Записав і опрацював Микола Черешнюк
ВОЛЯ, СКРОПЛЕНА КРОВ’Ю
До війни наша сім’я була велика і дружна. Тато, Тодор Миколайович, і мама, Калина Іллівна, від діда-прадіда землероби. Не цуралися хліборобської праці і ми, діти. Нас було четверо братів: Іван, Василь, Денис та Ілля. На всіх мали одну сестру Домку. Всі брати були знаними музикантами в селі і в окрузі. Грали весілля, храмові танці, інші забави.
Першим до музики потягнувся Іван. Трудно було з грішми, але тато не відмовив йому, коли той захотів брати приватні уроки в шипинських циганів. Іван мав великий талант до музики. За рік освоїв цимбали, скрипку і контрабас. Згодом став навчати і братів на різних інструментах. Мені вже 81 рік, але ще цього року грав на огляді колективів художньої самодіяльності Заставнівського району. Іван та Василь загинули на фронтах Другої світової війни. Ілля вернувся з фронту поранений і згодом помер. Так перестав існувати наш сімейний оркестр.
Наші батьки намагалися дати дітям хоч якусь освіту. Ходив до школи і я. Директором школи був румунізований українець Горецький Микола. Бив по руках за найменші провини і за незнання румунської мови. Дуже не любив нас, українських дітей, вчитель Джосу. Почували себе господарями і шандарі. Одного вечора вони мене зустріли і забрали на постерунок. Звинувачували в тому, що свистів, хоч насправді цього не робив. Дали за нізащо так званих “25 румунських буків” і залишили ночувати на постерунку. Від болю і приниження руки стискалися в кулаки, в душі зріла ненависть до окупантів.
Наступного дня жандарм привів мене до однієї газдині і заявив їй: “Я маю право тебе заарештувати і забрати на постерунок за те, що не був прив’язаний пес. Якщо цього не хочеш, то віддай чотири курки”. Що було робити бідній жінці, коли право на стороні влади. Віддала, що просили, щоб не мати цурису (неприємностей). Ці чотири курки я відніс начальнику жандармського поста. Румуни поводили себе, як окупанти, і ставилися до українців зверхньо.
В червні 1940 року прийшли москалі. Ставилися до людей добре, навчання в школі проводилося українською мовою. Шубранчани раділи, що аж тепер життя налагодиться, заживуть всі в мирі і злагоді. Але це тривало недовго, поки москалі не вивчили обстановку в селі. Почалися арешти. Репресували сім’ю Коханюка Василя за те, що сказав правду про події на Східній Україні і, зокрема, про великий голодомор 1932-1933 років. Далі заарештували Магалевича Юстина, заможного селянина, Петрюка Іллю, колишнього двірника села, Черевайка, колишнього начальника постерунку. Почалася агітація за колгоспи, за переваги колективного господарювання, за заможне життя при соціалізмі, пропагували “соціалістичний рай” на землі.
Будівництво цього раю перервала війна, що почалася в червні 1941 року. Знову в село повернулися румуни. їх порядки не те що не змінилися, але навіть стали гіршими. Власність, яку раніше конфіскували москалі, стали повертати їх господарям. З 1943 року хлопців призивного віку, в тому числі і мене, румуни забрали в робочі батальйони. Зброю українцям не довіряли. Дали в руки тачку, лом, лопату.
Наш “деташамент” попав у Ясси на будівництво залізниці. Копали і довбали землю, возили тачками щебінь, носили на руках шпали. Робота каторжна, за яку нічого не платили. Працювали в тому, що мали з дому. Воно швидко зношувалось, а другого не мали. Латали, як могли, і виглядали городнім опудалом. Жили частково в бараках, частково розселювали по хатах румунів. При злиденному харчуванні працювали дуже важко. Так ми мучилися до липня 1944 року.
Коли у Румунію вступили совєтські війська, то румуни кинули нас напризволяще. Без грошей і їжі пішки йшли додому, до рідного села. По дорозі просили у людей щось поїсти, але румуни самі були бідні. А таких, як ми, проходило багато, всіх не нагодуєш. Що гріха таїти, доводилося лізти у сад, у город, щоб дістати щось їстівне. Була й інша проблема - совєтські патрулі. Кого відловлювали, то відправляли в сталінські табори, а там рідко хто виживав.
Удома був цілий серпень, бо про те, що я вернувся, ніхто не знав. Сестра Домка проговорилася за мене Кантиміру Василю, бо він наш родич. Той призначив мені зустріч у панському саду. В умовне місце прийшов, коли стемніло. Василь уже стояв під деревом і чекав. Говорили про різні речі: про моє перебування в робочому батальйоні, про румунські порядки на Буковині, про мої майбутні плани. Я дійсно не знав, що робити далі. Моїх ровесників совєти забирали на фронт і я, напевно, не був винятком. З дня на день могли забрати і мене. Василь сказав: “Рано чи пізно тебе москалі заберуть на фронт. Але боротися за Україну можна і тут, на місці”. Довго переконувати не довелося - відразу примкнув до боївки Кантиміра Василя, де також перебували Северин Іван - “Скригун”, Майданський Костянтин - “Юрась”, Дмитрюк Микола - “Скорий”, Мудрій Василь - “Ворон”, Прицепа Євгенія - “Чайка” та інші.
Цього ж вечора рушили через поле у село Валява Кіцманського району, де перебули день у стодолі Солотвинського Івана. Ввечері розвідка доповіла, що дільничний міліціонер, на якого готувалася акція, знаходиться в хаті молодиці Михайліни. “Скригун” дав наказ ліквідувати його. Але в хаті також знаходилося двоє дітей, які плакали і кричали з переляку. Можна було вкинути в хату гранату і все скінчилось би, але пожаліли дітей. Це врятувало міліціонера.
Під ранок прийшли у васловівський ліс. Тут наш загін розділився на дві менші боївки. Одна мала діяти в Заставнівському районі, друга - в Кіцманському. Нашу боївку очолив Маланчук Василь, родом з села Гаврилівці (псевдо забув). Через добу розгромили один із радгоспів, майно спалили, худобу і свині забили. Частину м’яса і борошна забрали для повстанців.
Саме в цей час з Румунії верталися так звані “деташаментники”, яких москалі відразу забирали на фронт. Ми намагалися цих хлопців навернути в УПА. Одного вечора ми забрали чотирьох хлопців з Гаврилівців перед тим, як вони мали йти на збірний пункт. При цьому знали, що наступного дня їх будуть шукати по всьому селу, тому Маланчук прийняв рішення тимчасово відступити в село Красноставці Снятинського району. Нашими провідниками зголосилися стати стрільці Магалевич Георгій Тимофійович з Шубранця і Бойчук Сидір Миколайо- вич з Гаврилівців, які добре знали дорогу на Красноставці.
При підході до річки Прут - а було це 11 листопада 1944 року - почули стрілянину. Місцеві повстанці вели бій з енкаведистами. Планували, поки точиться бій, - тихо і непомітно перейдемо через міст і вдаримо чекістам у спину. Коли ступили на міст, то з протилежного кінця крикнули: “Не стріляйте! Ми свої!”. Не встигли спам’ятатися, як всі десять були оточені і схоплені. Засідку влаштували на місцевих повстанців, а попали ми. Завели до хати якоїсь бабки і стали питати: “Хто старший?. Хто вас привів?” Четверо гаврилівських хлопців призналися, що мали йти на фронт, але їх забрали в УПА. Цих відокремили і поставили в стороні. Трьох вирішили розстріляти відразу. Один точно був з Гаврилівців, другий мав псевдо “Козак”, третього не пам’ятаю, їх вивели на берег Пруту і в долині розстріляли. Той, що стріляв, ввійшов у хату і сказав: “Убежали, сволочи!”. Ми добре чули постріли і розуміли, що наших побратимів в живих уже немає.
Магалевича, Бойчука і мене запхали, підганяючи прикладами, в машину і відвезли в Кіцмань. Тут дуже били. Особливо старалися “ястребки”, які наносили удари ногами і прикладами. Слідчий питає мене: ”Як опинився в банді?” Кажу: “Деркач” мене забрав!”.
- Що він тобі говорив?
- Що буду воювати за Українську державу.
Він вдарив щосили ногою і глузливо сказав: “Не хочете їсти совєтського хліба, то будете їсти землю”. Дав зрозуміти, що нас чекає розстріл.
У Кіцмані довго не тримали. Через два дні відправили в Чернівецьку тюрму, де в камеру посадили лише нас трьох. Першу ніч били немилосердно. Один тримав за голову, другий за ноги, третій бив ніжкою від табуретки. Видно не одному поламала кості ця табуретка. Не витримала навантаження і розлетілась. Особливо сильно катували Магалевича. Він був чоловіком здоровим і сильним. Носив мундир, шапку-мазепинку з тризубом. Мав справжній вигляд повстанця. При арешті один офіцер сказав: “Ось справжній бандит. Ми тебе розстріляємо”. На це Георгій відповів: “Як станеться, так і буде. Я знав на що йшов”. Після допиту він розповідав: “Мене троє били і хотіли кинути до землі. Але їм не дався, розкидав попід стіни”. Озвірілі кати його так змордували, що на ньому живого місця не було. Били по голові, по ребрах, по нирках, по обличчі. Якимсь предметом (напевно, пістолетом або шомполом) пробили вуха. На другу ніч Магалевича і Бойчука забрали, а мене перевели в загальну камеру. Разом зі мною сидів у камері голова Гаврилівської сільради, який допомагав повстанцям. Дружина принесла йому передачу, а з нею записку, де йшлося про смерть моїх товаришів. Магалевича і Бойчука повісили в гаврилівському саду. Коли Магалевичу накинули петлю на шию - він вигукнув: “Я гину за Україну!”. Так не стало українських патріотів.
Таку привселюдну страту енкаведисти зробили для того, щоб залякати людей. Насамперед вона мала на меті відвернути від УПА чоловіків, які поверталися з Румунії.
Вже у роки незалежності України жителі села Гаврилівні на місці страти встановили українським патріотам пам’ятник. На ньому написано: “Героям за вільну Україну. Бойчук Сидір Миколайович, Магалевич Григорій Тимофійович з с. Шубранця - тут в грудні 1946 року було страчено”.
Мене продовжували водити на допити і бити. Вимагали назвати стрільців, показати криївки, назвати проведені акції. Я стояв на своєму, що тільки вернувся з Румунії і мене насильно забрав “Деркач”. Наступала нова ніч, а з нею нові побої. Так мучили аж до березня 1945 року. З березня відбувся суд, який відміряв 15 років каторги і 5 років поразки в правах. Потім були пересильні тюрми у Вінниці і Дніпропетровську, а далі шлях проліг на Колиму. По дорозі почули, що війна з німцями закінчилася.
їхали в товарняках. Раз на добу давали 400 г хліба і солоний оселедець. Всю дорогу мучила спрага. Кінцева зупинка - шахта імені Горького, де добували золотоносну породу, а з неї відмивали золото. Так я став у ряд сотень тисяч в’язнів під номером Г-814. Поруч знаходилися також уранові рудники, які поглинули сотні тисяч політкаторжан.
Загнали в діряві бараки, де сирість і холод не давали спати. В дощову погоду дах протікав, вода лилась на нари, на сплячих. Сушилки не працювали. Стелили одяг під себе і своїм теплом його сушили. На роботі рвали траву, на вогні підсушували і підкладали на спину, на ноги, щоб хоч трохи зігрітися.
Харчування - гірше не придумаєш. Черпак баланди, ячмінна каша, оселедець і 600 г хліба. За перевиконання норми давали 750 г хліба, але цього досягали одиниці.
При важкій роботі організм поступово виснажувався, його чіплялися різні хвороби. Дизентерія стала звичним явищем. Не обминула вона і мене. Табірна лікарня, куди відправили, була переповнена. Ліжка стояли навіть в коридорах. Хворі абсолютно голі лежали, як тюлька в бочці, лише на коцах (ковдра). Щоб мене положити, прийшлося зсунути два ліжка. На стику ліжок положили мене. На двох ліжках і на одному коці лежало нас п’ятеро. Всі п’ятеро також вкривалися одним коцом. Трохи пізніше з сухої трави робили матраци і подушки. В лікарні годували трохи краще, але найголовніше, що відпочивали від важкої, каторжної роботи.
Через два тижні хвороба відступила і мене відправили на заготівлю дров для бані. За табірним графіком ми милися раз на 10 днів. Бувало, конвой заводить нас у баню, а там стіни, підлога, вікна покриті інеєм. Банщик (також із в’язнів) тільки починає розпалювати котли, а нас привели заскоро. Митися в такому приміщенні неможливо. Мерзли навіть одягнуті. На наші нарікання конвой відповів: “Мойтесь, как есть, все равно подохнете”. Наспіх обливалися холодною водою, цокочучи зубами. Ймовірність простудитися була досить висока. В таборі слідкували не за тим, щоб ми добре помилися, а щоб виголили на тілі весь волосяний покрив. Це щоб не заводилися воші.
Дуже страждали в бараках від блощиць. З настанням ночі полчища цих створінь вилізали із всіх щілин і пили кров знесилених людей. Після роботи з трудом пленталися до нар, падали на них, щоб виспатися і відпочити. Але навіть дуже змучені заснути не могли, бо блощиці не давали. Муки неймовірні. Недосипання позначалося на людині: очі червоні, голова завжди болить, нервозність. Поступово їх вивели, поливаючи із дня в день всі щілини гарячою водою.
Влітку золото від породи відмивала спеціальна машина. Породу цілорічно давали на-гора шахтарі. Цю породу поступово дробили, перетворюючи її на пісок. Пісок промивали водою, відокремлюючи від нього крупинки золота. Важко було взимку, бо доводилося промивати породу вручну. В спеціальних “теплушках” один поливав породу теплою водою, а інший промивав драгою (спеціальним промивочним решетом).
Найгірше було на урановому руднику. Пилюка і газ з таких шахт не відкачувалися. За 2-3 роки легені каторжників цементувалися (утворювався силікоз) і вони помирали.
Мене від рудника врятувала музика, точніше, вміння грати на цимбалах. Після смерті Сталіна настали деякі полегшення. В’язні мали право на вихідний, створювати хори і музичні ансамблі, мати робочий і святковий костюми, фотографуватися та інше. Я записався в хор. У кожного учасника хору була вишита українська сорочка, бо в’язні берегли її майже від дня арешту. Декому сорочку прислали з дому. Ми розучували українські народні пісні, створили також непоганий музичний оркестр. Наші концерти були великою розрадою і втіхою для змучених і відірваних від рідної землі людей. Та й нам, музикантам, настало полегшення. Давали легшу роботу, а репетиції не обтяжували. Тут ми відпочивали тілом і душею.
Проте більшість в’язнів продовжували каратись на рудниках і шахтах. Кожен день наближав їх до неминучої смерті. Цілком природно, що в багатьох виникала думка про втечу. На таке могли зважитися лише самогубці. Вийти за зону було нескладно, а подолати болота, бездоріжжя, тайгу, голод і холод неможливо. На диво, такі відчайдухи знайшлися, які кинули виклик своїй долі.
Вісім чоловік одного дня на перевірку не з’явилися. Серед них були бригадир, художник, льотчик, танкіст, двоє з кухні і ще двоє з легких робіт. Напевно, надіялися що фізично до втечі готові, мали великий запас продуктів. Планували дістатися аеродрому, захопити літак і на ньому втекти за кордон. Не судилося, схопили на аеродромі. Двох застрелили відразу і кинули під браму, щоб залякати інших. Решту втікачів запроторили на урановий рудник, де вони, ймовірно, загинули.
В таборі часто згадували милу Буковину, рідне село, дім. Нас, буковинців, ріднили єдина мова, пісні, навіть спогади. Разом збиралися, здебільшого, у вихідний день. Розповідали про свої родини, про дітей, мріяли і про майбутнє. Вірили, що колись ці жахливі дні закінчаться, бо у світі нічого немає вічного. Моїми найближчими друзями були Мартинюк Іван із Заставни, Когут Павло з Колодрібки Борщівського району, Горобець Тарас з Глибокої, Ящук Микола з Юрківців, Панчук Іван з Верхніх Станівців, Дранчук Василь з Серафинців. Ми сиділи по вихідних, згадували рідну домівку, але й припустити не могли, що вже за кілька років будемо на волі. На радість, всі вони вижили в таборах і повернулися додому.
Звільнили мене 1 березня 1956 року. Вдома, у рідному Шубранці, мене чекали мама і сестра. Ще не раз турбувало КГБ, але на те вже не звертав уваги. Головне - я був вільний. Хотілося жити, працювати, мати нормальну сім’ю.
Дякую Богу, що дав мені сили і здоров’я діждатися дня, коли наша мучениця-Україна стала вільною і незалежною державою. Це найкращий подарунок тим, хто проливав за неї кров і загинув у нерівній боротьбі з ворогами. Важко нам далася воля, скроплена гарячою кров’ю повстанців.
Слава Україні! Слава Героям!
За спогадами Католика Дениса Тодоровича, 1922р.н., псевдо “Петрусь", с. Шубранець
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 148-156