Ілля Мигалескул

ХТО ВИРІШУЄ НАШУ ДОЛЮ?

Мого брата, Миколу Івановича Мигалескула, 1924 року народження, румуни засудили в 1943 році як члена ОУН на 5 років.

З ним разом був засуджений на такий же строк Ілля Іванович Кременецький. Сиділи в одній камері в Чернівецькій тюрмі.

27 березня 1944 року румуни втекли з Чернівців. Німці зайняли місто і тримали фронт.

29 березня радянська бомба впала на тюрму. Спалахнула пожежа. В’язні відкрили ворота і повтікали додому.

Мій брат Микола повернувся в Добринівці, де вже була відновлена радянська влада. Він думав, що для нього тюремні муки закінчились. Та 22 травня 1944 року голова сільради Іван Кременецький, батько Іллі, забрав мого брата з танців, що були на храмовій толоці, у сільраду. На стіні в кабінеті висіла гвинтівка. Він потягнувся, щоб взяти її.

Микола зрозумів у чім справа, і вискочив на вулицю. Кременецький почав стріляти йому навздогін, але не попав. Люди, які бачили це, обурились:
- Ти що в людину стріляєш?
- То бандера, - гаркнув сердито.

Микола втік у ліс. І більше в селі не появлявся. Перейшов на нелегальне становище. Став бійцем УПА.

А до нас майже через день почали приходити працівники НКВС та “винищувачі” Лейба, Василь Дарійчук, Микола Лунгул, Афанасій Гуцуляк та інші: все питали за Миколу, чи не появлявся.

Потім і мені сказали, щоб прийшов у сільраду. Нібито хотіли відправити в армію. Але нікого з моїх ровесників у армію ще не брали. Мені не було навіть 17 років. І я в сільраду не пішов, а втік у ліс. Одного дня, в червні 1944 року, нашу хату оточили міліціонери, голова сільради, “винищувачі” і три доби тримали в кільці. Чекали, що прийде Микола чи я. Але ніхто не приходив. Ми знали, що хата в оточенні.

Тоді вони забирають із хати все майно - одяг, подушки, посуд, зерно, а з сараю - дві корови, двоє коней, курей, свиню. Хату, сарай та скирту хліба підпалюють...

Ми з гори Вопчина дивились, як горіла наша хата. І тоді обоє з братом поклялися помститися нашим ворогам, поки будемо живі.

Ми стали членами куреня “Кривоноса”. В липні 1944 р. в лісі на Корнилові енкавеесівці оточили одну з боївок нашого куреня і розстріляли з кулеметів вісьмох воїнів УПА, серед яких був і мій брат Микола. Очевидно, місцезнаходження боївки було продане. Спрацювала зрада.

Після цієї ситуації я і чоловік моєї сестри Парасковії - Танасій Арсентійович Роговик, 1919 р.н. (“Калінін”), перейшли в сотню “Юрася”, де мені дали псевдо “Петро”.

В жовтні 1944 року ввечері у Васловівцях ми йшли до сільради на збори, на яких мав виступити уповноважений НКВС із питань виселення людей у Сибір за несплату податків та куркулів. Уповноваженого супроводжував один солдат. Почувши, що йдемо до сільради, вони вискочили надвір і недалеко від сільради зробили засідку. Ми бачили, що в сільраді горить світло і йшли на вогник. Але ні голови, ні секретаря, ні людей там не було. Ми всередину не заходили. Повернулись на вулицю і попрямували до лісу. Нас було 8 чоловік. Несподівано перед нами з’явився “винищувач” і злякано підняв руки вгору, хоча ніхто йому нічого не казав. Я обминув його, і в цю мить пролунав постріл із рову справа. Куля перебила мені праве передпліччя, тому ще трохи пробіг і, знепритомнівши, упав. Наші хлопці відбили напад енкавеесівців та “винищувачів”. У тому бою були убиті офіцер і солдат, про яких іде мова в рішенні суду. Після бою мої товариші мене підібрали, завели в одну з хат, де я отямився.

Жінки перев’язали мені руку. І ми пішли у Васловівський ліс. “Винищувач” ішов з нами толокою і просив, щоб ми його відпустили.
- У мене мама старенька. Я не винуватий. Більше в “істрибках” не буду.

І ми його відпустили. Але він чув, як ми говорили, що підемо на Ленківці. І очевидно, як тільки прийшов у село, доповів енкавеесівцям, де ми і куди маємо намір іти.

Ми добрались до добринівського лісу і сховались у криївці. Рука в мене теліпалась. Хлопці хотіли відрізати її, але я не дав. Дев’ять осколків з неї витяг. Рану промивали спиртом, прикладали мазь, однак рука не заживала. Я на бойові операції не ходив. Участі в топорівській операції не брав. У Васловівцях теж ні на кого не нападав.

У судовому звинуваченні написано, що нібито я і Роговик Т.А. спалили дві скирти необмолоченого хліба на полі “Грушевське” біля с. Чорнівка. Це неправда. Де там міг бути той хліб? Це перше. А друге, що енкавеесівці спалили мою хату. Але за те нікому ніякої кари немає. І в постанові військового трибуналу військ МВС Чернівецької області від 14 серпня 1947 року, який мене засудив до розстрілу, про це навіть не згадується. Отже, нас можна було убивати, нас можна було палити, грабувати, а ми навіть не мали права захистити себе перед злочинною владою. То хто ж тут виступає в ролі безкарного палія, вбивці і грабіжника? Звичайно, НКВС. Ми ж тільки захищались, бо не хотіли бути поневоленими рабами.

Та цього не могли і не хотіли розуміти члени військового трибуналу, бо вони служили комуністичній імперії, для якої Україна була ласим колоніальним шматком.

Той “старий гріх” нам не захотіли простити і служителі комуністичної Феміди 80-90-х років - колишній обласний прокурор Валентин Купцов та колишній голова Чернівецького обласного суду Павло Свинарчук, члени президії обласного суду А.П. Огородник, В.В. Котвицька, В.Г. Тарбинський та М.В. Петрюк, які 19 березня 1992 року, переглядаючи мою і Роговикову справу, відмовили нам у реабілітації, приписавши нам те, чого ми не робили. Цитую витяг із постанови президії Чернівецького обласного суду:

“Таким чином, матеріалами справи доведено, що Роговик Т.А. і Мигалескул І.І. приймали (так у тексті. - І.М.) участь у озброєному формуванні, яке боролося проти законної влади, і обгрунтовано притягнуті до відповідальності.

Керуючись ст. ст. 2, 7 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, президія ПОСТАНОВИЛА:
Висновок в.о. прокурора Чернівецької області задовольнити.
Визнати Роговика Танасія Арсентійовича та Мигалескула Іллю Івановича обгрунтовано засудженими вироком Військового трибуналу (відчуваєте, яка юридична грамотність? Засуджені не трибуналом, а вироком? - І.М.) військ МВС Чернівецької області від 14 серпня 1947року і такими, що не підлягають реабілітації.
Голова президіїП.І. Свинарчук”.

Кажуть, що пана видно по халявах, а суддів - по їхніх рішеннях. Не будемо чіплятись до безграмотності судових чиновників. Грамотність для них - рубіж нездоланний. Нас тут більше цікавлять правові аспекти. Як видно, згадані прокурори і судді досі стоять на комуністичних, імперських позиціях, керуються законами, написаними кривавими катами СРСР Сталіним, Вишинським і Берією. Тому-то ми, воїни УПА, які боролися проти цих катів і багатомільйонної армії не менш жорстоких прислужників і виконавців їх мізантропічних ідей, які убивали, палили, грабували, депортували наших людей, ми, які боролись за незалежну, самостійну, соборну українську державу, ми досі ходимо в чорному тілі ворогів, а ті, що глумилися над народом України, хто палець об палець не вдарив, щоб Україна вирвалась з імперського ярма, хто всіма силами душив Україну і її народ, вони і сьогодні вирішують нашу долю, визначають, винні ми чи ні.

Характерно, що всі наші оборонні акції і в судових документах військового трибуналу військ МВС Чернівецької області від 14.08.1947 р., і в постанові президії Чернівецького обласного суду від 19.03.1992 р. кваліфікуються як напади.

У постанові Чернівецького обласного суду пишеться, що я і Роговик у складі банди “Юрася” в березні 1945 р. брали участь у нападі на село Колінківці, де було вбито 5 бійців винищувального батальйону.

Насправді ж ми ні на кого не нападали. Наша сотня, а не банда, із Рухотина перейшла в Колінківці. Зупинилась на нічліг. Вранці всі ще не попрокидались, як вартові побачили на конях енкавеесівських патрулів. Ми почали вискакувати із хат. Зав’язався бій. Ми з боєм відступали до Добринівців. Скільки в тому бою загинуло “винищувачів”, чия конкретно куля їх убила, важко сьогодні сказати. Ми оборонялись, а вони нападали. То був бій між колонізаторами і патріотами, між нашими поневолювачами і борцями за незалежну Україну. На жаль, цього не розуміють судді, виховані КПРС на горе нашому народові.

У Добринівцях ми заквартирували по хатах. Але й тут знайшлися запроданці. На другий день село оточили енкавеесівці у синіх бушлатах. Була оточена майже кожна хата. Бій був розсіяний. У результаті цього бою було багато полеглих з обох боків. Поранені бійці УПА іноді самі добивали себе, не хотіли здаватись у полон. Я був у боївці “Славути”. Наш тяжко поранений санітар сам добив себе в хаті Горихи. Його хотіли заховати в криївці. Але він не міг стерпіти страшного болю. Розривна куля вдарила в живіт. Кишки вилізли назовні. Крім нього загинуло у той день ще 18 наших хлопців. Хто за них відповів перед українським народом, перед осиротілими батьками? Чи врахували це судді, розглядаючи справу? Про чиї інтереси вони дбали: України, чи тих, хто убивав кращих синів і дочок нашого народу в сорокові-п’ятдесяті роки?

В постанові президії Чернівецького обласного суду згадується рішення суду Степового виправно-трудового табору Міністерства внутрішніх справ СРСР, яким я за ст. 59-3 КК РРФСР 27 лютого 1953 року був засуджений до 25 років тюремного ув’язнення з поглинанням не відбутої міри покарання за вироком від 14 серпня 1947 року.

За що ж мені вдруге дали 25 років? За те, що я і багато моїх товаришів по табору не могли терпіти тих нелюдських знущань, які чинило над живими людьми табірне начальство.

Весною 1950 року 800 в’язнів із Долини Смерті, Івдельлагу, що на Уралі, перевезли в Чумбайнурський табір Карагандинської області Казахської РСР. Тут над нами знущались, як хотіли. На довгі місяці саджали в бур (барак усиленного режима - Ред.) і тримали на воді та хлібі. І восени 1952 року ми не витримали. Розбили бур, все начальство вигнали із зони. В поштовому відділенні забрали свої посилки, яких нам начальство не видавало, а інколи і само жерло.

Цей виступ був безкровний. Але начальство не хотіло нам його простити. Почали ліпити справи, в тім числі і мені. Нас перевезли в табір “Дубовку”, а звідти - в Кінгір, де слідчі Шульга і Гришин почали готувати мою справу. Одного разу на розводі вони вивели мене зі строю і закрили в КПЗ. І почали допитувати, що я говорив, кого підмовляв до повстання, кого збирався вбити? Все це була абсолютна брехня, яка не трималася купи. Вони одягали на мене гамівну сорочку, ставали на спину ногами і тягли за руки та ноги, намагались поламати мені хребет, повикручувати або поламати руки та ноги, підвішували до віконних грат, душили за шию рушником, били по животу кришкою від параші, затикали рот ганчіркою, щоб не чути було крику. Коли непритомнів, вони відливали водою.

- Ты подтвердишь все, что мы хотим! - кричав Гришин. - Не таких как ты здесь ломали.

Це були справжні кати, справжні вбивці, без честі й совісті. Я ні в чому не зізнався, бо не був винен. Терпів побої. Та моє терпіння виявилось марним. Вони все одно сфабрикували справу, ще раз дали мені 25 років тюрми і відправили у Владимирську в’язницю закритого типу, де тримали шпигунів, німецьких генералів та інших великих злочинців. Там я пробув ще 8 років. Писав скарги і добився перегляду справи. Алма-Атинський суд визнав, що я був засуджений безпідставно і реабілітував мене. А наші чернівецькі судді не хочуть реабілітувати. Вийшов я із тюрми 22 травня 1962 року. 15 років терпів ці муки і знущання. Там пройшла моя молодість, там втратив своє здоров’я. Хто за це відповів?

Чернівецькі судді ставлять нам у вину те, що енкавеесівці захопили нас у схроні 22 травня 1947 року озброєних. У нас дійсно були гвинтівка, обріз, гранати, боєприпаси. А що ми могли зробити без зброї? Ми боролись за Україну, захищали наші сім’ї, наші хати, нашу землю від сваволі злочинної влади. Що влада була злочинна, про те знає увесь світ. Восени 1947 року вона вислала мою сестру Параску Іванівну Роговик із семирічною донькою Наталкою в Пермську область на спецпоселення, як і десятки тисяч інших таких же безвинних мучеників і страждальців. Але цього не хочуть знати чернівецькі судді і ті, що пішли уже на пенсію, і ті, що сьогодні засідають у судових кріслах. А в мене і в багатьох моїх побратимів по зброї виникає питання: кому служать ці комуністичні вихованці і вигодованці? Україні чи все ще тим енкавеесівським головорізам, які убивали нас, грабували, палили наші хати і обійстя, а сьогодні, лишившись непокараними за свої злочини, одержують високі пенсії, і, з допомогою різного роду перевертнів, хочуть і далі тримати нас у чорному тілі?

Не втримаєте, бо злочинці не ми, а ви. Ті, що ловили нас, ті, що мордували нас, ті, що знущались над нами, ті, що судили і убивали нас, ті, що вивозили нас і наші сім’ї в тайгу і в тундру, в степи Уралу і Казахстану, в болота і ліси Комі АРСР та інші закутки страшного комуністичного концтабору, який мав назву СРСР. Та, на жаль, ваші очі цих злочинців не бачать, бо ви з однієї компанії. Подумайте над цим, панове судді і прокурори! А ми ще трохи почекаємо. Ми віримо, що правда восторжествує. Нас реабілітує історія. Ще настане час, і вояків УПА будуть повсюди шанувати, як справжніх героїв. А тих, хто їх карав, хто не хотів їх реабілітувати, та ж сама історія поставить до ганебного стовпа як найбільш лютих і жорстоких злочинців, які не заслуговують ні прощення, ні милосердя. Бо саме вони і є найжорстокішими катами нашого народу, оскільки схвалювали все те зло, всі ті жахи, які чинила радянська влада над українським народом.

м. Чернівці
18.07.1995 р

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 241-146