Володимир Мороз
Розгортання повстанської боротьби на Буковині у 1944 році
Національно-визвольний рух 1940-1960-х рр. охоплював усі етнічні українські землі. Не стала винятком і Буковина, де від 1944 року збройні дії набули досить значних масштабів. Передумови цього закладалися попередньою роботою націоналістів, діяльністю збройних боївок у 1941 році. У Галичині та на Волині вже в 1943 році розгорталася масова повстанська боротьба. Навесні наступного року на Чернівеччині почали творитись перші відділи, за якими в історичній науці закріпилася назва Буковинська Українська Самооборонна Армія (БУСА). Проте сьогодні можна стверджувати, що це лише короткочасна назва одного із відділів і її слід застосовувати тільки до нього.
Питання визвольного руху па Буковині частково висвітлені в праці сучасних дослідників Андрія Дуди та Володимира Старика.[1] Політична заанґажованість видавців стала причиною замовчувань, а подекуди й свідомих перекручень подій та фактів. Крім того, автори практично оминули використання документів націоналістичного підпілля на Буковині, які були їм доступні. Передумов збройної боротьби торкаються у своїх статтях Іван Фостій[2] та Ірина Мусієнко[3].
Для нарису про діяльність БУСА використано ряд документів ОУН, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (справи «Копії політичних звітів і оглядів з Буковини і вістки з Румунії»[4] та ін.), частково опубліковані у збірнику «ОУН-УПА в роки війни» (упорядник Володимир Сергійчук).[5] Зміст протоколів допитів провідних діячів підпілля Чернівеччини Артемізії Галицької та Мирослава Гайдука подає у своїй праці Сергій Кокін.[6] Крім того - інші документи, відомості з праць дослідників історії національно-визвольної боротьби: Миколи Лебедя,[7] Петра Мірчука[8], Петра Содоля[9], Лева Шанковського[10].
Діяльність ОУН на Буковині започаткував Орест Зибачинський, призначений 1934 року крайовим провідником Буковини, Бессарабії та Мармарощини[11]. Про довоєнний стан Організації 20 серпня 1941 року Михайло Колотило-«Гуцул»-«Кобзар» у документі «Звіт ч. 1» повідомляв: О. Зибачинський основну увагу звертав на творення еліти, нехтував розбудовою ОУН, а це призвело до створення нездорової атмосфери.[12] Важливу ролю в 1930 рр. відіграли націоналістичні видання, насамперед газета «Самостійність» («Молода Буковина», 1934-1937 рр.) та журнал «Самостійна думка».[13]19-20 квітня 1937 року у військовому суді Чернівців відбувся процес над націоналістами. Їх звинувачували в тому, що під час святкування річниці Т. Шевченка вони освистали румунський національний гімн. Володимира Тодорюка засудили до 5 років ув’язнення. Миколу Насадюка - до 4, Івана Григоровича і Дениса Квітковського - до 2, Івана Бучка - до 6 місяців; Орестові Зибачинському та Миколі Нацюку вдалося уникнути покарання.[14] 23 червня того ж року трирічний термін ув’язнення присудили відповідальному редакторові «Самостійності» Іванові Григоровичу - за пропаганду незалежности України.[15]
З приходом большевиків у червні 1940 року більшість членів проводу (Орест Зибачинський-«Бакун», Денис Квітковський-«Квітка», Сильвестр Никорович, Орест Масікевич) перейшли до Румунії.[16]
Не можна погодитись із твердженням Івана Фостія про те, що приєднання Північної Буковини до СССР спочатку не внесло жодних змін у діяльність ОУН і що Організація перебувала до вересня у стані очікування.[17] Відразу після російської окупації з Галичини на Буковину прибув «Мартин», який встановив контакт з деякими організаційними клітинами, передав їх у підпорядкування Петрові Войновському-«Василю» - вихованцю О.Зибачинського.[18] Імовірно, що саме «Мартин» був заступником обласного провідника Станиславівщини влітку 1940 року.[19] Провідником ОУН на Буковині після О. Зибачинського став спочатку Д. Яремчук (до жовтня 1940 року), потім В. Кулишір (до 4 листопада того ж року); їх заступником, а далі й наступником був П. Войновський.[20]
У липні 1940 року крайовий провідник ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ) Дмитро Мирон-«Роберт»-«Піп»-«Максим» і член Крайової Екзекутиви (КЕ) Іван Максимів-«Вечірній»-«Ромб» здійснили інспекційну поїздку. Вони зустрілися з окружним провідником Василем Мельничуком-«Славком»-«Чумаком», військовим референтом округи Василем Андрусяком-«Греготом», окружним керівником Юнацтва «Ксенею», а також повітовими провідниками. Д. Мирон наказав В. Мельничукові виїхати в Буковину та Бессарабію, які були зайняті большевицькими військами незадовго до цього (28 червня 1940 року), дав йому адреси організаційних зв'язків. Паралельно організаційний референт КЕ ОУН Лев Зацний-«Вік»-«Ар»-«Троян» у порозумінні з Романом Дяківим вислав на Буковину Богдана Гончарюка-«Дана». Р. Дяків - член ОУН, студент юридичного факультету Львівського університету, уродженець Чернівців. Б. Гончарюк у Коломиї зустрівся з Д. Мироном та В. Мельничуком, де всі разом обговорили деякі питання діяльности в Буковині та Бессарабії. Після того «Дан» поїхав у Румунію, звідки повернувся до Львова. Незабаром Б. Гончарюк, Р. Дяків та І. Максимів були заарештовані большевиками й засуджені на відомому «процесі 59-ох» у січні 1941 року.[21]
В. Мельничук увійшов до Крайової Екзекутиви ОУН як уповноважений у справах Буковини та Бессарабії.[22] Того ж таки літа він прибув на Буковину і залишив для налагодження роботи у Чернівцях двох підпільників-галичан. Сам же спочатку об’їздив Бессарабію, побував в Аккермані (тепер Білгород-Дністровський) і повернувся до Чернівців, а далі вирушив у Галичину. [23] Залишені ним підпільники (Роман Гошовський з Коломиї та «Заяць») почали працювати на засадах суворої конспірації, звертаючи увагу не тільки на кількість, але головно й на рівень кадрів. Найбільших успіхів досягли вони в Чернівцях та околиці. На початку 1941 року на допомогу своїм кадрам В. Мельничук прислав Романа Мокрія (з Тулукова Снятинського повіту). [24] Основну увагу у своїй роботі ОУН приділяла, як завжди, військовому вишколу членства та підготовці до збройної боротьби.[25] Керівник ОУН на Буковині Віктор Кулишір восени 1940 року отримав із Західної України вказівки щодо посилення роботи із залучення до ОУН молоді та накопичення зброї. У жовтні того ж року, однак, інструкції О. Зибачинського рекомендували припинити відбір молоді й не вести ніякої роботи проти заходів совєтської влади.[26] П. Войновський, за твердженням М. Колотила, нехтував елементарними правилами підпільної роботи, залучав випадкових людей. У 1941 році він мав у підпорядкуванні близько 2 000 членів у Північній Буковині, крім того терену, де працював «Заяць».[27]
Поділ на дві мережі в той час є досить умовним. Одна частина націоналістів визнала зверхність Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель та її представника В. Мельничука і підтримувала Революційний Провід на чолі зі Степаном Бандерою; інша частина - підпорядковувалась людям О. Зибачинського, який залишився з Андрієм Мельником. Подібна ситуація невизначености в усій ОУН існувала протягом 1940 року, і Буковина не була винятком. Так, В. Кулишір підтримував зв’язок і з О. Зибачинським (перебував у Бухаресті), і з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові. Надрайонному провідникові Василеві Пелешатому із с. Борівців Кіцманського району П. Войновський у грудні 1940 року говорив, що ОУН на Західній Україні керує Степан Бандера, який скоро приїде на Буковину для інспекції організації.[28]
Восени 1940 року у Чернівецькій області відбулися перші арешти членів ОУН. 24 жовтня 1940 року до рук НКВД потрапила Марта Зибачинська-Мойсюк (дружина Ореста Зибачинського), 25 жовтня - Захар Бідняк, 30 жовтня - Ростислав Гузар, 31 жовтня - Леон Крижанівський, 2 листопада - Антоніна Рущак, 4 листопада - крайовий провідник ОУН Буковини Віктор Кулишір.[29] У грудні 1940 року в Києві був заарештований П. Войновський, але він утік і перейшов у підпілля.[30] Дещо пізніше - у лютому 1941 року - був заарештований надрайонний провідник Василь Пелешатий, 29 березня - галичанин Петро Запотічний-«Бурий», 24 квітня - районний провідник Заставнівщини Михайло Павчук.[31] Загалом за приналежність до ОУН на початок війни було заарештовано й засуджено до різних термінів ув’язнення та розстрілу близько 270 осіб.[32]11 липня 1941 року розстріляли без суду Віктора Кулишіра (народився 1917 р. у м. Тешині в Чехії, студент юридичного факультету Чернівецького університету).[33] Частина затриманих погодилася на співпрацю з НКВД і була випущена (Р. Гузар, М. Зибачинська-Мойсюк та ін.). Перед загрозою арештів багато членів ОУН перейшли у підпілля.
21 травня і 13 червня багатьох національно свідомих буковинців, а також інших «ненадійних елементів», депортували у віддалені райони СССР. Загалом було виселено 2460 сімей (8236 осіб). [34] Активний спротив депортації чинили тільки деякі члени ОУН. Так, у с. Банилові Вашковецького району боївка М. Колотила розправилася з оперпрацівником Київського УНКҐБ Давиденком.[35]
У березні-квітні 1941 року до П. Войновського прибув зв’язковий від О. Зибачинського і переконав у необхідності підпорядкуватися організації А. Мельника.[36] До речі, у 1940-1941 рр. тільки на Буковині прибічники ОУН(м) мали свою мережу, проте її якість ще тоді ставили під сумнів і з нею навіть не співпрацювали представники сітки, зв’язаної з КЕ ОУН ЗУЗ. Близькість О. Зибачинського до підозрюваного в зраді діяча ПУН Ярослава Барановського, непевні методи роботи, арешт П. Войновського - усе це змушувало мережу, підпорядковану КЕ ОУН ЗУЗ, уникати контактів із підлеглими «Василя». В. Мельничук 1-3 квітня 1941 року представляв Буковину на II Великому Зборі ОУН у Кракові, де Провідником обрали Степана Бандеру.
На початку німецько-російської війни були проведені масові арешти; 27 червня до рук НКВД потрапили Р. Гошовський, «Заяць» та кілька підпільників.[37] Загалом з 22 по 30 червня в області заарештовано 553 особи, з них за приналежність до ОУН -100.[38] Р. Мокрій повернувся в Коломийщину.[39]
ОУН прореагувала на початок війни миттєво, закликаючи не йти до Червоної армії, або тікати з неї, отримавши зброю.[40] Було організовано спротив мобілізації, з цією метою створювались озброєні групи. На Вашковеччині активно діяла боївка М. Колотила. Як повідомляв секретар райкому А. Мазур, вона мала у своєму арсеналі гвинтівки, гранати й кулемети, метою діяльности ставила організацію повстання «За вільну Україну».[41] У Вижницькому районі боївками керували Петро Войновський, Лідія Кіндзірська та Петро Ісак,[42] на Заставнівщині - Мирослав Кіндзірський.[43]
Із відходом большевиків до ОУН вступило багато буковинців, що прагнули боротися за Українську Самостійну Державу.[44] Основним завданням відділів було роззброєння відступаючих частин російських військ. Також робилися спроби організації української адміністрації в Чернівцях та інших місцевостях краю, але цього досягнути не вдалося, за винятком Вижниччини. Там 1 липня 1941 року, після проголошення Української Держави у Львові та в Галичині, організували Тимчасовий Український Комітет (як міську адміністрацію), створено міліцію, проведено пропагандистські заходи державницького спрямування. Проте ініціятива Вижниччини не поширилася на інші терени, бо протягом першої декади липня румунські війська окупували Буковину. 11 липня 1941 року Тимчасовий Український Комітет Вижниччини прийняв рішення про саморозпуск.[45]
Протягом місяця від початку нової окупації П. Войновський та керівники Української Національної Ради Буковини вели переговори з румунською окупаційною владою, наслідком чого стала угода про припинення підготовки до бойових дій проти румунської адміністрації та виведення за межі Буковини учасників націоналістичного підпілля й учасників збройних відділів.[46] Це створило сприятливі умови для організації великої озброєної похідної групи, підпорядкованої політично невизначеній, слабій і малочисельній ОУН А. Мельника. Водночас підписання угоди позбавляло Буковину зброї та людей, здатних активно протистояти румунському окупаційному режимові.[47] Кілька добровольчих груп учасників збройних відділів, української адміністрації, членів ОУН перебралися в Галичину, де на початку серпня об'єдналися у т. зв. Буковинський курінь - на чолі з П. Войновським. Усього, за спогадами учасників, до підрозділу зголосилося близько 1500 осіб, з яких членів Організації – 900.[48] Іван Фостій подає дещо іншу інформацію: курінь складався із п’яти сотень (командири - Василь Ширей, Михайло Данчул, Микола Чунка, Михайло Токарюк, Олекса Домчук) і також комендантської чоти (25 стрільців), загалом - 525 осіб.[49] Із Снятина перейшли в Городенку, де дві сотні на чолі з заступником П. Войновського О. Домчуком не підпорядкувалися керівництву ОУН(м) і приєдналися до місцевого збройного відділу бандерівців. Згодом Олекса Домчук-«Петренко»-«Назар» стане членом окружного проводу ОУН Чортківщини, а в 1945 році - окружним організаційним референтом Буковини; загинув від ворожої кулі 13.ХІ.1945 року в с. Товтри Заставнянського району.[50] До куреня іще долучилися добровольці, і він вирушив на схід. У штабі, крім командира П. Войновського-«Парда», працювали Юрій Андрук-«Буревій», Ієлізар Дарійчук-«Сокіл», Василь Лукіянюк-«Тиміш», Яків Осташек-«Грім», Лідія Кіндзірська-«Хмара».[51]
Націоналістичний рух на Буковині знову опинився в протирумунському підпіллі. Степан Джулиба залишився провідником у дуже ослабленій мережі ОУН(м), впливи якої виявилися незначними. Ще у липні 1941 року О. Зибачинський, П. Войновський і С. Джулиба вели переговори із представником бандерівців Мирославом Кіндзірським, [52] які, імовірно, не мали жодних наслідків. Проте після відходу Буковинського куреня межі між обома ОУН стали чіткими.
Після проголошення Акту відновлення державної незалежности 30 червня 1941 року в складі Українського Державного Правління під керівництвом Ярослава Стецька заступником у Румунії став Григорій Барабаш.[53] За наказом Проводу революційної ОУН, Г. Барабаш-«Яворський»-«Чорний» та «Конрад»-«Іван» (з Тисмениці) прибули в Румунію, встановлюючи зв’язки з націоналістами. Зокрема, сконтактувались із Артемізією Галицькою (народилася 1912 року в м. Садгора, вчителька, член ОУН з 1937 року), яка за большевицької окупації перебувала на еміграції.[54]
За дорученням В. Мельничука Михайло Колотило-«Гуцул»-«Кобзар» (1921 року народження, родом із с. Вилавчого Вашківського району) відновив зв’язки, втрачені після арештів, і почав працювати над розбудовою мережі.[55] Невдовзі він очолив обласний провід ОУН Буковини в складі Західних Українських Земель (ЗУЗ); підпорядковувався крайовому провідникові Михайлові Степаняку.[56] Організаційним референтом був М. Кіндзірський-«Боєвір» (народився 1918 р. в с. Чорний Потік Заставнівського району), повітовим провідником Вижниччини - Мирослав Гайдук-«Федір»-«Богун» (народився 1920 р. у Вижниці).[57] У січні 1942 року в Чернівці повернулася А. Галицька і встановила зв’язок із Мирославом Кіндзірським.[58]
Бессарабія з Одещиною та частиною Вінничини й Миколаївщини творили під румунською окупацією окремий край на чолі з Тимошем Семчишиним-«Річкою». Підпільники цих земель, так званої Трансністрії, підтримували тісний контакт із Буковиною.
У січні 1942 року румунська поліція (сігуранца) провела арешти серед членства обох мереж, звинувачуючи як «українських ірредентистів» (самостійників). Затримано, ймовірно, 22 особи, серед яких були і М. Колотило та М. Кіндзірський. 26 січня (або 31 березня) 1942 року вони постали перед військовим трибуналом у Яссах і були ув’язнені терміном від кількох місяців до 15 років.[59] Провідник ОУН(м) на Буковині С. Джулиба уникнув арештів, перебравшись у Галичину, а М. Кіндзірський втік з ув'язнення ще до суду. Обласний провід революційної ОУН після арешту М. Колотила очолив Дмитро Гирюк-«Орел»-«Тарас».[60]
М. Колотило у Ясській в'язниці симулював божевілля і був переведений до тюремного шпиталю, звідки (за допомогою А. Галицької) втік наприкінці червня 1942 року.[61] Відразу після цього вони разом перебралися в Галичину і встановили контакт із окружним провідником Коломийщини, в майбутньому полковником УПА Василем Андрусяком-«Різьбарем» (В. Мельничук тоді вже був заарештований німцями і згодом розстріляний). У Коломиї зустріли зв’язкову між обласним проводом Буковини та Проводом ОУН Стефанію Понич-«Одарку» (із с. Зеленева), за допомогою якої дісталися до Львова. М. Колотило та А. Галицька поінформували керівництво щодо ситуації на Буковині, куди повернулися на початку 1943 року, пройшовши перед тим організаційний та ідеологічно-пропагандистський вишкіл.[62]
У травні та серпні 1943 року румунська поліція провела масові арешти серед українців, зокрема й серед членів ОУН, що значно послабило організаційну мережу. Зокрема, потрапили до рук сігуранци обласний провідник Д. Гирюк, референт жіноцтва обласного проводу С. Понич, «Андрій», значна частина організаційного активу в Заставнівському, Кіцманському та Садгірському районах.[63] Обласний провід від серпня знову очолив М. Колотило-«Кобзар»-«Володимир», його заступником і організаційним референтом став М. Гайдук-«Федір» (він же «Довбуш», «Гаврило», «Шапка», «Богун»), керівником зв’язку - Володимир Гайдук-«Северин» та інструктором-пропагандистом - Георгій Пономарюк-«Корно».[64] Мирослав Кіндзірський ще раніше, після проходження організаційного вишколу, був призначений в обласний провід ОУН Одещини (край Трансністрія).
У жовтні-листопаді було заарештовано частину підпільників Вижниччини, разом із районовим провідником Іваном Климом.[65] На початку грудня 1943 року М. Колотило вдруге потрапив до рук сіґуранци на залізничному вокзалі в Чернівцях, був засуджений до 25 років каторги (звільнений з в'язниці в Сібіу після подій 23 серпня 1944 року, очолив центр революційної ОУН у Бухаресті). [66]
На початку 1944 року з Галичини прибула А. Галицька-«Мотря», яка очолила обласний провід.[67] На той час ОУН на Буковині, за словами М. Гайдука, нараховувала близько 270 членів.[68]
Деякі автори твердять про постійну прихильність буковинських націоналістів до ОУН А. Мельника. Проте для таких суджень немає жодних підстав. Людьми керує не симпатія до осіб чи організацій, ставлення визначається поглядами на діяльність, яку вони проводять. Коли в 1941 році П. Войновський організував збройні загони для боротьби з відступаючими большевиками, за ним пішло багато буковинців. Вони погодилися йти на Схід, на Київ, щоб здобувати Українську Самостійну Державу. Проте коли Буковинський курінь перетворився на звичайну поліційну частину, а ОУН(м) зайняла угодовську стосовно окупантів позицію, то багато її активних членів почали переглядати свою організаційну приналежність. їх прихильність, як і всіх українців, здобула активна національно-визвольна боротьба революційної ОУН. Ще в 1941 році до Організації під керівництвом С. Бандери перейшла група вижниччан - членів Буковинського куреня (близько 30 осіб) разом з двома членами штабу: Василем Лукіянюком-«Тимошем» та Ієлізаром Дарійчуком-«Соколом». Вони включилися в роботу революційної ОУН на Поділлі. І. Дарійчук (родом з с. Карапчева, вчитель) раніше організував Прикарпатську добровольчу групу з Вижниччини, найбільшу (750 осіб) з тих, що сформували курінь П. Войновського.[69] Процес переходу продовжувався і надалі. На початку 1944 року за вказівкою обласного проводу революційної ОУН Орест Ґаджа-«Палій» (він же «Клим», «Кармелюк») почав займатись організацією збройних відділів.[70]
Історик П. Мірчук твердить, що перші відділи створювались іще в 1943 році.[71] Справді, наприкінці 1943 - на початку 1944 року в околиці Берегомета діяла невелика група партизанів, пов’язаних з Організацією. Вона, зокрема, 25 січня напала на жандармський пост в Берегометі, знищивши двох під старшин.[72] Проте можна стверджувати, що насправді збройні відділи з’явилися щойно навесні наступного року. Наприкінці березня 1944 року А. Галицька наказала О. Ґаджі організувати дві боївки по 10 осіб, що він і зробив. Одну з них очолив сам, іншу підпорядкував Михайлові Токареві-«Чайці».[73] Перед ними стояло завдання ліквідації румунських донощиків, політично активних комуністів та поляків. Відповідні акції провели боївки в Багнах, Милієвому, Карапчеві, Чорногузах, Вилавчому (Вижницький та Вашківецький райони).[74] Перша з них відбулася в с. Луківцях 9 квітня.[75] М. Лебедь твердить, що тоді ліквідували 13 донощиків і спалили фільварок.[76]
На початку квітня провід ОУН Буковини великодньою листівкою звернувся до українського населення із закликом іти у збройні відділи УПА.[77] Невдовзі був організований повстанський табір у с. Миговому над Сіретом (Вижницький район), яким спочатку командував М. Токар-«Чайка», а згодом, приблизно від кінця квітня 1944 року - капітан резерви румунської армії Василь Луговий-«Луговий», що перебрався з Галичини.[78] Справжнє ім’я «Лугового» - Василь Шумка, раніше він служив у Буковинському курені Української Галицької Армії, згодом вчителював у Стрілецькому Куті.[79] Після розмови з А. Галицькою В. Луговий погодився працювати над організацією збройних відділів на Буковині.[80]
Загін «Лугового» під назвою «Зелена Буковина», що нараховував 60 вояків у травні 1944 року розміщувався на обійсті селянина Михальчука в с. Миговому і займався військовим вишколом, згодом він був переведений на хутір Стайки, що знаходився неподалік. Крім вишколу, велися й активніші бойові дії проти німецьких, угорських, а згодом і російських військових частин. До кінця травня загін «Лугового» дорівнював кадровій сотні, з хутора Стайок він перебазувався на горб Тоненький, а в червні - у с. Шепіт (Долішній Шепіт).[81] На його основі створили добровільний повстанчий курінь під назвою «Курінь Смерти Ч. 1» у складі однієї оперативної та двох вишкільних сотень. Наприкінці червня 1944 року Командував куренем В. Луговий-«Луговий», а його заступником був М. Токар-«Чайка».[82] На 10 липня курінь нараховував 400 повстанців, і на той час брав участь у 30 збройних сутичках і боях з большевиками.[83]
Інша боївка, створена в березні 1944 року, якою командував О. Ґаджа-«Палій»-«Кармелюк», займалася заготівлею зброї. Її чисельність також постійно зростала. Весною 1944 року в Буковину перейшла група з Городенщини та Снятинщини (60 озброєних та 80 неозброєних стрільців) з наміром перебратися таким чином у гори до УПА, але залишилася на Чернівеччині. З них А. Галицька та М. Гайдук створили другий табір, аналогічний мигівському, у Станівецькому лісі. Туди О. Ґаджа перевів старшин і стрільців своєї боївки (крім тих, що були у таборі в с. Миговому). Проте другий вишкільний табір існував не дуже довго. Його стрільці були розпорошені в бою, потім зібралися під Старим Ківком, перейшли в Карапчівський і Бережницький ліси (Вижницький район). На той час, у червні 1944 року, відділ «Палія» нараховував близько 200 вояків.[84] А. Галицька та М. Гайдук поділили його на дві групи: перша (снятинці, переважно із с. Стецеви, та місцеві буковинці) діяла трьома оперативними відділами по 20 стрільців (командири Труфин-«Наливайко», «Чорнота» та Іван Скоріотський-«Сагайдачний») на терені від Черемоша до с. Костинців; друга група (городенці, командир «Іскра») мала перейти до Чернівецького лісу з метою формування ще одного вишкільного табору.[85] Тоді ж було створено військовий штаб Буковини на чолі з М. Гайдуком-«Шапкою», до якого увійшли О. Ґаджа-«Палій», «Ґалаґан» (Микола Костащук, із Тулова на Снятинщині, пропагандист у штабі), «Ярема» (Георгій Кушнірюк, народився 1916 року у с. Веренчанці Заставнівського району) і «Турман» (східняк, ляйтенант Червоної армії).[86] Протягом кількох тижнів червня 1944 року під час масових облав російсько-большевицьких військ на Миліївський, Іспаський, Бережницький та Воловецький ліси обидві групи в боях зазнали значних втрат.[87]
Труфин-«Наливайко» (буковинець, чотовий румунської армії, член ОУН з 1940 р.) командував оперативним відділом, що діяв у Вижницькому районі. Він з’єднався з табором людей (близько 500 осіб, серед яких були жінки і діти), які переховувалися від мобілізації та непотрібної евакуації від лінії фронту. 26 червня 1944 року за доносом у лісі коло с. Іспаса Вижницького району їх оточив загін із 300 большевиків. В бою загинув 21 повстанець, табір був розігнаний. Значних втрат зазнали і большевики. «Наливайко» з малою групою пробився через фронт на окуповану мадярами частину Гуцульщини, далі повернувся знову на Буковину і став чотовим в УПА.[88]
Невеликий підрозділ «Чорноти» (бойовик із Снятинської повітової боївки СБ ОУН) діяв до серпня 1944 року у Вашківецькому районі, переважно біля с. Костинців, провів кілька вдалих акцій на сільські осередки окупаційної адміністрації, після чого повернувся разом із снятинцями у свій терен.[89]
Іван Скоріотський-«Сагайдачний» (буковинець, член ОУН з 1940 р.) діяв зі своєю малого бойовою групою аж до пізньої осені. Наприкінці серпня частина його відділу з Городенщини повернулась у свої терени. Згодом, у жовтні 1944 року, він уже обіймав посаду підрайонового провідника в Зеленові та провідника боївки Вашківецького району.[90]
Група «Іскри» (бойовик Городенської районної боївки) у першій збройній сутичці (червень 1944 р.) була розбита, сам командир з трьома стрільцями подався в галицькі Карпати. Із 35 стрільців залишилося 22, з ними М. Гайдук перейшов до табору командира «Лугового».[91] Згодом частина з них повернулася в рідну Снятинщину.[92] Ще одна частина колишнього відділу «Палія» наприкінці червня 1944 року розташовувалась у с. Станівцях, де мала постій А. Галицька.[93]
Збройні відділи діяли і на сході від Чернівців, у тодішньому Садгірському районі, де, зокрема, в лісі біля с. Васловівців 19 червня 1944 року відбулася сутичка з большевиками.[94] Крім того, з Городенщини влітку 1944 року перейшла велика озброєна група (79 осіб) під керівництвом «Гайворона», яка теж перебувала в лісах Садгірського району. Згодом її командир відійшов у Чортківщину. 10 стрільців потрапили до рук НКВД, інших перекинули в Карпати до табору «Лугового».[95]
Влітку 1944 року був сформований збройний відділ під командуванням «Буревія», що діяв у горах коло Виженки над Черемошем.[96] Цей загін влився згодом в УПА. Існують припущення, що «Буревій» - іще один член Штабу Буковинського куреня 1941 року-Юрій Андрук.[97]
Інакше склалася доля куреня під командуванням «Лугового». Про це доповідав підпільник «Курява»:
На Буковині створився добровільний повстанчий курінь під назвою Курінь Смерті Ч. 1, який складається з трьох сотень: одна оперативна і дві вишкільні. Головна квартира куреня - село Шипіт. Перша бойова сотня стоїть на відтинку 15 км проти большевиків на фронтових позиціях. Наші відділи в тому місці попали у міжфронтову полосу, між німців і большевиків. Німці не мали відваги наступати на повстанців, і тому перша бойова сотня держала фронт шість тижнів проти большевиків і як самостійна військова одиниця. В кінці німці поробили заходи в ціли нав’язання контакту з проводом повстанчої групи й дійшло до порозуміння, на підставі якого німці погодилися на організування українських повстанських загонів та зобов’язалися дати деяку кількість зброї. По день 26.VI.44 р. одержано п’ять важких скорострілів, дві гармати, ручні кріси та гранати. Самі повстанці були змушені до заключення порозуміння з тої причини, що на їхніх плечах стояла ціла німецька армія, а пропозицію порозуміння висунули саме німці. При заключенні порозуміння не були порушувані політичні питання.[98]
Проте на такі дії В. Луговий не мав санкції керівництва ОУН. Один з командирів куреня Марганяк-«Тихий» вирушив у Галичину, звідки повернувся із співробітником Служби Безпеки ОУН для розслідування справи контактів із німцями. На початку липня 1944 року в табір «Лугового» прибули також М. Гайдук та М. Кіндзірський (який щойно повернувся з Одеси). Разом із «Тихим» вони роззброїли «Лугового», а з його куреня відібрали 100 стрільців, з яких створили окремий відділ. Незабаром на ту сотню напали німці, внаслідок чого 10 серпня її командир «Тихий» загинув, а В. Гайдук-«Северин» потрапив у полон. Повстанці перебазувалися глибше в гори і згодом влилися в УПА.[99]
В. Луговий із двома сотнями, які голосно назвав Буковинською Українською Самооборонною Армією (БУСА), включився у фронтову лінію на боці німців і згодом, з початком большевицького наступу 1 вересня 1944 року, відійшов з ними на Захід.[100] Члени штабу куреня «Лугового» і сотенні - М. Токар-«Чайка», Микола Дарій-«Крук», «Дуб» - були затримані Службою Безпеки ОУН та страчені за зраду.[101] Провід ОУН Буковини видав відозву про вороже ставлення як до большевиків, так і до німців.[102]
Влітку 1944 року командир одного з відділів куреня «Лугового» Олекса Додяк-«Крига» на основі його решток та змобілізованих вояків сформував з допомогою М. Гайдука-«Шапки» сотню УПА.[103] Вона складалась із п’яти чот: 1-ю командував Труфин-«Наливайко»; 2-ю - Василь Монах- «Береза»; 3-ю - «Сокіл» (з Карапчева, можливо це І. Дарійчук), після від’їзду якого в Галичину чотовим став «Хмель»; 4-ю - Онуфрій Томюк- «Шугай» (галичанин); 5-ю - «Чумак». Сотню «Криги» після укомплектування відправили на вишкіл у с. Конятин Путилівського району.[104] Протягом серпня-жовтня подібно було створено й інші сотні Буковинського куреня УПА, який діяв у західній (гірській) частині Чернівеччини й нараховував близько 600 стрільців.[105] Його командиром став поручник Назар Данилюк-«Перебийніс», політвиховником - «Вихор» (помер від тифу в січні 1945 року в с. Довгополі Путилівського району).[106]
На Чернівеччині також діяв спецвідділ «Авангард» під керівництвом «Павленка», оперативним тереном якого була північно-східна частина области».[107] Л. Шанковський твердить, що «Павленко» і «Палій» - одна й та сама особа,[108] але доказів цього не маємо. Один із організаторів збройної боротьби, сотенний УПА, поручник Орест Ґаджа-«Палій» («Кармелюк», «Клим») помер під час штучно викликаної большевиками епідемії тифу в березні 1945 року в с. Розтоках Вижницького району. Він - давній член ОУН, учасник Буковинського куреня 1941 року, з яким пішов на Схід. Повернувся в Буковину із Криму.[109]
Підпільне видання «Буковина в боротьбі», передруковане в 19-му томі «Літопису УПА» (С. 249-282), подає відомості про частину боїв на Чернівеччині весною - влітку 1944 року:[110]
27 квітня 1944 року в с. Банилів (Вашковецького району) повстанці застрілили 4 енкаведівських розвідників. Здобуто автомат і 3 кріси.
30 квітня 1944 року в с. Карапчів (Вашковецького району) підрозділ УПА знищив 7 «істребітелів».
10 травня 1944 року в с. Банилів (Вашковецького району) повстанці застрілили 2 сталінських посіпак, які грабили населення.
30 травня 1944 року в с. Банилів (Вашковецького району) повстанці застрілили ляйтенанта погранвійськ і одного розвідника.
12 червня 1944 року на присілку Семанова села Яблониця (Путилівського району) відділ УПА під командуванням «Криги» звів п’ятигодинний бій з енкаведівською бандою. Енкаведистів прогнано. Здобуто 4 коні і один кріс.
5 липня 1944 року в с. Вилавче (Вашковецького району) банда енкаведистів ограбила місцевих селян, забравши в них худобу, одяг і інші домашні речі. Селяни повідомили про це повстанців, що квартирували в суміжному лісі. Підрозділ УПА прибув селянам на допомогу. Повстанці сміливим наскоком напали на банду грабіжників. В короткому бою вбили 10 грабіжників, а лише двом вдалось втекти. Після бою спалено приміщення сільради і зліквідовано декілька активних сексотів (поляків).
5 липня 1944 року в добринівському лісі (Заставнянського району) «заґрадітельний отряд» в числі 150 солдатів робив облаву, під час якої набрів на боївку «Чорноти». У перестрілці по стороні ворога був один вбитий.
5 липня на хуторі Майдан Лукавецький (Вижницького району) на привісному шляху боївка СБ під керівництвом «Чумака» зробила засідку. Із засідки вбито 6 сталінських погромників, що проводили труси на вищезгаданому хуторі. Здобуто 1 автомат ППШ і 5 крісів.
10 липня в с. Вилавче (Вашковецького району) боївка СБ під командою «Ґалаґана» зловила ляйтенанта і 4 солдатів з «заградітельного» батальйону, що прибув у прифронтову полосу для проведення облав на прикарпатські лісові масиви.
У листопаді-грудні 1944 року в Чернівецькій області за наказом крайового організаційного референта ОУН Західних Українських Земель Петра Дужого-«Дороша» рейдували відділи УПА із Станиславівщини та Тернопільщини.[111]
Влітку керівництво ОУН призначило відповідальним за терен Буковини коломийського окружного провідника Василя Савчака-«Сталя», який восени провів реорганізацію мережі ОУН на Буковині. Область перетворилась на округу, провідниками якої по черзі були А. Галицька-«Мотря», Мирослав Кіндзірський-«Степан»-«Боєвір» та Володимир Тодорюк-«Тур». Організаційно Буковина входила до Станиславівської области ОУН, на основі якої наприкінці 1944 року було створено Карпатський край. «Тура» перевели в референтуру пропаганди Станиславівської области (згодом Карпатського краю), керував нею в березні-травні 1945 року.[112] М. Кіндзірський-«Боєвір»-«Степан» загинув 29 грудня 1944 року в с. Васловівці Садгірського району.[113] Тоді ж А. Галицька та М. Гайдук потрапили до рук НКВД. Їх імена були використані для провокацій проти підпілля, а вони самі згодом знищені. За сприяння в розбудові українських збройних сил А. Галицьку нагородили Бронзовим Хрестом Заслуги УПА (наказ ч. 12 УПА-Захід від 28 квітня 1945 р.). Новий окружний провід ОУН Буковини на початку 1945 року сформував і очолив безпосередньо Василь Савчак-«Сталь».
Протягом 1944 року збройна боротьба ОУН і УПА на території Буковини велась уже не тільки за допомогою невеликих озброєних груп та вишкільних таборів, у той час сформувалась чітка система куренів і сотень УПА, боївок теренових проводів та референтур Служби Безпеки ОУН, Самооборонних Кущових Відділів (СКВ). Отриманий досвід значно підвищив ефективність бойових дій проти окупаційної влади. Після демобілізації кадрових армійських частин їх вояки влилися до мережі ОУН і продовжували велику справу боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, як і багато хто з них починав у буковинських збройних відділах 1944 року.
Джерело: Мороз В. Розгортання повстанської боротьби на Буковині у 1944 році. // Визвольний шлях. С. 54-69
[1]. Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918-1941-1944. - Київ-Чернівці, 1995. - 272 с.
[2]. Фостій І. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр. // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - № 2/4. - С. 454-471.
[3]. Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940-1941 рр. // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - № 2/4. - С. 473-484.
[4]. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ). ф. 3833. оп. 1. спр. 83, 117.
[5]. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - Київ. 1996. - 496 с.
[6]. Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ- Київ. 2000. - Випуск І: Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944-1953).-214 с.
- Лебедь М. УПА: Українська Повстанська Армія. її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу: 1 частина. Німецька окупація України. - На чужині, 1946. - 129 с.
[8]. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. - Львів. 1991. - 448 с.
[9]. Содоль П. Українська Повстанча Армія. Довідник II. - Нью-Йорк, 1995. - 295 с.
[10]. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія українського війська. 1917-1995. – Львів, 1996. - С. 482-695.
[11]. Жуковський А. Історія Буковини // Буковина: її минуле і сучасне. - Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. - С. 355-356.
[12]. ЦДАВОВУ. Ф. 3833, оп. 1. спр.83. арк. 1.
[13]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... - С. 454-455.
[14]. Там само. - С. 455.
[15]. Там само.
[16]. ЦДАВОВУ ф. 3833, оп. 1. спр. 83. арк. 1; Дуда. Старик. Буковинський курінь... - С. 55; Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... - С. 63.
[18]. ЦДАВОВУ ф. 3833, оп. 1, сир. 83, арк. 1.
[19]. Архів Управління Служби Безпеки України у Львівській області (далі Архів УСБУ ЛО), спр. П-22753, Т. 1 (протоколи допитів Івана Максиміва).
[20]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... - С.55; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... - С. 465.
[21]. Докладніше про цей процес див.: Комар Л. Процес 59-ти.-Львів. 1997
[22]. Архів УСБУ ЛО, спр. П-22753, Т. 1 (протоколи допитів Івана Максиміва).
[23]. ЦДАВОВУ ф. 3833, оп. 1. спр. 83, арк. 1.
[24]. ЦДАВОВУ ф. 3833, оп. 2. спр. 21. арк. 26.
[25]. Василько Р. Степан Ніклевич-«Вірко» // Шлях Перемоги. – 1997. – 26 листопада. - С. 5; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... -С. 461.
[26]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 460.
[27]. ЦДАВОВУ. ф. 3833, он. 1. спр. 83, арк. 1.
[28]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 459,461.
[29]. Там само. – С. 455-459,469.
[30]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 56.
[31]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 460-462.
[32]. Там само. – С. 462.
[33]. Мусієнко. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940-1941 рр... – С. 479; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 469.
[34]. Мусієнко. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940-1941 рр... – С. 479-480.
[35]. Там само. – С. 480.
[36]. ЦДАВОВУ ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 2.
[37]. ЦДАВОВУ ф. 3833, оп. 1, спр. 83. арк. 2; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 464-466.
[38]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 465.
[39]. ЦДАВОВУ ф. 3833. оп. 2. спр. 21. арк. 26.
[40]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 462.
[41]. Там само. – С. 463-464.
[42]. Там само. – С. 465-466.
[43]. Гнеп М. Іван Северин-«Скригун», «Івонцьо» // Шлях Перемоги. – 1994. – 17 грудня. – С. 5.
[44]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 65.67
[45]. Там само. – С. 59-61.
[46]. Там само. – С. 64-65.
- Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 53; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 468.
[48]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 71,75.
[49]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 467.
[50]. Буковина в боротьбі // Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто, 1992; Львів, 1993. – Т. 19. – С. 249.
[51]. Верига В. Буковинський курінь 1941 //На зов Києва. - Київ, 1993.-С. 135-144; Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 75.
[52]. Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 458.
[53]. Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 393.411-412.
[54]. Король К. Мотря // Гомін України. – Торонто. 1997. – 17 серпня.-С. 6.
[55]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 3.
[56]. Схема організаційної побудови вищих клітин ОУН // Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто, 1995; Львів, 1996. – С. 529.
- Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 190; Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 53; Король. Мотря..; Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр... – С. 469.
[58]. Король. Мотря...
[59]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 191-192: Під румунською окупацією // Ідея і чин. Віщає Провід ОУН. – 1942. - № 1. – С. 35 (Передрук: Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто. 1995; Львів. 1996. - Т. 24. - С. 73.
[60]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 192-193: Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ... – С. 55.
[61]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 193; Король. Мотря...
[62]. Король. Мотря...
[63]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 193: Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 555-556; Лебедь. УПА... – С. 54.
[64]. Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С.55.
[65]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр.117. арк. 7.
[66]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. сир. 83. арк. 91; Содоль. Українська Повстанча Армія. Довідник II... – С. 18.
[67]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. І, спр. 83. арк. 91; Содоль. Українська Повстанча Армія. Довідник II... – С. 18.
[68]. Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 55.
[69]. Верига. Буковинським курінь 1941 // На зов Києва. – Київ. 1993. – С. 135-137; Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 69.79.
[70]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... - С. 411.
[71]. Мірчук. Українська Повстанська Армія... – С. 204.
[72]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. сир. 83. арк. 77
[73]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 65.
[74]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Шанковськпй. Українська Повстанча Армія... – С. 591.
[75]. Шанковськпй. Українська Повстанча Армія... – С. 591.
[76]. Лебедь. УПА... – С. 54.
[78]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Содоль, Українська Повстанча Армія. Довідник II... – С.55.
[79]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 51.
[80]. Там само. – С. 199-201.
[81]. Там само. – С. 199-201.
[82]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1. спр. 83. арк. 93.
[83]. Шанковський. Українська Повстанча Армія... – С. 591.
[84]. Там само – С. 591.
[85]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1, спр. 83, арк. 94.
[86]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 83. арк. 94; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... - С. 412-413: Різун Б. Костащук Микола. - Рукопис зберігається в домашньому архіві Г. Дем’яна у Львові, конверт «Костащук Микола».
[87]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 411-412.
[88]. Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 393.411-412.
[89]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1. спр. 83. арк. 94; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 411-412.
[90]. Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 411-412; Бабух В.. Краснодемський В. Вони повертали нам мужність // Голос України. - 1992. - 3 листопада. - С. 12.
[91]. Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 57.
[92]. Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 411-412.
[93]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1. спр. 83. арк. 93.94. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1, спр. 83, арк. 95; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 393.
[94]. ЦДАВОВУ, ф. 3833. оп. 1, спр. 83, арк. 95; Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 393.
[95]. Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни... – С. 412.
[96]. Шанковський. Українська Повстанча Армія... – С. 591.
[97]. Дуда. Старик. Буковинський курінь... – С. 211.
[98]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1. спр. 83, арк. 93.
[99]. Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 56-57
[100]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 201-204; Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 66; Содоль. Українська Повстанча Армія. Довідник II... – С. 55.
[101]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 207; Кокін. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ... – С. 66.
[102]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 83, арк. 105.
[103]. Буковина в боротьби... – С. 251; Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 208.
[104]. Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 208-209.
[105]. Буковина в боротьбі... – С. 251; Дуда, Старик. Буковинський курінь... – С. 208-213.
[106]. Буковина в боротьбі... – С. 281; Содоль. Українська Повстанча Армія. Довідник II... – С. 30.
[108]. Шанковський. Українська Повстанча Армія... – С. 599.
[109]. Буковина в боротьбі... – С. 281.
[110]. Буковина в боротьбі... – С. 254-259.
[111]. ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 250, арк. 48-49; ф. 3836, оп. 1. спр. 68, арк. 26.
[112]. Державний архів Львівської Области, ф. П-5001. оп. 6, спр. 53, арк. 237; ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 227, арк. 123.
[113]. Буковина в боротьбі... – С. 249.