В ніч з 9 на 10 лютого 1945 року в селі Шубранець повстанська боївка Костянтина Майданського-«Юрася», родом із Рогізни, ліквідувала дільничного уповноваженого НКВС Дмитра Ластівку. Тіло останнього вранці виявили місцеві жителі посеред села, прив’язаного догори ногами до дерева. Останній вже кілька днів тероризував місцеве населення проводячи т.зв. «перепис населення», вишукуючи тих, хто не пішов до Червоної армії та перейшов до повстанців, а також молодих жінок для виселення на роботи на Донбас.

З метою змусити повстанців вийти з підпілля влада не гребувала ніякими засобами: арештовували жінок із малолітніми дітьми, вимагаючи від чоловіка до певного строку з’явитись до органів влади, батькам неодружених погрожували виселенням до Сибіру, або ж відбирали всю худобу, без якої вижити в той час було неможливо.

Дмитро Ластівка, 1918 р.н., став на бік окупантів ще під час першого приходу «совітів», влітку 1940 року. Пішов працювати в НКВС. В 1941 році, після початку війни, евакуювався разом з органами НКВС на схід, в тил. Після повернення Червоної армії на Буковину в 1944 році разом з «визволителями» повернувся і Дмитро. І далі працював в НКВС в Чернівцях. Проживав в Рогізні, на квартирі у місцевої мешканки Меленко Орисі Миколаївни (іноді її називають Юрчук (Юрійчук) Орисею), яка йому доносила інформацію про те, що відбувається в Рогізні та сусідньому Шубранці, про що говорять люди, що чути за повстанців та як місцеві ставляться до радянської влади.

7 лютого 1945 року Дмитро Ластівка прибув до Шубранця проводити «перепис». З собою взяв на допомогу і Меленко (Юрчук) Орисю.

 Зупинилися у хаті Стефанії Ткачук, у якої часто зупинялося різноманітне начальство з Чернівців, яке приїжджало до села.

Ткачук Стефанія Тимофіївна, 1894 року народження, отримала гарну освіту:  в 1916 році закінчила 10 класів австрійської школи і учительську семінарію в м.Чернівці. Вийшла заміж за Діонізія Ткачука, диякона церкви в селі Шубранець. З приходом на Буковину радянської влади сім’я виїхала до Румунії. На початку війни знову повернулася в село. Після другого повернення червоної армії чоловік знову втік до Румунії, а Стефанія залишилася проживати в Шубранці, почала працювати бухгалтером в місцевому сільпо. У неї на вихованні була Маковська Стефанія, 1927 р.н., дочка її рідної сестри, яка народилася в селі Малий Кучурів. Ще у них в домі жила Анастасія Гаврилюк, яка допомагала по господарству.

Після «важкого» дня 9 лютого ввечері почали сходитись до хати. Прийшов сільський учитель, Ілля Ланівський, родом із Рогізни. Принесли літру горілки, прийшов заступник голови сільради Діонізій Радиш, годину-півтори вечеряли, побалакали. Зрештою, Радиш пішов додому, а усі решта залишились ночувати та почали готуватись до сну.

Ніби ніщо не віщувало про небезпеку. Сам Ластівка був також озброєний гвинтівкою. По селі розмістив патрулі «істребків»: троє – Пелепяк, Тумак та Кушнірюк – в долині села, де власне і розгортались події, та троє – Козарюк, Саврій і Грижак – на горі. Проте ніякі заходи не допомогли: побачивши боївку у понад 30 вояків, троє стрипків сховалися і лише спостерігали.

Повстанці мали в кожному селі розгалужену мережу розвідників та й просто знайомих, які розповідали що коїться в селах, та вказували хто особливо ненависно тероризує селян. Тому, звісно, повстанці швидко дізналися про свавілля, яке влаштував Ластівка в селі, а також де він ночує.

Приблизно о 10-й годині вечора, хвилин за 30 після того, як пішов Радиш, у двері хтось постукав. На стук з кімнати вийшов Ластівка з гвинтівкою і запитав: хто? Йому відповіли: свої. Ластівка ще раз перепитав, хто вони такі, але отримав ту ж відповідь. Тоді він відкрив засув дверей і підійшов до скляних дверей. В цей час його з вулиці було добре видно, бо в домі горіло світло. Почувся постріл (пізніше повстанці розповідали, що стріляв повстанець «Співак»), і він впав вбитий. Після цього пролунав другий постріл, і лампа загасла, в кімнаті стало темно.

В хату увійшло близько 10 повстанців. Серед них був сам Костянтин Майданський-«Юрась» (повстанський господар Садгірщини та Заставнівщини), Василь Кантимір-«Деркач» (родом із Шубранця, пізніше – керівник Кіцманського районного проводу ОУН на псевдо «Остап»), «Гайворон», «Ворон» (Василь Мудрий, родом із Шубранця), «Соловей», «Дуб», «Явір» (Костюк Василь, із с.Шубранець, згодом ройовий в боївці «Юрася», загинув в бою в Добринівцях наприкінці березня 1945 року), «Співак», «Лис» (Дарійчук Іван із с.Добринівці), «Орел», «Строгий», «Богдан» та «Голуб».

«Юрась» наказав присутнім в хаті на слідстві в НКВС заявити, що вони не бачили, хто вчинив напад на Ластівку. Нібито жінки злякалися шуму і одразу через задні двері втекти до сусіда, Петра Кукульняка, і нічого не бачили, а Ілля Ланівський, якого «Юрась» добре знав як односельчанина, жителя Рогізни, повстанці післали бігти до Садгірського райвідділу повідомити про те, що сталося, нібито він втік від бандитів, і нічого не бачив. Так і зробили.

Меленко Орисю «Юрась» забрав із собою, що з нею сталося достеменно невідомо. За одними даними, за селом повстанці її розстріляли. Тіло Ластівки повстанці забрали з собою, протягнули близько 450 метрів, і неподалік магазину, біля малого яру, мотузкою підвісили за ноги на дереві.

Одночасно повстанці відвідали магазин сільпо, куди саме привезли нові товари. При цьому помітили охоронця магазину, Миколу Ткачука, 1890 р.н., проте нічого йому не зробили, лише стерегли щоб не підняв шуму. Забрали з кооперації цукор, сірники, бочку пива, пасту до зубів, літр одеколону, три літра горілки та інший дріб’язок. Крім того, порвали портрети радянських вождів.

Не виключено, що події в хаті у Ткачук Стефанії розвивалися і іншим чином. Відповідно до акту судово-медичної експертизи тіла Ластівки, останній помер не від кулі, а внаслідок спочатку нанесення удару тупим предметом по потилиці, а згодом ударом гостро-ріжуче-колючим предметом, можливо штиком від гвинтівки, в шию. Відповідно хтось впустив повстанців в хату через задні двері, і коли Ластівка підійшов до дверей за спиною в нього вже стояла кара.   

Але під час пізніших допитів як Ткачук, так і Маковська Стефанії наполягали, що дверей не відчиняли, повстанців не бачили, в хаті їх не було, лише чули постріли, і саме від пострілу Ластівка й загинув. Остаточно обставини події слідчими так і не були вияснені – у вироку суду обом за вину поставлене лише «приховування від слідства обставин і винуватців вбивства Ластівки».

Ткачук Стефанія розуміла, що НКВС не дасть їм спокою, і лише серед повстанців зможуть певний час переховуватись. По домовленості, через чотири дні за нею та її дочкою прийшли повстанці і нібито силою забрали їх з собою. Щоб створити видимість, що вони не добровільно, але під примусом пішли до повстанців, їм зв’язали руки і так вивели з села, де руки розв’язали.

Так вони прийшли в село Васловівці, де був «Юрась» з боївкою. Керівник ОУН Садгірського району «Леся» дала Стефанії Ткачук псевдо «Катря», а Стефанії Маковській – «Чайка», та доручили доглядати поранених (Ткачук Стефанія добре зналася на лікарських рослинах, допомагала всім жителям села, тому й отримала таке завдання).

До рук НКВС Ткачук та Маковська Стефанії потрапили в результаті бою боївки «Юрася» із опергрупою НКВС в селі Добринівцях, де загинуло понад 30 повстанців. Під час слідства вони трималися надзвичайно мужньо, своєї вини так і не визнали, справжньої історії не розповіли. Вирок обом – позбавлення свободи із відбуванням покарання у виправно-трудових таборах строком на 10 років кожній, з конфіскацією усього особисто їм належного майна.

Стефанія Ткачук перебувала в місцях позбавлення волі 8 років, 7 міcяців і 10 днів. Звільнена з ув’язнення 29 жовтня 1953 року. Стефанія Маковська перебувала в місцях позбавлення волі 9 років, 6 місяців і 6 днів, звільнена 25 вересня 1954 р. У 1991 році реабілітовані. 

Василь Мустеца

Надрукована у Заставнівській районній газеті «Голос Краю» в лютому 2018 року