Кожне покоління українців та буковинців змушене боротись за незалежність України. Щойно влада надзвичайним терором придушила повстанське підпілля кінця 40-х – початку 50-х років, як наприкінці 60-х років народжується нове покоління борців.

Як формувалися їх погляди, які методи боротьби обирали, як формувався їх світогляд, якими ідеями керувалися – дозволяють пролити світло матеріали справи по розслідування низки антирадянських проявів, які раптово з’явилися в селищі Берегомет наприкінці 1966 року.

15 листопада 1966 року мешканець Берегомету, працівник Берегометського лісозаводу Іван Думітро, 1935 року народження, близько 12-ї години ночі прийшов на роботу, на третю зміну, яка починалася о 1-й годині ночі. Пройшовши через прохідну, присів біля дерев’яної труби паровідводу, яка знаходилася на центральній дорозі на території лісозаводу, щоб покурити перед роботою.

Під час перекуру звернув увагу, що на дерев’яній трубі паровідводу двома кнопками прикріплено аркуш паперу. Було доволі темно – хоча територія й освітлювалась електричним світлом. Спочатку він подумав, що на трубі паровідводу вивішено оголошення про те, що не можна сідати біля труби. Але коли почав читати, то зрозумів, що читає листівку.

Написаного в листівці Іван не на жарт злякався. Настільки що й змісту її не запам’ятав. Одразу ж побіг до майстра зміни меблевого цеху Степана Говалешка, якому сказав: «Степан ходи сюди там якась афіша я боюсь брать».

Разом із Степаном Говалешко вони підійшли до труби паровідводу. Листівка була написана чорним олівцем на сторінці аркуша з зошита в лінійку, прикріплена двома звичайними канцелярськими кнопками на висоті одного метра від основи споруди. Степан прочитав листівку, але оскільки було темно, зняв її разом із двома кнопками та перечитав ще раз. Розпитав Івана, як він її виявив, та удвох повернулися до меблевого цеху. Листівку було знято приблизно о 15-20 хвилин на першу годину ночі 16 листопада 1966 року.

Іван пішов до свого верстата і розповів про листівку своїй напарниці Василині Веришко. Степан же розповів про листівку своїй дружині, Євдокії Говалешко, яка також працювала в меблевому цеху, яка йому сказала: «Нащо ти брав, треба тобі біди?». На що Степан і відповів: «А хто візьме якщо не я?».

Попередив дружину, щоб вона мовчала, та пішов до Івана Думітро. «Ти  казав комусь про листівку? Може давай порвемо її і все». Але Іван сказав, що вже розповів про неї напарниці Василині Верешко. «Тоді потрібно віддати начальнику цеху», – сказав Степан.

Степан Говалешко ще зайшов в приміщення для шаблонщиків, де працювали Терлебовка Василь Степанович, 1933 р.н., Терлебовка Степан, Харюк Іван Миколайович, 1907 р.н., і Дрищ Олексій Костянтинович, 1931 р.н. Він, тримаючи в руках зігнутий пополам аркуш паперу, останнім сказав, що щойно зняв антирадянську листівку, і прийшов їм показати, щоб вони «були свідками». Але тексту їм не зачитував і взагалі в розгорнутому вигляді не показував.

Після закінчення зміни о другій годині ночі Степан пішов додому й взяв із собою листівку. Де вдома ще мав неприємність із жінкою, яка питала – навіщо він ще й приніс її до дому.

Ввечері, 16.11.1966 р., о 17-й годині він знову заступив на зміну, розподілив роботу між людьми і пішов до начальника цеху Чеверди Федора Федотовича віддати листівку, разом із кнопками.

В кабінеті начальника цеху ще були заступник начальника цеху Говалешко Микола Іванович та начальник ВТК Семенюк Василь Петрович .

Степан Говалешко і каже – «тут є одна неприємність, і він не знає що робити». Обернувся до Говалешко Миколи і каже: «Віддавай, раз вже так сталось». І Говалешко Микола подав «антипартійну записку».

Чеверда взяв листівку, розгорнув її й прочитав про себе кілька разів. При цьому Семенюк Василь також нахилився й теж читав. Також читав Говалешко. Ще раз розповів начальникові цеху про обставини, за яких вона була виявлена.

Федір Чеверда поклав записку з двома кнопками до кишені й вирішив одразу віднести її директору лісокомбінату, Попову Олександру Васильовичу, але його в кабінеті не було. Тоді Чеверда зайшов до головного інженера лісокомбінату Оксюти Віктора Михайловича, якому передав листівку, дві кнопки та розповів усе так, як йому розповіли, про обставини її виявлення. Під час його перебування в кабінеті Оксюти туди зайшов секретар партбюро лісокомбінату Єремєєв Віктор Васильович, якому він також розповів про листівку. Після цього Чеверда пішов до дому проводжати сина в армію .

Наступного дня, 17 листопада 1966 року о 9 годині ранку головний інженер лісокомбінату Віктор Оксюта передав листівку директору підприємства, Олександру Попову та коротко доповів, що листівку передав начальник меблевого цеху Федір Чеверда, яку він отримав від Микола Говалешка, а виявив її працівник мебельного цеху Іван Думітро близько 24 години 15 листопада 1966 року на трубі паровідводу на території лісокомбінату.

Попри таку специфічну дату її поширення, лише один із свідків зазначив, що листівка була поширена за 7-8 днів після Жовтневих свят (відзначення чергової, 49-ї річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції»).

 Постановою від 25 листопада 1966 року порушена кримінальна справа.

 

 Постанова про заведення кримінальної справи по факту поширення антирадянських листівок на Берегометському лісокомбінаті

 

29-30 листопада слідчий ще раз під протокол допиту свідків опитав усіх причетних до виявлення листівок. 4 грудня 1966 року провів огляд місця події із відповідною фотофіксацією. Були виявлені сліди від канцелярських кнопок на трубі паровідводу, детально оглянута місцевість навколо труби в радіусі 200 метрів, проте ніяких вартих уваги слідів не виявлено. 

 

 Схема території лісокомбінату та місця, де була виявлена листівка

  

 Схема труби паровідводу, на якій була розміщена антирадянська листівка

  

 Вид на трубу паровідводу, де була розміщена листівка, із Прохідної №1.

 

 

  Вид на територію Берегометського лісозаводу з прохідної №2

 

В КГБ цікавилися також тим, хто міг би виготовити та вивісити цю листівку. Ще коли заступник начальника цеху Гавалешко Микола доповідав про виявлену листівку начальнику цеху Чеверді він зазначив – «Їй богу, це робота Яцуна». Чеверда його підтримав: «Це робота тільки Яцуна Онуфрія Федотовича. Яцун у минулому був засуджений за націоналістичну діяльність, а 1 листопада 1966 року я звільнив його з посади бригадира закрійного відділення меблевого цеху як особу, яка не викликає довіри щодо доручення їй матеріальних цінностей». Крім того, Чеверда зауважив дивну ситуацію навколо Яцуна: хтось проявив до нього велику зацікавленість, і Яцуна 23 листопада 1966 р. відправили по безкоштовній путівці на місяць в будинок відпочинку, хоча Чеверда давав чітку вказівку – Яцуну путівку ні в якому вигляді не давати». А прийшовши наступного дня на роботу дізнався, що Яцун в дім відпочинку все-таки поїхав.

Свою думку, що до виготовлення листівки міг бути причетний Яцун, Чеверда висловив і головному інженеру Вікторові Оксюті, коли передавав листівку – його на початку листопада 1966 року зняли з посади бригадира за виробничі недоліки і перевели на посаду робітника, і він висловлював невдоволення з цього приводу», - зазначив Чеверда.

Так ці припущення потрапили і до КГБ.

 У свою чергу Оксюта слідчому КГБ висловив припущення про можливу причетність до появи листівки і іншого працівника заводу – Юрія Ференчука. «До своїх показів я хочу додати, що в меблевому цеху лісокомбінату працює оббивальник Ференчук, який навчається на 4 курсі Московського художнього інституту. До того, як було виявлено листівку, він, зустрічаючись зі мною, проходив повз, вдаючи, що не помічає мене, і не вітався. 23 листопада 1966 року після цехових звітних і виборчих профспілкових зборів, які відбулися 22 листопада, Ференчук йшов мені назустріч по асфальтовій доріжці біля меблевого цеху, низько вклонився і привітався. До цього випадку такого з його боку не спостерігалося. У зв’язку з цим у мене виникла підозра, що, можливо, Ференчук причетний до виготовлення та розповсюдження листівки» .

Отримавши таку інформацію, КГБ мусило перевірити зазначених осіб на предмет причетності до виготовлення і поширення листівки. Проте в матеріалах справи, які збереглися, жодних документальних підтверджень слідчої роботи, яка проводилась, окрім наведених, не збереглося. Припускаємо, що слідчі поспілкувалися із вказаними обома «підозрюваними», а також із іншими працівниками підприємства, проте ніяких зачіпок слідство не отримало.

Відтак, 26 грудня 1966 року слідчий зазначив, що всі необхідні і можливі слідчі дії по справі проведені, проте особа, яка вивісила листівку, слідчим шляхом не встановлена. Тому слідчий вирішив провадження по даній справі призупинити, а розшук зловмисника проводити оперативним шляхом.

Постанова про призупинення слідства від 26 грудня 1966 року

Щойно 26 грудня слідчі дії по справі були призупинені, як 27 грудня пізно вночі вже наступного дня, 27 грудня, у райвідділі КГБ в Вижниці пролунав дзвінок: на території Берегометського лісокомбінату знову виявлена антирадянська листівка!

Виявили її наступним чином. Вже відомий нам Степан Говалешко, майстер однієї із змін меблевого цеху, перебуваючи на роботі, приблизно о 22 годині 35 хвилин зайшов до чоловічого туалету меблевого цеху. Зачинивши за собою двері, він виявив на внутрішній стороні дверей туалету листівку. Листівка була прикріплена двома металевими круглими кнопками у верхній і нижній частинах, приблизно посередині дверей, написана на неповному аркуші з учнівського зошита в лінійку, синім олівцем напівдрукованим шрифтом від руки, за змістом така сама, як і в тій листівці, що висіла на паровідвідній трубі.

Побачивши, що зміст листівки є ворожим, він зняв її разом із двома кнопками, якими вона була прикріплена, і пішов до канцелярії меблевого цеху. Там був заступник начальника цеху Говалешко Микола Іванович. Він розповів йому про те, що сталося, показав листівку. Вони порадилися й (напевне вже були проінструктовані як діяти у подібних ситуаціях під час розслідування появи першої листівки) одразу ж зателефонували до Вижницького райапарату КДБ. Степан особисто зателефонував співробітнику КДБ Менжелєєву, який незабаром прибув на лісозавод, і він передав йому виявлену листівку та дві кнопки, якими вона була прикріплена. Цього разу крім них двох, Степана та Миколи Говалешків, про листівку ніхто із працівників заводу не знав.

Про подальше розслідування ніяких документів не збереглося. В пізніших протоколах допитів свідки згадують, що на початку березня слідчі КДБ викликали багатьох співробітників заводу, в тому числі і самого «зловмисника», та розпитували про листівки. Так інформація про наявність листівок ще більше поширилась в районі.

Остаточно дізнатися, як оперативники встановили особу «підпільника» неможливо, хоча й, як свідчать матеріали справи, навіть дивно що їм знадобилось так багато часу – більше 5 місяців – для його розшуку.

Отже, 20 квітня 1967 року у КДБ видали постанову про відновлення слідства, у зв’язку з тим, що в процесі оперативного розшуку автор та поширювач антирадянських листівок в селищі Берегомет встановлений .  

 

Постанова про відновлення слідства у справі про поширення антирадянських листівок в Берегометі

Ним виявився 19-ти річний Сенчило Євген Іванович, 08.05.1947 року народження, уродженець міста Котовське (Молдова), мешканець села Мигове Вижницького району, росіянин, член ВЛКСМ, з середньою освітою, працівник меблевого цеху Берегометського лісокомбінату.

 

 

Вже 21 квітня йому визначають запобіжний захід – утримання під вартою. 22 квітня в його домі проводять обшук з метою пошуку антирадянських рукописів, в ході якого вилучають  комсомольський квиток, аркуш паперу із надписом «Хай живе Україна», вірш, надрукований на друкарській машинці на білому аркуші паперу, «який починається словами «Поэты русские» та завершувався словами «Как Поддубный на лопатки»» (ще його згадаємо), дві коробки з металевими кнопками, чорний олівець «Стеклограф», сім учнівських зошитів та лист від товариша із Грузії. 

Крім того, з метою отримання зразка його вільного почерку (для проведення графічної експертизи) в Чернівецькому університеті, в який намагався поступити Євген, 28 квітня 1967 р. вилучили його вступні документи – автобіографію та написаний ним твір (письмова робота з української літератури та мови) на вступних іспитах. Одразу звернемо увагу на темі твору, який пропонувався вступникам: «Викриття буржуазного націоналізму в п’єсі Корнійчука «Загибель ескадри».

 

Титульна сторінка письмової екзаменаційної роботи для вступу до Чернівецького державного університету, вилучена слідчими для проведення графічної експертизи

 

Того ж самого дня, 28 квітня його статус змінився із підозрюваного на обвинуваченого – його злочин кваліфікували відповідно до традиційної статті для покарання т.зв. шістдесятників - Частина 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР 1960 року, яка передбачала кримінальну відповідальність за «антирадянську агітацію і пропаганду».

 

 Постанова про притягнення Євгена Сенчила в якості обвинуваченого у справі про поширення листівок в Берегометі

Біографія «підпільника».

Сенчило Євген Іванович народився 8 травня 1947 року в селі Котовське (із 1940 року по 1990 р., до того і нині – Хинчешти) Молдавської РСР, у родині службовців.

Батько Сенчило Іван Семенович, 1914 р.н., уродженець с. Харківці Пирятинського району Полтавської області, українець. Після війни опинився в селищі Котовське, Молдавська РСР. Працював інженером Котовського лісгоспу і у 1947 році, коли Євгену було три місяці був заарештований МГБ за те, що під час німецької окупації, проживаючи у своєму рідному селі на території Полтавської області, працював старостою. Засуджений на 25 років таборів. У 1956 році звільнений. Після звільнення проживав в селищі Ольховатка Єнакіївського району Донецької області, де вдруге одружився, працював вчителем у селищній школі.

Мати – Аулова (дів.) Марія Іванівна, 1925 р.н., росіянка, народилася в селі Красні Поляни Больше-Троїцького району Курської області, безпартійна, освіта вища. Пізніше працювала вчителькою в м. Бричани Молдавської РСР, а у 1952 році – у селищі Сокиряни Чернівецької області. Там у 1954 році Євген і пішов до школи. У 1953 році мати вдруге вийшла заміж за працівника Сокирянського лісництва Паляницю Мирона Андрійовича, 1925 р.н., і змінила прізвище із Сенчило на Паляниця. В 1958 році у зв’язку з переведенням вітчима до с. Мигове Вижницького району Чернівецької області родина переїхала в село Мигове. Мати працювала вчителем російської мови та літератури в Мигівській середній школі. Там у 1962 році Євген закінчив восьмирічну школу і продовжив навчання в Берегометській середній школі, яку закінчив у 1965 році.

Того ж року намагався вступити і складав іспити до Харківського політехнічного інституту, але не пройшов за конкурсом і поїхав у м. Бєлгород, де влаштувався робітником на консервному комбінаті. У жовтні 1965 р. повернувся до с. Мигове, а в лютому 1966 р. пішов працювати на лісозавод Берегометського лісокомбінату робітником меблевого цеху .

Влітку 1966 року Євген Сенчило намагався вступити на історичний факультет Чернівецького державного університету. Здавав іспити (текст його автобіографії та написаний твір згодом слідчі вилучили з університету, шоб мати зразок його почерку). Проте знову до університету не поступив.  

 

Формування антирадянських настроїв та світогляду.

Як випливає з матеріалів справи, світогляд юнака почав розвиватись після переїзду родини до села Мигове Вижницького району.

«Ще під час навчання в середній школі та проживання в с. Мигове я часто чув на вулиці, у магазині та в інших місцях висловлювання (окремих) місцевих мешканців, що свідчили про невдоволення радянською владою», - пояснював Євген формування своїх антирадянських настроїв на допитах в КГБ.

Вочевидь, допитливий розум юнака вихоплював від різних людей і з різних ситуацій чи то якесь висловлювання, чи якісь тези, які в його голові формували цілісний антирадянський світогляд повністю в дусі шістдесятництва, і конкретно вказати на котрусь одну особу, хто саме сформував основу його антирадянського світогляду, складно.

Слідчі усіляко заохочували його згадки, хто саме вплинув на формування його світогляду, маючи на меті вийти на якусь антирадянську підпільну організацію, відтак прискіпливо занотовувати кожне таке свідчення. Внаслідок цього ми можемо скласти доволі цілісний образ світогляду Євгена Сенчила, який, на нашу думку, може повністю слугувати своєрідним еталоном поглядів людей, які в умовах відлиги та лібералізації суспільного життя були характерні для широких кіл т.зв. дисидентів та шістдесятників. 

  

Зародження критичного погляду на радянську дійсність.

  

Заняття із вчителем німецької та «Голос Америки»

Навчаючись в одинадцятому, випускному класі Берегометської школи мати Євгена помітила, що він дещо відставав по німецькій мові. З метою виправлення ситуації, напередодні випускних іспитів зі школи та з метою подальшої підготовки до здобування вищої освіти, його мати, вчителька в Мигівській школі, звернулася до вчителя німецької мови – Шпака Дмитра Михайловича (1935 р.н., уродженця с. Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області) з проханням додатково позайматися з Євгеном. Вирішили, що Євген приходитиме двічі на тиждень до Шпака на заняття. Це було в березні 1965 року. З того часу і до середини травня  Євген двічі на тиждень приходив до його помешкання, де вони займалися німецькою.

Дмитро Шпак в 1964 році закінчив Чернівецький університет, із серпня 1964 року працював в Мигівськиій середній школі. Господарі, у яких він знімав кімнату, говорили, що він постійно читав книги, готувався до вступу в аспірантуру. В жовтні 1965 року він звільнився зі школи, повернувся на батьківщину, де викладав у Косівському училищі прикладного мистецтва .

У Дмитра Шпака був транзисторний радіоприймач «Спідола» - ймовірно доволі рідкісний на той час для далекого села, оскільки багатьом він запам’ятався. Шпак часто носив його з собою, навіть звертався до директора школи з пропозицією використовувати приймач на уроках для кращого засвоєння німецької мови, шляхом прослуховування передач з Німеччини. Обережний директор звісно порекомендував обмежитись навчальними грампластинками. Проте цей факт запам’ятав .

Радіоприймач «Спідола», модель 1963 року випуску. Можливо, саме такий був у Дмитра Шпака. Джерело: Вікіпедія

Навчаючись за програмою, Шпак розповідав Євгену про особливості різних мов. Поступово він перейшов до розповідей про життя різних народів. Шпак частіше зупинявся на Югославії, Чехословаччині, Польщі, кажучи, що рівень життя в цих країнах вищий, ніж у нас, зокрема в Україні. Пояснюючи причину цієї різниці, Шпак говорив, що це тому, що зазначені країни живуть і розвиваються самостійно. Усе, що вони виробляють, залишається народам цих країн, вони працюють самі на себе, тому й живуть заможніше. А Україна входить до складу Радянського Союзу, і український народ не відчуває своєї Батьківщини. Народи Югославії, Чехословаччини, Польщі живуть у власній хаті, а ми в комунальному гуртожитку, внутрішній і зовнішній стан якого нікого з мешканців не цікавить. Шпак говорив, що якщо людина живе у власному будинку, то й дбає про нього. Значна частина всього, що виробляється в Україні, вивозиться в інші республіки. Наприклад, у Росії не вистачає власного хліба та цукру, отже доводиться їм постачати. Тому й народ в Україні живе значно гірше, ніж у тій же Югославії чи Чехословаччині. Шпак також зазначав, що в цих країнах допускається існування приватної власності, і це також значно сприяє підвищенню добробуту людей.

«Я з цікавістю вислуховував подібні міркування Шпака і поступово почав приходити до думки, що він має рацію. Бачачи в Шпаку розумну людину, яка розбирається у серйозних питаннях, я, зрештою, повністю розділив його погляди. Одного разу я запитав у Шпака: який же вихід із ситуації, що склалася? Він відповів буквально так: «У тебе є розум, отже, думай». Про необхідність створення «самостійної» України Шпак прямо не говорив, хоча весь хід його міркувань підводив мене до такого висновку», - згадує Євген.

Крім того, спочатку Шпак вмикав на радіопередачі німецькою та англійською мовами й розповідав про граматичні особливості цих мов, а потім під час їхніх зустрічей почав вмикати передачі радіостанції «Голос Америки», яких Євген до цього ніколи не чув. Ці передачі його зацікавили. За його словами, в цих передачах подавався огляд світових подій, давалася відповідна оцінка, а також повідомлялося про події у внутрішньому житті США. Коментуючи ці передачі, Шпак говорив, що в Сполучених Штатах порядки більш демократичні, ніж у нас. Наприклад, казав він, американці повідомляють про мітинги протесту проти війни у В’єтнамі, що відбуваються в США, а у нас, мовляв, якби щось подібне й сталося, ніколи не дозволили б повідомити про це в пресі чи по радіо. За деякий час до завершення їх занять Шпак пояснив Євгену, на якій хвилі та о котрій годині транслюються передачі «Голосу Америки» українською мовою (на коротких хвилях о сьомій чи о восьмій вечора), і Євген певний час після закінчення вже зайнять зі Шпаком прослуховував передачі ще тривалий час самостійно – заходив в контору лісоділянки і включав у вказаний Шпаком час радіоприймач, який там був. І запам’ятав, що тоді диктор оголошував, що передачу веде радіостанція «Голос Америки».

Звісно, пізніше під час допиту Дмитро Шпак усе заперечував – ніколи з Євгеном про відмінності у життєву рівні в різних країнах не говорили, іноземних голосів не слухали. Так само і під час очної ставки між ними. Проте Євген наполягав: «на своїх показах я наполягаю. Обмовляти Шпака у мене немає ніякої потреби. Все, що я засвідчив на допитах 24 та 25 квітня цього року і засвідчую сьогодні відповідає дійсності».

Поступово світогляд хлопця починає змінюватись. Він пригадує: «Мешкаючи в с. Мигове, я чув від місцевих жителів про організацію українських націоналістів, що існувала раніше, та про її боротьбу за «самостійну» Україну. Тоді мене це зовсім не цікавило, і я над цими питаннями не замислювався. Але після розмов зі Шпаком у мене спочатку з’явилися сумніви, а потім – впевненість у тому, що ідея «самостійності» України – це єдино правильна ідея. На повідомлення нашої преси я став дивитися критично, розцінюючи їх як неправдиві; читаючи книги про злодіяння українських буржуазних націоналістів, я вважав, що це просто пропаганда».

Якось вдома, прослухавши якусь радіопередачу, Євген почав матері розповідати, що радіостанція «Голос Америки» повідомляла про те, що політика Радянського Союзу щодо Фінляндії була правильною, а щодо України – ні. «А чому б Україна не могла бути самостійною, як, наприклад, Франція, – запитав її Євген, – адже вона не бідніша, а навіть багатша за Францію». Мати пояснила синові, що Україну не варто порівнювати ні з Фінляндією, ні з Францією, розповіла про історичні зв’язки Росії та України. Звернула його увагу на те, «що було б з Україною, якби вона опинилася одинокою в минувшій війні» - увесь набір тогочасних та донедавніх пропагандистських штампів. Євген ніби і погодився з нею, а через деякий час знову почула від сина, що в Сполучених Штатах люди живуть краще, аніж у нас. Мати вже його досить жорстко зупинила, а після довго думала й дійшла висновку, що такий «шкідливий» вплив на сина міг справити лише Дмитро Шпак. Тільки у нього він міг слухати «Голос Америки», оскільки у Шпака був транзисторний радіоприймач «Спідола», який він часто приносив до школи. Вона й сама чула від Шпака, що життя на Заході краще, а культура вища, хоча й відмітила, що висловлювання Шпака завжди носили характер двозначних реплік і зовні виглядали ніби безневинні, проте їх завжди можна було розуміти по-різному.

Незабаром після цього в село завітав співробітник держбезпеки, і вона висловила йому свої міркування. Він порадив їй запропонувати Євгену завітати до нього. Мати вже розпитала у Євгена про Шпака більш детально. Євген розповів, що Шпак під час занять з німецької мови нібито між іншим заводив розмову про життя в капіталістичних країнах, зокрема в США, про те, що люди там живуть краще, але про незалежність України Шпак нічого не говорив. Мати порадила йому все-таки сходити до КДБ і розповісти, але Євген відповів, що Шпак нічого такого не говорив і він нікуди не піде. Мати не наполягала, тим більше, що Шпак на той час уже виїхав із села, а Євген розмов на такі теми більше не заводив, і вона заспокоїлася.

 

Зустріч із батьком, який відбув покарання в сталінських таборах

Наступним кроком, який певне став вирішальним у формуванні світогляду Євгена, стала зустріч із батьком. Євген не знав батька із 3-місячного віку та виховувався вітчимом. Про батька мати йому розповіла, коли він був вже в 10 класі. Звісно, він захотів з ним зустрітись. Батько після звільнення з місць відбування покарання проживав у селищі Ольховатка Єнакіївського району Донецької області. Вони зрідка переписувались, і батько запрошував його приїхати до себе. Євген вирішив вступати до харківського вишу, та скористався нагодою щоб перед іспитами з’їздити і до батька.

На початку липня 1965 року, закінчивши школу, Євген поїхав до батька, у котрого прожив один тиждень, з 10 по 18 липня. Батько з ним займався математикою, готуючи його до вступу у Харківський політичний інститут, а поміж тим розмовляли про життя.

Батько розповідав, що він до війни закінчив педінститут і викладав у льотному училищі. Перебуваючи на фронті, потрапив у полон, втік із табору й повернувся до рідного села на Полтавщині. Окупанти, дізнавшись, що він втік із табору військовополонених, поставили його перед вибором: повернення до табору або згода стати старостою села. Батько обрав останнє. У 1943 році, коли наближалася Радянська Армія, батько втік із села і згодом якимось чином потрапив до партизанського загону, в якому перебував до кінця 1944 року. Згодом опинився в Молдові, у м. Котовське. У 1947 році його й засудили до 25 років позбавлення волі. Батько розповідав Євгену, що заарештували і засудили його незаконно та безпідставно: коли він був старостою під час німецької окупації, він нічого поганого людям не зробив, ніяких радянських активістів німцям не видавав. Під час слідства та в таборах, «особливо в період до розвінчання Берії», його сильно били. У 1956 році з ув’язнення звільнили.

Розмовляючи про долю України, батько висловлював критику радянської влади. Він говорив, що становище трудящого народу зараз важке і покращиться воно може лише тоді, коли Україна відокремиться від Росії, тобто житиме й розвиватиметься самостійно. Лише після встановлення народно-демократичної влади, – переконував батько, – та обрання народного уряду життя українського народу стане кращим, а нинішній уряд України, – продовжував він, – це порожня формальність, він робить те, що йому кажуть зверху.

Також батько цікавився - що чути на західній Україні про українських націоналістів, чи немає, як він висловився, «заворушок». Я відповів, що все спокійно. При цьому батько зауважив, що він не погоджувався із західноукраїнськими націоналістами щодо ставлення до деяких націй, зокрема до росіян. «Але основна ідея українських націоналістів – самостійність України – правильна», -  сказав батько.

«Я повністю підтримував батька і погоджувався з його думками та висловлюваннями. Розмірковуючи над словами батька, зіставляючи їх із висловлюваннями Шпака, я дійшов висновку, що єдиною ідеєю, яку можна протиставити радянській владі, – це ідея українського націоналізму, ідея «Самостійності» України», - зауважував Євген .

Крім того, Євген вирішив якось відомстити Радянській владі за батька, за те, що він був безпідставно репресований органами радянської влади.

На окремому допиті батько усе сказане заперечив та наполягав, що вони спілкувалися виключно щодо сімейно-побутових питань. Наполягав на цьому він і на очній ставці із сином. Євген лише зауважив: «на своїх показах я наполягаю, бо вони відповідають дійсності. У мене немає жодних підстав обмовляти батька. Мені незрозуміло і дуже шкода, що батько, перекручуючи правду, ставить під сумнів щирість моїх показів» .

Від батька поїхав в Харків здавати вступні іспити. Проте до вузу не вступив – не пройшов по конкурсу. Поїхав у м. Бєлгород, де влаштувався робітником на консервному комбінаті.

 

Проблеми із працевлаштуванням та гостре несприйняття несправедливості

У жовтні 1965 р. повернувся до с. Мигове. Намагався влаштуватись на роботу, але ніде його не приймали. На його антирадянський світогляд, який активно формувався, наклалися і особисті соціально-побутові проблеми, які ще більше зміцнили його думку про необхідність боротьби із радянською владою.

Якось наприкінці 1965 чи в січні 1966 року Євген Сенчило зустрів на вулиці в селі Мигове директора Мигівської школи Романюка Івана Максимовича. Директор пригадує:

«Одного разу я зустрів Сенчило Євгена на вулиці, він був випивший, засмучений, висловлював невдоволення на радянську владу та існуючі порядки. Запитав мене, чи вірю я в те, про що пишуть газети. Почав сердито запитувати: «що це кругом робиться, всюди неправда, несправедливість. Я не можу ніяк влаштуватись на роботу». Почав критикувати комуністичну партію, говорячи, що вона зараз не та, що була у 20-х роках, що комуністи всі бюрократи. Від цього перейшов до того, що життєвий рівень людей за кордоном вищий ніж в Радянському Союзі, що СРСР насильно приєднав до себе прибалтійські республіки і використовує їх як свої колонії. Говорив, що його батько був невинно засуджений. Коли я почав доводити Сенчило, як він сміє так говорити, він заявив: «а що мені дала Радянська влада, що мені з того комсомолу, як він не може допомогти влаштуватись на роботу, я можу викинути той комсомольський квиток». Наступного дня він приходив до мене в школу вибачатись за те, що він наговорив напередодні. Виправдовувався тим, що трохи випив і наговорив лишнього. Більше подібних розмов від Сенчило я не чув».

Іван Романюк задумався, звідкіля у Євгена такі погляди. Вдома він точно не міг такого почути. І прийшов до висновку, що це на нього вплинув мабуть Дмитро Шпак – від нього іноді лунали «нездорові вислови про нашу дійсність», наприклад про те, що колгоспна система себе не виправдовує, що життєвий рівень в нашій країні нижчий ніж в капіталістичних, хоча й у завуальованих формах. Крім того, дуже підозрілим видавався отой радіоприймач, з яким постійно ходив Шпак. Проте Шпак у школі вже не працював, то й директор не став турбуватися.

 

На роботі в Берегометському лісгоспі.

В лютому 1966 р. Євгену Сенчило вдалося влаштуватись на лісозавод Берегометського лісокомбінату робітником меблевого цеху.

Він потрапив в бригаду до Яцуна Онуфрія Федоровича, 1905 року народження. Ще раніше, в 11-му класі, у вересні-грудні 1964 року, коли школярі проходили на берегометському лісокомбінаті «виробничу практику», він познайомився із Онуфрієм Яцуном. Онуфрій активно критикував радянську дійсність, і допитливий Євген все запам’ятовував. Зокрема, Яцун там же, у цеху, з невдоволенням висловлювався щодо низьких тарифних ставок робітників і критикував Хрущова, кажучи, що той розбазарив усе зерно, а наші люди голодують. Тепер, коли він влаштувався на роботу в лісокомбінат, потрапив спочатку в безпосередньо в бригаду до Яцуна. Там він ще й дізнався, що Яцун в минулому був в організації українських націоналістів, за що відбував покарання (в 1945 р. засуджений до 15 років позбавлення волі, звільнений в 1956 р.). Євген намагався шукати можливостей побалакати із Яцуном на перекурах, разом ходили в заводську їдальню.

Під час розмов про своє націоналістичне минуле Яцун нічого не говорив, проте розповідав багато для Євгена цікавого. Був релігійною людиною – згадував, як на початку війни в 1941 році під час бою один комісар нібито просив Яцуна помолитися за нього Богу, бо сам він цього не вміє. При цьому Яцун говорив, що всі комуністи, коли настає біда, починають вірити в Бога. Неодноразово Яцун заводив розмови про релігію, під час яких захищав Папу Римського. Він говорив, що Папа та інші керівники церкви виступають за мир і прогрес, і нападки радянської преси на них марні й несправедливі. Багато уваги Яцун приділяв життю робітників у країнах Заходу, зокрема в Канаді та США. Порівнював рівень життя робітників там і у нас, кажучи, що за однакову працю там отримують більше грошей. Як приклад наводив свого брата, який мешкав в Канаді. Він говорив, що його брат – простий робітник, має гарний будинок і два автомобілі. «А що маю я, – запитував Яцун, – хоча працюю, напевно, не менше за брата?». Він часто звинувачував керівництво лісокомбінату у несправедливості, посилаючись, наприклад, на порядок преміювання: мовляв, премії розподіляє між собою керівництво, а робітникам дістаються крихти.

 «Мушу сказати, що Яцун не робив жодних висновків. Він не говорив, що в цьому винна соціалістична система, радянська влада; я також не чув від нього розмов про «самостійність» України – таких тем він уникав. Я теж не висловлював йому своїх поглядів щодо боротьби з радянською владою та ідеї створення «Самостійної» України. Розмови з Яцуном у той час переконали мене в тому, що рівень життя робітників у капіталістичних країнах набагато вищий, ніж у СРСР, і що деякі аспекти міжнародної політики Радянського Союзу є неправильними», - засвідчував Євген .

Власне Яцун під час допиту згадував і інші питання, якими цікавився допитливий Євген. Відповіді, які він йому давав, слідчому Яцун навів просто таки за критеріями радянських пропагандистських методичок. Проте знаючи його загалом критичну налаштованість до радянської влади, можемо лише собі уявити, що він насправді відповідав Євгенові. Отже, Онуфрій Яцун зазначає:

«Сенчило людина розвинена, начитана, цікавиться історією. Ми з ним іноді під час роботи на перервах розмовляли про різні теми. Якось Сенчило звернувся до мене з таким запитанням: «А чи не краще було б якби німецька окупація залишилася й досі?». Я йому пояснив, що це була б загибель для нас, бо програма німецьких фашистів, викладена Гітлером у книзі «Майн кампф» передбачала перетворення України на колонію, а всіх слов'ян вислати за Урал. Під час цієї розмови, яка відбулася приблизно в березні цього року, або дещо пізніше Сенчило висловив думку: «Чи не краще було б без колгоспів?». Я знову йому пояснював що індивідуальне господарство веде до роздроблення землі, і хоча в нас поки що не всі колгоспники живуть досить заможно, але колективна форма господарювання найпрогресивніша». А щодо порівняння праці в СРСР та у Канаді зазначив: «У нас із Сенчило Євгенію була розмова про життя робітників у капіталістичних країнах, зокрема, в Канаді, де проживав мій двоюрідний брат (нині його немає в живих) та США. Я, посилаючись на офіційні довідники, справді говорив Сенчилові, що життєвий рівень у Канаді, США вищий, ніж у нас, але це тому, що в них ось уже сторіччя як не було війни. Натомість у нас життєвий рівень вдвічі вищий, ніж у багатьох страхах, наприклад, Азії та Африки. Інших розмов із Сенчило в мене не було. Якихось антирадянських висловлювань від Сенчило я не чув» .

 

Знайомство із Юрієм Ференчуком.

Почавши працювати на лісозаводі і дізнавшись, що один із працівників заводу – Юрій Ференчук – раніше був засуджений за націоналістичну діяльність, Євген почав налагоджувати з ним стосунки. У перервах та після роботи вони часто розмовляли. Вони зустрічалися і на роботі, і просто в селі на вулиці. Запрошував Ференчук його і до себе до дому, казав: «Якщо будеш у неділю в Берегометі, заходь, я буду вдома». На роботі Ференчук іноді підходив до робочого місця Євгена і зі словами «встигнеш ще попрацювати» запрошував вийти у двір і покурити. Бували також випадки, коли Ференчук перед обідньою перервою казав йому: «Постарайся пообідати швидше, поговоримо».

Євген розповів Ференчуку про свого батька, несправедливо засудженого та як над ним знущались в таборах, про його долю, висловлював також деякі критичні судження щодо порядків на Берегометському заводі. Ференчук поступово став з ним відвертішим. Він розповів про своє життя, про період перебування в ув’язненні, про страждання, які там переніс, і Євген щиро йому співчував.

Юрій Ференчук розповів, що органи радянської влади засудили його за те, що він разом з усім українським народом боровся за «самостійну» Україну, за краще життя для людей. Зараз, розповідав Ференчук, люди хоча і живуть краще, ніж за часів Румунії, але це ще не життя. Справжню свободу й достаток народу може дати лише «самостійна» Україна. У Радянському Союзі нині існує комуністично-бюрократична диктатура, і немає ані демократії, ані свободи. Комуністи зайняли всі посади й лише наживаються на всіх благах. Єдиний вихід, стверджував Ференчук, – це створення самостійної незалежної української держави з народно-демократичним ладом. Соціалізм і комунізм, – переконував він Євгена, – самі себе здолають, але треба прискорити цей процес. Потрібна пропаганда і ще раз пропаганда. На запитання Євгена – яким чином вести пропаганду, він відповів, що необхідно систематично звертати увагу населення на існуючі недоліки, зазначаючи, що якщо не буде радянської влади, то ці недоліки усунуться самі собою.

Ференчук багато розповідав про своє перебування в організації українських націоналістів, розповідав, як вони успішно розповсюджували антирадянські листівки, яким чином і тому подібне. "Протягом усіх розмов зі мною Ференчук намагався переконати мене, що якщо діяти організовано, то можна дещо зробити, ось як вони колись, а поодинці пропадеш", - зазначав Євген.

Наведемо і характеристику Юрія Ференчука, яку дав йому один із працівників заводу під час допиту слідчим КГБ: «[якось у березні 1966 року] я працював у червоному куточку меблевого цеху, а Ференчук Юрій там-таки малював плакати. Я запитав його з іронією, з якого це часу він став художником. Ференчук відповів мені, що якби не люди, які посадили його до в'язниці, він би так і був художником. Далі він розповів, що у минулому він перебував в «українській армії», служив в обозі. Ференчук із видимим задоволенням говорив про те, що в цій «армії» йому було добре, добре годували, одягали, і найголовніше, що там була чудова дисципліна і все робилося справедливо. Вони, як він сказав, домагалися «самостійної України». «А зараз, продовжував Ференчук, – порядку у нас немає, живемо погано, на одному обмані, не так як має бути справедливо. Наше начальство не цікавиться робітниками. Я від цього говорив і писав до газети районної, і тому мене начальство не підтримує, і мені не довіряють» .

 

Необхідність створення антирадянської організації.

Окрім загальної оцінки ситуації в Україні, Юрій Ференчук розповідав Євгену про досвід попередніх борців за самостійність України. Зокрема, розповідав про своє перебування в організації українських націоналістів, розповідав, як вони успішно розповсюджували антирадянські листівки, яким способом і тому подібне.

Ференчук розповідав про організацію українських націоналістів, про те, як вони, і він у тому числі, розклеювали листівки. Наприклад, один прикріплює листівку десь, а другий стежить, щоб ніхто не помітив. Я тоді зауважив: «Адже можна й зараз створити таку організацію». Ференчук відповів, що наразі створити таку широку організацію націоналістів, як раніше, неможливо. Зараз треба орієнтуватися на масу студентів, тобто інтелігенцію, щоб вони свідомо йшли до досягнення мети. Раніше, зокрема й під час війни 1941–1945 років і після неї, українські вчителі та загалом українська інтелігенція були носіями ідеї української самостійності, вони становили ядро, навколо якого згуртовувалися маси. Але нині вже такої організації не створити, тому потрібно орієнтуватися на молодь.   

Розповів і про організаційну структуру ОУН. Він розповідав, що ОУН будувалась по принципу п’ятірок. Увесь цей досвід Євген вирішив використати та створити антирадянську організацію.

Приблизно протягом квітня–липня 1966 року Євген дуже часто зустрічався з Ференчуком. Під час розмов Ференчук переконував його, що боротьбу з радянським ладом треба вести організовано, що самотужки нічого не вийде.

На тлі таких розмов, Євген Сенчило прийшов до думки, що потрібно створити підпільну антирадянську організацію, яка б займалась пропагандою, тобто звертала увагу оточуючих на наявні недоліки, а також поширювали б антирадянські листівки.

Прийшовши до рішення створити підпільну молодіжну організацію, Євген уявляв її собі так. З огляду на висловлювання Ференчука про те, що така націоналістична організація, як була в минулому, – це нині не реальне, і що треба орієнтуватися на молодь, то організація мала складатися з освічених молодих людей і бути нечисленною – 5-6 осіб. Кількість 5-6 осіб він взяв також виходячи з розповідей Ференчука. Завданням організації мала бути агітація та пропаганда серед населення шляхом особистих бесід і розповсюдження листівок з метою викликати у людей невдоволення радянською владою і, як він міркував, змусити їх замислитися над своїм становищем. «Кінцеві цілі організації я уявляв собі нечітко, точніше, серйозно над ними й не замислювався. «Самостійна» Україна була для мене як ідея, як справа, можливо, навіть далекого майбутнього. Ось я й вважав, що, викликаючи у народу невдоволення радянською владою, ми прискорюватимемо цей процес. Про будь-які інші форми діяльності організації, а також про її програму та статут я не думав. Я вважав, що головне – це створити організацію, а програму та статут можна буде розробити й згодом. Підбір кандидатів для залучення до організації, як я вважав, мав здійснюватися серед осіб, які висловлюють невдоволення деякими порядками, або серед любителів пригод, чогось героїчного. Сам процес вступу до організації я уявляв собі таким чином. Обравши кандидата, необхідно було провести з цією людиною кілька бесід, під час яких переконати її в необхідності змінити існуючий на даний час в Україні радянський лад, заразити її ідеєю «самостійної» України, і, переконавшись, що вона поділяє ці погляди, запропонувати вступити до організації для боротьби з радянською владою. Отримавши згоду, я мав намір ознайомити кандидата з текстом зобов’язання щодо дотримання таємниці організації, беззастережного підпорядкування наказам та відповідальності за порушення цього зобов’язання, і дати йому його підписати. Такого зобов’язання я не написав. Я лише дійшов думки про його необхідність. Але текст не розробляв».

 

До ідеї про створення організації Євген прийшов  в липні 1966 року.

На той час він товаришував із Іваном Лаюком. Орієнтовно в червні 1966 року вони вели розмови про життя українського народу, про його «скрутне» становище, про необхідність змінити це становище. Євген бачив, що Лаюк поділяє його погляди, що вони практично однодумці. І згодом, наприкінці липня, Євген вирішує створити таку молодіжну антирадянську організацію.

Ференчуку він про свій намір не розповідав, проте говорив, що серед його знайомих є люди, які також розділяють їх погляди.

Івана Лаюка Євген знав як учня школи в селі Мигове. Він був сином голови сільради. У 1964 році вони потоваришували, разом відвідували кіно, танці, обмінювались книгами. Наприкінці квітня 1966 року, натхненний розмовами із Ференчуком, Євген почав із Іваном розмову з критикою існуючих порядків. Почав критикувати колгоспи, порядки на Берегометському лісозаводі, недостойну поведінку окремих комуністів, що у нас немає рівності серед людей. Згодом, вже у липні, запропонував йому: потрібно організуватись і поширювати листівки. На його заперечення сказав, що листівки писатимемо друкованими літерами, і він погодився. Тоді Євген і каже: поки що мовчи і будь готовий, а коли я дістану текст, то ми напишемо. Під час наступних зустрічей Євген бачив, що Іван коливається і постійно задає питання: «А що ми можемо зробити?», «Це нічого не дасть, навіщо це потрібно» і подібні. Це його пізніше і врятує.

Тоді Євген, щоб остаточно переконати Івана, сказав, що подібні антирадянські націоналістичні організації нібито вже існують у райцентрі Вижниця, у селищі Берегомет . Насправді Євген не знав ні про які організації, проте хотів таким чином зміцнити у Лаюка Івана впевненість в тому що Євген не одинокий у своїх помислах. І він сказав Іванові: варто було б і в селі Мигове створити таку організацію. Та попросив його порекомендувати когось з хлопців посерйозніше щоб вмів тримати язик за зубами.

З кінця липня і до середини серпня Євген двічі чи тричі в розмовах з Іваном піднімав питання створення підпільної організації. На запитання Лаюка Івана про те, якою має бути ця організація тощо, Євген розповідав йому таке. Підпільна молодіжна організація, яку вони створять в с. Мигове, а можливо, й у сусідніх селах, має складатися з осередків по 5-6 осіб. На чолі кожного осередку буде старший, який підпорядковуватиметься вищому керівнику. На питання Івана – чи є такий керівник у Євгена, той відповів – є один чоловік із Берегомета. Спочатку його прізвища не називав. А вже наприкінці жовтня сказав, що його старшим є Юрій Ференчук, який в минулому був членом організації українських націоналістів, боровся за створення Самостійної України, за що був засуджений органами радянської влади, та переказав Лаюку розповідь Ференчука про його страждання в ув’язненні, говорив, що Ференчук не припинив боротьби з радянською владою й дотепер, що він є членом підпільної націоналістичної організації та його, Євгена Сенчила, керівником.

Пізніше на допитах Євген Сенчило зазначить: «Усе, що я розповідав Лаюку про Ференчука, є правдою, крім того, що він мій керівник і наразі є членом підпільної націоналістичної організації. Чи є Ференчук членом якоїсь підпільної організації, чи ні, мені невідомо. Це, а також те, що Ференчук є моїм керівником, я вигадав спеціально для Лаюка з тих самих міркувань, з яких я розповідав йому про нібито існуючі у Вижниці, Берегометі та інших селах націоналістичні організації».

Щодо підбору кандидатів Євген сказав лише, що треба підбирати надійних хлопців. Усі, хто вступає до організації, повинні написати зобов’язання, яке починається приблизно так: «Я, такий-то, зобов’язуюсь зберігати в таємниці всі справи організації». Щодо мети та методів діяльності, то Євген казав Лаюку, що метою їх організації буде створення незалежної демократичної України. А для цього необхідно викликати у населення невдоволення радянською владою шляхом усної пропаганди та розповсюдження антирадянських листівок. Про те, як має називатися наша організація, про її статут і програму я Лаюку не говорив, тому що сам над цими питаннями не замислювався .

 

Спроба залучити до організації Віктора Бойко

Іван Лаюк запропонував Євгену Сенчило поспілкуватись із учнем 10 класу Мигівської школи Віктором Бойко, охарактеризувавши його толковим хлопцем.

Якось одного разу, 19 серпня 1966 року, Євген Сенчило разом з Лаюком Іваном пішли до нього, запросили піти в кіно. Часу до сеансу ще було багато, то Сенчило запросив їх до себе випити по стакану вина. Випивши по пару стаканів вина, хлопці вийшли прогулятись селом. Іван Лаюк десь відійшов, і Євген Сенчило взявся переконували Віктора Бойко.

«Я почав розпитувати Віктора Бойка про його життя. Він розповів, що його батьків за зв’язки з бандерівцями було вислано до Сибіру. Його батько помер там незадовго до народження Віктора. Через кілька років вони з матір’ю приїхали до с. Мигове. Посилаючись на цю розповідь Віктора, я зауважив: «Як же це так, власне, через радянську владу ти втратив батька і спокійно про це говориш?». Віктор відповів: «Так вийшло». Тоді я почав переконувати Бойка, що якби не радянська влада, якби ще раніше була створена Самостійна Україна, то його життя і життя багатьох інших людей було б набагато кращим. Я навіював Віктору, що на честь пам’яті свого батька він повинен помститися за нього. А це можна зробити лише шляхом боротьби з радянською владою. Я також сказав тоді Віктору Бойку, що є люди, яким не байдужа доля України, які ведуть боротьбу за її «самостійність». Віктор мовчки слухав мене. Коли я, закінчивши говорити, запитав його, що він може сказати у відповідь на мої слова, він відповів: «Я поки що не знаю». «Ну добре, подумай, – сказав я, – потім поговоримо», і ми пішли в кіно» .

Віктор ще пригадує, що Євген йому говорив, що він є членом якоїсь організації, що це хороша компанія і що він повинен вступити до цієї організації. Якщо Віктор погодиться, то, як заявив Сенчило, повинен підписати якесь зобов’язання і виконувати доручення. Доручення полягатимуть у розповсюдженні листівок проти радянської влади та уряду. Тільки треба їх, тобто листівки, вивішувати в темних місцях, щоб їх прочитало якомога більше людей, бо якщо на видних місцях, наприклад на якійсь вітрині, то представники влади одразу їх знімуть і можуть з’ясувати, хто це зробив. Тому, – говорив Сенчило, – під час війни молодогвардійці й потрапили до рук німців саме тому, що клеїли листівки на помітних місцях». Чому саме треба розповсюджувати листівки проти радянської влади, Сенчило не говорив, лише одного разу, під час цієї розмови, він зауважив: «Мій батько був засуджений, і за нього треба помститися» .

Днів через 10 Євген знову зустрівся із Бойком за запитав – чи згідний він з думками та ідеями Євгена? Згоден, – відповів той. Проте Євген бачив, що він вагається, та вирішив продовжити розмову якось іншим разом. Проте так продовжити розмову випадку не представилось.

Пізніше під час допитів та очних ставок Віктор заявляв, що під час цієї розмови Євген Сенчило був випившим, і він ставився до його слів просто як до балаканини нетверезої людини, а пізніше став його уникати .

Також Євген Сенчило мав намір залучити до організації також ще двох своїх знайомих дівчат.

Одна з них – Жовтобрюхова Раїса, яку знав ще з часів навчання в школі у селі Мигове. В 1965 році вона вже навчалася у 8-му класі, була секретарем шкільної комсомольської організації. Вони більш здружилися, іноді разом ходили в кіно та на танці, він проводжав її до дому. Якось в лютому 1966 року, коли ще не влаштувався на роботу в Лісозавод, проводжаючи її до дому після кіно чи танців, висловлював їй свої невдоволення відсутністю рівності серед людей, що у нас справа йде до безробіття, що  одні – начальство – живуть в  достатку, тоді як трудящі – бідні. Раїса не погоджувалася з ним та критикувала його думки. Проте Євген не полишав надії якось переконати її та залучити до організації.

Раїса і сама пригадувала: «Раніше я помічала, що які б розмови між нами не виникали, він завжди переводив їх на політику, хоча жодних нездорових висловлювань у цей період від нього я не чула. Євген неодноразово розмовляв зі мною з приводу свого невдалого вступу до вищого навчального закладу. Відчувалося, що він розчарований життям і причиною своїх особистих негараздів вважав існуючий у нашій країні лад. Він говорив, що в Радянському Союзі немає рівності серед людей, начальство, як він висловився, перебуває в привілейованому становищі, йому все дозволено. Це було восени минулого року, ми поверталися з кінотеатру, і коли зупинилися біля мого будинку, він почав про це говорити.

Одного разу минулого року, коли саме – не пригадую, Сенчило завів розмову про українських націоналістів, про те, що вони борються за «самостійну» Україну, створюють зараз свої організації. Але все це він говорив загальними фразами, нічого конкретного, і не можна було зрозуміти, до чого він хилить. Я на ці слова Сенчило ніяк не реагувала, просто слухала» .

 

Історія вірша, який Євген Сенчило зберігав удома та дав прочитати Раїсі Жовтобрюховій.

У червні 1966 року Євген одного разу в Чернівцях, куди їздив подавати документи для вступу до Чернівецького університету, зустрівся із Раїсою. Поверталися в Мигове одним автобусом. По дорозі Євген дав їй прочитати вірш Євтушенко, присвячений С. Єсєніну. «В ньому йшла мова про Русь, її минуле та сучасне. Коли я запитав її думку, Раїса відповіла, що вірш цікавий і на цьому розмова припинилася», - згадував Євген у слідчого КДБ. Згадує про вірш і Раїса: «Влітку 1966 року я їхала одним автобусом із Євгеном Сенчило із м. Чернівців до с. Мигове. По дорозі Сенчило дав мені аркуш із шкільного зошита в клітинку, на якому, наскільки я пам’ятаю, його рукою був написаний вірш. Не пам’ятаю вже, чи була там назва, чи ні, але добре запам’ятала, що в цьому вірші містилося звернення до Русі. Йшлося про те, що раніше Русь була кращою, багатшою, а зараз гіршою й біднішою. Читати було незручно, автобус трясло, тому я запам’ятала лише зміст. Вірш був написаний російською мовою. Сенчило запитав мене, чи подобається він мені. Я відповіла щось невизначене, і на цьому розмова припинилася. Коли я читала, Сенчило сказав, що цей вірш він переписав у когось у Чернівцях, але у кого саме – не сказав» .

На цьому вірші варто зупинитися більш детально. Як видно, лише на одному допиті Євген Сенчило заявив, що він давав їй читати вірш Євтушенка, присвячений С. Єсєніну. Надалі слідчі ще кілька разів запитують і Євгена, і Раїсу Жовтобрюхову, і під час допитів, та навіть під час вже судового засідання, про той вірш, який він давав їй читати. Відповіді і Євгена, і Раїси постійно однакові – «там йшлося щось про Русь, яка раніше була багатшою, а зараз бідніша», але назва і автор більше не називались.

У протоколі обшуку, проведеному слідчими в домі Євгена Сенчило після арешту серед іншого при описі вилучених предметів зазначалося:

«… 3. Вірш, надрукований на друкарській машинці на білому аркуші паперу, який починається словами: «Поэты русские» та завершувався словами «Как Поддубный на лопатки».

 

 Уривок із протоколу обшуку в домі, де проживав Сенчило Євген від 22 квітня 1967 року, с.Мигове

 

Неважко співставити, що це власне і є вірш Євгена Євтушенко «Лист до Єсеніна», вперше прочитаного 4 жовтня 1965 року на урочистому вечорі, присвяченому 70-літтю поета. Твір був напівдисидентським, одним із знакових віршів періоду «відлиги» та був знаковою подією для покоління шістдесятників, широко поширювався в численних самвидавчих копіях по всьому СРСР.

Чому власне вилучений твір не було включено до речових доказів, які б засвідчували еволюцію і формування антирадянських поглядів Євгена, остаточно незрозуміло.

Проте дивні події на цьому не закінчуються. Раїса Жовтобрюхова свідчить, що вірш, який давав їй читати Євген, був написаний в зошиті від руки рукою самого Сенчила. Тоді як у нього вдома вилучили копію, друковану на машинці. Можна припустити, за словами самого Євгена, що він цього вірша переписав у когось в Чернівцях, та вже в селі Мигове передрукував на друкарській машинці. Наразі важко визначити, наскільки швидко і широко дисидентські вірші поширювались Радянським Союзом та досягали Чернівців.

Наявне і ще одне припущення, звідки вірш міг потрапити до Сенчила. У іншому протоколі допиту, пояснюючи походження ще одного аркуша, вилученого у нього вдома під час обшуку, на якому тричі було записано: «Хай живе Україна». Відповідно до пояснень Євгена, в червні 1966 року мати з Москви привезла йому авторучку, і він пробував, як вона пише. Більше цьому аркушу в ході слідства уваги не приділялось, юридичної оцінки він не отримав і антирадянським визнаний не був, речовим доказом до справи не долучався і на експертизу не подавався, а проте зберігся в матеріалах справи, напевне лише як зразок почерку.

 

 Аркуш із написом, виявлений в домі Сенчило Євгена під час обшуку у квітні 1967 року

 

Ймовірно, тоді ж у червні 1966 року його мати була Москві, звідки, не виключено, привезла і друковану версію вірша Євтушенка. І вже десь звідти тишком-нишком Євген переписав вірша собі в зошит, який і давав читати Раїсі Жовтобрюховій.

Отже, слідчі не знайшли нічого антирадянського ні у згаданому вище аркуші із написом «Хай живе Україна», ні у надрукованому вірші Євтушенка. Можемо припустити, що чернівецькі слідчі про нього не знали, - вони питали у Раїси, як називався вірш і хто був його автором. Проте вона не знала. Крім того, аналіз його тексту напевне не викликав у них ніяких підозр, або ж слідчі таки вважали, що вона читала якийсь інший вірш. Наразі в мережі Інтернет віднайшли один із тогочасних «самвидавчих» варіантів надрукованого вірша – можливо, варіант, вилучений у Сенчила, був чимось схожий:

 

 Один із самвидавчих варіантів вірша Євгена Євтушенко, який поширювався в СРСР у 1965-1966 роках

 

 На жаль, вірш не було долучено до речових доказів, і пізніше його знищили як такий, що не має значення по справі та не представляє ніякої цінності. Разом із українською книгою, вилученою у Юрія Ференчука, 1910 року випуску.

 

 Постанова про знищення вірша Євтушенка, який сприяв формуванню антирадянського світогляду Євгена Сенчила

 

Шкода, зараз був би гарним артефактом епохи «відлиги» та дисидентства.

 

Перші листівки. Роль Тараса Шевченка у формуванні світогляду шестидесятництва.

«Также была написана листовка с переработкой произведения Т.Г.Шевченка «Розрита могила», содержание которой приспосабливал к антисоветскому пониманию», - зазначав пізніше Євген на допитах в КДБ.

Приблизно на початку вересня 1966 року йому спало на думку переписати та поширити серед населення вірші Т. Шевченка «Розрита могила» та «Великий льох», які, на його думку, за своїм змістом були націоналістичними. Він висловив свої міркування Лаюку Івану, той погодився. Через кілька днів Євген переписав ці два вірші на окремих аркушах паперу і, зустрівши Лаюка, передав йому їх, щоб він також переписав кожен у двох примірниках. «Треба, щоб люди його читали», – сказав Євген.

При цьому Євген вирішив вірші Шевченка, за його словами, осучаснити, наблизити їх до сьогодення, замінивши слово «москалі» на «комуністи». Один вірш був точно переписаний із «Кобзаря», а в іншому у двох чи трьох місцях він замінив слово «москалі» на «комуністи».

Передав вірші Лаюку та сказав йому їх переписати і чекати, поки Євген не повідомить, коли ми будемо розвішувати їх по селу. Дня через два чи через три Євген прийшов до Івана і запитав, чи той переписав. Іван показав йому переписані вірші. Але Іван їх переписав з обох сторін аркуша паперу. «Так не годиться, - сказав Євген. - Треба писати на одній стороні, щоб можна було його прикріпити до стіни, а ти написав з двох сторін. Перепиши!».

Після того минуло кілька днів, і Євген подумав, що це марна затія. Згадані вірші кожен може прочитати в «Кобзарі», а "фальсифікувати Шевченка не хотілося", зазначалося в протоколі допиту. Тому він відмовився від цього наміру. Однак, не бажаючи виглядати в очах Івана несерйозним, він вигадав версію про те, що хтось десь розповсюдив листівки й попався, тому їм потрібно зараз сидіти тихо. Дізнавшись від Лаюка, що він, як я йому казав, вже переписав вірші, Євген сказав йому їх знищити .

 

Друга та третя листівки.

Євген бачив, що справа зі створенням антирадянської організації просувається дуже повільно, а Іван Лаюк постійно ставить під сумнів доцільність поширення листівок. Тоді Євген вирішив діяти самостійно – виготовити листівки та поширити їх.

Ймовірно, хоча він про це ніде не говорить, останньою краплею стало урочиста вшанування чергової, 49-ї річниці Жовтневої революції. Які надихнули його на те, що наступна, 50-та річниця, має стати останньою.

Одного із листопадових днів Євген працював в другу зміну, із 17.00 до 01.00 ночі. Перед виходом на зміну, вдома, на аркушах зі шкільного зошита він написав чорним олівцем дві листівки. О 23-й годині він вийшов із меблевого цеху, де працював, щоб десь розвісити ці листівки. На центральній алеї лісозаводу було безлюдно, і він на дерев’яній паровідвідній трубі, що стояла біля алеї, канцелярськими кнопками прикріпив одну з листівок. Він також зазначив, що листівку прикріпив на грані труби, яка була звернена до центральної прохідної, та вказав приблизну висоту, на якій він прикріпив листівку.

Другу вивішувати не став, оскільки вона виявилася забрудненою, очевидно, від його брудних рук. Наступного дня він спалив її в печі, коли повернувся з роботи додому.

  Євген Сенчило під час відтворення обстановки та обставин вивішування листівок вказує на місце, де знаходилася паровивідна труба, на яку він прикріпив листівку. У квітні 1966 року під час робіт з реконструкції трубу було демонтовано і на її місці спорудили приміщення для паління.

 

 

 Євген Сенчило під час відтворення обстановки та обставин вивішування листівок вказує на приблизну висоту розміщення листівки

 

 Третя листівка (перша вивішена), розміром 20 см х 16,5 см, поширена Євгеном Сенчило на території Берегометського лісозаводу в ніч з 15 на 16 листопада 1966 року

 

Четверта листівка

27 грудня 1966 року Євген виготовив і вивісив другу листівку. Також написав її вдома, перед тим, як піти на роботу у другу зміну, на аркуші зі шкільного зошита, але вже синім олівцем, змістом дуже схожа на попередню. Приблизно о 23 годині 30 хвилин він зайшов у туалет меблевого цеху Берегометського лісозаводу і прикріпив її канцелярськими кнопками на внутрішній стороні дверей туалету.

 

 Євген Сенчило під час відтворення обстановки та обставин вивішування листівок показує вхід в корпус меблевого цеху, де знаходиться туалет, в якому вивісив листівку.

 

Під час відтворення обстановки та обставин вивішування листівок Євген показав, як він пройшов від свого робочого місця до другого корпусу, зайшов у коридор і вказав на чоловічий туалет. Відразу за вхідними дверима розташований тамбур з умивальником, з якого ліворуч ведуть двері до туалету. У зв’язку з тим, що розміри туалету становлять 1 м × 2 м, фотозйомку внутрішнього приміщення туалету здійснити не вдалося. Сенчило вказав на двері з боку тамбура, на внутрішній стороні яких він прикріпив листівку, а також приблизну висоту, на якій висіла листівка. Після того він зачинив двері та пішов на своє робоче місце.

 

 Євген Сенчило біля туалету, всередині якого вивісив другу листівку. 

  

 

Друга листівка, розміром 16,5 см х 15,5 см, вивішена Євгеном Сенчило на території Берегометського лісозаводу в ніч із 27 на 28  грудня 1966 року

 

«Розповсюджуючи листівки в середині листопада та 27 грудня 1966 року, я переслідував конкретну мету: по-перше, показати населенню, що є люди, які ведуть боротьбу проти радянської влади, і, по-друге, викликати невдоволення робітників радянською владою та спонукати їх до активних дій», - зізнався Євген .

  

Остання листівка.

Приблизно 4 березня 1967 року, напередодні виборів до Рад, Євген Сенчило разом із робітником меблевого цеху лісозаводу Лаюком Іваном, мешканцем с. Мигове, виготовили ще одну листівку.

28 лютого 1967 року, одразу після виклику на розмову до співробітника КГБ, Євген Сенчило поїхав у відрядження до Чернівців, де перебував до 4 березня. Того ж дня він повернувся до с. Мигове. Це була субота. Євген зайшов до Івана Лаюка додому і сказав йому: «Сьогодні ми маємо написати листівки». Лаюк запитав, де ми будемо це робити. Оскільки в нього вдома й у мене були вдома родичі, Євген запропонував піти до агітпункту при сільраді, сподіваючись, що там нікого не буде. Євген сказав Лаюку взяти папір, і той вирвав із зошита подвійний аркуш, передав Євгену, і вони пішли. Але по дорозі Євген впустив папір в багнюку. Зайшовши в агітпункт, він побачив на стіні прикріплений ниткою зошит, очевидно для записів чергового. Вирвавши з цього зошита аркуш паперу, Євген передав його Лаюку і сказав, щоб він писав, а Євген диктуватиме. Лаюк сів за стіл, взяв канцелярську ручку, що лежала там і приготувався писати.

Заздалегідь підготовленого тексту в Євгена не було, і він почав обмірковувати його там же, в агітпункті. Далі Євген диктував, а Лаюк писав під його диктовку. Писав мовчки, не перебиваючи й не роблячи своїх зауважень щодо тексту.

Коли Лаюк закінчив писати, Євген запропонував написати ще одну, але Іван почав відмовляти: «достатньо й однієї». Євген наполягав. Тоді Іван, звертаючись до нього, і каже: «хочеш, пиши сам». Євген зауважив, що вже написав раніше й вивісив на лісозаводі. Але Лаюк наполягав і зрештою сказав, що не хоче займатися цією справою. Євген розсердився, назвав його боягузом, забрав написану ним листівку й пішов з агітпункту.

Цю листівку Євген поклав у кишеню й носив із собою з наміром повісити її на території лісозаводу після виборів. Таке рішення було зумовлене тим, що після виборів Євген мав працювати у другу зміну вночі – час, найсприятливіший для цієї мети. Але відповідного випадку не трапилося, і Євген носив цю листівку при собі приблизно до 3 квітня 1967 року, тобто до того часу, як його, серед інших робітників, викликали на бесіду до співробітника держбезпеки. Побоюючись викриття, Євген по дорозі розірвав її на дрібні шматочки й втоптав у багнюку навпроти пожежного депо лісозаводу.

Лаюка теж викликали повторно до КГБ. Побачивши Євгена, він запитав, де листівка. Євген відповів, що знищив її. Після розмови з співробітником КГБ Євген одразу ж поїхав додому. Через 3-4 дні, у неділю він сидів удома, коли прийшов Лаюк Іван і почав говорити, що не вірить у правильність висловлених Євгеном ідей, що він не згоден їх підтримувати і не вірить їм. Вважаючи, що на Лаюка так вплинув повторний виклик співробітником КДБ, Євген назвав його боягузом і вигнав з дому.

Зауважимо, той факт, що хлопці посварилися та що Євген заявив що не підтримує ідей Євгена Сенчила суттєво вплинув на хід розслідування і став одним із вагомих факторів, які не дали слідчим досягнути своєї мети.

Отже, ні тексту, ні самої листівки не збереглося. На жаль, точно відтворити текст написаної листівки Євген не зміг і на допиті. Він лише зазначив: «Який саме текст я диктував Лаюку, сказати зараз не можу. Пам’ятаю лише, що він складався з 6-7 коротких фраз, які містили заклик до «повалення комуністично-бюрократичної диктатури» та наприкінці звернення до робітників: «нехай не мовчить ваша робітнича совість» .

А це було б цікаво: листівка, написана на аркушах із зошита, який висів в агітпункті, ручкою, яка була в агітпункті та й написана в самому агітпункті, ще й вивішена напередодні виборів. 

Це була остання зустріч Євгена з Іваном до самого арешту Євгена.

 

Про листівки знали чимало людей

Аналіз матеріалів справи засвідчує, що Євген надзвичайно легковажно ставився до засобів конспірації, та встиг розповісти кільком людям, що це саме він вивісив листівки. Іноді навіть дивно, що слідчі так пізно виявили «підпільника», хоча іноді знаходилися буквально поруч із розв’язкою.

Так, одразу на наступний день після вивішування першої листівки Євген розповів про це своїй однокласниці по Берегометській школі Любі Кушнір, а вона – також їх однокласнику Валерію Чеверді.

Валерій Чеверда разом із Євгеном Сенчило після школи працювали в Берегометському лісозаводі. Тут вони особливо здружилися. «Останні 6 місяців до того як я пішов на службу до армії, тобто до листопада 1966 року Сенчило був єдиним моїм другом. Ми залишалися друзями і після того як я пішов в армію, листувалися», - згадував Валерій. Він описав і характер Євгена: «Сенчило тихий, небалакучий. Він міг годинами мовчати. Під час навчання у школі він добре знався на історії суспільствознавства. Учні тоді називали його філософ. Він навчався непогано з різних предметів. Захоплювався фізикою. Любив читати класиків. Зазвичай читав об'ємні книжки. До роботи на лісозаводі Сенчило ставиться сумлінно. Шкідливих, неправильних у політичному відношенні поглядів Сенчило мені ніколи не висловлював» .

Отже, наступного ж дня після того, як Євген вивісив листівки, ввечері 16 листопада 1966 року молодь зібралася на проводи Валерія Чеверди до армії. Були там і Євген Сенчило, і Люба Кушнір.

Зазначимо: його батько, Чеверда Федір Федотович був начальником меблевого цеху, і саме йому близько 18.00-19.00 майстер зміни Степан Говалешко приніс зняту зі стовба листівку, саме коли вдома у нього сина проводжали в армію.

Люба Кушнір засвідчила: «На вечірці у Чеверди Сенчило Євген запросив мене танцювати. До цього я помітила, що він п'є більше, ніж звичайно, і запитала, навіщо він так робить. Євген відповів: «Сьогодні такий день, що я не можу не випити» і відразу розповів, що він поширив листівки на території лісозаводу та на Берегометському сільському клубі (за свідченнями Сенчила, на клубі він листівок не вивішував, а лише так сказав Любі для більшого героїзму, - прим. авт.). Євген також сказав, що листівки він писав своєю рукою і особисто вивісив. На моє запитання про зміст листівок Євген мені розказав, про що він писав, але я вже забула. Пам'ятаю лише, що йшлося про єдність партії та народу та щось про 50-річчя Радянської влади. Коли саме Сенчило поширив листівки, він не говорив, але після того, як він сказав «сьогодні такий день» я зрозуміла, що він це робив 17 листопада або напередодні. Мене Сенчило не попереджав, щоб я нікому не говорила про його повідомлення» .

Валерій Чеверда  служив в Грузії, був рядовим Тбіліського артилерійського училища. Там, в Тбілісі його і допитали 5 червня 1967 року. Він розповів, що  після закінчення проводів, на яких було близько 20 осіб гостей, зокрема і Сенчило Євген, коли всі гості пішли до рому, він після опівночі проводив до дому  Кушнір Любу. Знаходячись біля хвіртки будинку Кушнір, Люба йому розповіла, що Женька Сенчило вихвалявся їй під час вечірки, що він поширив листівки під назвою «Чи єдині партія і народ?». Коли і де Сенчило Євген поширив ці листівки, про точний зміст їхня Люба йому не розповідала, а він і не питав, чи розповідав Євген їй про це.

Наступного дня, тобто 17 листопада 1966 року о десятій годині ранку Валерій поїхав до райцентру до військкомату для направлення до військової частини. Вранці перед від'їздом у район у військкомат Кушнір Люба та Сенчило Євген прийшли його проводжати, але розмови між ними про листівки ніякої не було, бо було якось не до того.

До райцентру Валерій прибув разом зі своїм батьком Чеверда Федором Федотовичем та зі своєю матір'ю Валентиною Яківною. По прибуттю в райцентр батько мені сказав, що йому треба сходити до КДБ. З цього приводу мати мені  розповіла, що вчора, тобто 16 листопада 1966 року, в меблевому цеху з'явилися листівки, і через це батькові треба зайти до КДБ. Мій батько тоді, та й зараз, є начальником меблевого цеху. Згадавши розповідь Люби про листівки, у мене промайнуло в голові, чи не ці листівки поширив Сенчило Євген, але він нікому про це не сказав.

Коли в цеху з'явилися листівки, тобто о котрій годині 16 листопада, скільки їх було, де їх було виявлено, тобто у яких місцях цеху та про зміст листівок ні мати, ні батько у райцентрі мені не розповідали» .

А Люба наступного дня поїхала до Чернівців та з Євгеном не зустрічалася до лютого 1967 року. В лютому, в один із вихідних днів, вона приїхала до Берегомета. Зустрівши знайомих дівчат, вона дізналася від них, що на лісозаводі з’явились якісь листівки і що працівники міліції викликали багатьох робітників, в тому числі і їх, і розпитували про цей факт. Зустрівши Сенчило Євгена я передала йому розповідь дівчат і запитала, чи не чув він про листівки. Євген відповів наступне: «Це я писав ці листівки». Сказано було в жартівливому тоні, але все-таки я почала допитуватися, невже він міг таке зробити. Тоді Сенчило сказав: «Та ні, це жарти, хіба ти могла подумати, що це зробив я?» і на цьому розмова припинилася. Я не звернула уваги на такі балачки Сенчила, бо до цього ніколи не чула від нього яких-небудь антирадянських чи політично шкідливих висловів .

Зазначимо, що на першому допиті від 5 червня 1967 року Люба про цей випадок – що Євген розповів їй про листівку ще 16 листопада 1966 року – не розповіла, і навіть на прямі питання – чи була вона і Сенчило на проводах у Чеверди і чи Сенчило їй нічого не казав – засвідчила, що були, але Сенчило про листівку нічого не говорив. І лише після допиту Чеверди засвідчила як все відбувалося насправді .

За кілька днів до того, як Євген розклеїв другу листівку, в грудні 1966 року, йдучи на роботу, він зустрів Ференчука. Під час розмови з ним Євген розповів про перший випадок, коли я розклеїв листівку на території заводу, і про те, що маю намір зробити це вдруге. «Ференчук мене за це не похвалив, але й не відмовляв. Він лише заявив: «Сам ти нічого не зробиш, а можеш себе згубити й інших за собою потягнути. Такі речі треба робити організовано, гуртом і поширювати масово». Про другу листівку Євген Ференчуку вже не говорив .

Наприкінці лютого 1967 року про те, що це саме він поширив листівки, Євген розповів і Лаюку Івану. Після того, як 27 лютого 1967 року на лісозавод приїхав працівник органів КДБ та викликав багатьох робітників та розпитував, що їм відомо про поширення листівок. Іван Лаюк пригадує, що на той час ще нічого навіть не чув про листівки. Після розмови із працівником КДБ він зустрів у цеху Сенчило Євгена і запитав, чи він чув про появу якихось листівок. Сенчило йому і  відповів, що не лише чув, але й сказав, що «це моя робота». Але Іван Лаюк подумав, що Євген просто хвалиться, хоче показати себе таким собі героєм, і не надав його словам ніякого значення і навіть не запитав, коли, де і яким чином він їх поширив. При цьому Іван пам'ятав, що Сенчило й раніше говорив про листівки, але не сприймав це серйозно, і, як він згодом засвідчив, навіть не думав, що Євген може таке зробити. І тільки коли його заарештували він зрозумів, що він не хвалився . Тоді Євген ще й сказав, що до 12 березня, тобто до виборів до місцевих Рад, ми разом напишемо й вивісимо на лісозаводі листівки. Лаюк відповів: «Добре», і вони розійшлися по робочих місцях. Ця розмова відбувалася під час перекуру .

Крім них, про розповсюдження листівок антирадянського змісту Євген Сенчило розповів у січні 1967 року працівниці меблевого цеху лісозаводу Євдокії Дойчук. Так, якось у січні 1967 року Євген та Дойчук Євдокія працювали у другу зміну. Під час перерви вони вийшли надвір і біля меблевого цеху Євген сказав Євдокії, що я на території лісозаводу поширив листівки. З чого почалася ця розмова і чи казав він Євдокії, що листівки за змістом антирадянські, він не запам'ятав. Не казав і де саме я вивісив листівки, просто повідомив про факт і все. Водночас Євдокія Дойчук як під час допиту 24 травня 1967 року , так і під час очної ставки із Євгеном Сенчило 12 червня 1967 року  заявила, що про появу листівок на заводі вона дізналася вперше лише після арешсу Сенчило, що він їй нічого не розповідав пні про листівки ні про те, що пощширив їх він. «Сенчило про антирадянські листівки мені ніколи не говорив і мені незрозуміло чому він заявляє на допиті, що посвятив мене в цю справу», - заявляє вона. Хоча Сенчило на своїх показах і наполягав.

 

Хід розслідування і доля

Отже, 26 грудня 1966 року слідство по справі було призупинене, та поновлене лише 20 квітня 1967 року. Саме від цього дня до справи долучене зізнання Євгена Сенчила у скоєному злочині, а також протоколи допитів кількох ключових осіб слідства.

Як саме слідству вдалося встановити особу підпільника, з матеріалів, справи нам встановити не вдалося. Відомо, що 27 лютого слідчий викликав багатьох працівників лісозаводу на розмови, проте очевидно, що ці опитування не дали результату: сам Євген не зізнався, а інші працівники власне нічого про це не знали.

Згодом, 3 квітня, багатьох працівників заводу, у тому числі і Євгена Сенчила, слідчий КГБ знову викликав на розмову. За показами Євгена, після того він ще три-чотири дні перебував вдома, а потім ще зустрічався із Іваном Лаюком, де, як ми вже згадували, вони посварилися – отже, за результатами і цієї «розмови» із співробітником КГБ викрити Євгена Сенчила не вдалося, і орієнтовно станом на 7-10 квітня його так і не викрили.

Наступний крок слідства: 20 квітня 1967 р. слідчий у Постанові про відновлення слідства зазначає, що в процесі оперативного розшуку встановлено особу, яка виготовляла і поширювала листівки – Євгена Сенчило.

Цього ж дня, 20 квітня, Євген пише пояснення на ім’я начальника Управління КГБ по Чернівецькій області, де повністю і доволі щиро зізнається у тому, що він скоїв ці «злочини» та детально висвітлює, як у нього сформувались антирадянські погляди, як він намагався створити молодіжну антирадянську організацію, та зрештою як виготовив та поширив листівки.

Викрили його ймовірно трохи раніше, оскільки також 20 квітня слідчі КГБ вже допитали як свідків Віктора Бойко (о 17.10 – 18.30 год) та Раїсу Жовтобрюхову (о 19.00 – 20.35 год) у селі Мигове Вижницького району.

Ймовірно – і не варто применшувати здібність слідчих КГБ знаходити потрібні підходи до людини та переконувати у необхідності зізнатися – вони таки знайшли підхід до Євгена. Напевне, таки отримали якісь серйозні зачіпки, а далі - шляхом поєднання погроз, яке страшне покарання загрожує Євгену, якщо він не зізнається, а також його переконанням у тому, що винен власне не сам Євген, як ті люди, які його підштовхнули до злочину та формували у ньому антирадянські погляди – домоглися того, що Євген щиро і сам почав так вважати. На всіх подальших допитах він, як здається, нічого не приховує і розповідає, як все сталося.

Водночас зауважимо, що усі, кому Євген розповів, що це він вивісив листівки – в тому довго не зізнавалися, а отже і їх свідчення не могли стати зачіпками в руках слідчих.

Вже 22 квітня у Євгена проведено обшук, 28 квітня – проводиться виїмка в Чернівецькому університеті автобіографії та твору, для отримання почерку Євгена Сенчила. Із 28 квітня статус Євгена Сенчило змінюється із підозрюваного на обвинуваченого. Його злочин кваліфікується за ч. 1 ст. 62 («антирадянська агітація та пропаганда» - основна стаття Кримінального Кодексу від 1960 року, по якій засуджували дисидентів та шістдесятників. Аналог статті 54-10 Кримінального кодексу УРСР (в редакції 1927 і 1934 років)». Стаття передбачала покарання: позбавлення волі від шести місяців до семи років із засланням до п'яти років або без такого, чи заслання на строк від двох до п'яти років.

Того ж дня у нього відібрали зразки почерку та направили їх на експертизу, висновок якої від 19 травня 1967 року підтвердив, що листівки були виготовлені Євгеном Сенчило, одна із них ще й олівцем, вилученим у Євгена вдома.

Як правило у таких справах слідчі шукали будь-які ознаки, які б свідчили, що людина діяла не як одинак, а як член цілої антирадянської організації. Таким шляхом вони пішли і цього разу, і здається переконали Євгена Сенчила, що якщо кількість учасників такої організації буде більшою, то його відповідальність буде меншою. Принаймні Євген одразу засвідчив, що мав намір створити таку організацію, продумав для неї структуру та підібрав осіб, яких планував до неї залучити, а також форми і методи діяльності та кінцеву мету – створення «Самостійної України» (цікаво, що слідчі навіть російською називали «самостийной», замість «самостоятельной»), відірвати Україну від СРСР та обрати в ній народну владу.

Практично усе подальше слідство звелося не так до допиту свідків щодо відомих їм обставин виготовлення та вивішування листівок, а також чинників формування антирадянського світогляду Євгена, а більше нагадують, навпаки, спробу отримати зізнання свідків у дійсній їх причетності до антирадянської організації, яку створював Сенчило, та також притягнути і їх до кримінальної відповідальності.

Ведучи слідство таким шляхом, намагаються отримати від згаданих осіб свідчення про їх підтримку поглядів Євгена, поінформованості про вивішування Євгеном листівок, згоди на вступ до антирадянської організації, яку створював Євген. У одного із свідків – Юрія Ференчука 9 червня провели навіть обшук з метою пошуку антирадянських матеріалів.

Проте 17 червня 1967 р. слідчі пред’явили Євгену нове обвинувачення: до за ч.1 ст.62 КК УРСР («Антирадянська пропаганда і агітація») додали також кваліфікацію його дій за ч.1 ст.17 (підготовка до злочину) та ст. 64 («Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації») КК УРСР. «Сенчило Євген… вирішив стати на шлях боротьби проти Радянської влади за створення т.зв. "самостійної" України. У цьому напрямі він зробив практичні підготовчі кроки, створені задля створення антирадянської молодіжної націоналістичної організації», - йшлося у постанові.  «Я повністю визнаю себе винним у підготовці до створення антирадянської націоналістичної організації, а також у виготовленні та розповсюдженні листівок антирадянського змісту», - визнав Євген.

За задумом слідства, до кримінальної відповідальності планували притягнути також Дмитра Шпака, Івана Сенчило, Юрія Ференчука та Івана Лаюка, які, кожен у своїй мірі, нібито і сприяли створенню антирадянської організації.

Проте, жоден (!) із опитаних свідків та підозрюваних – а загалом по справі опитано майже 30 осіб! – не дав ніяких показів, які очікували слідчі. Усі – і Шпак, і батько Євгена, і Яцун та Ференчук, і усі, кого Євген планував залучити до організації, не дали ніяких показів проти Євгена, а покази Євгена рішуче заперечили. Опитавши додаткових свідків, слідство не знайшло ніяких навіть формальних підтверджень щодо організованої діяльності усіх підозрюваних. Господарі будинку, я кому проживав Шпак, заперечили, що він під час занять включав радіоприймач чи коли-небудь критично висловлювався про радянську дійсність, опитані працівники лісозаводу сказали, що не помітили, щоб Євген Сенчило часто спілкувався із Юрієм Ференчуком, та й від Ференчука не чули ніяких критичних зауважень,

Коли ж Юрію Ференчуку зачитати покази Євгена про їх зустрічі та розмови, Юрій зазначив: «Зачитані мені витяги зі свідчень Сенчило Євгена від 28 квітня ц.р. я уважно прослухав і заявляю, що свідчення Сенчило щодо моїх з ним розмов є брехнею від початку і до кінця. Я ніколи не говорив Сенчілу ні про «самостійну» Україну, ні про необхідність організовуватись для боротьби з Радянською владою. Одне з двох, або Сенчило, намагається звалити на мене провину або слідчий сам написав такі свідчення і змусив Сенчило їх підписати» .

Євген досить щиро не розумів, зокрема на очних ставках, чому його знайомі не визнають своєї участі та причетності до організації. Ймовірно, він вважав, що їх зізнання якось полегшать і його долю і долю усіх залучених. Напевне, саме таке йому навіяли слідчі. Проте власне повне заперечення з боку опитаних, багато з яких щойно закінчили школу а деякі навіть ще продовжували навчання, призвело до того, що слідчі були змушені відмовитись від обвинувачення у спробі створення антирадянської організації, залишивши лише обвинувачення у антирадянській агітації та пропаганді та ймовірно зменшило визначену міру покарання.

Проаналізувавши всі отримані матеріали, слідчі 15 червня 1967 року виносять постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо Дмитра Шпака, Івана Сенчило, Івана Лаюка, а також окремою постановою – Юрія Ференчука.

4 липня слідчі черговий раз перепредявили обвинувачення, – із раніше пред'явленого йому звинувачення виключивши ч. 1 ст. 17 та ст. 64 КК УРСР, та відповідно звинувативши його у скоєнні злочину, передбаченого частиною I ст. 62 КК УРСР.

4 липня було складено обвинувальний висновок – Євгена Сенчило звинуватили у тому, що він у 1965 році, ставши на шлях боротьби з Радянською владою, займався антирадянською агітацією українсько-націоналістичного змісту. У листопаді та грудні 1966 р. двічі виготовив та поширив на території Берегометського лісозаводу Вижницького району, Чернівецької області листівки антирадянського змісту, тобто у скоєнні злочину, передбаченого частиною 1 ст.62 КК УРСР .

До суду викликали 10 свідків: Бойко В.И., Желтобрюхова Р.М.,  Романюк И.М., Шпетко Г.В., Паляница М.И., Думитро И.К., Говалешко С.В., Говалешко Н.И., Кушнир Л.Е. та І. Лаюка (не явився через травму – перебував в лікарні через травматичну ампутацію трьох пальців правої руки).

17 липня відбулося судове засідання. Прокурор просив, з урахуванням молодого віку, першої судимості міру покарання Сенчило визначити за ст. 62 ч.1 КК УРСР у вигляді одного року позбавлення волі до ІТК загального режиму. Адвокат просив, з урахуванням молодого віку, першої судимості, щиросердного визнання та каяття міру покарання визначити мінімальну.

Євген Сенчило у останньому слові заявив: «Громадяни судді, я вчинив злочин. Я глибоко каюсь. Прошу не карати мене суворо. Я виправдаю цю довіру і буду відданий своїй державі».

Вирок суду - один рік позбавлення волі. 

Термін покарання відбув повністю – рівно один рік. Звільнений 20.04.1968 року.

В травні 1968 року його справу запросила на ознайомлення Москва, слідчий відділ КДБ СРСР.

В листопаді 1968 року його справу переглядав начальник Вижницького райвідділу КДБ з метою вивчення питання про можливість його вербування.

В червні 1973 році справу запросило на ознайомлення Нижнєвартовський райвідділ УКГБ при СМ СРСР по Тюменській області.

Надалі сліди головних учасників події губляться в історії. Можливо, хтось із їх нащадків міг би розповісти більше деталей.

22 жовтня 1992 року Євген Сенчило реабілітований.

 

Кілька прикінцевих зауваг.

Звернемо увагу на постать Юрія Ференчука: відсидівши 10 років таборів за участь в підпіллі, пройшовши через сталінські катівні, він і надалі продовжував розповідати молоді про необхідність організованої боротьби за самостійну Україну та передавав досвід українського підпілля, став натхненником ще й буковинських шістдесятників та дисидентів. Згадаймо, що долучився він і до боротьби за незалежність наприкінці 80-х років, що призвело до розпаду СРСР та отримання Україною незалежності – ідеї, за яку він боровся усе життя. Здається, варто вертатись до громади щоб пам'ять про нього увічнити чи у назві котроїсь із вулиць, чи якимсь іншим достойним шляхом. Славний син Берегомету!

Також цікаво, що влітку 1966 року Євген Сенчило намагався вступити на історичний факультет Чернівецького державного університету. Склав іспити, проте до вузу так і не вступив. А от якби вступив, ймовірно долучився б до хлопців, котрі вивісили синьо-жовтий прапор біля університету у квітні 1970 року.

Важливо відзначити вік учасників справи: основними підозрюваними в участі у антирадянській організації стали практично діти – четверо однокласників Євгена, котрі лише рік як закінчили школу, ще двоє – відповідно учні 10 та 9 класів.

У матеріалах даної справи звертають на себе увагу окремі курйозні моменти, попри всю трагічність ситуації.

Сам Євген Сенчило вважав себе росіянином, а не українцем– щодо цього у справі є окремий протокол. Його мати – уродженка Курської області, батька він не знав. Народився взагалі на території Молдови, далі проживав в Сокирянах.

Мати вдруге вийшла заміж, і її нове прізвище по чоловікові – Паляниця. Можемо собі уявити як мучились слідчі із вимовою її прізвища ).

Мати працювала вчителем російської мови і літератури.

Останню листівку хлопці написали в сільському агітпункті, на аркуші паперу, вирваного із зошита, який лежав там же, ручкою, яка лежала в агітпункті. Ще й почерком Івана Лаюка. Якби вона була вивішена, можна уявити собі які відкриття чекали на слідчих.

Вражає точність оцінок та порівнянь, які давали знайомі Євгена Сенчила у відповідь на його питання. Прибалтику вважали окупованою, шкодували, що Україна не пішла шляхом Фінляндії, «що було б якби у війні перемогла Німеччина»  та «що було б, якби не було колгоспів» та ін.

Мати Євгена хоча і спілкувалася і повідомляла місцеві органи КГБ про ситуацію в школі, проте перебуваючи в Москві ймовірно привезла звідти самвидавний варіант надрукованого на машинці вірша Євгена Євтушенка, одного із  тих, хто підживлював дисидентські настрої шістдесятників.

Матеріали розслідування справи щодо появи в селищу Берегомет антирадянських листівок відкривають перед нами доволі широку картину світогляду населення середини 60-х років минулого століття. Під час аналізу еволюції поглядів Євгена Сенчила варто відзначити такі чинники, які навернули його на думки про необхідність боротьби за самостійну Україну. Такі чинники, ймовірно, впливали і на весь дисидентських рух шестидесятників. Зокрема:

- основним підґрунтям формування антирадянських поглядів було невдоволення низьким рівнем життя, недоліками колгоспної системи, командно-адміністративної економіки та пануванням «комуністично-бюрократичних» кадрів. Порівняння рівня життя як із західними країнами, так і країнами соціалістичних Польщі, Чехословаччини, Югославії наштовхувало на ідею самостійності як гарантії покращання рівня життя населення;

- поширення, хоча й мінімальне, інформації з вільного світу, зокрема – радіостанції «Голос Америки»;

- вплив свідчень жертв політичних репресій сталінського періоду, зокрема про необґрунтовані арешти, тортури та складні умови виживання в таборах ГУЛАГу (помста за батька);

- прямий вплив на шістдесятників справляли і колишні учасники ОУН: акцентували на необхідності організаційних форм боротьби, ділилися інформацією про структуру підпілля та найбільш ефективні способи проведення пропагандистської роботи;

- творчість Тараса Шевченка;

- поширення радянського «самвидаву» та творів російських шістдесятників та дисидентів, зокрема Є. Євтушенка.

Пам’ять про боротьбу попередніх поколінь за Самостійність України, про яку ми згадуємо напередодні 35-ї річниці здобуття Незалежності, повинна надавати сил і нам, яких також не оминув хрест боротьби за незалежність вже у прямій сутичці з віковічним ворогом.

Коротка, проте значно динамічніша версія опублікована:

24.08.2026 р.