ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ВАСИЛЯ КАНТЕМІРА: ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ

Коріння Василя Кантеміра походить із сусідніх сіл - села Валява Кіцманського району та села Шубранець (на той час Садгірського, нині Заставнівського району) на Буковині. Його мати, радиш домна Георгіївна, народилася у 1894 р. у родині Георгія та Марії радиш, мала ще двох братів - Івана, 1896 р. н., та Дмитра, 1914 р. н. Закінчила три класи сільської народної школи та у 1917 р. вийшла заміж за жителя села Валява Кантеміра Миколу Андрійовича. У 1922 р. в них народжується син Василь, згодом, у 1925 р. - Георгій. Сім’я жила бідно, тому в 1925 р. батько Василя виїжджає на заробітки до Канади, де згодом помирає.

Мати Домна з двома синами перебирається до своєї матері у с. Шубранець, де фактично і виріс Василь. Згодом, у 1929 р. мати одружується вдруге із жителем села Валява Сопком Миколою Георгійовичем, з яким прожила решту життя. У 1931 р. у них народжується донька Ольга. З вітчимом стосунки у Василя не складалися, вони часто не знаходили спільної мови і сварилися, що згодом врятує вітчима від сталінських репресій.

У Шубранці Василь пішов у місцеву початкову школу, де закінчив чотири класи. Працював у господарстві своєї матері і одночасно опанував професію - навчився виробляти парубкам різноманітні модні зачіски (як тоді казали, був «фризієром»). Нічим особливим від інших хлопців не вирізнявся, і ніщо, здавалося, не видавало в ньому майбутнього повстанця. Лише сміливість, завзяття, наполегливість та принциповість виказували в ньому ті риси, котрі згодом стануть у пригоді в буремні роки війни та особливо в час повоєнного життя під радянською окупацією.

Буковина на той час, з листопада 1918 до кінця червня 1940 рр., була окупована Румунією, відтак у краї панувала атмосфера, ворожа до всього українського. У школі навчали тільки по-румунськи, в усіх державних установах, навіть у сільській управі розмовляли виключно румунською, придбати українську книжку чи газету було практично неможливо. Румунських «буків» від жандармів (як їх називали, «шандарів») на своїх плечах відчув практично кожен буковинець. У таких умовах, а також у час сильного малоземелля, тяжкої селянської праці зранку до ночі, щоб лише якось проживотіти, і зростав Василь Кантемір.

Особливу роль у формуванні світогляду Василя відіграв осередок Організації Українських націоналістів (ОУН), котрий виник у селі напередодні війни, і куди входили близько двох десятків молодих парубків села. Про те, як виник осередок, старші люди називають дві версії. За однією з них, до одного із майбутніх лідерів осередку Василя Мустеци^[1], під час роботи у полі підійшли якісь люди, розпиталися, як він ставиться до української справи, і запропонували співпрацю. Відтак дали йому псевдо «довбня», призначили станичним у селі Шубранець, забезпечили відповідною літературою.

За іншою версією, до утворення осередку ОУН в селі спричинився інший відомий виходець з села Шубранець - Дмитро Гирюк-«Орел»^[2], котрий входив до керівництва оунівського руху на Буковині (після арешту румунською Сиґуранцею обласного провідника ОУН Буковини Михайла Колотила-«Кобзаря» «Орел» кілька місяців, до свого арешту, очолював обласний провід ОУН).

У с. Шубранець під час війни часто перебувала і провідник ОУН Буковини «Мотря» (Артемізія Галицька). Вона свідчила: «Канцелярія моя знаходилась в Шубранці і була добре законспірована - конспірацію її проводив «Орел». За цю канцелярію заарештовані 25 жителів села Шубранець, але ніхто її не видав. В 1944 р. за неї ж НКВС заарештувало ще 4-х чоловік, далі було неможливо працювати, довелося перенести в Васловівці»^[3].

В 1943 р. румунська влада провела серію арештів українських націоналістів у Заставнівському та Кіцманському районах. У Шубранці румунська Сиґуранца викрила осередок ОУН, котрий складався із 12 осіб. Усіх їх було заарештовано та засуджено на різні терміни. Зокрема:

Павлюк Василь^[4], голова осередку - засуджений до 25 років тюрми;

Мустеца Василь, його заступник - 25 років;
Радиш Георгій - 25 років;
Радиш Іван - 15 років;
Захарюк Василь - 15 років;
Магалевич Георгій^[5] - 15 років;
Лобода Василь - 5 років;
Лобода Николай - 5 років;
Кушнірюк Василь - 3 роки;
Костюк Николай - 3 роки;
Китайчук Василь - 3 роки;
Остафійчук Іван - 3 роки^[6].

Саме діяльність гуртка ОУН у селі пробудила у Василя Кантеміра, однолітка арештованих румунами парубків, національні почуття і бажання боротися за Україну. На той час його приналежність до ОУН не була румунами доведена, проте вже навесні 1944 року, після «звільнення» Чернівецької області та села Радянською армією, є свідчення про його тісний зв’язок з українським підпіллям. Зокрема, Василь Шкрета згадує:

«10 травня усіх хлопців з нашого села, із Шубранця, забрали на фронт. Хлопцям саме прийшов із Станіслава наказ уникати мобілізації, переховуватись і переходити на нелегальне становище. Василь Кантемір, що був з усіма мобілізованими, каже мені - втікаймо. Досі пам’ятаю ту ніч у сусідніх Васловівцях, цілу ніч думав, як поступити, йти до армії чи втікати. Згадував хворого батька, натруджену матір. Як зараз втечу, думаю, будуть їх мучити, допитувати, судити. Чому вони мають страждати через мене? І я таки пішов в армію. Але мої рідні все одно тієї долі не уникли. А Василь Кантемір наважився та й утік»^[7].

ВСТУП ДО ОУН ТА УПА

Після того близько місяця, через відсутність зв’язку з осередками ОУН, Василь переховувався на території свого села. Одного разу ввечорі до дому Кантеміра прийшла жителька Шубранця Кушнірюк (Побуцька) Євгенія^[8], зустріла його там та запропонувала вночі прийти в дім Шкрети Домки^[9], де з ним бажають поговорити якісь люди.

Василь прийшов в зазначений дім, де було двоє повстанців - «Ситий»^[10] та «Шуліка»^[11]. Він пригадує, що «Шуліка», котрий був старшим, сказав: «Так ми довго ховатися не зможемо, нам безумовно прийдеться вести збройну боротьбу проти радянської влади, причому боротьбу серйозну, в якій, можливо, прийдеться і загинути, але ми це повинні робити»^[12]. Василь погодився залишитись з ними для збройної боротьби і вже додому не повертався. Тоді «Шуліка» присвоїв Василю Кантеміру перше його псевдо - «Деркач».

В домі Шкрети Домки повстанці переховувались приблизно три доби, а потім усі троє пішли в ліс села Васловівці, куди через два дні прийшла боївка під керівництвом «Федора»^[13]. «Федір» офіційно прийняв «Деркача» в боївку, у чоту «Гайворона», та через два дні видав німецький карабін та 30 патронів.

Проте боївку НКВС виявило доволі швидко. Оскільки з початку червня 1944 р. почастішали акції підпільників у Васловівцях та навколишніх селах Садгірського та сусіднього Хотинського районів, то туди, в Садгірський і Хотинський райони, відділ боротьби з бандитизмом УНКВС послав оперативну групу та 2 взводи 190-го батальйону військ НКВС, які провели прочісування лісового масиву біля села Васловівці Садгірського району. В результаті прочісування вбито одну особу, поранено двох, затримано вісьмох осіб з групи «Гайворона». Із показів заарештованих і захоплених документів було встановлено, що група «Гайворона», яка раніше оперувала на території Вижницького і Сторо- жинецького районів, нещодавно була передислокована в Садгірський район та налічує близько 150 чоловік. У зв’язку з цим, УНКВС на 13-14 червня 1944 р. запланувало операцію з прочісування лісових масивів у Садгірському і Хотинському районах силами оперативної групи Відділу боротьби з бандитизмом УНКВС та 190-го батальйону військ НКВС в кількості 400 солдатів, поставивши перед ними завданням повної ліквідації чоти «Гайворона»^[14].

У спецповідомленні про проведення прочісування зазначено:

«З 14 по 16 червня п. р. оперативною групою ВББ УНКВС спільно з 190 ОСБ19 бригади військ НКВС на території Садогурського району ліквідована банда, якою керував ГАЙВОРОН, під псевдом «Чорна гора», чисельністю 71 чоловік.

11 червня п. р. банда ГАЙВОРОНА була встановлена в лісовому масиві між селами Горошівці і Васловівці Садогурського району.

Вжитими заходами банда була ліквідована, але ГАЙВОРОНУ з одним бандитом вдалося втекти.

При ліквідації банди вилучено зброї: кулеметів - 1, автоматів - 3, гвинтівок - 13, пістолетів - 3, гранат - 7, боєпатронів - 4385.

Крім того, вилучена велика продовольча і речова база, а також ряд документів, які представляють оперативний інтерес, так наприклад: список особового складу банди по псевдах, список закріпленої зброї та наявність боєприпасів, вилучені бандою документи під час наскоків у військовослужбовців і радянського активу.

Для встановлення місця перебування ватажка банди ГАЙВОРОНА була створена із опер. працівників Садогурського РВ НКВС пошукова група, яку очолював оперуповноважений ВББ УНКВС мол. лейтенант держбезпеки ДУДЧУК.

14 червня 1944 року вдалося встановити, що ГАЙВОРОН спільно з одним бандитом по імені Григорій переховуються в Ширівецькому лісі Садогурського району, в домі лісничого ДАНИЛЮКА.

На місце вислана оперативна група в кількості 11 чоловік, дім був оточений і бандитам запропоновано здатись. У відповідь на цю пропозицію бандити відкрили вогонь, і перестрілка тривала 40 хвилин.

Після цього опергрупа була змушена запалити дім. В результаті пожежі ГАЙВОРОН згорів, а бандит Григорій при спробі втечі був убитий.

Втрати з нашого боку: вбитий 1, легко поранені двоє.

В якості бандпособників заарештовані: лісник - ДАНИЛЮК Юрко Михайлович, його жінка - ДАНИЛЮК Анна Яківна і співмешканка ГАЙВОРОНА - КРИШТАНОВИЧ Марія Олександрівна.

Про результати слідства повідомимо додатково»^[15].

Втративши зв’язок з повстанцями, Кантемір повертається до рідного Шубранця, де переховувався у своєму домі в сараї до осені 1944 р. Перші враження від бою та загибелі побратимів були важкими.

Одного разу восени 1944 р. Василь випадково перестрівся із «Бджілкою», і вона відвела його в боївку «Юрася»^[16]. Так він знову отримав зброю. Загальне керівництво боївкою здійснював «Скригун»^[17], і нараховувала вона тоді близько 20 повстанців.

ВАСИЛЬ КАНТЕМІР У БОЇВЦІ «ЮРАСЯ»

Кантемір-«Деркач» отримав від «Скригуна» завдання займатися мобілізацією і залученням нових вояків в УПА. З цим завданням він повернувся до рідного Шубранця та навколишніх сіл. В той час, у жовтні- листопаді 1944 р. на Буковину в рідні села поверталися ті, хто з різних причин під час війни перебував у Румунії. Багато було ув’язнених у 1943 р. членів ОУН, виявлених Сиґуранцею, ще більше перебувало на примусових роботах, так званих «деташаментників». Вони повинні були одразу по прибутті зголоситися до сільради, далі стати на облік у райвійськкоматі, та за кілька днів їхня доля вирішувалася - чи на фронт, чи на Донбас - працювати на шахтах або будовах, чи будь-яких інших примусових роботах. Тому кожен, хто приходив, ще тиждень-два намагалися перебути вдома і не поспішали до військкомату. Це був найкращий час, коли їх можна було залучити до повстанського війська.

Так Василь Кантемір, обійшовши ближчі села, змобілізував до повстанців 11 хлопців, і тоді, у грудні 1944 р., «Скригун» призначив його ройовим. Один зі стрільців рою «Деркача», «Сливка»^[18], пригадує:

«На момент мого вступу в боївку «Юрася», на самому початку 1945 року в рої «Деркача» було 14 вояків, разом з «Деркачем» та зі мною, і 15-та - розвідниця «Леся», вона ж готувала нам їжу. Серед інших вояків у рої були «Олег», «Іскра», «Голуб», «Дзвін», «Тур», «Степовий», «Грім», озброєні усі були гвинтівками, лише «Деркач» мав автомат ППШ. Він ходив у румунському військовому костюмі з погонами сержанта жандарма і в червоноармійській шинелі з погонами рядового бійця захисного кольору. Пам’ятаю, що при пересуванні група «Юрася» завжди йшла попереду, а рій «Деркача» - завжди позаду» [19].

Осінь 1944 - весна 1945 рр. на терені Садгірського та Заставнівського районів Буковини були часом розквіту повстанського руху. Боївка «Юрася», у якій ройовим, а згодом чотовим був Кантемір-«Деркач», восени 1944 та взимку 1945 рр. постійно переходить з села в село, заходить до сільрад і нищить документи та споруди, ліквідує найбільш активних прислужників радянського режиму з числа місцевих, котрі особливо запопадливо виконували розпорядження нової влади - формували колгоспи, відправляли людей на Донбас, примушували відробляти трудову повинність (як правило, вивіз лісу, т. зв. «рубстойка»), збирали «здачу» та державні позики, вивозили в Сибір тощо.

МДБ пізніше підрахувало:

«В грудні 1944 р. Кантемір брав участь у збройних нальотах в селах Дорошівці, Василів, Кадубівці, Онут і Борівці, де було вбито 16 осіб, серед яких двоє голів сільрад, один уповноважений міністерства заготівель, розграбований спиртогорілчаний завод і контора радгоспу, спалені документи і частково будівлі в трьох сільських радах»[20].

Активність повстанців не зменшувалась і взимку 1945 р. до боївки постійно прибувають нові й нові стрільці.

На початку березня 1945 р., коли боївка перебувала біля села Самушин Заставнівського району, в її розташування прибув референт пропаганди Буковинського обласного проводу ОУН «Олег»^[21] з особистою охороною. За його участі боївка «Юрася» була розділена на дві чоти, командирами яких призначені «деркач» і «Славута».

Чота «Славути» складалася з трьох роїв (ройові: «Ворон»^[22], «Явір»^[23] та «Іскра»), чота «Деркача» - з двох (ройові: «Лис»^[24] та «Вихор»). Загалом боївкою, котра вже доходи ла до рангу сотні, керував провідник Заставнівського («Запрутського») надрайонного проводу ОУН «Кирило» [25], а безпосереднім її керівником і заступником «Кирила» був «Юрась» [26].

У зв’язку з ювілеєм Т. Шевченка, а також з приводу поділу боївки, «Олег» виступив перед повстанцями з промовою, в якій закликав до самовідданої боротьби за Самостійну Україну.

Упродовж наступних двох тижнів боївка поповнилася до 68 осіб. В її розташування прибули провідники ОУН Буковини - «Петренко»^[27], «Павленко», «Кирило» і «Біскет» зі своєю охороною. Крім того, прийшло ще 7 жінок, серед яких була районова «Оксана»^[28], станична с. Самушин «Марта», станична с. Топорівці гелич рахіля на псевдо «Орися» (загинула у с. добринівці), зв’язкова ОУН «Віра» (сестра «юрася»), підрайонова «Леся», районова «Бджілка», підрайонова «Олена».

Члени боївки постійно скеровувалися на різноманітні завдання до сіл району. МДБ підсумувало:

«Взимку 1944 - 1945 рр. в селі Топорівці Садгірського району Кантемір разом із бандою «Юрася» здійснили збройний наліт на радянський актив, де було вбито 7 осіб радянських громадян і розграбували магазин сільпо та аптеку. В 1945 році Кантемір в банді «Юрася» брав участь у нальотах на села: Горошівці, Боянчук, Вербівці, Валява, Горішні Шерівці, де бандитами було вбито три чоловіки, в тому числі голова сільради с. Боянчук, пограбовані два магазини сільпо і спалений спиртзавод»^[29].

В усіх зазначених акціях особливу участь брав «Деркач»: «Юрась» як командир боївки часто змушений був залишатися у «штабі», щоб здійснювати загальне керівництво акціями, відтак «Деркачу» нерідко випадало бути безпосереднім їх керівником.

Між «Деркачем» та «Юрасем» зародилася справжня чоловіча дружба і повстанське побратимство. Вони пліч-о-пліч боролися спочатку в одній боївці, а згодом - на рівних посадах районних керівників ОУН сусідніх районів, «Деркач» - Кіцманського, а «Юрась» - Садгірського, постійно зустрічаючись. Останні свої повстанські дні вони також провели разом. Такий гарний приклад бойового побратимства - достойний взірець для виховання молодого покоління.

До весни 1946 року Василь Кантемір перебував у складі Садгірського районного проводу ОУН. Навесні 1946 року призначений районним провідником на Кіцманщину, одночасно його псевдо змінене на "Остап". Очолював підпілля Кіцманського району до березня 1948 року. Подальша його доля описана у відповідних розділах щодо діяльності Садгірського та Кіцманського районних проводів за вказаний час. 

ДОЛЯ РОДИНИ ВАСИЛЯ КАНТЕМІРА

Першою справою більшовиків, коли вони вирахували, хто ж ховається за тим чи іншим повстанським псевдом, були репресії щодо усіх членів його сім’ї, котрих одразу виселяли до Сибіру, саджали до тюрем та таборів. Іноді певний час слідкували за родиною, виставляючи засідки та обставляючи своїми агентами, чи не прийде бува син додому, наприклад, на Різдво чи на Великдень.

Тому однією з головних вимог до повстанців було повне припинення зв’язків із родиною, щоб не виявити себе та не спричинитися до важчої долі своїх рідних.

Мати Василя Кантеміра Домка згадує:

«З приходом радянської армії у травні 1944 року обидва мої сини були мобілізовані, і я провела їх в армію. Але вийшло не так - один з них дійсно пішов на фронт. А влітку 1944 р. додому прийшов Василь, озброєний гвинтівкою, в цивільному одязі, босий, і попросив у мене їсти. Я спитала - чому ти не там, де всі, тобто на фронті? Так я вирішила, що він у бандерівцях. Він пішов і більше він додому не приходив. З того часу я його жодного разу не бачила.

Восени 1944 року, після того, як Василь приходив додому, мій дім стали часто відвідувати бійці винищувального батальйону і військовослужбовці радянської армії і робили обшуки. Що вони шукали, мені не говорили, але я здогадалася, що шукають Василя. І я, боячись, щоб мене не арештували, залишила свій дім і перейшла на нелегальне становище і переховувалась з лютого 1945 до березня 1946 року.

Спочатку я поїхала в село Стара Жучка до чоловіка, який працював на цукровому заводі, і жила 2 тижні в будинку заводу. Чоловік сказав, щоб я йшла додому дивитись за господарством, але я додому не пішла і залишилась, і в селі Стара Жучка, під видом домашньої працівниці проживала у Колісника Миколи, працювала в його господарстві»^[30].

Певний час родину захищав брат Георгій, котрий був у радянській армії. Більшовики намагалися не вивозити до Сибіру ті родини, де хтось перебував на фронті, щоб не страждав бойовий дух армії.

Василь хоча додому й не з’являвся, проте постійно цікавився долею матері. Пізніше вона дивуватиметься, звідки він знав її місце проживання у селі Стара Жучка, якого не знало навіть МДБ. До того ж, лише на слідстві мати Кантеміра дізналася від слідчих про високе становище Василя у структурі ОУн та вперше почула його псевдо - «Деркач» (хоча на той час він вже діяв під псевдо «Остап»).

Особливо боліло синові за долю матері в голодні 1946 - 1947 рр. І він вирішив їй допомогти. У грудні 1946 р. прийшов до с. Шубранець, викликав Василя Ілащука і запропонував йому поїхати в с. Ставчани до заступника голови сільради Василя Курелюка, котрий підтримував зв’язок з повстанцями і допомагав їм. Василь Курилюк заготував для повстанців хліб, котрий Ілащук повинен забрати і відвезти до його матері, Сопко Домки, у с. Стара Жучка Садгірського району (нині - мікрорайон у складі міста Чернівці), котра проживала недалеко від цукрового заводу. За допомогу у цій справі, Василь Кантемір пообіцяв вділити частину зерна - а це був голодний 1946 р., коли населення Буковини масово гинуло від голоду.

Василь Ілащук згадує:

«Деркач» мені почав розповідати, як краще знайти дім Курелюка, щоб було менше підозр. «Деркач» сказав - поїдеш в село Ставчани і біля цвинтаря побачиш окремий дім, і там живе Курелюк Василь, заступник голови сільради с. Ставчани, прямо заїжджай до нього і не бійся, він вже знає і буде тебе чекати, і передасть заготовлений ним для нас хліб, я Курелюку розповів твої прикмети»[31].

Власне прикмети Василя Ілащука і зіграли свою фатальну роль - він мав на обличчі родиму пляму та розмовляв, трохи заїкаючись - за такими ознаками знайти людину в селі не важко.

Василь пішов до Василя Радиша, котрий мав коней, вони разом відразу після Різдва з’їздили до Курелюка у Ставчани, отримали від нього 150 кілограмів зерна (мішок жита, мішок кукурудзи та мішок вівса) та відвезли до матері Кантеміра, котра і їм вділила частину - Ілащук взяв відро зерна, а два відра взяв Радиш, оскільки його кіньми перевезли хліб.

Вдруге у травні 1947 р. Василь Кантемір знову знайшов Василя Ілащука та запропонував йому так само - поїхати до Курелюка у Ставчани і привезти хліб до матері. І знову Василь Ілащук цього разу вже з Євгеном Кучером їздили і знову привезли 150 кг зерна, а також 20 кг цибулі та часнику.

Мати спитала: «Від кого цей хліб?», - на що Василь Ілащук відповів: «Від Василя. - І додав, - це не мій хліб, це моя шибениця», - і показав рукою на шию.

Згодом, коли ці події вже забулися, МДБ вийшло на Василя Курелюка, і він на допитах назвав прикмети Ілащука, - таким чином вийшли і на матір Кантеміра.

Слідчі МДБ намагалися довести, що мати Кантеміра Домка зберігала вказаний хліб для повстанців, відтак за статтею про пособництво повстанцям засудити до тривалого терміну. Проте вона заявила:

«Для кого цей хліб був призначений, для мене чи для повстанців, я не знаю. Я вважала, що мій син Василь мене пожалів на старість років і мені передав вказаний вище хліб.

Звідки він знав, що я живу в Старій Жучці, я не знаю. Становище, яке займав син серед бандерівців та його псевдо я не знала і дізналася їх лише під час арешту.

Я цей хліб використовувала для харчування себе і своєї сім’ї. Зерно від сина я прийняла тому, що був дуже важкий період з хлібом»^[32].

Слідчі довели лише факт прийняття «награбованого бандитом у селян зерна».

Також слідчі намагалися звинуватити і вітчима та брата Василя Кантеміра. Проте мати на слідстві всі факти можливої їх причетності до діяльності Василя Кантеміра заперечила. Вона казала:

«Чоловікові я сказала, що втекла з села Шубранець тому, що боюся залишатися вдома, бо військові постійно роблять обшуки, а я боюсь цих обшуків, а також якісь люди по селі постійно стріляють, а про сина Василя нічого не казала.

Про те, що син серед бандерівців, я йому не казала, бо ми з ним через сина постійно сварились. Микола Сопко не є його рідним батьком і з Василем часто сварився.

Син Георгій також не знав про цей хліб, бо його дома не було. Він був в армії, демобілізувався весною 1946 року, потім хворів на легені й лікувався в Чернівцях у лікарні до осені 1946 року і до дому не приходив, зараз працює на спиртзаводі у підсобному господарстві візником»^[33].

Вирок суду був доволі суворий як на «злочин», який вони здійснили - вироком Військового трибуналу військ МВС у Чернівецькій області від 23 серпня 1947 р. Ілащука Василя і Кучера Євгена засуджено до 10 років виправно-трудових таборів, Сопко Домну за ст. 20-54-1а КК УРСР з урахуванням похилого віку (з застосуванням ст. 45 КК УРСР) - до 7 років таборів без конфіскації майна за відсутністю такого, та Василя Радиша - до 5 років.

20 липня 1954 р. справа переглядалась, проте було констатовано: «Вирок Військового трибуналу військ МВС у чернівецькій області від 23 серпня 1947 р. в цілому не викликає сумніву у своїй законності. Тому вирок залишити в силі»^[34].

Лише у 1991 р. всіх їх було реабілітовано.

Проте і інших членів родини Кантеміра у спокої не залишили. 12 лютого 1948 р. заарештований його брат Георгій, якого звинуватили у підтриманні зв’язків з «Юрасем», «Комаром», «Карим», «Остапом» і іншими повстанцями, у проведенні розвідувальної роботи на їхню користь та закупівлі для підпілля фотоплівки та батарейок для ліхтариків та у тому, що «готувався піти в боївку». 31 березня 1948 р. Військовим трибуналом Георгій Кантемір засуджений до 25 років таборів^[35].

В УВ’ЯЗНЕННІ

Влада боялася Кантеміра навіть в тюрмі.

Вироку він не оскаржував. Відправлений у Красноярськ, далі в Норильськ, згодом у Мордовську АРСР Під час перегляду справ засуджених за «контрреволюційні злочини» у березні 1955 р. та у червні 1956 р. підстав до зміни вироку не знайшли.

Василь Кантемір таки сподівався на пом’якшення вироку, став «зразковим» ув’язненим, не мав порушень дисципліни та перевиконував виробничі норми. Радянська ідеологія та пропаганда свою справу зробили. «Тяжкість скоєного» лякала владу, і навіть при позитивних характеристиках та клопотаннях керівництва виправних установ вона про звільнення не хотіла і чути.

Наприкінці 1962 р., коли Кантемір відбув вже 14 років терміну ув’язнення, слізне прохання його дружини, Кантемір Єфрозини (1926 р. н., із с. Юрківці Заставнівського р-ну) на зменшення терміну ув’язнення було також залишене без задоволення.

Черговий раз справу Василя Кантеміра переглядали у 1964 р., відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1960 р. «Про пом’якшення міри покарання особам, які стали на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ Кримінального Законодавства СРСР і союзних республік до позбавлення волі на строки установлених більше ст. 23 Основ» та у зв’язку з тим, що він відбув більше половини строку покарання.

Адміністрація Дубравного виправно-трудового табору, що у Мордовській АРСР, надала Василеві таку характеристику:

«Характеристика.

На Кантеміра Василя Миколайовича Має 1449 залікових робочих днів.

За час перебування в місцях позбавлення волі ув’язнений Кантемір характеризується позитивно.

Увесь час займається суспільно-корисною працею, до праці ставиться добросовісно. На даний час працює кравцем. Всі заходи політико-виховного характеру відвідує регулярно і правильно на них реагує. Порушень табірного режиму не допускає. Вчиться в 6 класі загальноосвітньої школи.

За добросовісне ставлення до праці і зразкову поведінку має ряд заохочень. Бере активну участь в роботі самодіяльних організацій, є членом ради загону і членом секції внутрішнього порядку.

Своє злочинне минуле засудив через стінгазету загону. Ув’язнений Кантемір стоїть на шляху виправлення.

Адміністрація 7 табірного відділення клопоче про зниження строку покарання у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1960 року.

24 січня 1964 року»^[36].

Проте навіть при такій характеристиці спеціальне судове засідання, котре 18 березня 1964 р. переглядало справу, прийняло рішення: «Враховуючи надзвичайну тяжкість скоєних ним злочинів, від яких настали тяжкі наслідки - смерть багатьох радянських людей - Військовий трибунал на даний час не вважає можливим пом’якшити йому міру покарання, визначену вироком суду»^[37].

У 1965 році справу знову переглядали, але без результату. Після вивчення матеріалів справи у липні 1965 р. було вирішено:

«... вивчивши матеріали справи, із яких видно, що Кантемір, будучи на керівній посаді в націоналістичній банді, проявляв активність і брав участь у багатьох терористичних актах, Військовий трибунал округу вважає, що з урахуванням виключної важкості вчинених злочинів він на даний час ще не може бути визнаний таким, що твердо став на шлях виправлення, а тому клопотання відхилити»^[38].

У квітні 1971 р. Василь Кантемір знову клопоче про зниження строку покарання, відбувши вже 22 роки та 10 місяців, ставши інвалідом ІІ групи. У в’язниці Василь закінчив 8 класів вечірньої школи, курси електрозварювальників, кранівників та закрійників. У м. Чернівці проживала його дружина з донькою, котра ходила вже у 5-й клас. Проте і тоді, на тлі знову ж позитивних характеристик та клопотань табірної адміністрації, судове засідання від 21 травня 1971 р. постановило: «Клопотання задоволенню не підлягає, оскільки засуджений здійснив проступок, котрий являє собою підвищену небезпеку»^[39].

Термін ув’язнення Василя Кантеміра завершився у березні 1973 р. Про подальшу його долю відомо мало. Люди згадують, що він повертався на Буковину, намагався осісти у кількох селах, проте йому ніде не дозволяли проживати. Тоді переїхав у м. Кривий Ріг, де й помер в середині 1980-х років, не дочекавшись Незалежної України. Згідно Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 17 квітня 1991 р. реабілітації він не підлягав та залишається не реабілітованим й досі.

Життєвий і бойовий шлях Василя Кантеміра досліджено у книзі, яка вийшла у видавництві "Літопис УПА", в серії "Події і люди" (вип. 25) у 2013 р. - Василь Кантемір-"Остап".

^[1]  Мустеца Василь Іванович - «Довбня» (1921 - 11.06.1947). Член ОУН. Заарештований румунською Сиґуранцею, у 1944 р. під час вступу радянських військ на територію Румунії звільнений із в’язниці. Після повернення до с. Шубранець, відправлений на Донбас на роботи по відновленню шахт, де й помер від дизентерії в Сталінській області. Є дідом по лінії батька автора цієї розвідки.

^[2]    Гирюк Дмитро Петрович - «Дуб», «Орел», «Тарас» (28.10.1912 - 24.02.1989). Народився у с. Шубранець. За одними даними, закінчив гімназію, за іншими даними - вчився в університеті і отримав професію адвоката. У 1940-1941 роках жив у Садгорі, працював нотаріусом, оскільки досконало знав румунську, українську та німецьку мови, займався перекладами документів. За іншими даними, працював у цей час у райспоживспілці бухгалтером. З початку війни перейшов на нелегальне становище, був членом обласного проводу ОУН Буковини, а з січня 1942 р., коли арештували Михайла Колотила, очолив обласний провід. Проте у травні 1943 р. в селі Мамаївці, коли саме йшов з Галичини з пропагандистськими матеріалами, був заарештований Сиґуранцею і засуджений до 2о (іноді називають 25) років тюремного ув'язнення. Після капітуляції Румунії восени 1944 р. звільнений з в'язниці, певний час проживав у Бухаресті під вигаданим ім'ям Дмитро Гринческу і підробленими документами. Постійно шукав контакту з повстанцями, намагався вийти на зв'язок із проводом ОУН на Буковині. Через це потрапив у поле зору радянських та румунських спецслужб, і 24 жовтня 1946 р. Управлінням контррозвідки «СМЕРШ» МДБ Південної групи військ у Румунії він був заарештований. 11 жовтня 1947 р. за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УрСр засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ 19 березня 1993 р. Чернівецькою обласною прокуратурою реабілітований.

^[3]   Контрольно-наблюдательное дело по «Мотре» // Архів УСБУ ЧО. - Фонд ОББ . - Спр. 65. - Арк. 13

^[4]   Павлюк Василь - «Богун». Народився та проживав у с. Шубранець, залучений до ОУН Дмитром Гирюком, згодом призначений районовим провідником Садгірського р-ну.

^[5]   Магалевич Георгій - «Лев» (1920 - 20.01.1945). Член ОУН. Заарештований румунською Сиґуранцею у травні 1943 р. та засуджений у липні румунським судом до 15 років тюрми. Карався в таборі м. Бузеу (Румунія). З приходом частин Червоної армії був звільнений і в середині вересня 1944 р. повертається додому, в село Шубранець. Георгій отримав псевдо «Лев» та вступив до групи Василя Маланчука-«Ситого» із с. Гаврилівці. «Ситий» проводив мобілізацію вояків та, зібравши гурт із 21 повстанця, 13 листопада відправив їх у Снятин на військовий вишкіл. Проте вони були заарештовані охороною моста біля м. Снятина. Георгія Магалевича та Ісидора Бойчука як найбільш небезпечних 18 січня 1945 р. засудили до смертної кари через повішання. 20 січня 1945 р. вирок виконаний у с. Гаврилівці Кіцманського району. Частина вояків, котрі залишились з «Ситим», 19 листопада 1944 р. в с. Іванківці були виявлені військами НКДБ та у перестрілці загинули, у тому числі і Василь Маланчук-«Ситий».

Цікава доля й інших членів родини Магалевичів, варта напевне окремої книги. Його рідний брат Василь Магалевич, 1911 р. н., із осені 1944 р. під псевдом «Сивий», а потім «Бандура» воював на теренах Сторожинецького району у боївці «Річки», заарештований 23 квітня 1945 р. і засуджений до 20 років каторжних робіт. Сестра Василя Марія, 1905 р. н., заарештована 5 грудня 1944 р. - у неї в хаті під час облави виявили пораненого повстанця, засуджена на 10 років тюрми. Інша сестра Василя, Синефта, 1914 р.н., на псевдо «Марта» з осені 1944 р. була зв'язковою при боївці «Юрася», а в кінці березня 1945 р. призначена районовою Садгірського району. Заарештована 23 червня 1945 р. у с. Горошівці Заставнівського р-ну, засуджена на 20 років каторжних робіт.

^[6]   Восени Мустеца Василь, Лобода Василь, Лобода Николай повернулись у с. Шубранець і були відправлені на роботи на Донбас, а Захарюк Василь призваний у жовтні в Червону армію. Павлюк Василь залишився проживати в Румунії, уникнув репресій та в 1960-х рр. відвідував село. Нині у Шубранці проживає його син. Мустеца Василь у червні 1947 р. на Донбасі загинув.

^[7]   Василь Шкрета. Доля моєї родини на тлі репресій // Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. - Чернівці: Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України», 2010. - С. 278.

^[8]   Кушнірюк-Побуцька Євгенія Григорівна - «Тетяна», «Бджілка» (1925 - ?). Народилася у с. Шубранець Заставнівського р-ну. Закінчила сільську школу (1939). Вийшла заміж за члена ОУН Василя Кушнірюка, засудженого румунами в 1943 р. Член ОУН з квітня 1944 р. Зв’язкова обласного провідника «Мотрі» (04. - 09.1944), провідник Заставнівського районного проводу ОУН (10. - 12.1944), зв’язкова обласної референтури жіноцтва (12.1944 - 03.1945). Заарештована у с. Добринівці Заставнівського р-ну 19 березня 1945 р. Засуджена до ВМП, але згодом розстріл замінено на 20 років каторжних робіт. Каралася в Норильських та Мордовських таборах. Після звільнення з таборів проживала у Білорусії.

^[9]   Шкрета Домна Миколаївна - «Люба» (1928 - 1945). Народилася у с. Шубранець. Член ОУН з осені 1944 р. Зв’язкова обласного провідника ОУН «Мотрі», розвідниця у боївці «Юрася». Вперше заарештована восени 1944 р., проте із Садгірського райвідділу втекла. Згодом 25 квітня 1945 р. заарештована вдруге. Засуджена до 10 років ув’язнення, проте при спробі втечі на пересильній тюрмі десь на Вінниччині була застрілена конвоєм.

^[10]  Маланчук Василь Тодосійович - «Ситий» (1921 - 19.11.1944). Народився у с. Гаврилівці Кіцманського р-ну. Керівник боївки. Загинув під час перестрілки з військовими НКДБ у с. Іванківці Кіцманського р-ну.

^[11] Понич Василь Ількович - «Шуліка», «Летун» (1918 - ?). Член ОУН. Кущовий ОУН у Вашковецькому р-ні. Заарештований органами МВС 8 листопада 1946 р.

^[12]  Архів УСБУ ЧО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 87.

^[13] Гайдук Мирослав Іванович - «Богун», «Довбуш», «Гаврило», «Шапка», «Федір» (1920 - 11.10.1945). Народився у м. Вижниця. Закінчив Вижницьку гімназію та Празький університет. Архітектор. Член ОУН (1940). Провідник Вижницького районного проводу оУн (1941), провідник Сторожинецького повітового проводу ОУН (1942 - 1943), організаційний референт Буковинського обласного проводу ОУН (кін.1943 - 05.1944), військовий референт Буковинського обласного проводу ОУН (05. - 12.1944). Захоплений у полон військовими НКВС під час бою біля с. Васловівці Садгірського р-ну 29 грудня 1944 р. Засуджений до ВМП. Розстріляний у Чернівецькій в’язниці.

^[14]  Спецповідомлення Управління НКВС по Чернівецькій обл. 110 від 14 червня 1944 року, адресоване народному комісару внутрішніх справ УРСР Рясному та секретарю Чернівецького обкому КП(б)У Зеленюку // Архів УСБУ ЧО. - Фонд ОББ. - Спр. 2. - Арк. 21.

^[15] Спецповідомлення Управління нКВС по чернівецькій обл. 115 від 19 червня 1944 року, адресоване народному комісару внутрішніх справ Урср рясному та секретарю чернівецького обкому КП(б)У Зеленюку // Архів УСБУ ЧО. - Фонд ОББ. - Спр. 2. - Арк. 22.

^[16]  Майданський Костянтин Дмитрович - «Мирон», «Юрась», «Вадим», «Євшан» (4.10.1923 - 8.03.1948). Народився у с. Рогізна (тепер у складі м. Чернівці). Член ОУН (1940). Заарештований румунськими жандармами у 1943 р. та засуджений військовим трибуналом на 5 років тюремного ув’язнення, етапований до Румунії. Звільнений 24 березня 1944 р. через наступ Радянської армії. Повернувся на Буковину. Вояк боївки «Чорноти», провідник Садгірського районного проводу ОУН (1944), референт Сб Чернівецького повітового, після реорганізації - Заставнівського («Запрутсько- го») надрайонного проводу ОУН (1945 - 1946), провідник Садгірського районного проводу ОУН (1947 - 03.1948). Загинув у сутичці з опергрупою Кіцманського РВ УМДБ у с. Старосілля Кіцманського р-ну.

^[17]  Северин Іван Миколайович - «Грізний», «Нанашко», «Гуцул», «Скригун», «Вуйко», «Іскра» (24.06.1916, с. Горішні Шерівці Заставнівського р-ну - 3.04.1947, хут. Колонія с. Юрківці Заставнівського р-ну). Член ОУН (1940). Учасник похідної групи Буковинського куреня П. Войновського (1941 - 1942). Повернувся на Буковину у 1943 р., на нелегальному становищі з березня 1944 р. Референт СБ Сторожинецького повітового проводу ОУН (04. - 10.1944), референт Сб Буковинського обласного проводу ОУН (10.1944 - поч. 1945), референт СБ Чернівецького надрайонного проводу ОУН (поч. 1945 - 11.1945), провідник Заставнівського («Запрутського») надрайонного проводу ОУН (11.1945 - 04.1947). Загинув у сутичці з опергрупою Заставнівського РВ УМДБ.

^[18]  Василинчук Манолій Тодорович - «Сливка» (1907 - ?). Народився у с. Чорний Потік Заставнівського р-ну. Член боївки «Юрася» з лютого 1945 р. Захоплений у полон під час бою у Добринівцях 19 березня 1945 р. Засуджений до 20 років каторжних робіт. Подальша доля невідома.

[19] Із протоколу допиту «Сливки», Манолія Василинчука //Архів УСБУ - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5083. - Арк. 258-259.

[20] Такі підрахунки зазначено у вироку по справі Василя Кантеміра // Архів УСБУ чО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 206.

^[21]  Лесів Іван - «Олег» (бл. 1920 - 11.08.1945). Народився у с. Садки Заліщицького р-ну Тернопільської області. Член ОУН. Референт Юнацтва Заліщицького повітового проводу ОУН. Переведений на Буковину. Референт пропаганди Буковинського обласного, після реорганізації - окружного проводу ОУН (11.1944. - 08.1945). Загинув у сутичці з військовими НКВС у с. Кабин Вашковецького р-ну.

^[22]  Мудрий Василь Петрович - «Ворон» (1917 - 2004). Народився у с. Шубранець Заставнівського р-ну. До лав УПА в серпні 1944 р. його залучив Василь Кантемір. Залишився живим після бою в Добринівцях у березні 1945 р., проте у червні 1945 р. вийшов з повиною до органів НКВС. Відтак уникнув покарання, працював у колгоспі ветеринаром.

^[23]  Костюк Василь Миколайович - «Явір» (1922 - 19.03.1945). Народився у с. Шубранець Заставнівського р-ну. Ройовий боївки «Юрася». Загинув під час бою з військовими НКВС у с. Добринівці Заставнівського р-ну.

^[24]  «Кліщ» згадує, що «Лис» родом зі села Драчинці Вашківецького району, вбитий у Добринівцях 19 березня 1945 р. // Архів УСБУ в Чернівецькій області. - Осн. фонд. - Спр. 5505.- Арк.17.

^[25] Кушнірик Георгій Онуфрійович - «Косар», «Максим», «Кирило», «Ярема» (1916, с. Веренчанка Заставнівського р-ну - 11.11.l946, м. Чернівці). Студент архітектурної школи. Член ОУН (08.1941). Станичний ОУН у с. Веренчанка (01.1942 - 02.1943), підрайонний ОУН у Заставнівському р-ні (02. - 04.1943). Забраний до румунської армії 20 квітня 1943 р. Заарештований румунськими жандармами 20 травня 1943 р. Після звільнення з в’язниці частинами Радянської армії 28 серпня 1944 р. повернувся на Буковину. Провідник Чернівецького повітового проводу ОУН, після реорганізації - провідник Заставнівського («Запрутського») надрайонного проводу ОУН (12.1944 - 09.1945). Захоплений у полон 18 листопада 1945 р. у криївці в рідному селі агентами-внутрішниками під виглядом СБ та переданий співробітникам УНКВС (дружина Катерина Васкан-«Софія» заарештована раніше). Військовим трибуналом військ МВС 10 серпня 1946 р. засуджений до ВМП, розстріляний у Чернівецькій в’язниці.

^[26] «Кліщ» пізніше згадує дещо інакше: у «Юрася» було 60 бійців, ройовими були «Лис» із Драчинців, «Явір», «Славута» та «Іскра» з Васловівців. Заступник «Юрася» - «Деркач». Господарчий боївки - «Козак», Безручак Василь із села Горошівці // Див.: Архів УсБУ Чо. - Осн. фонд. - Спр. 5505. - Арк. 24.

^[27]  Домчук Олексій Тодорович - «Старий», «Сокіл», «Голуб», «Петренко», «Назар» (18.01.1913 - 14.11.1945). Народився у с. Товтри Заставнівсько- го р-ну. Закінчив Чернівецьку гімназію, навчався у Чернівецькому університеті. Вчитель. Служив у румунській армії. Член ОУН (1939). Командир сотні, заступник командира похідної групи Буковинського куреня П. Войновсько- го (1941). Після переходу до ОУН (р), його скеровано у Тернопільську область. Організаційно-мобілізаційний референт Чортківського окружного проводу ОУН (осінь 1943 - 11.1944). Переведений на Буковину (12.1944). Організаційно-мобілізаційний референт Буковинського обласного проводу ОУН (12.1944 - 02.1945), після реорганізації - організаційний референт Буковинського окружного проводу ОУН (03. - 08.1945), провідник Заставнів- ського («Запрутського») надрайонного проводу ОУН (09.- 11.1945). Загинув у сутичці з опергрупою Заставнівського рВ УНКДБ у с. Товтри.

^[28]  Понич Степанія Ільківна - «Одарка», «Оксана», «Гриць», «Марина» (1920 - 2007), член ОУН з 1941 р., референт жіночої сітки Буковинського обласного проводу ОУН (3 - 10.1944), провідник Чернівецького повітового проводу ОУН, згодом референт пропаганди Вижницького надрайонного проводу ОУН. Заарештована 26 жовтня 1945 р. у с. Багна Вижницького району, засуджена на 10 років таборів.

^[29] Уривок із вироку по справі Василя Кантеміра // Архів УСБУ ЧО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 206.

^[30] Архів УСБУ ЧО. - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5155. - Арк. 160, 162.

[31] Архів УСБУ ЧО. - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5155. - Арк. 19.

^[32]   Архів УСБУ ЧО. - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5155. - Арк. 152, 168.

^[33]   Архів УСБУ ЧО. - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5155. - Арк. 163, 168.

^[34]   Архів УСБУ ЧО. - Фонд реабіл. справ. - Спр. П-5155. - Арк. 273.

^[35]   Архів УСБУ ЧО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 180.

^[36]   Архів УСБУ ЧО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 240.

^[37]   Там само. - Арк. 242.

^[38]   Архів УСБУ ЧО. - Осн. фонд. - Спр. 1391. - Арк. 254.

^[39]   Там само. - С. 262.