Записав і опрацював Микола Черешнюк

ЗДОБУДЕШ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ АБО ЗАГИНЕШ В БОРОТЬБІ ЗА НЕЇ

Мої відвідини оселі Кушнірик Катерини Степанівни для неї, здавалося, не були несподіванкою. За своє довге життя перестала чому-небудь дивуватися. На вулиці немилосердно пекло літнє сонце, а в хаті панувала приємна прохолода.

Господиня сиділа за столом і читала історичний роман “Богдан Хмельницький” без окулярів. Чемно відповіла на привітання і, випереджаючи моє запитання, мовила: “У дворі мені важко щось робити у таку душну днину і, щоб не гайнувати марно час, читаю про цікавий період з життя українського народу. За своє життя не начиталася досхочу. Надолужую в старості”.

Коли дізналася про мету мого візиту, продовжила: “Цікавий наш народ. За часів Богдана Хмельницького були великі герої, що жертвували своїм життям заради України, а були й ниці зрадники, перевертні. Через триста років картина майже не змінилася. У національно-визвольній війні українського народу проти поневолювачів середини XX століття мають місце великі герої і підлі іуди. Нічого гіршого немає в житті за зраду: зрада вірі, зрада коханій людині, своїй державі. Від цього всі наші біди”.

Непомітно в розмові про погоду і сьогоднішні негаразди перейшли на участь Катерини Степанівни у визвольній війні проти румунських і совєтських окупантів. Вона відклала в бік недочитану книгу, склала на грудях натруджені руки і неквапом стала розповідати.

“Народилася я в досить заможній родині. Не покривлю душею, коли скажу, що це була одна з найдобротніших господарок на всю Веренчанку, яку на своїх плечах тримала моя мама. Вона була міцної статури, дуже роботящою. В неї все “горіло” в руках. Про жінку говорять, що вона тримає три кути хати, а моя тримала всі чотири. Батько Степан більше заглядав у чарку і повільно спивався. У 1934 році його не стало.

На цей час я вже закінчила чотири класи румунської школи. Проте мама не вважала, що дівчині треба знати більше. Вміла читати, писати, рахувати - і цього досить. Жінка насамперед повинна вміти виконувати будь-яку хатню роботу, добре поратися біля худоби і в полі. А ще вона вважала, що заміж маю вийти тільки за багача. Мама - практична жінка і робила так, як водилося на селі. Батьки для своєї дитини шукали заможну пару, але моє серце не слухалося маминих порад. Серед сільських парубків запримітила ставного і красивого хлопця, що походив з бідної сім’ї. Це був Кушнірик Юрко, який жив лише з мамою Мафтою. Батько, Кушнірик Онуфрій, їх покинув, тому Юрко ріс без чоловічої опіки. Землі не мали, жили бідно, але мама хотіла бачити свого сина вченою людиною. Юрко з успіхом закінчив сім класів. Сам розумний, грамотний, начитаний і серед сільських парубків користувався великим авторитетом. Навіть старші люди часто до нього приходили з просьбами: написати заяву, скаргу чи листа. На селі були й інші письменні люди, але красиво й до ладу писав лише Юрко. Він завжди перебував у центрі уваги на гулянках, на вечорницях і навіть у роботі. Виховувався без батька, але мав “золоті руки”. Все вмів робити і все в нього виходило. В такого парубка не можна було не закохатися. До того ж Юрко мав дуже гарний голос. Разом із Свищем Василем вчили молодь співати українських пісень і колядок.

Стала з Юрком зустрічатися, коли мені виповнилося 16 років. Знала, що мама мій вибір не схвалить і ніколи не говорила з нею про хлопців. А я крім Юрка нікого не хотіла бачити. Він був за мене старший на п’ять років, серйозний і розсудливий. Крадькома зустрічалися, подовгу стояли і говорили. В основному говорив Юрко, а я слухала. Він багато читав і мав про що розповідати. Скільки узнала від нього нового: про різні екзотичні країни, про історію України, про видатних людей. Вважав, що Україна має стати вільною і самостійною державою. Він переконував, що не можна миритися з румунськими поневолювачами. Якщо раніше політика мене зовсім не цікавила, то після розмов з Юрком відкривалися очі на багато речей. По-іншому ставилася до історичного минулого України, до становища українців і, зокрема, буковинців.

Ми зустрічалися з Юрком часто і незабаром про ці зустрічі дізналася моя мама. Вона всіляко перешкоджала нам: не пускала вечором з хати, ховала одяг, не один раз била. Коли одного разу заїкнулася, що хочемо побратися, стала як несамовита. Пообіцяла, що за всяку ціну цього не допустить - не дасть свого благословення. На ласку моєї мами вже не сподівалися і я пішла жити до Юрка в чому була. Сталося це у 1938 році.

В цьому ж році Юрко заснував у селі осередок Організації українських націоналістів. У невелику групу однодумців входили Масікевич Іван Дмитрович, Масікевич Дмитро Дмитрович, Кушнірик Іван Онуфрійович, Васкан Василь Георгійович, Харюк Василь і сам Юрко. Найчастіше збиралися в нашій хаті. Мене і свекруху у свої справи чоловік спочатку не посвячував. Коли говорили про політику, то з хати нас під будь-яким приводом випроваджували.

Якось восени 1939 року, вночі, до хати ввійшов середнього зросту чоловік у сірому пальто, кепці, черевиках. Не знаю про що Юрко з ним говорив, але нічний гість залишив по собі деяку літературу і листівки. На моє запитання “Хто це був?” Юрко відповів: “Степан Бандера”. Я повірила йому і більше на цю тему у нас розмов не було. В той час ще чітко не усвідомлювала, якою значною фігурою у національно-визвольному русі був Степан Бандера. Це вже сьогодні розумію, що така людина не могла сама ходити з листівками. Цим займалися інші. Видно, Юрко пожартував. Листівки приносили часто. їх роздавали надійним хлопцям, щоб вони розповсюджували у Веренчанці і навколишніх селах. Бувало, що й сама розклеювала листівки на вербах, на парканах. Вони закликали буковинців до непокори, до боротьби відкритої і прихованої, готуватися до великого антирумунського повстання. І що головне, хлопці вірили, що рано чи пізно велике антирумунське повстання відбудеться.

Восени 1939 року деякі молоді хлопці перейшли кордон, що пролягав за селом Борівці, і перебралися в Галичину, яка була окупована советами. Серед них були Фалібога Тодор, Машкур Василь, Луцюк Григорій, Чуньківський Василь та інші. їх перехопили совєтські прикордонники, заарештували і відправили в Сибір. Більше про них ніхто не чув.

Настав червень 1940 року, і всі затаїлися. Не знали, як поведе себе нова влада. Юрко був збентежений і розчарований ходом подій. Він добре знав обстановку на Східній Україні: про колгоспи, до яких забирали все майно і землю, про великий голодомор 1932-1933 років, про масові репресії. Ми сподівалися тільки на гірше.

На перших порах совета не проявляли активності, більше придивлялися. Всі багачі втекли з румунами, землі стали ділити між бідними селянами. Члени націоналістичного гуртка себе не проявляли. Юркові запропонували стати секретарем сільської ради, віддали татову хату, яку за румунів купив румунізований українець В.Папіж. Трохи працював бухгалтером спиртзаводу і в конторі “Заготзерно”.

Нарешті в нас народилася довгождана дитина, синочок, якого дуже любили. Став втіхою для чоловіка, а свекруха взагалі не відходила від дитини. Співала внукові пісень, колисала, пестила. Здавалося, все складалося добре. Колгосп москалі не створювали, землю і майно не забирали, піклувалися про школу. Проте по селах району вже відбувалися арешти національно свідомих осіб, які за румунів перебували в ОУН. З нашого села у 1940 році вивезли колишнього двірника Масовича Григорія (жінку і дітей не чіпали) і голову сільради Васкана Дмитра з сім’єю. Васкана в свій час румуни дуже переслідували, тому він всіх запевняв, що прийдуть брати-визволителі і принесуть буковинцям вільне й заможне життя. Вивезли його в той “більшовицький рай”, звідки він вже не повернувся. Під більшовицьким прицілом знаходилася і моя мама як куркулька. Врятувало те, що Юрко працював секретарем сільської ради. Ми з тривогою чекали, що в якийсь день прийдуть арештувати і нас. Але в червні 1941 року влада знову помінялася. На зміну москалям повернулися старі гнобителі - румуни. А хрін від редьки не кращий.

Повернулися багачі і стали забирати своє майно, конфісковане москалями. Вигнав нас з рідної хати і Папіж, бо за румунським законом вона належала йому. Перебралися жити до моєї мами. Вона вже змирилася з тим, що ми разом. Допомагала обробляти землю, обходила худобу, багато ткала. На селі роботи вистачає з досвітку і до вечора, її не переробиш. Юрко влаштувався податківцем із зарплатою у 500 леїв. Кожен день перебував у роз’їздах, збирав податки в Кадубівцях, Киселеві, Борівцях, Веренчанці та інших селах. Тепер нам листівки не приносили - Юрко сам їх привозив і розвозив. У нашій хаті члени організації вже не збиралися. Вони таємно зустрічалися в наперед визначених стодолах. У 1942 році помирає від хвороби наш єдиний синочок. Майже рік ходила згорьована і пригнічена. Важко переживала непоправну втрату.

У 1943 році румуни розпочали мобілізацію буковинців в армію. Хлопців і чоловіків забирали не в регулярну армію, а в так звані робочі батальйони. Юрка також забрали в Чернівці, але залишили при військкоматі писарем. Знову освіта йому прислужилася, але ненадовго. Через півтора місяця тут же арештовують. Відбулися арешти і в селі. Арештованих зібрали на постерунку і стали провадити слідство. Тут знаходилися Кушнірик Іван, Васкан Базьо, Свищ Василь, Масікевич Іван, Харюк Базьо, Гливка Василь, Штефанич Іван, Васкан Іван, Васкан Дмитро, Антемійчук Тодор (хлопчина 15 років) і Юрко. Щодня з ранку до ночі хлопців катували і вимагали признатися, де захована зброя. Улюбленим видом тортур у румунів була так звана “мурішка”, коли людину у підвішеному стані б’ють по ступнях ніг. Жертві зв’язували руки перед грудьми, потім заставляли сідати на підлогу, підгинаючи коліна до бороди. Зв’язані руки закладали за коліна на гомілки. Під коліна просовували міцний кілок довжиною метр-півтора. До кінців кілка прив’язували вірьовки, які перекидали через балку чи сволок. Жертву підтягували вверх на потрібну висоту. В’язень висів вниз головою, а ступні ніг займали вигідне положення до катування. Чи хоч раз випробував на собі цю тортуру той, хто її видумав?

Юркові ступні перетворилися на місиво. Як били, то кров бризкала по стінах. Важко було терпіти неймовірні муки. Тоді він, щоб зробити собі перепочинок, сказав, що зброя схована в хаті на горищі. Прийшли до хати з обшуком і привели Юрка. Він закривавлені ноги перемотав якимись ганчірками і йшов, мовби по битому склі. Важко уявити, які він муки терпів. Жандарми стали ритися на горищі. Чортихалися, плювалися, проклинаючи густу пилюку і нестерпну спеку - хата була покрита бляхою. Тривалі пошуки не принесли успіху, бо зброї на горищі ніколи не було. Жандарми зрозуміли, що їх водили за ніс. Привели Юрка на постерунок і з люті били ще немилосердніше. Особливо старались шеф жандармів Война і жандарм Тудоракій. Я стояла на вулиці і кричала: “Цигани! Не бийте мого чоловіка! Відпустіть його!”. З відчаю і безсилля кидала в хату камінням. Тоді схопили і мене.

Сповна відчула на собі “чудові” якості мурішки. Від болю втрачала свідомість. Тоді кати вибирали собі інші жертви. Мого двоюрідного брата Свища Василя нелюди забили до смерті. Ногою під груди так вдарили, що він незабаром помер. Потім знову поверталися до мене і били. їх цікавило “ун де арма, ун де пушка?” Що могла їм сказати, коли й сама не знала. Все тіло боліло, рани кровоточили, в голові шуміло. Повторюю видумку Юрка. Кажу: “Зброя захована на горищі, ви погано шукали”. Чоловіка до хати вели, а мене привезли на підводі. Повторний обшук нічого не дав - зброї не знайшли. Двоє жандармів спускалися з горища, матюкаючись по-румунськи. Два на подвір’ї охороняли мене, чекали на решту, щоб їхати на постерунок. Саме в цей час над селом з’явилася невелика чорна хмара і пустився проливний дощ. Ми всі стали під хату, під її широку стріху. Жандарми щось говорили між собою і до тих, що спускалися з горища. Я потихенько, крок за кроком, бокувала до краю хати. Як тільки сховалася за ріг хати - рвонула щодуху поза курник до городу. Забула про пекучий біль і трикляту зброю, перемахнула через паркан і сховалася в кукурудзі. Якби шукали, то могли б знайти, бо знаходилася від хати метрів за 20-25. Лиш присіла в кукурудзі, а дощ вщух. Складалось враження, що якась сила мене оберігає і не допускає до того, щоб знову потрапила в руки катів. Як тільки зупинився дощ - від хати почувся крик: “Мой, Катаріна, де ти?”. Стали навіть стріляти, але кулі пролетіли високо і мені шкоди не завдали. Додому боялася йти. Почимчикувала краєм села до свекрухи. Спідниця вся просякла кров’ю. Вона почорніла, висохла і зробилася лубкою. Ніч пролежала на животі, а свекруха клала теплі примочки. Наступного дня пошкандибала до свого дому і ще тиждень не могла лежати на спині. Більше жандарми мене не чіпали, рани повільно загоїлися. Юрка судили в Чернівцях і дали 5 років тюрми. Сидів у Бухарестській тюрмі. Влітку 1944 року москалі захопили тюрму, а заодно перебрали і в’язнів. Юркові вдалося звідти втекти, але разом з деташементниками в село не повернувся. Що з ним сталося, куди подівся - на той час не знала. Тоді багато буковинців додому не повернулися.

З приходом москалів влаштувалася на роботу по заготівлі городини для армії. На складі до мене все чіплявся миршавий жидок. Одного разу, коли спробував мене обняти, щосили його штовхнула. Він вдарився спиною до стола і щось собі пошкодив. Щодня чекала, що прийдуть з НКВД арештовувати. Розповіла про цю історію своєму вуйкові Ільчуку Степану Дмитровичу, який працював директором кооперативу. “Не бери собі до голови, - каже, - оформляйся на місячні курси продавців у Чернівцях, а там видно буде”. Так я і зробила.

Тиждень провчилася і їду в село, щоб переодягнутися, взяти з собою харчів. Дівчата на підході до села повідомили, що голова сільради Ільчук Георгій Георгійович (теж мій родич) записав мене на Донбас. Тоді по всіх селах виловлювали молодих людей і насильно відправляли на шахти Донбасу. Мамі сказала, щоб все мені приготувала звечора, бо рано з села поїду.

Вдосвіта приходить до хати посильний сільради Касіян Іван замовляти мамі прошпан (завдання щось перевозити возом). Мама мала гарні коні, віз і прошпан сільрада замовляла часто. Касіян побачив, що я одягаюсь, і поспішив попередити Ільчука. Сказав тому, що Кушнірик Катерина тікає. Не минуло багато часу, як голова з автоматом і двома посіпаками з’явилися мене забирати. Привели в сільраду, як арештанта, і там закрили. Протримали добу. Наступного ранку відпустили, щоб взяла з собою одяг і запас харчів.

Близько двадцяти молодих дівчат завантажили на вози і повезли в Заставну. Нас розмістили в якомусь запущеному приміщенні, але не охороняли. Я вирішила завітати до далекої родички Каті Васкан. Вона була заміжня за майстром по ремонту доріг. Розповіла їм куди і чому їду. Стали відтворювати: “Нікуди не їдь, бо пропадеш!”. Посіяли в моїй душі замішання, але не переконали. Вранці підводи вирушили на заставнівську залізничну станцію. Наші клунки лежали на возах, а дівчата йшли за ними або збоку. Я йшла в цій колоні останньою за останнім возом. Раптом на дорозі зчинився якийсь шум і підводи зупинилися. Остання підвода зупинилася якраз біля дому Каті (буває ж такий збіг обставин). Вона підскочила до мене, схопила за руку і потягла за собою. Її чоловік встиг лише запитати: “Котрі твої мішки?”. Мене разом з мішками закрили в підвалі. Це сталося настільки швидко, що навіть передні дівчата не зрозуміли куди я поділася.

У Каті просиділа до вечора, а потім пішла до вуйка Гладія Степана. Він жив на окраїні Заставни, недалеко від залізничної колії. У вуйка Степана біля хати росла велика, крислата груша. Я видряпалася на неї і, обхопивши міцно стовбур, тихо сиділа. В цей час городами шукали втікачів, бо це вдалося зробити не тільки мені одній. З дерева бачила поїзд, що йшов на Веренчанку, але мене в ньому не було. Мама навіть винесла для мене якісь продукти, але дівчата розповіли їй про мою втечу.

Наступного дня знову завітала до Каті Васкан. Її чоловік збирався їхати у справах в Чернівці. Разом з ним вирішила їхати в місто на свої курси продавців. Про свої митарства розповіла начальнику курсів. Він звернувся в міліцію, після чого курсантам видали довідки, щоб ніхто нас більше не чіпав. Коли приїжджала у село, то нікому на очі не показувалася. Вчилася старанно, дні збігали швидко. Начальник запропонував їхати у Львів на шестимісячні курси, але я відмовилася.

В кінці серпня 1944 року направили в Заставну. Мала надію, що тут працюватиму. Коли вирішувалася моя доля у відділі кадрів - надійшов голова товтрівської кооперації і просить: “Дайте продавця, хоч ненадовго”. Так попала в Товтри, де працювала до грудня.

В цей час мій чоловік Юрко, що втік з Румунії, вже воював у Заставнівському районі. Він навіть був у Товтрах і питав когось: “Хто у вас продавець у магазині?” “Якась жінка з Веренчанки”, - відповіли. Він не міг припустити, що цією продавщицею могла бути я.

Одного разу під вечір навідався до моєї мами і запитав: “Де Катя?”. “У Товтрах робить, у магазині”, - відповіла. Відразу пішки, направці помчав шукати мене. Вже й не пам’ятаю, хто його справив до хати, де я наймала помешкання.

Звечора хтось постукав у вікно. Почула голос, який нагадував Юрків (він щось говорив своєму охоронцеві). Ми з господинею стривожилися, але знову пролунав стук, більш вимогливий. Господиня пішла відкривати двері. Коли Юрко з’явився на порозі - не повірила очам своїм. “Юрку, рідненький”, - кинулася з плачем йому на шию. І плакала, і раділа, обнімала й цілувала, говорила і не могла наговоритися. Аж тут вривається в хату група озброєних людей і кидаються на Юрка. За ними зайшла і на порозі стала “Леся” - Луник Марія, яку я добре знала. Крикнула їй: “Маріє, свої!”. Виявилося, що Юрка з охоронцем запримітили товтрівські бойовики і стежили за ними аж до хати. Думали, що це агенти НКВД. Тут же в хаті відбулася коротка нарада.

Юрко повідомив, що прийшов з Карпат, де формується Українська повстанська армія. Крайовий Провід ОУН - УПА направив його (псевдо “Кирило”) провідником у Садгірський район для посилення повстанського руху. Виробили маршрут рейду по селах Придністров’я. На роботу я вже не вийшла - вирішила розділити долю з Юрком.

Першим на шляху було село Дорошівці. Тут ліквідували голову сільради, який аж надто догоджав советам. Виявив бажання влитися в боївку вчитель Халус Іван, псевдо “Хоменко”, але боявся, що арештують батька. Брали його прямо у школі, в присутності сторожа. Зв’язали Івана, кричали, погрожували, щоб інсценізація насильницьких дій нагадувала правдоподібність.

Звідси наша група в складі 10 чоловік направилася на Василів і Чуньків. Йшли річкою по льоду, міцнішав мороз і дув пронизливий вітер. Дуже замерзла в ноги, бо їх не відчувала. Здавалося, вони раптом стали дерев’яними. Прийшлося на постої їх відтирати горілкою, потім відігріватися на теплій печі. Слід відмітити, що всюди люди ставилися до нас, повстанців, добре. Приймали чим могли, хоч знали, що це загрожує їм великою бідою.

Перше серйозне зіткнення з ворогом у мене відбулося в лютому 1945 року. Боївка вже налічувала 18 чоловік, коли завітали в село Брідок. Розмістилися у двох хатах Буриків. Хлопці поводили себе надто безпечно: курили, голосно говорили. Нагадувала хлопцям, що не слід так робити, бо можна накликати на себе біду. Господиня також зауважила, що треба вести себе тихіше, бо по сусідству живе полька. Хлопці були ще необстріляні і не розуміли, яке важливе значення має дисципліна і конспірація на війні. Протягом півтора місяця ми пройшли рейдом по багатьох селах району, але сутичок з ворогом ще не мали. Це і розхолоджувало стрільців.

Про чужих людей вістка в селі шириться швидко, особливо коли вони не криються. На ранок прибули енкаведисти і “ястребки” в кількості до 40 чоловік. Розпочалася перестрілка. Ворог, користуючись своєю чисельною перевагою, став тіснити нас до річки. Частина хлопців розсіялися по селу. Друга частина яром вийшла на берег Дністра, щоб перебратися на протилежний берег, в село Синьків. Метрів 15 довелося йти вбрід, бо між берегом і льодом була велика прогалина. Майже всі вибралися на протилежний берег і не встиг лише один стрілець. Це був Федірчик Олександр Васильович, псевдо “Тарас”, родом з села Киселів Кіцманського району. Його поранило в ноги і він не міг рухатися. Ліг на лід і став прикривати відступ своєї групи, поливаючи ворогів свинцевим дощем з автомата. Вистріливши всі набої, застрелився з револьвера. Це був муж- ній вчинок. Саша - напрочуд красивий, з чорним, густим волоссям юнак, сміливий, веселий і дещо запальний. Надійний товариш, палкий патріот України, за ідею готовий іти на самопожертву. У нього слова не розходилися з ділом. Вороги зняли з нього тулуп, хромові чоботи, офіцерський мундир і роздягли до кальсон. Мертве тіло залишили на березі.

При перших пострілах я також побігла до Дністра, але вчасно зупинилася і сховалася за дерево. Хтось з “ястребків” вистрілив у мене, але промахнувся. Кинула поглядом навколо, щоб знайти більш безпечне місце, бо відстрілюватися не мала чим. Вирішила добиратися до крайньої хати. Лягла на землю і поповзла. В хаті не було нікого, бо перелякані люди поховалися. Швидко відкрила скриню, з себе все зняла, одягнула інший одяг і стала на порозі. “Тут часом жінка не бігла?” - гукнув з дороги “ястребок”. “Бігла якась берегом ось туди”, - для певності показала рукою, а в самої аж ноги трусяться.

Через дві-три години все затихло, енкаведисти і “ястребки” забралися з села. Хлопці, що вибралися із схованок, тіло “Тараса” перенесли на цвинтар, зробили нашвидкоруч труну і поховали його.

Під вечір Юрко з хлопцями повернувся з Синькова. В бою втратили лише “Тараса”. Прикро, що не стало бойового побратима, чудової людини. Він свідомо став на тернистий шлях нерівної і жорстокої боротьби з ворогом. Для “Тараса”, для всіх нас, хто став на бій за рідну державу, завжди святими залишаться слова: “Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї!”. “Тарас” і тисячі повстанців загинули, щоб наблизити час визволення України. Але, як сказала одна мудра людина: “Герої не вмирають. Вони лише відходять у вічність!”. Ми залишилися живими і вважали своїм обов’язком продовжувати боротьбу за загальну справу, щоб помститися за смерть свого товариша.

Села Дорошівці, Брідок, Митків, Мусорівка, Самушин, Чорний Потік, Онут стали зоною, де повстанський рух набрав великої сили. Досить сильною і надійною була широко розгалужена цивільна мережа, яка готувала криївки, забезпечувала повстанців продуктами і одягом, збирала необхідну інформацію, поставляла нових вояків. Народ називав нашу нечисленну армію “партизанкою”. Воно дійсно виглядало так, бо форми організації та методи боротьби повстанців мали чисто партизанський характер. Боївки великі чи малі перебували в невпинному русі. Постійні рейди з одного кінця району в інший ускладнювали роботу каральним органам і одночасно залучали в свої ряди охочих до боротьби. Так було і в Брідку. Прийшло нас 10, а на Митків вирушило 23. Поки дійшли до Чорного Потоку через Мусорівку, Самушин та Онут, стало 50. З них 10 молодих дівчат: Луник Марія Афанасіївна - “Леся” з села Кадубівці, Бурик-Гудима Василина Іванівна - “Зірка” з села Брідок, Шкрета Домка Миколаївна (псевдо не пам’ятаю) та Побуцька Євгенія Григорівна - “Бджілка” з села Шубранець, Мігайчук Василина Василівна з села Дорошівці та інші. Багатьох знала особисто, але за довгі роки забулося навіть те, що знала. Розпитувати хто він і звідки тоді категорично заборонялося. Нас налічувалося 50 і всі були різні, але єднало одне - свята віра в справедливість нашої боротьби. Кожен усвідомлював, що шанс на перемогу в боротьбі з потужною совєтською системою примарний. Більше шансів скласти свою голову за святу справу. І при такій ситуації лави повстанців зростали.

З Чорного Потоку маршрут нашого вже солідного загону проліг на село Колінківці Хотинського району. Чому саме на Колінківці - не знаю. Цим питанням займалися старшини.

Йшов місяць березень, перший місяць весни. Вдень яскраво світило сонце, відчувалося тепло, але ночі трималися морозними. Зранку йшлося добре по твердій землі, а з обіду хід утруднювала розпущена лісова дорога.

За день дуже стомилися, адже на собі приходилося нести харчі, зброю, боєприпаси. Чого вартий був один скоростріл. З дозволу Юрка також спробувала його нести, але то була ноша не для жінки. Залізна маса тиснула на плечі, ноги запліталися і ковзалися, болів поперек. За п’ятдесять кроків захекалася і ледь не впала на слизькій дорозі. Юрко йшов збоку і лише посміхався, приказуючи: “То не боєць, що труднощів не зазнав!” Ці труднощі відчула на своїх плечах і скоростріл віддала чоловікам. Сама на озброєнні мала невеликий пістолет, який подарував Юрко для самооборони.

До Колінківців підійшли над вечір. Розвідка повідомила, що енкаведистів у селі немає. Розмістилися в крайніх хатах, що прилягали до лісу. Повечеряли, трохи обсушилися і змучені важкою дорогою вляглися спати. На вулиці сон бійців охороняли стійкові. Мені чомусь не спалося, хоч була стомлена не менше інших. Сиділа одягнена на стільці, притулившись спиною до теплої печі. Стиха перемовлялася з бійцями, які повернулися з варти. Сиділа навпроти вікна, через шибки якого проникали місячні промені. Періодично ці промені закривалися постаттю стійкового, що рухався вздовж стіни. Місцевість від хати аж до лісу проглядалася добре. Лише інколи, як місяць ховався за хмарку, ліс проглядався невиразно, мов у густих сутінках.

Мене непокоїли якісь недобрі передчуття, вставала, дивилася у вікно, але підозрілого нічого не бачила. Знову сідала на стілець - сон ніяк не приходив. Внутрішній неспокій давав про себе знати, а я не могла знайти йому причину. Відчуття непевності, підсвідомого страху тримали мене у напрузі. Картинка вікна ставала то світлішою, з сріблястими цятками- зірочками (це ще виблискував пошерхлий сіруватий сніг), то тьмяною. Мені відлягало від серця, коли бачила перед собою світлу картинку, та знову відчуття страху стискало скроні, коли картинка тьмяніла.

Такими були мої відчуття в дитинстві, коли разом з вуличними дітьми переходила вже ослаблий весняний лід на ставку. На твердому льоду почувала себе впевнено, а коли нога ступала на м’який, що колискою вигинався і тріщав лід, ставало моторошно. Боялася не холодної води, а глибокої, бо ще не вміла плавати. Чого боялася, те і сталося. Лід не витримав ваги тіла, голосно крякнув і холодна вода прийняла мене у свої обійми. Розпачливе “ой!” сколихнуло повітря, і я плавно стала занурюватися у воду. Щось з переляку кричала, била руками по воді, по льоду і раптом відчула, що стою на твердій землі. В цьому місці виявилося мілко і вода сягала лише до грудей. З допомогою хлопців вибралася з ополонки. Дома отримала від мами доброї прочуханки.

Раптом зауважила, що картинка переді мною світла, а постаті стійкового щось давно не видно. За моїми розрахунками, він мав би кілька разів мигнути перед моїми очима. Напевно, щось трапилося, подумала. Або задрімав, або відлучився по нужді. Встала, щоб вийти надвір, і запримітила, що кущик під лісом ніби ворухнувся. Припала до вікна, щоб роздивитися, але картинка вікна прямо на очах тьмяніла. Але навіть через цю суцільну сірість помітила, що кількість рухомих кущів збільшилася. Вони повільно виринали з лісу в напрямку нашого постою. Сумніву не було - це йшли вороги, бо у вічі кинулися капюшони плащів, у яких ходили енкаведисти. Щосили крикнула: “Хлопці, хтось на нас йде!”. Першим з хати вискочив “Юрась” і навмання дав автоматну чергу. За ним схопилися решта, вибігли надвір і стали займати зручні позиції, виставили скоростріли. Я стояла в сінях і підганяла хлопців до виходу на подвір’я, бо деякі заспані бійці не могли зорієнтуватися у темному приміщенні. Тільки я перестрибнула через поріг на вулицю і сховалася за дерево, як небо розірвалося. Одночасно запрацювали всі види зброї, від чого можна було оглухнути. Моя позиція виявилася непевною, бо ворог стріляв по хаті, де недалеко знаходилася і я. Кулі решетили стіни хати, впивалися у стовбур дерева, десь свистіли над головою. Присіла і попросила двох бійців прикрити мене. Вони відкрили автоматний вогонь, а я скотилася до яру і, пригинаючись, побігла якнайдальше від хати. Ворог не чекав такої вогневої сили. Спочатку наступаючі залягли, а потім відповзли в ліс, залишивши вбитих і поранених. Юрко з групою бійців зайшов з флангу і змусив ворога покинути поле бою. Прочісуючи ліс на близьких підступах, розвідка ворога не виявила. Видно, ворог не мав достатньо сил, щоб успішно протистояти повстанцям.

Небо вияснилося, день став світлішим, і бійці стали сходитися до хат. Одні ділилися свіжими враженнями від бою, інші збирали зброю, треті ловили коней. Немало вбитих енкаведистів і “ястребків” залишилося лежати під лісом. З нашого боку, як не дивно, втрат не було. Хлопці приводили себе в порядок, шукали загублені речі, дівчата надавали медичну допомогу легкопораненим. Трофеї (гвинтівки, автомати, патрони, гранати, два кулемети, троє коней та інше) розподі- лили між стрільцями, бо все те мали нести на собі. Найважче завантажили на коней.

Через дві години вирушили на село Добринівці. Йшли лісом, де ще стояв сніг. Стрільці, захмелілі від вдалої перемоги, крокували легко, мовби позаду не було недоспаної ночі і важкого бою. Жартували, сміялися, дехто пробував навіть співати. Здавалося, нікого й нічого не боялися. А марно... Не треба бути великим слідопитом, щоб не помітити, куди прямував наш загін. За нами лісом тягнулася широка протоптана смуга. Не можна недооцінювати противника, який має необмежені резерви, радіозв’язок і транспорт. Наші командири, і в першу чергу “Кирило”, такі речі мали б передбачити. Це тепер я така мудра, коли тисячу разів прокрутила в пам’яті ситуацію, що склалася в селі Добринівці. Шляхи Господні незвідані... Ми крокували похідним маршем, не знаючи, що завтра нам буде не до жартів і не до співу. Після злету майже завжди настає падіння, гірке і болюче.

П’ятдесят озброєних людей йшли назустріч своїй долі. Хто мовчки, думаючи про щось своє: про сім’ю, про коханих чи про полеглих друзів. Парубки і молоді чоловіки увивалися біля дівчат. Кожен намагався їм догодити: піднести сумку чи автомат, вручити грудочку цукру або сказати якийсь комплімент. Деякі дівчата від своїх кавалерів отримали перші весняні квіти - бриндушки. Серед дівчат своєю вродою виділялася “Зірка”. Це, здавалось, був еталон жіночої вроди. Середнього зросту, чорноока, червонощока, витончені і красиві риси обличчя, чарівна усмішка, - справжній витвір мистецтва. До тогож струнка, як тополька. Добре підігнана шинель і хромові чобітки надавали їй елегантного вигляду. Та й за вдачею була добра. З таких жінок художники повинні писати картини, а вона нарівні з усіма місить болото лісової дороги, мужньо зносить холод і важкі переходи. У загоні вона трималася постійно біля молодого чоловіка, але його прізвища не знаю. Пробувала запитати Юрка, але він лише буркнув: “Це тобі треба?”. В інших розпитувати про що-небудь не мала права.

Серед стрільців виділявся своєю юністю також молодий повстанець “Тиміш”, родом з-під Чернівців. Він був, напевно, наймолодший з нас, але за фізичною витривалістю, сміливістю не поступався бувалим воякам. “Тиміш” завжди тримався гурту своїх односельців, і вони ставилися до нього, як до рівні. Хлопець крокував серед побратимів і щось жваво розповідав, показуючи на трофейний автомат. “Тиміш” числився за боївкою “Юрася” і при потребі виконував обов’язки зв’язкового. Він був легкий і швидкий на хід, а юний вік не виказував у ньому повстанця. За три місяці не почула від нього жодного нарікання на важкі умови партизанського життя, завжди невтомний і життєрадісний. Навіть на постої шукав собі якусь справу до рук: то чистив зброю, то латав одежину, то допомагав господарю, як перебували в селі. “Тиміш” крокував лісовою дорогою назустріч своїй смерті. Жити залишалося хлопчині якихось п’ятнадцять годин...

На вечір, стомлені важкою дорогою, допленталися в Добринівці. Такою була щоденна тактика - цілий день йшли, а на ніч зупинялися в якомусь селі. Не раз ходили і вночі, але тоді цивільна мережа виділяла провідника. По заведеному вже порядку на постій розташувалися у двох крайніх хатах, щоб менше людей нас бачили чи чули. Господиня разом з нашими дівчатами приготувала вечерю. Хліба на всіх не вистачило, тому зварили ще чотири великі кулеші. Хотілося чогось гарячого, бо вдень їли всухом’ятку. Повстанці не були вередливими в харчуванні, що давали, те і їли. Інколи за цілий день макової росинки в роті не бувало. Холод, голод і небезпека - ось постійні супутники партизанки.

Вечеря тривала недовго, бо всім хотілося спати. За годину вже чулося сопіння. Ще докурювали свої самокрутки курці та командири давали останні настанови стійковим. Про свої нічні тривоги і відсутність на варті стійкового в Колінцівцях по дорозі розповіла Юркові. Він сприйняв мою розповідь серйозно і став виясняти деталі. Чим це розслідування закінчилося - не знаю. Можливо, стійковий зумів викрутитися із складної ситуації, бо якихось каральних санкцій не наступило. А може, Юрко не хотів доводити справу до кінця, адже втрат з нашого боку не було. Цього вже ніхто і ніколи не з’ясує.

Юрко ще раз перевірив стійкових, розташування стрільців, про щось переговорив з “Юрасем” і “Явором”. Що далі робилося, вже не усвідомлювала. Два дні важких переходів, безсонна ніч і тепла піч зробили свою справу - поринула у глибокий сон. Лягаючи спати, зняла тільки чоботи і верхній одяг, бо добре пам’ятала попередню ніч. Як раптово заснула, так раптово і прокинулася від дивного сну.

Була неділя. Я встала дуже рано, щоб обійти господарку і приготуватися до церкви. Швидко поснідала, одягнулася і вийшла з хати. Вже на воротах почула мамин голос: ”Куди це ти вибриндилась? А хто буде вівці пасти?”. Ми з Юрком жили біля мами вже давно і непорозумінь через вівці чи худобу ніколи не мали. їх пасли найняті пастухи. Ніяк не могла второпати, чому цього недільного ранку саме я мала пасти вівці. Проте не послухатися мами не могла. Вигнала овець за ворота і погнала на пасовисько. Образа пекла душу, сльози мимоволі лилися з очей. Маленькі пастушки гнали свої отари овець, показували на мене пальцем і сміялися. Зауважила, що святошний одяг не зняла. У поле робітники і пастухи в такому одязі не ходили. Дітей це дивувало і смішило. Додому вертатися і переодягатися вже не хотілося. Голодні вівці рвалися за село. Після нічного дощу дорога розкисла, де-не-де блистіли великі калюжі. Для тварин це не перешкода. Щоб встигнути за вівцями - вийшла на залізничну колію. Ця дорога не дуже зручна для ходьби, але суха. Вівці вперед, я за ними і незабаром вибралися за село. Тварини паслися, пощипуючи невисоку травичку, я сіла на рейку і заглибилася в роздуми. Чому мама не дозволила мені піти в церкву? Чому не попросила Юрка, щоб ці кляті вівці погнав за мене? Гарячі сльози продовжували капати з очей, але я їх не витирала. Вже не бачила навколо себе ні пастушків, ні овець. Лиш раптом десь здалеку почувся батьків голос: “Кацьо, тікай! Тікай!”. Стала на рівні ноги і побачила, як батько кидає косу, біжить до мене і показує рукою в сторону. Не могла збагнути, що трапилося. Він вже чотири роки, як помер. Чому опинився в полі? Невже і його мама відправила в неділю до роботи? Батько продовжував бігти, настійливо показував кудись рукою і незмінно повторював: “Кацьо, тікай!”. Я повернула голову і остовпіла - на мене летів поїзд. Він швидко наближався, а я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Поїзд був уже близько. Від страху заплющила очі і подумала: “Це моя смерть”. В цей час мене щось штовхнуло і я покотилася з насипу. На цьому й прокинулася.

Від поштовху “Бджілки”, що лежала поруч, впала на шпаргат. На моє щастя, плита ледь-ледь тепліла. В хаті ще панувала темінь, звідусюди долинало чоловіче хропіння. Перебуваючи в полоні дивного сну, вирішила перевірити стійкового. Навпомацки знайшла свої чоботи, взулася і, накинувши наопашки кожуха, вийшла на вулицю. Ніч, як і попередня, вигравала місячними барвами. Стійковий (звали Іваном з села Брідок), притулившись до стіни, стояв на розі хати. Підійшла й запитала: ”Як справи? Все спокійно?”. Він постукав змерзлими ногами об землю, щоб хоч трохи їх розігріти, автомат перекинув за плече, і так само постукав рука об руку. “Та-та спокійно, - зацокотів зубами, - але дуже холодно”. Ніч дійсно виявилася морозною. Перекинулася ще кількома фразами із стійковим і шмигнула в теплу хату. Знімаючи кожуха, подумала, що сон виявився не віщим. Та лиш тільки взялася за чоботи, як зататакали автомати. Хлопці схоплювалися і вискакували на вулицю. Майже всі спали не роздягаючись, тому обійшлося без паніки. З дзенькотом розлетілась від кулі віконна шиба, ойкнула господиня. Я знову одягнула кожуха, вискочила вслід за хлопцями з хати і на колінах перебралася за мур. Атакуючі лави енкаведистів рухалися згори, якраз з того боку, звідки прийшли і ми. Непомітно підійти до хат вони не могли, бо хрускіт замерзлого снігу від сотень чобіт чути далеко. Вирішили атакувати, не чекаючи ранку, швидко і несподівано. Хлопці чинили відчайдушний опір, стріляючи із-за кожної придатної перешкоди. Чисельно ворог нас переважав, це відчувалося навіть на слух. Під щільним вогнем повстанців енкаведисти залягли, а потім стали обходити наш лівий фланг. У долині виставили кулемет, який прострілював толоку. Частина бійців, не зорієнтувавшись, вирішили прориватися до лісу саме через толоку. Вони бігли за рятівний горб, куди кулі не досягали. Багатьом вдалося таки втекти, бо у світанкових сутінках цілі добре не проглядалися. Десь 7-8 чоловік, прошиті кулеметними чергами, залишилися лежати на толоці (серед них була і красуня “Зірка”).

Біля мене відстрілювалися десь шість чоловік. “Тиміш” кинувся перебігати дорогу і впав, підкошений автоматною чергою. З останніх сил він доповз до невисокого муру і перевалився в город. Більше його не бачила. Або помер від ран, або добили енкаведисти. Інтуїтивно відчула, що в ліс бігти не можна. Там нас чекає смерть. “ХлоТиіі, в долину”, - вигукнула і першою помчала яром вглиб села. Кулі свистіли над головою, ноги ковзали по горбкуватій і слизькій землі. Я забігла до хати станичної (раніше тут вже була), бо страх змушував шукати порятунку. Вона дала мені другий кожух, хустку, малу дитину в руки і направила до сусідньої хати, що була поза підозрою. Там перебула день, який здавався вічністю. Сиділа і щохвили- ни чекала найгіршого, але протягом дня до хати так ніхто і не навідався. Ввечері знову повернулася до станичної. В її стодолі знаходилися три хлопці (в тому числі і “Юрась”) та дві дівчини. Господиня принесла поїсти і повідомила, що наступного дня планується облава. Треба вибиратися з села негайно.

Із стодоли вибралися пізньої ночі. До лісу відстань невелика, але йти треба по відкритій місцевості. Ніч, як на зло, була місячна, сніг зрадливо хрустів під ногами. Здавалося, все село чує, як ми прямуємо до лісу. “Юрась” наказав роззуватися, бо енкаведисти на відстані 50-60 метрів залишили засідку з кулеметом. Ми повільно, повзком рухалися до лісу, чекаючи, що ось-ось застрочить кулемет. Як би нам пригодилися тепер спеціальні маскувальні халати, які для такого випадку пошили раніше. Чи їх викинули, як непотріб, чи загубили під час бою - невідомо. На півдорозі довелося перелазити через вбиту дівчину. Страшно, а вертатися не можна. Вона лежала, бідна, під відкритим небом, тверда і холодна, байдужа до наших тривог. Хотілося встати на рівні ноги і щодуху бігти до рятівних дерев. Серце насамовито калатало в грудях, кров стукала в скроні. Я лежала боса, розпластана на мерзлій землі, але холоду не відчувала. Навпаки, обливалася холодним потом. Повзла, молилася і просила Бога закрити чорною хмарою місяць. Нехай темінь сховає нас від ворожого ока і його смертоносної зброї. Ні, не закрила хмара місячні промені, але й постріли не пролунали. Ось вони, рятівні дерева, вже близько. Вхопилася міцно за дерево, різко крутнулася і сховалася за широким стовбуром. Тепер хай стріляють - мені вже не страшно. Почув все-таки Бог мою молитву і приспав вартових. Ми знаходилися перед засадою, як на долоні. Тільки сліпий міг нас не побачити або... сонний.

Вирушили вглиб лісу. Незабаром докупи зібралося 20 чоловік - виходили з села групами і поодинці. Юрко загубився в лісі з іншою групою. Йшли і впівголоса ділилися враженнями про хід бою, називали обставини загибелі окремих бійців. Першим поліг стійковий Іван, з яким за 5 хвилин до його смерті говорила. Він був доброю мішенню на білому фоні стіни. Полягли за 10-15 метрів від рятівного горба “Зірка” зі своїм коханим. Смерть їх не розлучила, а дала вічний спочинок на тому світі. Напевно, загинув і “Тиміш”, бо з важкими ранами самостійно з села вибратися не зміг би. Значно пізніше з’ясувалось, що загинули в цьому бою 11 повстанців: 9 чоловіків і 2 жінки. Після бою їх тіла завантажили на підводи і скинули за селом, в так звану Попову долину. Трупи облили бензином і спалили. Видно, енкаведисти боялися і мертвих повстанців, бо так зробити з покійниками могли лише боягузи або нелюди. Вічна пам’ять полеглим синам і дочкам України!

Ми не стали чекати, поки збереться весь загін. Це було нереально, бо на такий випадок про місце зустрічі не домовлялися. Командування нашою групою перебрав на себе “Юрась”. Це був розумний, сміливий і вимогливий командир. Мав добрі знання з історії України, начитаний, великий патріот своєї землі. Йому виповнилося всього 22 роки, а за плечима мав величезний досвід революційної боротьби. За антирумунську діяльність в 1943 році румуни заарештували і засудили на 5 років тюрми. У в’язниці його катували, загрожували розстрілом, але молодий хлопець не зламався. 24 березня 1944 року, коли совєтські війська перебували на близьких підступах до Бухареста, румуни підірвали тюрму разом з в’язнями. Майданському чудом вдалося врятуватися. Спочатку воював у передгірних районах Буковини. Влітку Крайовий Провід призначив його надрайонним провідником Садгірського району у званні сотенного. На новому місці створив мережу складів зброї, явочних квартир, підібрав надійних зв’язкових. Ніколи не ризикував бездумно, щасливо виходив з найскрутніших ситуацій. Чудово знав терени Заставнівщини, які своїми ногами пройшов вздовж і впоперек. Його боївка завжди виконувала найвідповідальніші завдання. Загинув навесні 1948 року в селі Мамаївці. Похований на західній околиці міста Кіцмань в старих австрійських окопах.

Поки зібралися, привели себе в порядок - зовсім розвиднілося. Взяли курс на Васловівці. Вже не було чути жартів і жвавих бесід. Кожен крокував мовчки, поринувши у власні думи. Бракувало харчів, але вирішили в найближчі села не заходити. Обминули і Малий Кучурів. “Юрась” вів у надійні хати, хоча час показав, що надійних людей і схованок уже не було. Орга- ни НКВД і МГБ контролювали вже всі села і підходи до них, розгалужена агентурна мережа слідкувала за кожним нашим кроком. Тому слово “надійність” стало відносним поняттям.

Голодні, стомлені прийшли у Васловівці і зупинилися у крайній хаті. Про нашу присутність, здавалось, ніхто не знав. Вперше за кілька днів зняла чоботи і поставила їх сушити. Вилізла на гарячу піч і приємне, заспокійливе тепло огорнуло тіло. Очі самі закривалися - хотілося спати. Нашвидкоруч повечеряла і заснула. На цей раз “Юрась” виставив двох стійкових. Він був обережний і передбачливий. Один стійковий ніс варту біля хати, другий на відстані 40-50 метрів від хати. Ця обережність виявилася не зайвою.

Опівночі пролунав сигнал стійкового (автоматна черга), який виявив просування ворога завчасно. Всі схопилися на ноги - сон не знати куди й подівся. Один чобіт взула, другий разом з кожухом схопила в руки і вискочила вслід за іншими з хати. Зупинилися в лісі, бо туди ворог боявся сунутися. Втрат не було і це радувало. Дивував той факт, що нас так швидко віднайшли енкаведисти. Явно хтось виказав, але пізніше цим мала зайнятися Служба безпеки.

Далі “Юрась” повів нас на Шубранець. Не шукали хату, за- йшли в якусь стодолу, зарилися в солому і заснули міцним сном. На варті залишилися лише стійкові. Вперше за останні дні проспали до ранку і ніхто нас не потривожив. Вранці через щілину помітили, як дорогою йде група “ястребків”. Деякі гарячкуваті хлопці вирішили їх постріляти, але верх взяв здоровий глузд. По-перше, ми себе поставимо у складне становище, бо “ястребкам” надійде допомога. По-друге, вчинять репресивні акції проти господарів, які дали нам притулок. На всякий випадок вирішила сховатися в іншому місці, бо тут нас було забагато. Вийшла із стодоли і пішла краєм села. Видно, мене помітили “ястребки”, бо почали стріляти. З переляку забігла на обійстя якогось заможного господаря і сховалася в туалеті. “Ястребки” не переслідували, бо через туман не могли бачити мене ясно. Яким було моє здивування, коли вони також зайшли в цю ж хату наїстися і напитися. Поки “ястребки” їли - до мене піді- йшов господар. Це був уже старий чоловік з добрими очима, який бачив, де я знайшла собі схованку. Він сказав: “Дитино, тікай звідси, бо вони нап’ються і шукатимуть туалет. Йди до сусідньої стодоли”. Що я й зробила. Незабаром “ястребки” вийшли і пішли панським садом. Сиділа в стодолі до вечора.

Стало темніти і тут почувся голос: “Софіє! Софіє!”. Мовчу, не відповідаю. Знову чути: “Софіє, виходьте, кругом тихо!”. Моє псевдо знали тільки повстанці, тому вирішила вийти. За мною послали тутешню жінку. Думала над цим випадком і сміялася сама з себе. Для чого відокремилася від хлопців? Планувала добре заховатися від “ястребків”, а мене без особливих труднощів знайшла сільська жінка. Вона привела мене до хати, де розташувався весь наш загін. Нагодували і положили на піч відігрітися.

Стали разом думати-гадати, як бути далі. Більшість хлопців виявилися з гірських і передгірних районів, тому вирішили йти на Вашківці. Кликали з собою, але мені треба було шукати Юрка або дізнатися, що з ним сталося. Сумнівалася, що він ще живий. На перших порах треба знайти хоч якийсь сховок. Раніше про все думав і дбав Юрко, а тепер доводилося шукати вихід із скрутної ситуації самій. Перебрала всі можливі варіанти, де б могла переховатися, і нічого путнього не придумала. Найбільш прийнятним місцем залишалося село Товтри, де раніше знімала помешкання.

“Юрась” дав у провожай двох стрільців, родом з придністровських сіл. Йшли направці полями, обминаючи село Малий Кучурів і саму Заставну. Хлопці залишили мене в Товтрах, а самі пішли на Онут. У криївці Ільчук Домки зустріли Юрка і про все йому розповіли. До днини він прибіг у Товтри. За ніч пішки подолав до ЗО км. Спішив так, що навіть шапку загубив. Раділи, як діти. Пройшли такі випробування і залишилися цілими й здоровими. Поки що фортуна нам усміхалася.

Наступної днини вирушили в Дорошівці, де через цивільну мережу відшукали ще п’ятьох стрільців. Звідти помандрували через Кадубівці на Веренчанку до двоюрідного брата Кушніра Івана Івановича. В рідному селі, у мами, не була вже майже півроку. Тай партизанське життя виявилося для мене складним і виснажливим. Хотілося хоч трохи перепочити. Сказала про це Юркові. Він не заперечував і поселив у двоюрідної сестри Кушнір Марії.

Переховувалася на горищі, але з перших днів переконалася, що місце вибрали не краще. До Марії ходили енкаведисти і “ястребки”, що само по собі створювало небезпеку. На початку липня ледь не вчаділа. Коли в шпаргаті палили, то дим розповзався по всьому горищу через відсутність комина. Виникла потреба негайно шукати іншу схованку. Мене прийняла Ільчук Катерина, хата якої знаходилася біля поля. Тут було краще, мала ковдру, подушку. Але людину завжди губить безпечність. Так сталося і зі мною.

Сидіти вдень і вночі на горищі досить важко, тому на день спускалася до хати. Допомагала щось робити (в’язала, вишивала, дерла пір’я) або розмовляла з Катіним 14-річним сином. Одного разу ми з хлопцем заговорилися і не помітили, як на подвір’ї з’явилася Барладин Санда. Вона замовляла людей на роботу. Загравала з енкаведистами, з людьми поводила себе не кращим чином. Я хутко забралася на піч, сховалася за комин і прикрилася подушкою'. Санда ввійшла до хати і відразу до хлопчика: “Де мама? У вас хтось є?”. Хлопець перелякався так, що не міг проронити ні4 слова. Вона стала на стільчик, стягнула подушку і побачила мене. “Що тобі, Сайдо, треба? Йди своєю дорогою і не шукай біди”, - мовила до неї. “Думала, що то Каця від мене ховається, - сплеснула руками, - а це ти тут вилежуєшся. Лежи вже і вибачай, що потривожила”. Ніколи не могла подумати, що вона мене здасть.

Вирішила піти до ками. Наша хата також стояла на краю села. Непомітно прийшла додому, але мами не застала. Поки вона працювала в полі, готувала для неї обід. Протягом дня я нудилася від бездіяльності, тому будь-яка робота для мене була приємною. Закрилася в хаті зсередини і стала поратися біля шларгата. Не звернула уваги на дрібницю - ключ із замкової щілини витягнути забула. Це вже була друга моя помилка протягом одного дня. Не минуло й години, як до хати під’їхала машина. З неї вийшли голова сільради Ільчук Георгій і міліціонер лейтенант Воронов. Уже встигли побувати у хаті Ільчук Катерини, але мене не застали. Не важко було вирахувати, де могла знаходитися в даний момент. Погрюкали у двері, спробували відкрити їх, але замок не піддавався. Почувся голос Ільчука: “О, тут хтось є, бо ключ у дверях!”. Прикладами і ногами вибили двері. Нічого кращого не придумала, як сховатися за шафу. Це була моя третя і фатальна помилка, бо мала достатньо часу, щоб через заднє вікно вибратися з хати і втекти городами. А посіпаки вже нишпорили по хаті. Нарешті радісно вигукнув Воронов, виявивши мене за шафою: “А, птичка, поймалась!”. “Птичка, але без крил”, - зло відповіла.

Йшла до машини і думала, що виведуть за хату і розстріляють. Тут підійшов шофер і співчутливо мовив: “Чого це ти не береш нічого з собою? Тебе ж у тюрму відправляють!”. Він добре вже знав, як відбуваються арешти. Сам пішов до хати, кинув у торбу плаття, хустку, виніс кожуха.

Спочатку привезли в сільраду. Мене посадили на стілець, Ільчук став дзвонити по телефону у Заставну. Лейтенант Воронов поставив свої ноги в брудних чоботах мені на коліна, щосили вдарив лінійкою по щоці і викрикнув: “Говори, бандеровская морда, где Кирило?”. З несподіванки і пекучого болю як закричу, аж він сторопів. Кинув лінійку на стіл і вийшов з хати. Більше його ніколи не бачила. Не могла пояснити його вчинку, адже знімати дізнання не входило в обов’язки сільського міліціонера.

Ільчук тим часом скінчив говорити по телефону, мене посадили в машину і відвезли в Заставну. З машини не сходила, бо відразу забрали в Чернівці, в тюрму МГБ.

Тут розпочалися щодня і щоночі допити. Головним було запитання: ”Де Кирило?”. Звідки я могла знати, де перебував Юрко. Він ніколи не мав постійного місця перебування, особливо влітку. Не знала також жодної його криївки. Були й інші запитання. Слідчий запитує: “Про що говорив Кирило з хлопцями?”. “Не знаю, бо мене випроваджували з хати”, - відповідаю.
- Хто приносив Кирилу донесення?
- Не знаю, бо коли заходили чужі люди до хати, чоловік розвертав мене до стіни.
- Чому він де робив?
Він знав, що в тюрмі дуже б’ють, а жінка може не витримати побоїв і все розповісти.
Чому ви ходили з ним по селах району?
- Чоловік дуже ревнивий і не хотів залишати мене вдома одну.

В такому дусі відбувалися всі допити. Говорила слідчому багато, але вагомих доказів моєї вини не мав. Мої відповіді виводили його з рівноваги. Підходив до мене, замахувався нагайкою і бив... по столі, по халяві чобота. Згадала головного героя з твору Миколи Гоголя “Вій” Хому, який рятуючись від нечистої сили, малював навколо себе кола. Я сиділа на табуреті, молилася і непомітно робила кругом себе уявні хрести. Вважала, що слідчий є уособленням диявола і він не може переступити символічну межу. Може, хтось з цього буде сміятися, але за час допитів він ні разу мене не вдарив. Моя совість чиста, бо на допитах нікого з людей не видала. Переживала і боялася, щоб чужі сльози на мене не падали.

Були також очні ставки. Одного разу заводять старого Халуса з села Дорошівці. Побачив мене і аж зблід - в нього їла, спала на печі. “Ви знаєте цього чоловіка?” - запитує мене слідчий. “Ніколи не бачила”, - відповідаю. “А ви знаєте цю жінку?” - звертається до старого. “Де ж я міг її бачити?” - вже полегшено відповідає Халус.

Окремі жінки говорили не думаючи і цим самим ускладнювали своє становище. Бойчук Настасія з Товтрів на слідстві говорила, що давала мені хліба, сала. На очній ставці прийшлося заперечувати: “Не говори, жінко, дурниць. Я в твоїй хаті знайшла лише мерзлий хліб і перекислі огірки. Ніякого сала нам не давала”. Її засудили до трьох років тюрми, а могла отримати й більше.

Подібна історія сталася і з Катериною Гуменюк з села Кадубівці. Вона стверджувала, що я разом з повстанцями приходила до неї і вона нас годувала. “Дійсно, - кажу, - один раз була у Гуменючки, але їсти вона не давала, бо лежала з температурою”. їй також дали три роки. За тих часів це був мінімальний термін ув’язнення.

Мене продовжували водити на допити, вночі не давали спати. Цілу ніч сиділа на табуреті перед слідчим і не мала права склепити повіки. Він уже нічого мене не питав. Щось писав, читав, пив чай, знову читав, і так всю ніч. Слідчий якось висловився: “Вже гори паперу списав, а вас судити нема за що. Ваша вина тягне максимум на три роки”.

На допитах намагалася бути уважною, відповіді давала продумані і виважені. Проте в камері втрачала самоконтроль. Вважала, що всі жінки сидять за одну справу і не можуть видавати одна одну. Але гак не думав слідчий, який завербував сексоток, наобіцявши їм волю.

Якось своїй співкамерниці Василині з Брідка розповідала, як повстанці ліквідували в її селі одну горошовецьку язикату бабу. Мою розповідь чули також Воронюк Марія з Горошівців і Филип’юк Ганна з Чунькова. Вони розповіли про цю подію слідчому, а той оформив протоколом. На очній ставці жінки підтвердили сказане мною.

В кінці вересня 1945 року відбувся суд. Судили тільки нас двох - мене і “Лесю” - Луник Марію. На всі запитання судді відповідала: “ні”, “не знаю”.

- Бандерівцям їсти варила?
-Ні!
- Естафети носила?
-Ні!
- Одежу прала?
-Ні!
- Де знаходиться чоловік?
- Не знаю.

Суддя здивувався: “Жінко, вас нема за що судити!”. Тут йому підносять додаткові листки. Замість трьох років мені відміряли цілих десять. “Лесі” впаяли максимум - 25 років каторги і 5 років поразки в правах. Не помилували і зрадниць кожну засудили на 10 років. Хотіла з ними поквитатися, але з камери їх відразу забрали. Можливо, і в інших камерах робили свою чорну справу. Зустрічала їх пізніше на етапі, але злість пройшла, перегоріла. Нехай ця зрада залишається на їх совісті.

Згадалися слова однієї заставнівської жінки, що ворожила по книжці. Ми ночували в її хаті і попросила поворожити мені. Вона сказала: “Вас, жіночко, чекає казений дім. Ваша дорога пролягає за велику воду (за Дніпро), але Ви повернетесь. Будете мати чоловіка і двох дітей”. Все справдилося. Був казений дім (і не один) - сталінські табори. Був чоловік, але вже не Юрко. Мала двох дітей, але то були прийомні діти. Своїх дітей більше не мала.

Юркова доля склалася нещасливо. З листопада 1945 року його напарником був Фісюк Іван Дмитрович - “Заєць”, родом з села Веренчанка. Івана забрали в “ястребки”, але Юрко переконав вступити в лави повстанців. На випадок небезпеки в хаті Фісюка, під ліжком, облаштували криївку два на півтора метри. Стіни обшили дошками, прикрили спеціальним щитом. Там поставили дерев’яні нари, мали постільну білизну, свічку, драбинку для виходу наверх. їсти подавала Іванова жінка Олена. Щоночі вибиралися з криївки, щоб подихати свіжим повітрям і розім’яти тіло. Юрко переховувався в цій криївці один-єдиний раз у квітні 1946 року протягом тижня. Тут його й заарештували.

Машина з енкаведистами прибула до хати Фісюків в обідню пору. Від машини попрямували прямісінько до криївки, ніби знали, що вона знаходиться під ліжком. Це виглядає дивним, бо за словами Фісюк Олени про криївку знали лише три особи - подружжя Фісюків і Юрко. Ця загадка не розкрита до сьогоднішнього дня. Хлопців поклали на землю і обеззброїли. Далі були допити, тюремні тортури і в кінці 1946 року суд. Фісюка Івана засудили на десять років, а Юрка до розстрілу. Верховний Суд замінив вищу міру покарання 25 роками каторги, щоб помирав він повільною смертю і з користю для соціалізму. Відбував покарання в Іркутській області, місто Тайшет. В 1952 році Юрко важко захворів, мав заворот кишок. На волі ще можна було боротися за його життя, а в таборі, де лікування чисто символічне, ніщо не могло врятувати.

В останні дні до нього навідувалася Чикановська Марія з села Чуньків. Вона мала доступ до каторжанської лікарні і деколи ділилася з Юрком своєю посилкою. Підтримувала його і словом. Переконувала Юрка в тому, що треба вижити заради майбутнього. Настануть кращі часи і всі, або майже всі в’язні повернуться додому, бо в Україні на них чекають батьки, брати, сестри, діти, кохані. Хто тоді міг передбачити, що мине якихось 3-4 роки і в’язнів масово відпускатимуть на волю. Юрко був приречений і тільки присутність близької людини полегшувала його страждання. Він говорив Чикановській: “Я обійшов всю Заставнівщину, не раз бував у Чунькові, але Вас не бачив. А тут Ви стали для мене дорожче рідної мами”. Так не стало мого Юрка, районного провідника Заставнівщини на псевдо “Кирило”. Його прах разом з прахом сотень тисяч таких же мучеників покоїться в братській могилі на околиці міста Тайшет. їх скидали, як непотріб, у великі ями і засипали землею. Сумніваюсь, що на місці цих могил сьогодні стоять хоча б хрести. Юрко був дуже богомільний, але пішов з цього світу без Божої відправи. Службу Божу замовила за Юрка аж тоді, коли опинилася на волі.

Методи “соціалістичного перевиховання” сповна відчула на собі. Спочатку попала в Костянтинівку Сталінської області, що в Україні. Тут відбула рік. В 1947 році переводять в місто Ухта, де працювала в радгоспі. Робота важка, але ще можна було миритися. Тільки на кожному кроці місцеві люди тикали пальцем,обзиваючи бандеровкою.

Справжній “соціалістичний рай” пізнала у Воркуті, куди попала в 1948 році. Табірні порядки дуже суворі, кожен крок в’язнів контролювався. Всім в’язням присвоїли персональні номери (мій №111). Жили в бараках, де завжди стояло важке повітря. Випари поту тіл, онуч, одягу, параші розносилися по всьому приміщенні. Більшість жінок навіть в таких умовах намагалися себе і одяг тримати в чистоті, але це мало допомагало. Зранку до ночі, як автомати, завантажували цеглу у вагонки і подавали на випалювання в піч. Під кінець дня руки ставали дерев’яними, цегла вислизала з них і часто боляче била по ногах. Старалися дати норму і, при можливості, навіть її перевиконати. Тоді крім гарантованої пайки отримували додатково добавки харчів. Це робилося лише з однією умовою - щоб вижити. Харчування в таборі було вкрай бідне. Від важкої роботи дівчата танули, як свічки на вогні. Через 2-3 місяці їх було трудно впізнати - втрачали до 25-30 кг. Єдиним спасінням було краще харчування. А де його взяти? Тому наша бригада прийняла рішення: допомагати одне одному в роботі, посилки, отримані з дому, ділити на всіх, добиватися виконання і перевиконання норм. З цієї причини наша бригада на фоні інших виглядала пристойно. Катастрофічного виснаження членів бригади не помічалося. Гурт - це велика сила, тут знайдеш і пораду, й підтримку. Бували непоодинокі випадки, коли жінки, страждаючи від голоду, збирали всілякі об’їдки, скелети риби, кості, вже добряче обсмоктані в’язнями. Помирали від дистрофії або дизентерії.

На цьому заводі відпрацювала 5 найважчих, найжахливіших років мого життя. Бо “соціалістичні методи перевиховання” щодня і щогодини принижували людську гідність, мучили людей голодом і непосильною працею, і врешті-решт заганяли їх в могилу. І по сьогодні перед моїми очима стоять скелети зголоднілих жінок, по ночах сняться етапи, вахти, конвой. Цього забути і простити не можна.

В кінці 1953 року звільнилася, але виїзд додому не дозволявся. В 1954 - 1955 роках перебувала на вільному поселенні. Працювала на тому ж заводі, але проживала за зоною. Ходила на роботу і з роботи не в колоні, а сама і без конвою. Вільним часом розпоряджалася самостійно, не остерігалася сексотів, яких в таборі було доволі.

Остаточне звільнення настало в жовтні 1956 року. Повернулася у рідну Веренчанку і розпочала нове життя при новій владі. Але ще довго відчувала себе чужою в середовищі односельчан. Знаходилися совєтські чиновники і прості люди, які нагадували, що я є ворог українського народу - бандеровка. А моя вина, Юрка і всіх повстанців полягала в тому, що ми хотіли бачити Україну вільною і незалежною державою. І дякую Богу, що дав мені можливість дочекатися цього світлого дня. Багатотисячні жертви не пропали даремно. Сьогодні ми живемо бідно, але вільні. Немає нічого дорожчого в житті за свободу. Тому її треба берегти і леліяти, бо далася вона нам багаторічною важкою і кровопролитною боротьбою. Добробут з часом люди створять своїми руками, а свобода завойовується кров’ю. Маю також надію, що ставлення до повстанців з боку людей і держави зміниться на краще. Вони того заслуговують.

За спогадами Кушнірик Катерини Степанівни, 1921 р.н., псевдо “Софія", с. Веренчанка

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 9-36