаресті за 17 серпня 1956 р. було надруковано в перекладах О.М. “До моря сліз, під тиском пересудів”, “Місяцю-князю” та “Нехай і так, що згину я” І. Франка.

Після переїзду до м. Сіная поет і далі працює над перекладами творів І. Франка на румунську мову. Він переклав поему “Мойсей” та чималу добірку поезій Каменяра. Переклади роману Олеся Гончара “Циклон” і “Вибране” Павла Тичини, на жаль, так і не побачили світ через різні інтриги.

Під час перебування в Сінаї, де він веде семінари з української літератури, О. Масикевича приймають до Спілки письменників Румунії як українського поета. Румуни, колишні окупанти малої батьківщини поета, можна сказати усиновили його, розуміючи, що від нього відцуралася велика батьківщина.

За поетичну збірку “На місячних перехрестях” (Бухарест: Критеріон, 1971) Орест Масикевич отримує премію Спілки письменників Соціалістичної Республіки Румунії. У 1979 р. появляється збірка поета “Буреквіти”, а третя - “Клю-зілля”, до якої ввійшли і прозові твори, вийшла вже після смерті поета (1983).

В тому ж 1983 р. у тритомнику “Європейський символізм” опубліковано в перекладах О. Масикевича на румунську мову поезії О. Блока, І. Анненського, О. Олеся, М. Драйхмари, В. Болинського, В. Чумака, болгарського поета Д. Дебелінова, німецького поета М. Даутендея та ін.

У збірниках, які виходили у Бухаресті (“Ліричні струни”, “Наші весни”, “Окрилений час”, “Новий вік” та в альманасі “Обрії”) друкувалися вірші й проза поета.

В довоєнний час у різних публікаціях на Буковині, в Румунії та інших країнах побачили світ його літературознавчі та інші статті. Після смерті поета в бухарестській пресі друкувалися його поезії в перекладах на румунську мову та статті, присвячені його творчості.

У мене на столі вирізка з румунської газети з некрологом з приводу смерті брата. Ось що там, між іншим, написано: “Спілка письменників із С.Р. Румунії з глибоким болем сповіщає про наглу смерть в середу 8 жовтня 1980 року поета Ореста Масикевича, титулярного члена Спілки письменників Румунії...” Організацію похорону взяла на себе Спілка письменників.

Тільки на батьківщині його не визнали, хоч і знали про нього, читали його поезії, на прохання видавництва “Критеріон” писали прихильні рецензії на його твори. Більше того, на похорон, провести поета в останню путь, прийшли земляки-буковинці, друзі - румуни, болгари. Тільки українські літератори, що живуть у Бухаресті та які й досі представляють українську письменницьку когорту, на похорон не прийшли. Знай, мовляв, наших!

Та кров не вода. У 1991 р. чернівецька газета “Молодий буковинець” (№ 19) присвятила своєму земляку цілу сторінку “Вітчизни золото й блакить”, надрукувала 12 поезій О. Масикевича та невелику статтю М.Лазарука про нелегке життя і творчість поета.

“Поет постає зі своїх творів загубленим у чужих краях птахом, якому навіки перетято дорогу до рідної землі, - пише М. Лазарук. - Але вчитаймося у вірші “Рідне гніздо”, “Після довгого чекання”, де кожне слово ячить болем, де стільки приреченості і водночас немає відчаю, бо:

Як згину я, згорю під час пожеж,
Тоді залишиться лиш попіл сірий,
А наша туга і любов без меж 
Чекатимуть на двосторонній вирій.

Діждався Орест Масикевич свого “двостороннього вирію”. Його поезії повертаються до нас. Кажу це так упевнено, бо вірю, нарешті повновода українська література з усіх материків і земель починає зливатися в єдине материнське річище. Увіллється й оригінальна, лагідно-тривожна поезія нашого краянина, якому, до речі, 9 серпня виповнилося б вісімдесят”.
У 9-му номері часопису “Дзвін” у Львові за 1991 рік появилася невелика добірка поезій Ореста Масикевича та ще одна стаття Мирослава Лазарука.
“Без перебільшення, - писав М. Лазарук, - його лірика, витончена, філософськи забарвлена, інтелігентна, побудована переважно на несподіваних контрастах і глибоко драматична за своєю суттю, справедливо мала би посісти в нас, в Україні, вельми помітне місце. І так воно станеться, якщо вийдуть добірки й книжка. На Батьківщину повернеться людина, яка, до речі, у душі її ніколи не покидала й не забувала”.
З оптимізмом вдивлявся поет у майбутнє. Він писав:

“Про Батьківщини велич і красу 
Знайдемо завше братню спільну мову,
Що витре нам у пору вечорову 
Засолену під віями росу.

Ми, виходці з історії глибин,
Дивімся сьогоденності в обличчя,
Щоб не втікав даремно часу плин.

Щодня нас Батьківщина кличе й кличе 
До ясних зір, до сонячного світла,
Щоб, пригорнувши нас, росла і квітла”.

Збулася надія поета. Батьківщина вже вільна, “щодня росте і квітне”. А чи пригорне батьківщина його до своїх грудей за те, що переніс стільки страждань заради неї, будемо бачити.

Джерела та література

1. Лазарук М. Пісні холодні розстеляю в небі // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 17-18.
2. Жуковський А. Історія Буковини. - Чернівці, 1993. - Ч. 2. - 224 с.

м. Москва
21.05.1996 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 321-326