Наразі документів про вказані події на сайті наразі не містяться (будуть розміщуватись по мірі їх віднаходження та опрацювання), проте зауважимо на цих процесах, які значною мірою впливали на демографічне та соціально-економічне і політичне життя краю.
Після повернення Радянської влади до Чернівців та на територію Чернівецької області 28 березня 1944 року (інша, західна частина області захоплена у вересні 1944 року), одразу органами влади була проведена мобілізація. На початку травня, 8-10 травня, практично все чоловіче населення, яке підлягало мобілізації, було відправлено на фронт.
Окрім власне військової потреби посилення фронтів в ході світової війни, яка продовжувалася, важливою метою такої мобілізації було вивезення з регіону чоловічого населення, щоб останнє не поповнило ряди повстанців. Цього фактично у не приховували, і така пропозиція неодноразово лунала серед пропозицій, як поводитись органам влади на новозавойованих територіях.
Крім того, значна частина мобілізованих потрапила у т.зв. «трудовий фронт» та була направлена на різного роду фізичні роботи в промисловості та сільському господарстві. Пізніше восени 1944 року безпосередньо військкомати займалися мобілізацією і трудової сили на відновлення шахт Донбасу, де чимало людей загинуло в надважких умовах праці без достатньої їжі та в жахливих соціально-побутових умовах. РНК УРСР ще наприкінці травня 1944 року ухвалює постанову про шефство областей України над вугільними трестами Донбасу, ви виконання якої 26 червня і Чернівецькі облвиконком та обком КП/б/У ухвалюють рішення про закріплення районів області над конкретними шахтами. Серед іншого, в рішенні зазначається на необхідності допомагати шихтам робочою силою, шляхом проведення вербовки.
Крім того, восени 1944 року розмочали мобілізацію і жінок на роботи на Донбас, оскільки у Східних областях України не вистачало жіночих рук. Як правило, на село спускався план по мобілізації жінок, і все голова сільради визначав, кому саме вручати повістки. В першу чергу їх вручали незаміжнім дівчатам та жінкам, у яких не було дітей. Така практика породила надзвичайний рівень страху серед населення, а жінки і дівчата, яким загрожувала така доля, масово переходили на нелегальне положення, переховувались в інших селах у родичів та й у незнайомих людей, зверталися до повстанців за допомогою і переходили в підпілля.
З подібним страхом місцеве населення ставилось і до мобілізації хлопців до фабрично-заводського навчання, до т.зв. «шкіл ФЗО», часто у інших, східних регіонах України. Після навчання, яке проходило в жахливих соціально-побутових умовах, як правило їх залишали працювати на промислових підприємствах Сходу і Півдня, тож батьки часто практично і не мали шансу більше їх зустріти.
Узагальнюючих документів, які б дали змогу оцінити кількість осіб, яких торкнулися ці міграційні хвилі, виокремити їх етапи в архівах наразі не знайдені. Зберігаються поодинокі про них згадки, які вочевидь потребують більш глибокого дослідження. Більше даних власне по мобілізації чоловіків на фронт, проте ця тема не входить до мети нашого дослідження.
Частково питання вказаних кампаній з переселення відображені у повстанських звітах того часу, у відповідному розділі на цьом сайті.
Василь Мустеца