10 березня 1956 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, відповідно до якого українські націоналісти, які відбули покарання, отримали можливість повернутися до попереднього місця проживання із тюрем, таборів та з місць заслання на поселення. Відповідно до цього указу можливість повернутися додому отримали близько 80 тисяч ув’язнених та репресованих. Крім того, КГБ прогнозувало, що оскільки із заслання звільняються повстанці, то ймовірно незабаром постане питання і про повернення їх виселених родичів.

Формально з метою вивчення можливих наслідків їх повернення, а насправді з метою недопущення цього була створена бригада працівників ЦК КПУ та КГБ УРСР, яка виїжджала в західні області України та вивчала ситуацію, яка може скластися у випадку повернення раніше засуджених та виселених. Зокрема бригада обстежила 5 сіл Львівської і Дрогобицької області, оцінила обсяги вартості конфіскованого у виселених осіб майна, долю їх будинків (які виявились продані, передані переселенцям із Польщі, місцевим колгоспникам, а в будинках багатьох з них розміщені школи, лікарні, культурні установи), відтак прийшла до висновку – клопотати перед ЦК КПРС, щоб звільнених із таборів та заслання на проживання в західні області УРСР не направляти та конфіскованого майна не повертати.